ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 26 червня 2015 р.

ПОДОРОЖ В МИНУЛЕ

Спомини

Петро Маслій

                         У кожного своя доля, — кажуть люди. Своя доля і в кожного дивізійника й в усіх рімінців. Моя доля завела мене до Англії. Полон і праця в сільському господарстві. Скінчився полон і почався новий етап — життя в індустрії. Найбільшим індустріяльним цетром округи Лінкольншір було місто Скантгорп із своїми трьома сталеварнями. Хлопці працювали, прогресували, закладали родини. «Шафа грала» — аж прийшов економічний занепад, а з ним конечність модернізації. Впровадження нової технології не минуло й сталеварні Скантгорпу, і з ним звільнення 15 тисяч робітників, головно старшого віку. Можна було йти на перевишкіл, але вчи старого пса нових трюків. Велика більшість дивізійників вибрала додаткову одноразову платню при звільненні, і пішла на пенсію.

                        Нова проблема: що робити з вільним часом? Більшість знайшла зайняття в своїх городах, а мені до лопати — то чисте «пропаденіє». Тоді я подумав використати нагоду й зробити «подорож в минуле».

                        Перша країна моїх відвідин — це романтична Австрія. Було це у місяці травні 1945 року, коли наступила капітуляція, а я, як радист 2-ої сотні Зв'язку, яка в той час квартирувала у школі чудового села Гайліґен Кройц ам Ваазен, нашвидку руку прощався з австрійськими приятелями. Мені щойно кінчався 19-ий рік життя, а тепер 1987-ий рік, і в мене 61 рік!

                       В Австрії був я декілька років раніше, але з офіційною групою ОбВУ, яка вже традиційно щороку відвідує могили впавших дивізійників в околиці міста Фельдбаху, які поховані на довколишніх цвинтарях. Відвідування стало гарною вояцькою традицією. Тим разом я відважився звідати все особисто, головно місця боїв, та порозмовляти із австрійцями, що ще живі і були свідками боїв. У великій пригоді став мені бувший дивізійний зв'язківець, Анатолій Софінський з міста Ґрац. Як дивізійник він був попав у руки червоноармійців і Бог його врятував від розстрілу. З полоненими дивізійниками вони не числились. Один з них забажав випробувати свою пістолю і забрав кількох дивізійних полонених, між ними А. Софінського, щоб за будинком постріляти. На велике щастя, якийсь старшина українець підшепнув, що за будинком є високе жито і «давайте ногам знати», бо смерть на очах. Так А. Софінський зробив. Опісля кільканадцять років проживав у тому самому селі Гайліґен Кройц, у котрому квартирувала моя сотня. Все розповів, повозив мене у кожне місце, де була фронтова лінія. В А. Софінського фантастична пам'ять. Він пам'ятає ліски, долини, горбки і поля, на котрих розривались артилерійні та ґранатометні стрільна, де сікли скоростріли, де розривались ручні ґранати, де і скільки було забитих. Варто, що б хтось це все списав, бо він, як зв'язківець, ганяв на своєму мотоциклі по фронтовій лінії, багато бачив, і запам'ятав. Він запровадив нас до одної «баворки», яка пам'ятає бої. На подвір'ї у неї впало велике гарматне стрільно, але не вибухло, і не було нових жертв. Дуже щиро гостила нас і хвалила наших вояків.

                     Під час мого постою у панства Софінських відвідав я також і село Гайліґен Кройц. В ньому зустрів колишню «фройляйн» Гільде, з котрою... романсував. Фрав Вінклєр була власницею ресторану, а на її подвір'ї стояла наша сотенна кухня, шефом якої був старший вістун Дубик. Відвідуючи наших українців, порозкидуваних по горбках у прекрасних нових хатах, найбільшою і найприємнішою несподіванкою було для мене це, що одним «бавором-австрійцем» є не хто інший, а українець з дивізії, із мого сусіднього села Бабухів на Рогатинщині, де ми часто змагались у відбиванку. Прямо чудо!

                     Найцікавішим епізодом мого перебування була несподівана зустріч одного осібняка у місті Ґрац на пошті. Прибув я тут з побратимом А. Софінським, щоб потелефонувати до Італії в справі мого приїзду, коли чую хтось говорить англійською мовою з акцентом. Він мене зацікавив. Дещо почекавши, відважуюсь заговорити до нього й впевнитись, що він за «анґлік»? Виявляється, що він не «анґлік», а іншої національності «Якої ж?»—питаю. Не признається, а я таки настоюю: бельгієць, поляк, француз, датчанин? а він ні та й ні. «Хто ж ви, к чорту?» — дещо з натиском питаю. «Не вгадаєте, — каже. — Я, я з Москви». «Так ви русский чєлавєк» — витискаю з себе по-російському. А він, почувши від мене російську мову, зі страху, заскочення і несподіванки аж зблід.

                    Виявилось, що він залишив групу туристів у Відні, висмикнув до Ґрацу, щоб зробити якийсь контакт; тут , зустрівши мене, налякався і стратив голову. Він думав, що я є з австрійської таємної поліції, яка слідкувала за ним і тепер попався їй у руки.

                    Перебуваючи у панства Софінських, запізнався я з їх сусідами — родиною Кройс. Пан Фердинанд Кройс до війни проживав у місті Марібор в Юґославії, його симпатична дружина з Будапешту, а дочка Рената уроджена і вихована у Ґраці. У розмові я признався, що на початку 1945-го року (січень, лютий та початок березня), наша дивізія була в Юґославії, а моя 2-га сотня зв'язку — в селі Раст, 12-ть кілометрів від Марібор. Я завжди про те село думаю, бо багато дечого там сталось і в тому селі похований наш дивізійник. Я дуже хотів туди поїхати, бо це тільки «перескочити» границю. А. Софінський відразу «Не хочу нічого мати спільного з тітовцями», — заявив. Він пережив страхіття і, як то кажуть, тепер, «дує на холодне»! Не хоче — не мусить, але я все вірив і дальше вірю, що світ належить до відважних.

                    На другий день пан Кройс повідомив мене, що його дочка своїм автом повезе мене у Юґославію, а він поїде з нами, щоб між дочкою та мною не було якихось «ганькі-панькі», як то англійці кажуть. З великою радістю я прийняв новину, подумавши, «Чорт з ним, раз мати родила, раз треба умирати! Як їхати, то їхати.» Виїхали на нову шосе і прямуємо до юґославського кордону. Ф. Кройс дещо розмовляє «по-юґославському», котрою із тих мов, не пригадую, але досить добре його розумію. Зрештою, за час двох тижнів серед австрійців я досить добре пригадав німецьку мову так, що розмова йде на різні теми. Доїжджаємо до кордону, а тут страшна черга. Не чекаємо, бо нам спішиться, попереше з цікавости, а подруге із нервів. Нервозними були і водій, і Фернанд, бо його клясифікували, як «зрадника». Він мусив залишати свою посілість і з голими руками переходити до Австрії. Я думаю, що я побачу, чи побачу і чи знайду все, як я бачив колись? Від 1945 по 1987 — це понад 42 роки! Якось то буде, потішаю себе, відмовляючи молитву за молитвою, їдемо вузенькими доріжками серед чудового гористого терену, із прекрасними виноградниками. Врешті ми заїхали «боком» на кордон. На другому боці доріжки з вибоїнами, калюжами, бідненькі сільські господарства. Колеса підскакують з однієї калюжі у другу. Біда. От і соціялізм! Було за що воювати тітовцям, говоримо, але пхаємось вперед.

                    Забруджени автом доїхали до міста Марібор. Воно інакше, як я бачив у 1945 році, бо тоді американські бомбовози досить ґрунтовно знищили його. Вигляд міста похмурий, безрадісний. В мізерних автобусах сільські жінки привезли у баньках молоко й городину на базар. На солдатах уніформи висять, мов на тичках, чомусь засмаровані. Молоді хлопці, гарні з лиця, але їхня уніформа пригнічує.

Дивізійний «зв'язківець» Анатолій Софінський та «радист» Петро Маслій
на подвір'ї гостинної австрійки, очевидця і свідка дивізійних боїв
в околиці Фельдбаху.

                      Заїхали ми на головну пошту, бо нашій водійці треба було відвідати «королівське» місце, а я хотів купити поштові картки та марки й вислати їх в Україну на знак мого перебування в соціялістичній Юґославії. «Королівського» місця на головній пошті не було. Треба шукати десь на зовні будови. Картки і значки я купив. Аж три. Написав: «Хай живе і процвітає комуністичний соціялізм, якого я зараз свідком. Петро». Жодна картка в Україну не дійшла. Залишаємо Марібор і прямуємо у гірський терен. Чим дальше від міста, тим гірша дорога. Розмовляємо, але й оглядаємось, чи хтось за нами не їде, не цікавиться нами. Дорога провадить вздовж річки Драви. Пригадую її добре. Ми широкій долині, біля цієї річки, були розтаборились угорські частини, що не хотіли більше воювати, а свою зброю промінювали за будь-що. Одну частину наша 2-га сотня й мала розброїла, але не надовго, бо для безпеки перед партизанами німці наказали віддати угорцям зброю. З тої акції я був скористав одну смачну ковбасу, яку «зорганізував» в одному угорському товаровому вагоні.

                        Ідемо, а серце чомусь тріпочеться, немов у кріля, а цікавість зростає все більше і більше. А ж тут появився напис: «Руше — 2 кілометри». Все-все обсервую і хочу пригадати, чи теперішнє село Руше — це колишній Раст? Заїхали у центр села. Та це вже не село, а містечко. Час своє зробив. Запаркували авто, висіли, а я пригадую. У центрі сходяться чотири дороги, а колись було тільки три. Добудували, чи я забув? Якщо ми в центрі села, то школа, в котрій квартирувала наша сотня зв'язку, має бути спереду села. Мій гер Кройс питає по-їхньому якогось прохожого, де є школа. Він показує у тому напрямі, що я припускав, але на правий бік дороги, а в той час вона була по-лівій? Йдемо у цьому напрямку. Йду і думаю, чи то та сама дорога, котру ми патролювали ніччю? Пройшли аж за село, і я зовсім розгубився. Відчуваю, що я в тому селі був, бо мусів бути, але не знаходжу нічого, щоб могло засвідчувати, що я таки тут був. Я хотів його відвідати ще з часу, коли залишав на його цвинтарі дивізійника. Дійшли до доріжки за селом. Повертаємо вліво і йдемо нею у напрямку високої гори. По лівій стороні городи, а по правій луки! Йду, немов на шпильках. Дійшли до гори, і тут і пам'ять повернулась. Той самий замок стоїть, як незаперечний свідок. Стіни дещо потемнішали. Тут і господарство, де рішалася моя доля.
  
                      Тут я з товаришом був на варті, бо тим просмиком легко було партизанам переходити з однієї гори на другу. Ми були голодні, і нас у школі немилосерно їли воші. Під час варти, господар відчинив вікно і попросив нас зайти до хати. Нас двічі питати не треба було. На столі була закуска. Це міг бути і підступний трик, щоб в той час, коли ми гостюємо, партизани смикнули тою доріжкою на друге пасмо гір. Ми про ніщо не думали. Подякувавши за запрошення, ми поклали кріси біля стола, скинули шоломи і хватили перші куски хліба, коли несподівано з пістолею в руках вривається в хату службовий підстаршина, десятник Когутяк. Ми завмерли. Щойно тепер зрозуміли серйозність справи: ми залишили свій пост, — за це кара смерти. Боже, Боже, яка людина дурна!

                      Довго не надумуючись, я з товаришем зірвалися з крісла, шолом на голову, кріс у руки і без словечка подяки господарям, побігли на варту. Господарі молили-благали, а Когутяк мене чесав: «Ти уявляєш, що ви зробили? Та ти ж, Маслію, гімназист! Де ж твій розум? За свій вчинок ви підете під суд і розстріл! Маслію, чому ти не подумав, щоб у хату зайшов один з вас, наївся, закурив, а відтак другий, не залишаючи поста без вартового?»

                      Маємо щастя, що тої ночі служби не виконував німець, а то не було б кому повертатись у це село і описувати поїздку.

                      З нашого місця видно було нашу школу і городи, котрими дивізійні «псярники» охороняли село від наскоку партизан. Я вже був певний, що я у селі Раст. Там на луці я випробовував скоростріл «Діхтяр», який був перероблений на німецькі кулі і по кожному вистрілі затинався. Йдемо на цвинтар шукати могили дивізійника. На цвинтарі працює кількох робітників. Нічого їх не питаємо, а йдемо у частину гробів із 45-тих років. Не знаходимо жодних гробів з-перед 1970-тих років. Нема ні одного пам'ятника. Де ж наш дивізійник? Та ж ми його тут хоронили, я ж помагав співати Панахиду? Я бачив його мертвого у сільському магазині? Про його вбивство всі говорили, а нас остерігали, щоб з дівчатами не романсувати, бо більшість з них — це членки партизанського руху і їхнім завданням є вбивати кожного, що носить німецьку уніформу. Той дивізійних ходив до кіна, «намотав» дівчину і відпроваджував її домів. По дорозі вона вийняла з торебки пістолю і всадила йому кулю.

                      Не знайшовши й сліду по могилі покійного, зі смутком повертаємося до центру села. Біля школи пізнаю будову, вікна, двері і все навколо. Тепер — це музичний інститут, а нова народна школа по другій стороні дороги. Недалеко в тому самому місці стоїть кіно. Перед домом нема муру, як колись, і нема залізних штахетів. Все зрівняно. Я побіг на заднє подвір'я. Нічогісінько не змінилось! По лівій стороні стоять ті самі прибудівлі, в котрих був нашого кухаря Дубика склад на продукти і де ми за чергою стругали бараболю. На подвір'ї шутер. Тут щоранку була збірка. Звітував наш бережанець «Стахо» Сендецький, або бунчужний оберштурмфюрерові Киппену. То була дійсно «гітлерівська зараза», але він добре визнавався на радіозв'язку і подавав чудову команду. В тому я йому заздростив. Коли подавав команду «Авґен ґераде авс», то голова автоматично мені випростовувалася — просто з його «їді»!

                       Перед школою ми поробили собі знімки і рішили зайти до католицького священика з метою довідатись про похороненого на цвинтарі дивізійника. Приходьство священика зараз біля церкви у центрі села. Тут я вже все розпізнав і роздоріжжя, і доріжку, що вели у лісисті гори, і всі будівлі. Не було тут колись пам'ятника партизанам і великої мапи околиці.

                       До священика зайшли ми з деяким ваганням. Я конче хотів довідатися про могилу дивізійного побратима.

                       Зайшли. Я привітався латинським «Лявдетур Єзус Хрістус» — Слава Ісусу Христу.
Старенький священик відповів мені по-латинському. Вчився латини у Духовній семінарії міста Марібору ще далеко до війни. Під час війни був ув'язнений і засланий. В його домі кухарка варила обід.

                         Німецькою мовою я розповів йому, що я з Англії, а приїхав до села Руше, бо мати з України довідалась, що у перших місяцях 1945-го року тут загинув її син-одинак, і вона бажає, щоб мати спокій душі, віднайти його могилу і, якщо віднайдеться, щоб поставити пам'ятник.
Почувши від мене таку історію, він запропонував нам трьом випити по чарці. Я вибачився, мовляв я є добрий католик і у приходстві та ще перед душпастирем, пити алькоголю не годиться. Він засміявся і сказав, що він бере на себе гріх, і мені прощає. Я був задоволений і випив добру мірку лікеру.

                         Тоді старенький попросив Фернанда та мене піти на поверх і заглянути у його архіви, Рената залишилась з кухаркою. В архіві були старі-престарі метрикальні книги. Ми витягнули за 1945-ий рік і почали шукати всіх померлих в селі у місяцях січень, лютий, березень та квітень. Нікого з наших військових нема зареєстрованих, щоб їх ховано на сільському цвинтарі, а це тому, що їх мусів хоронити військовий капелян, а не світський, пояснив він. Тоді Фернандо і я запхали руки до кишень. Він витягнув 50 австрійських шилінгів, а я витягнув 10 англійських фунтів. Безумовно, що священик втішився таким щедрим і несподіваним подарунком. Тому, що нас було тільки трьох я «висповідався» йому. Сказав, що я тут був вояком і приїхав побачити зміни, а з тим і відшукати могилу мого побратима. Сказав, що ми вже були на цвинтарі і там нема жодного пам'ятника з тих років. Тут і вилізло шило з мішка. Священик сказав нам, що в Югославії є такий закон, що після десятьох років, коли нема кому оплачувати місця померлого, то зникають тлінні останки, а вільна ділянка стає до диспозиції новому кандидатові. Через те і слід по нашому дивізійнику давно-давно зник. В цьому місці могли були бути поховані нові два-три кандидати, бо це ж понад 40 років часу. Я одержав від нього дві віткритки його церкви та адресу. Просив я його, може довідається у старих людей про смерть і похорон нашого вояка у перших місяцях 1945-го року, і що сталось, бо зараз після закінчення війни могли покійника викинути з цвинтаря.

                    Обіцяв старенький, але на мої два листи він не відповів.

                     Після полудня ми попращались зі стареньким священиком. Він благословив нас і безмежно радів, довідавшись про наше суспільно-громадське і церковно-релігійне життя в Англії.

                      З задоволенням, і смутком, зробивши ще декілька світлин у центрі села, вертались ми до юґославсько-австрійського кордону. Авто мчало, але думками я линув по всіх місцевостях Юґославії, де поклали свої буйні голови молоді дивізійники, а сьогодні не то що не поставлено їм тривалих пам'ятників, але і могил їхнього вічного спочинку нікому вже не віднайти. Тихцем співав я пісню з опери «Наталка Полтавка» — «Ой, доля людськая, доля єсть сліпая. Часто служть злим-негідним і їм помагає». Так вона служить злому юґославському комуністичному урядові, який не шанує впавших воїнів, як це роблять інші культурні народи.

                    Ми вже на кордоні. Задержались. Я показав англійський пашпорт, а службовець махнув рукою, щоб їхати. — О, ні, — сказав я, прибий мені у пашпорті печатку, щоб я мав пам'ятку. Покажу дітям та онукам і розкажу про свої переживання. Тепер мені легко на серці, бо побачив на власні очі те, що дуже хотів ще раз побачити.

                    У два дні після нашого повороту з Юґославії ми вже були готові до поїздки в Італію. Тим разом водієм став Анатолій Софінський. До нас долучився і австрієць Фердинанд Кройс не так задля товариства, як із цікавости, бо дуже багато наслухався про великі післявоєнні табори в околицях Ріміні. Цікавим був також і сам Анатоль Софінський, бо він «не мав щастя» покоштувати земного «раю» у таборі полонених Белярії та Ріміні.

                    Місто Ґрац залишили ми у неділю вранці й чудовою автострадою подались у напрямі Кляґенфурту, Удіне, Венеції, Равенни — просто на Беллярію. Була чудова погода. В мене прекрасний гумор і цікавість, бо 40 років тому я залишив Італію, а в ній — значне число знайомих, з котрими не мав контакту. Зараз ми їхали доброю машиною, і на кожному автострадному перестанку, де треба було платити доріжню належність, службовці, чемно усміхаючись, казали: «бенвенуто». Зовсім не так, як було влітку 1945 року, коли нас везли англійські вантажні машини до полону. Тоді цивільні подавали нам знаки, щоб нам горла поперерізувати. Сьогодні вже позникали воєнні руїни, не видно тої бідноти, помітний добробут.
На автостраді показались перші написи «Беллярія та Ріміні», а в душі повстало якесь хвилювання. Я ніби радію і разом з тим насувається меланхолія. Що є? Та ж не їду до полону, але їду, щоб побачити ті місця, котрі і глибоко закарбувались у пам'яті і котрі хотілось ще раз дуже побачити! Але чи можлиио все ще раз побачити? Та ж в тих околицях було стільки таборів, а в них тисячі-тисячі військовополонених. Неможливо! Можу зустрінути футболістів міста Беллярія, з котрими грав футбол, а тепер вони запросили мене, щоб їх відвідати. Але як вони змінилися? Пізнаю їх, чи не пізнаю? А місто Беллярія? А село Іджеа Маріна, у котрому був табір для поранених. В ньому було кількадесят наших вартових, а також покійний вже полковник Роман Долинський. Так роздумуючи, ми в'їхали на передмістя Беллярії. Хіба ж це те саме місто, що було тому сорок років? Ні! Тут рух, багатство, курорт. Всюди при столах з декоративними парасолями курортники попивають «бірра», «віно россо е б'янко», споживають різнородні «джелятті». Гей, гей, часи, часи!





По правому боці цого дороговказу розміщувались табори з тисячами полонених. Доріжка на Мірамаре була кожному, хто мав переписку, добре відома.


                          Переїжджаємо міст, котрим ми виходили організовано над море, щоб купатись, і в'їжджаємо до Іджеа Маріна. То не то село! Тому сорок років то було маленьке рибальське село з декількома хатками, церковцею і кількома доріжками. Була однак одна велика будівля, санаторій, котрий побудував Муссоліні для членів своєї партії. На місці села стоять люксусові готелі. Піскове побережжя, на якому ми, полонені, розбиралися до купання в морі, вкрите кіосками, різнокольоровими парасолями та лежаками. Всюди німці, німці!

                         З великим трудом під'їжджаємо до готелю приятеля Лідо Річні. З ним я грав футбол. В той час він був учасником вечірньої школи і вчився на муляра, а тепер власник чудового готелю. Сам збудував. У нього гарна дружина та троє студентів-синів. Його вдома ми не застали, бо був над морем, але дружина нас трьох дуже щиро привітала і радо прийняла.

                         Вийшов я на балькон готелю і розглядаюсь навкруги. Все змінилось. Чомусь думки полинули на Україну у рідне село. Чи і там такі зайшли зміни? Чи можливо, щоб я не пізнав рідного села?

                         Ось прибігає до їдальні Лідо. Його повідомили, що я вже у готелі. Зустріч, сльози в очах. Пізнали один одного, як то кажуть, «без загикання», хоча постарілись. Розплакалися. Над вечір зійшлись до готелю всі колишні футболісти на гостинне прийняття; я кожного пізнав.

                           Того вечора ми забавились, а на другий день я почав шукати слідів давньоминулого. Віднайшов церкву, але вона перебудована, хоча на цьому самому місці. Знайшов одну хату, в котрій жила старша італійка з двома дочками, які мали машину і виробляли светри. На мою велику радість, великий санаторій, у якому мав приміщення шпиталь для інвалідів і в котрому було приміщення для нас чотирьох українців, стоїть порожний. За дозволом сторожа, я зайшов на подвір'я, а так досередини. Зайшов у кімнату, де жив полковник Роман Долинський, де спав я, мої друзі з матуральних курсів — Богдан Кульчицький, Володимир Зазуляк та інші. Подвір'я заросло травою, але сітка огорожі та сама із залишеними пролазами, котрими Кулян Михайло «випозичав» італійцям «ропу» або приманював добродушних дівчат. Мала будівля ззаду санаторію зникла. У ній мешкало декілька німецьких генералів. На цьому місці знаходилась футбольна площадка, якої раніше не було. Навколо табору залишилась та сама вузенька доріжка з деревами, які тепер є багато грубшими. Під ними покривджені долею в той час італійці годинами стояли, вичікуючи на горобчика, щоб застрелити і «покадити» зупу. То були гіркі часи для італійців, бо вони мусіли самі себе прохарчовувати, а нас англійці сяко-тако годували. Було зле, але зате було весело. Було досить енергії і покупатись і грати у футбол. Дивувало моїх італійських приятелів, що я давнє село краще запам'ятав, як вони. Я їм розповідав точно де все було, рисував доріжки, стежки і хто де жив. Та найбільше цікавости виявили жінки, колишні дівчата, з яких багато подарувало мені на пам'ятку свої фотосвітлини. Я привіз з собою фотоальбом, в якому вони з великою приємністю дивились, як вони виглядали у молодому віці, і навіть вихвалялись перед своїми колежанками, чи дітьми. Після кількох речень споминів, вони вигукували: «Сі, сі, рікардо! П'єтро-Україно»! Маси німців, колишніх полонених рімінських таборів, щорічно організовано приїжджають сюди на літні вакації. Тому то і мої італійські приятелі вивчили німецьку мову для бізнесу, а по-англійському ані в зуб.

                       Їздили ми і на поля, де був наш перший притулок і де ми «гостили» більшовицьку репатріяційну комісію. Але там нічогісінько не залишилось. Тому ми вдались з колишнім вартовим Савро Дзіорджетті у напрям Ріміні, де був наш табір. Савро їхав власним автомобілем, а для товариства присілась і його дуже гостинна і ввічлива дружина. У мене страшенна цікавість. Із таборових шатер ні сліду. Нема і сліду із Побідинського театру. Всюди тільки рівнина. Запаркувавши авто, ми пішком підійшли під колишній табір число один, себто український. Всюди залізні ворота, а по будках узброєні вартові. Продістатись за ворота досередини без дозволу не можна. Колишній комплекс усіх таборів перемінено на власність НАТО, а, згідно з підшептування власника придороджнього гаражу, то там є і бомби з атомовими голівками. Все ж таки нам вдалось вговорити зацікавлених нами родин військовослужбовців і ми зфотографувалися на тому самому місці, де був вхід до українського табору і де «Микола» — англієць мав неограничену «владу»!

                        Як впустили нас через браму, ми всіли в авто і поїхали доріжкою, що вела попри табір, де від італійських піль відгороджували нас дроти, зараз попри Курінь молоді, поблизу театру, Технічного полку, а там футбольне грище аж навколо Рільничої школи. Та доріжка існує і, проходжуючись нею, можна собі наново уявити весь табір, а в ньому цілу колишню братію, яка пороз'їжджалась по цілому світі. Залишились пусті поля Рільничої школи які нагадали мені пісню: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, де то наші діти ділись, де вони гуляють? Де гуляють, бенкетують, де ви забарились? ВЕРНІТЕСЯ! НЕ ВЕРНУТЬСЯ!»

                       Під дротяною загородою ми трохи посиділи, поговорили й відпочили, а від так виїхали аж на самий вершок державки Сан Маріно. Не раз і не два, будучи полоненим у таборі, думалось про цю державку і вільність, а тепер ми приїхали сюди в гості, не як полонені, але як вільні люди. Можна навіть подумати, що варт було відбути два роки в полоні, щоб повернутись і нагадати собі свою гірку долю. В околиці кол. таборів полонених були італійці гостили нас десять днів. Наші полонені, очевидно, не ті, з «українським золотом», — хоч, як кажуть італійці, «дафарі соно дафарі — бізнес є бізнес» і у бізнесі різно буває, — залишили по собі дуже високу опінію про «Україні».

                       Врешті ми попращались з надією, що частіше відвідуватимемо місця незабутніх спогадів. Надзвичайно приємно звідувати ті місця, у котрих опінія про українців висока. Людина тоді почувається гордою із своєї української приналежності. Казав римлянин: «Цівіс Романус сум — я є римський горожанин, себто — римлянин», а ми, учні латинської мови, можемо перефразувати: «Цівіс Українус сум — я УКРАЇНЕЦЬ завжди і всюди»!




Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації