ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 28 жовтня 2008 р.

Жовтень і листопад 1918 р. на рідних землях

Осип Юркевич

З кінцем вересня 1918 р. з трудом дістав я 3-місячну студійну відпустку з кадри ц. к. австрійського полку піхоти в Ріма Шомбат на Мадярщині. Вертаючись у рідні сторони, з утіхою покидав я Ріма Шомбат. Старшин 80-ки українців одних прощав особисто, а другим позасилав поздоровлення на фронт. У Львові, 2-го жовтня, 1918 року записався я на правничі студії. Щотижня голосився в команді міста на Валовій вулиці ч. 14. Того вимагала команда міста і мала реєстр всіх старшин, які тоді перебували у Львові. Харчувався я по старшинських харчівнях, яких було кільканадцять у місті і на той час ще досить дешевих. Тут і там стрічав я старшин-українців з різних полків і з різних фронтів. З розмов із ними вже можна було припускати, що Австро-Угорщина в тій війні таки не вдержиться. Не пішло добре з офензивою над П'явою і хоч на Сході той перстень, яким були окружені Центральні Держави, був розірваний, то на західнім фронті німцям не йшло добре. Так зв. лінія Гінденбурґа не вдержалась і всякі спроби удержатись на лінії ріки Марни йшли також намарно. На тім фронті перший раз з'явились там англійські танки. З-над П'яви тоді у Львові оповідав мені знайомий хорунжий, що чеські полки масово опускають фронт, опановують потяги і цілими ешелонами, озброєні вертаються „кде домуф муй". Поляки й українці австрійської служби не були такі аґресивні, але вже тоді частина польського леґіону покинула австрійську службу на Україні і їх командант Пілсудський був тоді німцями заарештований. А у Львові останній місяць австрійської займанщини — так як перед бурею — був дуже спокійний.
Котрої неділі, вже не пам'ятаю, але то вже було в другій половині жовтня, 1918 р., на площі Юра зараз по Службі Божій було велике віче. Говорив наш заслужений посол і діяч д-р Кость Левицький. Народу було досить і на той час осторожний зміст його промови в двох словах був: „Будуймо Україну в рамах Австрії". Його промову нарід оплескував, як також і другого промовця — посла С. Вітика. Цей згадав Берестейський мир, — Галичину називав відірваною віткою Великої України і мав відвагу сказати, що скорше чи пізніше Галичина має злучитися із Великою Україною. Коли та злука настане, того тоді не міг знати. Мене тоді ніхто не втаємничував у якусь нашу підпільну військову організацію, і серед старшин українців австрійської служби такої на більшу скалю не було. На пару днів перед 1-им листопадом 1918 року я преспокійно виїхав у свої родинні сторони, в Золочівщину.
П'ятниця, першого листопада 1918 р. застає мене в моїм родиннім містечку Білий Камінь. Рано знайомий хлопець з'явився у мене і подав мені записку від моєї родички, тоді ще панночки, Н. Юркевич, з'явитись зараз у Золочеві. Тут на Городецькій вулиці зустрічаю знайомого мені ще з 80-ки четаря УСС Семена Безпалка і він перший повідомив мене, що сьогодні українці в Східній Галичині перебрали владу в свої руки. То була яка 10 година рано і переворот у Золочеві був доконаний. Вже тоді кадра австрійського 35-го п. крайової оборони була в Золочеві і її сотник Гнат Стефанів перебрав владу дуже вміло. В тім полку і так служили майже самі українці, а вояки інших народностей радо здали зброю. Того дня скінчилось у нас в Галичині 146-літнє австрійське панування, яке властиво було польське. Тому така займанщина, як та брудна вода по купелі злетіла з кожного. Тих перших кілька днів листопада в Золочеві я повнив службу з кількома стрільцями на станції, яка ту є пару кільометрів від міста. Комендантом двірця був тоді поручник Вовк, дуже солідний і примірний в виконуванні обов'язків старшина. Клопоту в тих днях було чимало. Маси чужого вояцтва переїздили з України, як рівнож і всякі транспорти з майном. Худоби було найбільше, було навіть два вагони горіхів призначених до Відня. А коней то було так багато, що не було іншої ради —- випускалось на самопас на поблизький пастівник і як хто хотів коня в тих днях мати, йому цього ніхто не боронив. Командантом міста був сотник Гнат Стефанів. Меткий старшина і добрий організатор. Щовечора в широкій залі на першім поверсі якоїсь камениці були сходини старшин. Одного вечора поручає сотник мені і хорунжому УСС Сембаєві зараз таки вночі поїхати льокомотивою з кількома стрільцями до Березовиці, за Тернополем і звідтам притягнути плятформу з двома гарматами та з артилерійською муніцією. Ми приїхали до Тернополя над раном. На станції було повно вояцтва, але вже і тоді крутились там большевицькі агітатори та ширили пропаганду серед вояцтва, що вони тільки йдуть з народом проти попів, адвокатів і панів. Команда станції Тернопіль справила нас до Березовиці, де ми зачепили льокомотиву до двох вагонів, на плятформі яких було дві гармати і муніція. Зараз таки з полудня ми вже були в Золочеві назад. В той час не було в Золочеві старшин з артилерійським вишколом, заледве один підстаршина і 14 рядовиків. Вечором сотник Стефанів наказав мені і четареві УСС Безпалкові всю ту артилерійську муніцію відставити з гарматами до Львова, на Підзамча. Вже ранком 7-го листопада кільканадцять стрільців на перестанку Підбірці вивантажувало з вагонів ті дві гармати. Це важко було робити, бо на тім перестанку нема вантажного помосту, а на Підзамча не було можливо доїхати, бо там уже була перестрілка з поляками. Четар Безпалко приніс коло 9-ої години наказ з Народного Дому відставити гармати до Львова на Театинську вулицю. До гармат запряжено сільські коні, муніцію зложено на підводи і обезпечившись малими стежами по боках, рушили ми на Личаківську рогатку. По дорозі стрічали ми багато збігців зі Львова, багато було і наших військовиків, які продиралися з різних фронтів світової війни, минали Львів, бо там вже була своя війна. Зближаючись чимраз ближче до міста чути було крісову пальбу, клекіт скорострілів і вибухи ручних гранат. Найбільше клекотіло всередині міста, звідки підносився стовп чорного диму, переплітаний огненними язиками. Підстаршина, що йшов зо мною, старий гармаш австрійської армії невдоволений був з того, що ми гармати тягнули до міста. „Пропадуть гармати в місті" говорив він.
На Личаківській вулиці рух був звичайний. Прохожі пильно звертали увагу на наш в'їзд, а коло церкви Петра і Павла якась баба навіть голосно кричала: „Пся-креф, українце і артилєріен цьонґнов". На перехрестях вулиць були уставлені скоростріли з нашою обслугою. Незабаром ми дізнались, що горить будинок головної пошти на Сикстуській вул. Вже і часом кулька горою свиснула, але то звичайна річ на війні. По мурах міста були порозліплювані відозви до поляків Львова в українській і польській мовах, з зазивом, занехати дальший пролив крови. Передали ми гармати на Театинській вулиці старшині гармашеві з Куркової вул., а я сам пішов у сторону Руської та Ринку. Львів вже не виглядав так, як тому 10 чи 12 днів. Повно підвод з провіянтами стояло коло камениці „Дністра". Я пішов дальше в сторону Ринку. На ратуші маяв наш прапор. Я радів у душі: Львів, наш княжий город — наш! Лопотів у листопаді 1918 року за кожним повівом вітру наш прапор, але і в місті лопотіли скоростріли. На площі перед ратушем були вони уставлені теж. Хоч тут уже було недалеко до фронту, то на вулицях було багато цивільних людей. Кожний військовик мав на шапці синьо-жовту стяжку, а УСС мали свій однострій, ще з австрійських часів. В ратуші, в харчівні для військовиків, стрінув я кількох старшин, з якими тому яких два тижні познайомився. Від них довідався, що на вулицях Львова не можна себе почувати безпечним. Є багато підступних нападів. Тепер бої ведуться за обсаду державних будинків. Головний двірець наші втратили ще в перших днях. Сьогодні (7-го листопада) поляки обсадили ніким не зайняту нашу духовну семинарію і в цей спосіб підсунулись під будинок головної пошти. Наша залога на пошті не подалась назад, але поляки обляли нафтою будинок, підпалили і він горить ще й тепер. Цієї накиненої війни наші не сподівались і тому потрібно кожного, старшини і стрільця до оборони міста. Я негайно зголосився в головній команді, в Народному домі, де мене прийняв отаман УСС Сень Ґорук. Докладно вивідавшись що я за один, велів мені чекати на дальший наказ. Я сів на крісло в передній кімнаті коло вікна і бачив навал праці, якій не могли дати ради тих кількох старшин УСС, що тут були зайняті. Двері не замикались, входили і виходили цивільні, старшини, стрільці навіть і полонених приводили сюди. (То вже були дорослі „дзєці Львова", були і леґіоністи між ними і всі вони оправдувались, що не стріляли). Вже пізно ввечір я дістав наказ з 16 стрільцями обсадити Австро-угорський Банк на Браєрівській вулиці, переглянути будинок та на ліво держати зв'язок з Соймом. Так склалось тоді, що я дістав найкраще військо — 16-ть Українських Січових Стрільців з їх гуцульської сотні. Для мене сповнилось те, чого я ще хотів у 1914 році, та ще й у Львові, де я стільки витерпів. В два ряди перед Народним Домом вони станули і ще зголосилось до нас двох молодих хлопців і це справді були діти нашого Львова. Потрібні вони були дуже, бо добре визнавались у вулицях Львова.
З цим відділом вирушив я з-під Народного Дому і від цього моменту почалася моя бойова служба в рідній армії.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації