Спільними силами

Перша вступна стаття журналу.
__________________________________________________________________________________
Іван Кедрин

Трохи неприємно повторяти речі такі відомі, очевидні, трафаретні, що надокучило вже говорити їх і слухати. До цих правд належить історичний закон про необхідність всенародного єднання в хвилинах кризи і небезпеки, про конечність діяти об'єднаними силами, бо в розпорошенні головне джерело слабости й головна запорука прогри. Для малих дітей існує казка про те, як легко зламати кожний окремий прутик, і як важко зробити це з туго зв'язаною згорткою прутів. Набридло говорити про українське партійницьке й організаційне розпорошення у вільному світі, коли в рідному краю не існує ніякого вільного політичного ні культурно-суспільного життя, бо вся тамошня дійсність скована путами офіційної політики, веденої в усіх буквально ділянках "ад майорем Московіє ґльоріям". За 16 років, що проминули від кінця другої світової війни, тільки як про короткі епізоди можна говорити про моменти маніфестування української національної єдности, і то здебільша, наче на глум, ті моменти приходили із смертю видатних мужів, над їх свіжими могилами, в настрою сантиментальної жалоби та з почуття куртуазії, а не в почутті конечности конструктивної співпраці.
До найбільш характеристичних рис української вдачі належать однаково — потурання почуванням із шкодою для розуму, як і брак вичуття політичного реалізму. Через те ми керуємось радше сантиментами, роблючи те, що нам приємне, а не любимо слухати диктату дійсности, не любимо робити те, що його вимагає даний час. Ми кохаємось у фразах і зловживаємо фразами — навіть на святочних академіях. Не маючи вичуття для дійсности довкола себе, у широкому світі, не вичуваємо її й у нашій власній громаді. Тому ми, хоч говоримо вічно про загрозу від імперіялістичного комунізму для всього вільного світу, до якого хочемо враховувати й Україну, хоч знаємо, що в перманентно напруженій міжнародній ситуації криються можливості нагального вибуху в будь-якому часі, проте не приймаємо собі до серця тієї логічної науки, яка каже — єднатися. І тому теж ми не тільки не відчуваємо, як прикру аномалію, що в теперішньому українському громадському та культурному житті поза межами України є багато фікцій, але ще ті фікції радо культивуємо і ніяк не хочемо приступати до ліквідування їх.
Ці загальні завваги, в яких, зрештою, нема ніякої новини, потрібні, щоб зрозуміти значення ніби маленької події, яка сталась на одному відтинкові українського життя. У рамцях численної української преси у вільному світі появлялись і органи, видавані колишніми українськими військовиками з. Західній Німеччині, в Англії, в Канаді і в ЗДА. Два з отих органів були журналами двох найповажніших комбатантських організацій — Об'єднання б. вояків-українців в Америці (ОбВУА) і Братства кол. вояків 1 Української Дивізії УНА, тому й ті журнали були найбільші об'ємом, розпоряджали найбільшими фондами та числом співробітників. Але й вони мали поважні недоліки, що в них найкраще орієнтувались самі їх видавці й редактори. Наче автоматично насувалась думка про об'єднання фондів і співробітників, щоб спільними силами створити з тією самою метою і для тієї самої спільної цілі, для добра обох організацій, щось одне, краще. До цієї думки штовхав ще один момент, ще глибшого значення. Більшістю членства ОбВУА, так би мовити його твердим зерном, є колишні активні учасники ще великої української революції 1917-21 років, в тому числі і залишки найстаршої української військової формації Українських Січових Стрільців. Ясно, що той кадр старих наших ветеранів на очах топніє. Свідомі потреби зорганізованої передачі своїх організаційних цілей, із яких найпершою ціллю є культ збройної традиції українського війська і культ збройної сили взагалі, — свідомі цієї потреби лідери ОбВУА віддавна намагались „відмолодити" членський кадр організації. Пощастило їм це тільки в незначній мірі. їм удалось втягнути в членські ряди ОбВУА декого з-поміж так званих „корейців", себто молодих українців, які вже в рядах американської армії відбули Корейську кампанію, і Об'єднання кол. вояків УПА, яке вступило до ОбВУА на базі автономної правної одиниці. Розуміючи психологічні й інші труднощі, що перешкоджують повній консолідації існуючих комбатантських організацій, ОбВУА і Братство кол. вояків 1 Української Дивізії УНА прийняли 6 вересня 1959 року спільну ухвалу в принципі, щоб змагати до консолідації на видавничому відтинку. Так само, як треба було довшого часу, щоб дійти до того спільного принципового порозуміння, треба було дальших майже двох років, щоб теоретичне визнання принципу перетворити в практичне діло. Але самі ініціятори тієї ідеї не наполягали на приспішення рішень, знаючи, що тільки те діло тривке й успішне, яке стається добровільно й завдяки одностайній постанові, вирісши з потреб життя, „здолу", а не з накиненої „згори" директиви. Головні Управи обидвох згаданих вгорі наших комбатантських організацій, спершу кожна з них одна від одної незалежно, прийняли одноголосні постанови про злуку своїх органів, потім обидві підписали умову — про що мова на іншому місці.
У цій умові говориться про покликання до життя спільного військово-історичного журналу, що залишився б органом обох наших комбатантських організацій. Але значення цієї консолідації на видавничому відтинку глибше і дальше, як тільки ліквідація двох давніх журналів — „Голосу Комбатанта" в Ню Иорку і „Вістей" в Мюнхені — та покликання до життя нового квартальника „Вістей Комбатанта". Сутнє значення цієї події в тому, що саме колишні вояки доказали у практиці, що вони таки мають почуття дійсности і знайшли в собі мужність зректися своїх партикулярних амбіцій, щоб кожна з отих організацій мала обов'язково „свій власний" журнал. Вона матиме його й надалі, але у вигляді спільного журналу, видаваного спільними фондами, спільними редакційними силами, спільним резервуаром людей, що цікавляться військовою літературою і студіями над українською військовою історією, спільним адмініструванням і спільним кадром читачів. Сутнє значення цієї події в тому, що вона є рідкою появою комасації, а не дальшої парцеляції зусиль вільних українців, що роблять якесь конструктивне діло у вільному світі. Сутнє значення цього діла в тому, що впорядкованим громадським способом кладеться підвалини під перебрання в молодші руки тих ідеалів і тих конкретних завдань, що їх мало перше в новітній історії України покоління українських вояків, які — хоч у різних уніформах, рідних і чужинецьких армій — мали спільне розуміння змагання до волі своєї батьківщини і спільне переконання, що ту волю можна здобути: тільки збройним ділом. Теперішня наша ніби маленька подія може служити за символічний доказ правди, що історію твориться не заднім, а переднім розумом — не критикуванням помилок минулого, що їх зробили предки чи попередники, а тверезим розумовим плянуванням майбутнього. Річ не в тому, чи будуть два-три, чи один журнал, котрий із них котрого „переживе" і котра організація матиме більшу сатисфакцію, що вона змогла продовжити екзистенцію свою і свого органу. Річ у тім, що українській громаді в Америці не можна думати категоріями будь-котрої організації в рідному краю за сяк-так нормальних умовин, ані навіть категоріями партійних клітин на політичній еміграції, що з головою пірнули у взаємну мишодраківку. Українська громада в Америці, маючи за самим своїм числом, за кількістю своїх інтелектуалів і за ролею ЗДА у вільному світі місію передової громади українців у діяспорі, веде боротьбу на два фронти: за приєднання американської політики й американської публічної опінії до справи державного визволення України і за — фізичне збереження самої себе. Процес природної асиміляції сильніший і швидший в Америці, як в інших країнах Заходу, бо власне завдяки відсутності всякого офіційного асиміляційного натиску і завдяки широким вольностям — американський „перетоплюючий котел" на наших очах ковтає молодь і дітвору всіх національних груп — з українською включно. У цій особливій небезпеці, в цих особливих умовинах треба й особливих заходів, щоб могти виконати обидві місії: української визвольної політики та фізичного збереження себе, як окремої національної групи. Журба за тяглість національно-політичної думки є журбою передусім за забезпеку тяглости проводу в американсько-українській громаді і за защеплення молоді та дітям сантименту до країни їхніх батьків. Визвольна справа України надто велика, щоб її обмежувати до одного-двох поколінь. Ідеали збройної боротьби України мусять мати активних пропаґаторів також тоді, коли не стане нікого з членів Армій УГА і УНР. Це власне та визвольна війна, що її спільними силами ведуть цілі покоління — одно за одним, у ході десятиріч, поки ведеться визвольна війна і поки вона не закінчиться перемогою української Ідеї. Тільки під кутом великих справ можна робити й малі. І наше мале діло — видавання спільними силами нового військово-історичного журналу — започатковано під кутом тієї великої справи, якою є боротьба за волю України спільними силами цілих українських поколінь, живих, мертвих і ненароджених, в Україні і поза Україною сущих.


„Казав Клемансо, що війна є засерйозна справа, щоб їі залишити воякам. Я б поширив цю заввагу і сказав, що в існуючих сьогодні умовах життя, збереження миру і виключення війни є засерйозною справою, щоб її залишити одній групі спільноти. Сама мілітарна сила не є вистачальна, якщо її не унапрямлює просвічене цивільне керівництво".

Ген. Максвелл Дейвенпорт Тейлор
_____________________________________________________________________________________

ВК №1-2 1961