ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 25 жовтня 2008 р.

Тост

М. Курах

(Спомин)

В половині березня 1919 року наш гарматний полк, що в тому часі стояв у Чорному Острові та завершував свою реорганізацію, отримав наказ виступити на фронт і піддержати наступ піхотних частин Корпусу Січових Стрільців, які почали наступ по лінії Шепетівка-Бердичів. З виконанням того наказу належало спішитись, але на перешкоді був цілий ряд труднощів комунікаційної натури. Жмеринка вже була зайнята частинами Червоної Армії, а залізнична лінія Проскурів-Староконстантинів-Шепетівка так була завалена різними транспортами, що не було змоги пропхати транспортів з нашою артилерією. Щоби приспішити виїзд полку, команда вирішила скерувати батерії транспортом через Галичину по лінії Підволочиська - Тернопіль - Красне - Броди, а звідти вони легко могли добратись до Шепетівки.
Першою виїхала 2-га батерія, що вже була готовою до транспорту, а услід за нею мали виїхати інші. Але і тут виникли несподівані труднощі: 2-га батерія доїхала до Волочиськ і там застрягла, бо наступна станція — Підволочиська — не приймала ніяких військових транспортів зі східніх земель. Щоби вияснити справу, команда Гарматної Бриґади СС делеґувала мене до Підволочиськ, але і я мав труднощі, поки добрався туди, бо Підволочиська положені по другій стороні Збруча, де була вже інша держава — Західно-Українська Народна Республіка...
В справі переїзду наших транспортів через Галичину самі Підволочиська не могли нічого вдіяти, бо уряд ЗУНР заборонив пропускати які-небудь частини з Наддніпрянщини. Цю заборону мотивувалось тим, що на Наддніпрянщині йде повний розвал фронту і звідтіля можуть хлинути цілі хмари різних мародерів, які спричинили б багато клопоту. Для забезпеки перед прикрими несподіванками уряд ЗУНР розпорядився, щоб в Галичину не пропускати взагалі ніяких військових частин зі східніх земель. У зв'язку з тим, команда станції Підволочиська не може прийняти транспортів нашої артилерії, якщо на це не матиме дозволу своєї зверхньої влади, тобто Окружної Команди в Тернополі. Почались телефонічні розмови з тією Командою, але у відповідь я почув, що і та Команда не вдіє нічого та що треба звернутись безпосередньо до уряду в Станиславові, бо уряд видав розпорядження і Окружна Команда не може змінити його. З труднощами я добився телефонічного зв'язку з урядовими чинниками в Станиславові і по довгій розмові та вияснюванні, врешті переконав заступника секретаря військових справ от. Бубелу і він згодився дати телефонічний наказ про вільний переїзд транспорту нашої артилерії по лінії Підволочиська-Тернопіль-Красне-Броди. Слова дотримав, в скорому часі дійсно прийшло розпорядження, щоби пропустити наші транспорти. Першою від'їхала 2-га батерія, а я на ст. Підволочиська ждав на переїзд решти батерій.
Втомлений тими пертурбаціями, голодний, я зайшов до залі, де містився залізничний буфет, щоби відпочити і щось перекусити. Заля була переповнена військовиками, я з трудом знайшов вільне місце, де й присів. Близько мене за окремим столом сиділо ціле товариство наших військовиків з обох армій — УГА та Армії УНР, — які вже були дещо „під настроєм" і далі набирались його з пляшки, що стояла перед ними. Вони курили і пускали цілі клуби диму, вели досить голосну розмову, сперечались на теми нашої політичної та воєнної ситуації. З розмови можна було вичути і зрозуміти, що це підстаршинський елемент. Один з них, з вигляду типовий австрійський фельдфебель, доволі голосно та авторитетно доказував:
— А я вам кажу і свою голову даю за те, що так довго не буде порядку і ми не виграємо нашої війни, як довго не будемо мати свого українського цісаря. Цісар, як добрий господар на своєму господарстві, знає, що і як треба робити, щоби було добре. Того не знає жаден президент, тому я все буду проти республіки і президентів!
Йому завзято опонував якийсь республіканець з Армії УНР, який доказував, що доба царів та цісарів уже минулась, вона більше не вернеться, бо прийшла черга на республіканський лад. Україна мусить бути республікою, а найкращим президентом був би Винниченко, бо він вийшов з українського села і найкраще розуміє всі потреби українського селянства.
Інші доказували, що було б добре, якби ми мали свого Леніна або Троцького, бо їх програма найкраща: вони народові дають землю і волю, а вимагають лиш одного — щоби той народ захищав здобутки революції. Проти цього протестували інші, мовляв, що ні Леніна, ні Троцького не можна піддержувати, бо вони йдуть слідами московського самодержавія, це ж вони почали війну проти України.
Дискусія не припинялась, а загострювалась щораз більше. Були речники за диктатуру пролетаріяту, були речники і за селянську Україну, але слабли голоси за царат та відновлення монархії. Деякі твердили, що над тими справами не варто сперечатись, бо то справа політики, а „ми військо мусимо воювати і здобувати тую Україну"!..
Тип, що нагадував собою австрійського фельдфебля, не здавався і доказував, що „як не буде цісаря — то не буде держави, не буде порядку в цілому світі". Дискусія не втихала, підносились темпераменти, а в парі з ними підносились і голоси. Врешті вирвався один в смушковій шапці з довгим малиновим шликом, гримнув кулаком по столі і заявив:
— Друзья! Чого нам зря болтовню заводить? Нам нєт дєла до політики, ми воєнні і наше дєло воювать! Для нас кожний хороший — хто регулярно платить жалування. Тому давайте вип'ємо за всєх: да здраствуєт Ленин, Троцкий, Винниченко і Франц Йосиф 1-ий!"..
Він з розмахом вихилив свою чарку і долив знову. Інші також випили. Дехто знову долив, дехто брався до закуски або цигарки. Розмова, що була вірвалась на хвилину, знову нав'язалась і переходила у нову дискусію. Але я вже не мав змоги прислухатись до неї, бо підходили наші транспорти і я мусів вийти до них. Проте той тост за Леніна, Троцького, Винниченка і Франца Йосифа 1-го вбився мені в пам'ять назавжди, бо він був виявом тих настроїв, які тоді нуртували серед вояцьких низів, ба навіть старшинської еліти. Хоч той тост був виголошений у підпитому стані, він все ж зраджував впливи тих „орієнтацій", які колись водили нами. Дарма, що Франц Йосиф вже був небіжчиком і лежав у Відні в крипті Капуцинів, але його ідеї, вщеплені галичанам на шкільній лавці, ще жили і покутували. Ідеї Леніна і Троцького, пропаґовані з найбільшою демагогією, просякали скрізь, а Винниченко своїм лавіруванням згубився у цій воєнній завірюсі, бо не відрізняв питання національного від інтернаціонального. За соборність та державну незалежність України, за героїв, що лягли головами за рідну ідею, ніхто з того різношерстого товариства тосту не підніс!
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації