ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 17 жовтня 2008 р.

З фронту за дроти полону

Роман В. Долинський, пполк.

Ранком 8-го травня 1945 увесь світ облетіла радіо-вістка, що Німеччина безумовно скапітулювала перед альянтами. Всі частини німецько-совєтського фронту в південній Австрії, куди входила також і Українська Дивізія Української Національної Армії, на наказ командуючого фронтом знялись зі своїх позицій і, немов під силою магнету, потягнулись на північний захід. Притихла звична вже канонада, притихли скорострільні серії, а всі шляхи були вкриті пішими та кінними, колонами авт і обозів та творили правдивий образ мандрівки народів.
Німецькі валки рухались відносно організовано та забезпечено, об'єднані одним гаслом: назад, додому, на батьківщину! В цьому морі відступаючих капітулянтів окремими групами відступали частки нашої Дивізії. В кожного дивізійника стояло в думці одне важке питання: куди, що далі, що буде з нами тепер? На батьківщину, окуповану ворогом, з яким ще вчора боролись? Ніколи! Тоді — куди? В світ за очі, далі на захід, у сторону альянтів, а там . . . буде видно.
Крім зброї, наші українські частини майже ніяких запасів не мали. Хоч шлях Дивізії з фронту мав проходити теренами під контролею західніх альянтів, під Юденбурґом біля 4-ох тисяч дивізійників натрапили на совєтські частини і мусіли всякими засобами промощувати собі дорогу. Ядро Дивізії, в кількості біля десяти тисяч, згуртувалось у призначеному бритійською військовою владою місці і бодай тимчасово було забезпечене від насильної репатріяції. Ось загальна картина, як відбувся шлях Дивізії з фронту за дроти полону:
Трьома більшими групами прямували дивізійники назустріч бритійським збройним силам в Австрії, в сторону південного перевалу австрійських Альп. Перша й найбільша група, на чолі з тодішнім — полковником М. Кратом і полк. Б. Барвінським, складалась із Запасового та Першого й Другого полків. Ця група встигла проскочити в районі Юденбурґу і дістатись у район Удіне в Італії ще до появи совєтських танків біля Юденбурґу. Друга за чисельністю колона з пполк. П. Силенком, автором цих рядків і пполк. Є. Нікітіним, зустрінувши чоло бритійських танкових частин біля місцевости Пак в австрійських Альпах, одержала напрямок до міста Біллях у підніжжя австрійських Альп, а там — у сторону Удіне. В склад цієї колони входив відділ бойового постачання Дивізії, окремі частини всіх трьох полків і технічних частин. Під Віллях наша колона одержала кілька днів для перепочинку та поповнення харчів, після довгого й томлячого переходу через перший альпійський хребет, з постійним бойовим забезпеченням від тітовських і австрійських комуністичних партизанів. Біля Віллях долучилась до нас третя по числу група, на чолі з сот. Гончаренком, пок. сот. А. Саковичем і пок. пор. С. Тищенком. У групі було коло 2,000 вояцтва.
Не буде зайвим зазначити, що бритійські військові окупаційні власті в Австрії й Італії виявили прихильність і зрозуміння для нас, дивізійників, трактуючи нас радше, як військово-інтернованих, а не як полонених. При зустрічі з бритійськими частинами, від нас зажадали здати в найближчому пункті важку зброю, залишаючи нам легку, для самооборони перед „мародерами", що вештались у той час Альпами. У Віллях ми здали й легку зброю, все ж залишено нам по одному крісові на кожних 10 стрільців, а старшини могли затримати при собі пістолі. Таке ставлення бритійців у великій мірі допомогло нам зберегти високий моральний рівень вояцтва в тих критичних днях. В обличчі невідомого майбутнього, нас кріпило на дусі те, що бритійці нітрохи не огірчували нашої долі та йшли назустріч нашим потребам, наскільки це було в їх компетенції, а іноді й поза компетенцією.
Таке відношення бритійців до нас можна зілюструвати отаким фактом: по дорозі до Віллях ми зустріли десятитисячну колону кінного корпусу Донських козаків під проводом генералів Краснова і Вранґеля (мол.). Вони прямували під відносно малою ескортою в тому напрямку, з якого ми від ступали. Один із їхніх осаулів звернувся до нас зі словами: „Куди ж ви прямуєте, брати-українці? Для нас війна ще не закінчена! Ми їдемо на охорону австрійської границі перед Тітом, так чому б вам не податися з нами?" В розмові з тим молодим, веселим осаулом я старався переконати його, що їх „місія" викликає в мене деякі підозріння, але мої намагання були даремні. Згодом, перебуваючи в Ріміні, ми довідались про сумну долю козачого корпусу. На югославському кордоні рядових козаків відокремили від старшин і всіх передали совєт-ській репатріяційній місії. Відома нам дальша їх доля: Старшин і багато підстарший перестріляно, генералів повішено публічно в Москві, козаків запроторено в табори на повільне конання. Хоч як боляче згадувати цей факт, все ж згадка про нього наводить думку, що з нами могло статися подібне. Якщо ставлення до нас бритійців було інакше, ніж до козаків, ми мусимо вірити, що на нас спочило тоді ласкаве око Провидіння...

***

В половині червня 1945 р. стягались автоколонами з Удіне до Белярії всі головні та дрібні групи дивізійників на призначену пляном тимчасову площу концентрації Дивізії. Так назбиралось нас понад 10.000. Починався другий етап нашої одисеї, в сусідстві совєтської репатріяційної місії, що притемнювала наші й без того невеселі гороскопи. Знову відрадним явищем була те, що бритійці не добавляли нічого злого до нашої невеселої долі. Скоро ми завважили, що вони респектують постанови міжнародних конвенцій про трактування осіб із ворожих армій, а в випадку нашого табору — вони дали нам дуже широку автономію, не вмішуючись зовсім у внутрішнє життя табору. Забезпечивши нас харчами, дечим із одягу й шатрами, вони спостерігали з-зовні нашу внутрішню дисципліну, чистоту й порядок. З сусідніми таборами німецьких полонених ми мали зв'язок настільки, що могли користати з деяких запасів із їхньої технічної й культурної бази, якої в нас зовсім не було.
Для повнішої характеристики духового стану Дивізії в описуваний час треба хіба ще додати, що бритійці, не маючи змоги розбудувати табір, постачали нас сухим харчем, і тисячі вояків варили собі при помочі примітивних засобів якусь консервну „зупу"; в вечірні години тисячі синіх димків підіймались угору і творили фантастичні взори на тлі синяви італійського неба. Вийняток становили фюзиліри, які, на чолі з командиром першої сотні пор. Зарицьким, якось ухитрились перетягнути свою польову кухню через Альпи та притягнути її з далеких гір Каринтії аж до Белярії в Італії. Це могли зробити справді лише фюзиліри, вибірні, добре вишколені, здисципліновані, свідомі хлопці, що не раз вкрили себе славою, про яку в час війни не було часу говорити. Ця кухня обслуговувала частину табору, а головне — шпиталь, що був повний хворих з невилікуваними як слід ранами. Про моральний стан 10-тисячного табору легко створити собі образ, коли пригадати, що за останні місяці фронту люди не дохарчовувались, або харчувались нерівномірно, припадково, доривочно, і гарячковим маршем у дуже короткому часі покрили віддаль Каринтія — середня Італія і опинились у Белярії в червні-липні, коли почав дути гарячий африканський вітер (сірокко). Цей вітер робив враження, що з напаленої печі дише полум'я, а деяка полегша наступала тільки пізньою ніччю. Люди шукали облегшення, де хто міг: у тіні вбогої рістні цього простору, хоч це небагато помагало, копали ями, рови, окопи, щоб у вологості землі охолодитись. Однак і це допомагало тільки на пару годин, бо земля швидко висихала та тріскала. Все те спричинювало повільне байдужіння до всього довкола, до власної долі. Вдень табір виглядав, мов вимерлий, і тільки зрідка порухувались тут і там, наче оп'янілі втомою та спекою, постаті. Лише вечором табір оживав, тут то там зривалась пісня, творились гурти, дискусії, а то й розваги. Дискусії йшли навколо незмінно того самого питання: Що буде далі?
В той час назовні, „у світі", життя плило своїм порядком. В Японії продовжувалась далі гаряча війна. З того деякі гарячі уми висновували здогад, що нашу Дивізію вжиють, після деякого перевишколу, на японських фронтах. Гаряча віра в правоту своєї справи, віра в міжнародну справедливість, недавній змаг із ворогом — все те окрилювало надіями нашого вояка, і його уява малювала йому його власну сильвету, як активного воїна, не допускаючи думки про можливість прожити в заперті довший час. Особливо заворушились думки нашого загалу, коли бритійська команда дала нам наказ перевести документацію таборовиків, тобто скласти картотеку з усіми даними, в першу чергу з датою та місцем народження. Не зразу, а трохи згодом, ми зрозуміли, що це був справжній привілей — робити цю картотеку нам самим.
Документація переводилась комісією, призначеною українським штабом табору, в присутності старшини та булавного підстаршини кожної сотні. Бритійська команда приділила зі свого боку, як інструктора, сотника ізраїльської бриґади Левіна, що 1925 року втік зі совєтської України до Палестини. Він добре знав англійську, німецьку, російську, польську й українську мови. Зразу виявляв до нас загальну прихильність, але скоро став доволі небезпечним. Ми розпізнали його тоді, коли документація стосувалась дивізійників із підсовєтських теренів. Із зрозумілих причин подавали вони себе за волиняків. Тоді Левін приділював їм особливу увагу, „розшифровував" їх, а то й дотепно розпізнавав по говіркових особливостях полтавців, київлян чи харків'ян. Коли настоювання Левіна на те, щоб у картотеці подавати правдиві дані про походження цих людей, ставали все дошкульніші, полк. Крат, тогочасний командант табору, пожалувався в бритійців, що Левін тероризує таборовиків. Негайно його відкликано. Ми мали нагоду зустрінутись ще один раз з кап. Левіном, а саме при екзамінації таборовиків бритійсько-совєтською комісією для встановлення, хто з нас бажає репатріюватись. Він був перекладачем з бритійської сторони. На цей раз він сидів мовчки, бо з боку бритійців не було питань, а нам бритійці дозволили вільно висловлюватись. У випадках гострих дисонансів між нами й совєтськими членами комісії, встрявав присутній бритійський майор, що володів німецькою мовою.

***

Надійшла осінь, а там — зима, що була як рідко гостра та сніжна. Для зимового становища белярійські поля не надавались, і табір перенесено на площу колишнього летовища біля міста Ріміні. Через кілька місяців до початку властивої зими, на площі біля одного квадратового кілометра розкинулось шатрове містечко з десятьма тисячами населення, з двома головними вулицями — Київською та Львівською, двома церквами, великим театром, лазнею, поштою, школами, товариствами, власною пресою, мистецькими гуртками, спортовими дружинами... Дивізійники проявили велику майстерність у різних ділянках ремесла й мистецького виробництва, користуючись невеликою зразу кількістю приладдя, або примітивними саморобними інструментами, при відсутності потрібних матеріялів. Все треба було зробити самим, і треба подивляти винахідливість і працьовитість майстрів, коли на кожному кроці чогось бракувало, чогось недоставало. Пізніше бритійці почали доставляти деякі матеріяли, навіть цемент, що його мусіли привозити з Англії, разом із харчами. Дивізійники постійно дбали про те, щоб створити на просторі табору ілюзію рідної землі. Біля церков були дзвіниці, біля шатер, замість квітників, кломби з узорами, виконаними на зразок вишивки піском, глиною та товченою цеглою; деякі шатра прямо тонули в зелені соняшників. Ці дрібні на перший погляд елементи об'єднували всю громаду, додавали їй сили перетривати незавидні дні неволі.
Протягом дворічного перебування в Італії більшість дивізійників була постійно зайнята якимсь корисним ділом. Це вможливила добра та господарна розбудова табору, яку треба завдячувати май. С. Яськевичеві, що найдовше займав пост українського команданта табору. Цей незвичайно енергійний і відданий загалові старшина вмів дібрати собі великий штаб добрих помічників, фахівців свого діла і разом з ними він завів взірцевий лад у нашому таборі. Табір став фактично однією великою школою для всіх, починаючи від неписьменних, що їх була незначна кількість на початках табору, через усякого роду фахові школи, матуральні курси, гімназію, до університетських викладів включно. Одночасно табір був школою громадського вироблення, бо в численних установах, організаціях і гуртках дивізійники набували таких умілостей і громадських чеснот, яких — внаслідку політичних особливостей — Дивізія не могла їм дати.
Але ні дбайлива рука команданта й його помічників, ні заспокоєння фізичних потреб табору бритійцями, не мали б такого успіху, якщо б табір не мав був опори в своїй рідній Церкві. Дивізійні духовники, що опинилися з нами в Ріміні, подбали про те, що загал наших дивізійників у Ріміні користав з духових благ, що їх дає нам наша внутрішня віра та що їх Церква уділює своїм вірним у своїх чудових обрядах. А вже безцінні заслуги для рімінського табору поклав його великий приятель і опікун, їх Ексцеленція Архиєпископ Кир Іван Бучко.
З повною відповідальністю можна ствердити, що Дивізія не змарнувала тих двох років, проведених у Ріміні, навпаки: вона використала їх максимально в межах тогочасних можливостей. Накінець прийшло рішення про нашу дальшу долю. Бритійський уряд визнав, що Дивізія не була ворогом західніх альянтів і що ,,... українці вибрали найменше зло з усього злого в час лихоліття війни". Рішення це забрало багато часу, але воно було справді джентелменське і справедливе. Бритійський парлямент виділив спеціяльну п'ятичленну комісію з тод. ген. МекМіленом на чолі, і ця комісія перебувала в нашому таборі два місяці. Вона вела розмови з кожним 25-им вояком, вивчала нашу психологію, спосіб думання і поступовання. Наші вояки не закривали своїх поглядів перед членами комісії, зокрема ясно висловлювались на тему совєтського союзника західніх альянтів. Ця переконлива одвертість мусіла заімпонувати комісії. Комісія винесла рішення рекомендувати бритійському урядові поселити дивізійників на Бритійських островах.
У своєму рішенні бритійський уряд не завівся, а дивізійники, що поселились у Великій Британії, не завстидали нашої національної спільноти. Свідоцтвом цього хай буде заява міністра внутрішніх справ Британії, виголошена в парляменті в 1949 році. В своєму звідомленні він сказав між ін. таке:
„З усіх національних груп (включаючи польський Корпус ген. Андерса), що поселились у Британії, українська група показала себе найбільш здисциплінованою, зорганізованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення права".

Нью Йорк, США, грудень 1960.
Освячення прапору в таборі Ріміні, 1946 р. 1-ий ряд, в.л.:пполк. Р. Долинський, ген. М. Крат, май. С. Яськевич, пполк. Є.Нікітин-Сольський.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації