ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 11 жовтня 2008 р.

МИ ПРИСЯГАЛИ УКРАЇНІ

ОлегЛИСЯК

Був квітень 1945 року. Війна вже кінчалася, хоч завзяті бої нашої Дивізії були в повному розгарі в Штірії на відтинку Фельдбах-Гляйхенберґ-Штраден. Совєтська армія саме прорвала німецький фронт у Мадярщині і вдарила на Австрію. Нашу Дивізію поспішно пересунено із Словенії з околиць Марібора, де вона прочищувала терен від тітовських партизан, з завданням, що вона, в рамках 2-ої Армії і 1-го кавалерійського корпусу, протинаступом стримала совєтський наступ на відтинку Штраден-Ґляйхенберґ-Фельдбах. У завзятих боях від початку квітня остаточно лінія фронту устійнилася на цій лінії з доволі важкими нашими втратами.
Зайняте важкими фронтовими діями вояцтво Дивізії, нічого, або майже нічого, не знало про переговори між українськими політичними чинниками і німцями про створення Українського Національного Комітету і визнання Української Національної Армії і що, згідно з цими договореннями, головою цього Комітету став генерал Павло Шандрук. Згідно з наказом ч. 8 Української Народної Республіки за 15 березня, генерала Павла Шандрука назначено командуючим Української Національної Армії (УНА).
(Щойно багатьма роками пізніше я довідався з тексту наказу Уряду УНР ч. 64 за 14 травня 1968, що: „Стверджується, що Українська Національна Армія, як окрема військова одиниця введена з днем 15 березня 1945 р. до складу Війська Української Народної Республіки") Але, по правді, ми на фронті в тому часі про це все не знали.
* * *
Десь в половині квітня з'явився в нашій кватирі звітодавців, в селі Марієндорф під фронтом о. д-р Іван Гриньох, який разом з Генералом Шандруком добився з трудом до Дивізії. Він розказав нам про становище і дав нам деякі вказівки і доручення, як своїм знайомим по іншій, не офіційній лінії.
Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав відвідувати поодинокі фронтові частини, побував двічі в обложеному замку Ґляйхенберґ, раз з моїм приятелем з-перед дивізійних часів, Богданом Підгайним; тоді замком володів пор. В. Козак ( з замку я виніс під час совєтського обстрілу мідяну старовинну іконку св. Миколая, тепер вона
спочиває в архіві Української Католицької Філадельфійської Митрополії); побував на нараді наших старшин запасного полку, де був тоді поручник М. Малецький; був у фюзилерів Гуляка, був у Богдана Бігуса, був у Романа Герасимовича, відвідав мого колегу з Карпатського Лещетарського Клюбу Романа Гавриляка, побував в „Асика",Тараса Чмоли, який зі своєю сотнею стояв на віддалі кількадесяти метрів (через сад) від совєтів - всюди розказував все те, що знав, і радив, що робити, згідно із вказівками о. д-ра Гриньоха. Прийшло тоді теж до Богдана Підгайного доручення від Миколи Лебедя („Рубана"), яке приніс кол. полковник УПА „Гуцул" (Іван Бутковський), щоби роззброїти німецький командний склад Дивізії і пробиватися до Адріятики і там чекати на англійців. Чи що, очевидно було вже неможливо, бо ми були на самому фронті між німецькими частинами 2-ої Армії...
* * *
Тим часом прибув з Фелькермаркту (з запасного полку А. Яворського-Гаєцького) Генерал Шандрук до команди Дивізії, віднайшов нашу „звітодавчу" кватиру і перебув з нами дві ночі в баворській хаті в Марієндорфі, де спав на одинокому ліжку, а ми, як звичайно, на долівці. Він розповів мені доволі багато про останні події, як також про своє минуле, показував документи з часів контрактової служби в польській армії тощо. Генерал привіз з собою український прапор і нові відзнаки на наші шапки - тризубці. Протягом кількох днів Генерал відвідував різні наші фронтові частини у їх становищах, що викликувало велике піднесення у вояків, бо ж ген. Фрайтаґ від часу Бродів фронту не відвідував, командуючи з свого мешкального вагона. А в міжчасі
бої йшли далі, зокрема за Ґляйхенберґ і Штраден.
***
Котрогось дня мене повідомили, що Дивізія має остаточно перейти під українське командування, чого видимим знаком мала бути урочиста присяга нашого вояцтва на вірність Україні. Це сталося 25-го квітня, не цілі два тижні перед закінченням війни 8-го травня 1945.
Очевидно, що я був при тому, це ж обов'язок звітодавця.
І що запам'ятав, постараюся розказати.
Пам'ятаю - на відкритій галявині було збудоване мале підвищення-мовниця, оточене відкритим „карре" двох чи трьох сотень 30-го полку. Посередині уставлено два гранатомети дулами звернені до себе, а біля них у вихідних уніформах, в шоломах і при короткій зброї, станули два старшини з 29-го і 31-го полків - хор. Роман Гавриляк і хор. Роман Припхан. Біля них станув Генерал Шандрук. Капелян Дивізії, пор. о. Михайло Левенець, провів присягу, яку з піднесеними правицями повторювали за ним усі присутні, текст якої був:
„Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати".
Після проведення присяги о. пор. М. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Зчерги з мовниці коротко говорив Генерал Шандрук про конечність втримання наших традицій в боротьбі за незалежність України.
Після присяги відбувся перед Генералом і його почотом, в якому, оскільки пам'ятаю, були сот. Макарушка, ад'ютант Генерала хор. Роман Цьолко, та німецькі старшини Вехтер, д-р Арльт і ще дехто (ген. Фрайтаґ не прийшов на урочистість присяги), перегляд-дефіляда сотень, які брали участь у присязі. Дефілюючі відділи марширували новоуведеним маршовим парадним кроком з руками притисненими до стегон (без вимахів рук), а Генерал Шандрук салютував своїх вояків, підносячи правицю до дашка шапки, на якій красувався тризуб. Не пам'ятаю, як салютували німці.
Я весь час стояв на невеликому горбку-шкарпі разом з недавно пізнаним сином полковника Дяченка, Петром, який з „Волинським Легіоном" прибув до Дивізії. До речі, волиняки виявилися знаменитими боєвиками, відважними вояками. Німці однак не довіряли воякам Легіону, розділили їх по сотнях, а їх „неофіційного" коменданта „Ворона" розстріляли.
Взагалі, не зважаючи на всі домовлення і зміни, німці назагал поводилися по „давному",якби нічого не змінилося.
Доказом може бути це, що стрінуло мене з боку д-ра Фріца Арльта, який же ж був при всіх переговорах і прибув в почоті генерала Шандрука до Дивізії; коли я, виконуючи мої звітодавчі обов'язки, приступив з нотатником в руці до „генеральської" групи, щоб дізнатися про прізвища присутніх в групі і їх записати, як частину мого звіту, який я мав намір написати, д-р Арльт підійшов до мене і гостро сказав" „Але про це все, що тут було, звітодавче, ви не смієте писати!".
Ну, що ж, така була їхня німецька настанова, не зважаючи на всі домовлення. Так, я тоді цього не записав і не написав, бо війна скінчилася за два тижні, а все-таки вийшла в Маріборі наша дивізійна газета, одна її сторінка-фотомонтаж з цієї події.
Але так, чи інакше ми, вояцтво Дивізії, того пам'ятного дня, 25-го квітня 1945 року, могло сповнити мрію наших мрій, яку висловила пісня ще, мабуть, з часів Першої світової війни: „О Україно, о люба ненько, Тобі вірненько присягнем". І з цієї присяги, нас, вояків Української Національної Армії, - ніхто не звільнив!
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації