Повстанський рух в Україні в роках 1917 - 1922

А. Валійський

На повстансько-партизанську боротьбу багато людей дивиться, як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна, вона тільки притьмарює властивий погляд на правдиве значення цієї форми боротьби. Повстанці можуть відіграти дуже поважну роль у кожній війні, та передусім у визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших визвольних змаганнях 1917 - 1920 рр. українські повстанці, правда не на 100%, таку роль відіграли. Взагалі, партизанка може поважно прислужитися як до руйнування існуючих, так і до будови нових вартостей, а часом вона буває одним із головних чинників побудови цілої держави. Правда, держава будується на певній політичній концепції, та всіма ресурсами нації, як засобами тієї політичної концепції. Серед тих ресурсів одне із перших місць займає регулярна армія, але армія іррегулярна-повстанська, може у великій мірі допомогти армії регулярній у виконанні її завдань, якщо ця армія добре зорганізована і добре керована. Безумовно, що держава, яка під час війни крім регулярної армії вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби. Засадничо треба розрізняти З форми партизанки: 1) диверсійна партизанка одної держави проти другої, 2) диверсійно-революційна партизанка одної політичної концепції проти другої і 3) звичайна диверсія та бандитизм без жодної політичної ідеї. Щодо організації, то партизанка буває двояка: 1) коли вона постає стихійно під час революції, як це було в Україні в 1917 р. і 2) коли вона організується в державі вже існуючій, класичним прикладом якої була партизанка, організована большевицьким штабом під час 2-ої світової війни.
Повстанський рух в Україні у роках 1917-22 під оглядом його ідейности, організації і способу ведення боротьби можна поділити на 3 періоди, при чому кожний з них має свої характеристичні риси. Перший період — це від початку української революції до половини 1919 р., другий від половини 1919 р. до відвороту Армії УНР за Збруч, і третій — це перші 2 роки окупації України большевиками. Реальна боротьба українського народу проти червоних і білих москалів в перших двох періодах виявлялася в 2 формах: у регулярній війні і повстанських діях. Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністраційні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади, але вся та акція повстанських відділів повинна була бути координована штабом регулярної армії, себто повинна була бути стисла співпраця повстанців з регулярною армією. Щодо персонального складу повстанських відділів, то рівнож неслушно багатьом видавалося, що кожна людина, яка вміє стріляти з кріса, вже може бути партизаном. Навпаки, до партизанів треба ставити куди більші вимоги, ніж до вояка регулярної армії, бо вояк регулярної армії знає, що він є членом організованої маси, знає свій обов'язок, наказ командира виконує без жадних розмов і дискусії. Крім того, матеріальні умови, приміщення, забезпечення одягом і харчем, забезпечене підпілля — це привілеї регулярної армії. Натомість повстанець в більшості випадків сам вирішує, як йому діяти для кращого виконання завдання. Відсутність підпілля, регулярного постачання, брак зв'язку, стала залежність від населення — у великій мірі деморалізуюче впливає на повстанців.
Як же та справа представлялася в першому періоді, себто від 1917 року до половини 1919 р.? Передусім, в Україні в той час панував великий революційний хаос. Стихійна демобілізація російського фронту той хаос ще збільшила. Населення після світової війни здебільша було здеморалізоване, національна свідомість не була ще пробуджена. Кожне село було озброєне і то не тільки в легку зброю, але навіть в кулемети і гармати. Селяни не обмежувалися тільки до пасивного переховування зброї, але вживали її коли було треба і не треба, дуже часто навіть проти вояків своєї регулярної армії. Майже кожна волость і село набули бойового гарту, організуючи озброєні загони, кількість яких особливо зросла під час Гетьманату, як контракція проти так званих „карательних отрядов". Кожний такий загін був очолюваний отаманом. Більшість цих отаманів в першому періоді, це були люди, які не відповідали своєму призначенню. Передусім, з малою або жодною загальною освітою, особи, які легко піддавалися ворожій пропаганді, національно малосвідомі, бракувало їм патріотизму та ідейности і з морального погляду маловартісні. В ряди повстанських відділів крім ідейних патріотів попадало немало авантюристів та злочинного елементу. Більшість повстанських відділів з цього періоду не визнавала жадної підлеглости, ніякої співпраці з регулярною армією та діяли здебільша на власну руку. Взагалі, це був період анархії, без ніякої політичної ідеї — період „отаманії".
Тут варто згадати про кількох отаманів, які не тільки уникали співпраці з регулярною армією, але дуже часто виступали збройно проти неї. І так отаман Зелений — великий амбіціонер і демагог, мав досить поважний повстанський відділ, але в першому періоді виступав проти регулярних частин Дієвої Армії. Другий, не менш відомий отаман Хименко заатакував частини регулярної армії в районі Гребінки, які внаслідок цього понесли великі втрати вбитими і пораненими. На Херсонщині обеззброював регулярні частини отаман Дячишин. На лінії Кременчук-Чигирин грабував і обеззброював відступаючі українські частини отаман Коцур. Те ж саме на Звенигородщині робив отаман Туз — і багато інших. Взагалі, це була найтемніша сторінка повстанського руху в Україні, це була трагедія українських визвольних змагань. Правда, в цьому періоді були повстанські відділи, які брали зорганізовану участь у боротьбі за українську державність, як Чучупака з Холодного Яру та інші, але назагал їх було дуже мало.
Другий період, тобто від середини 1918 р. до кінця листопада 1920 р., був переломним, наступила велика зміна на краще. Повстанці в своїй більшості провадять боротьбу з червоними і білими росіянами, маючи вже скристалізовану політичну ідею і виступають в обороні української самостійности. Які ж були причини такої кардинальної зміни ситуації в лавах повстанців? Передусім, окупація більшої частини України червоними і білими відкрила очі населенню, чого хочуть як одні, так і інші, та що вони несуть з собою в Україну. Прийшли: пробудження національної свідомости, більша відпірність населення на ворожу пропаганду, українська національна контрпропаганда та очолення багатьох повстанських відділів старшинами Дієвої Армії, як рівнож певні заходи уряду щодо централізації повстанських дій. Про цю зміну згадує в своїх спогадах генерал В. Сальський, він виразно стверджує, що окупація України червоними спричинилася до постання великої кількости повстанських відділів, більшість яких виступали проти большевиків в обороні УНР. Щодо ген. Денікіна, то також ген. В.Сальський стверджує, що з початком наступу білих, коли для населення України заміри Денікіна були неясні і невідоме було його відношення до українського національного руху, то багато повстанців навіть допомагали йому в боротьбі з червоними, але після київських подій у серпні 1919 р. повстанці виступили проти Денікіна на терені майже цілої України і тим самим спричинилися в великій мірі до розвалу його армії. Про це згадує в своїх спогадах сам ген. Денікін. Також і большевики стверджують зміну, яка наступила в цьому періоді серед українського населення. І так, в таємному звідомленні київського большевицького воєнно-окружного штабу від 25 березня 1920 року читаємо: „Населення Гайсинського, Київського, Канівського, Таращанського, Чигиринського, Яготинського і інших повітів округи ставиться з симпатією до УНР. У цілій окрузі положення загрожене, селянство поголовно озброєне, бандитизм росте, великий відсоток селян наставлений по-Петлюрівськи. Оперує велика кількість банд, з яких частина рухомих, як банди Тютюнника, Гулого, Павленка і банди місцевого характеру". Крім того командуючий большевицьким фронтом Антонов-Овсієнко в листі до Леніна писав: „Положение на Украине очень серьозное, особенно в Киевщине оперирует ряд крупных Петлюровских банд. К советской власти самое отрицательное отношение. В волостных советах сидят чистьіе Петлюровцы". В травні 1919 р. можна заобсервувати більш-менш зорганізований виступ проти червоних з боку повстанців, частина яких старається нав'язати контакт з центром УНР. І так, отаман Зелений, той самий, що в першому періоді виступав проти регулярної армії, під час наступу на Київ в серпні 1919 р. разом із 6 Запорізькою дивізією розбиває під Білою Церквою большевицьку бригаду. 31 серпня 1919 р. разом із регулярною армією до Києва входять також повстанці. В цьому ж часі повстанці отамана Ангела нищать всі шляхи сполучення на лінії Ніжин-Київ і то так ґрунтовно, що змусили червоних евакуюватися з Києва через Коростень. В червні 1919 р. в районі Теофіполя корпус Січових Стрільців разом з повстанцями розбивають і переслідують червоних. В акції Запорізького корпусу на Літин-Вінницю в липні 1919 р. співпрацюють з ним повстанці отаманів Шепеля і Орла. Херсонщина майже ціла була охоплена повстанцями, де в організації повстанських відділів відіграв поважну роль Повстансько-революційний Комітет. Але все ж таки велика кількість повстанських відділів також в цьому періоді не мала планового зв'язку з урядом і штабом армії, через що не було систематичного керівництва ними, а тим самим координації акцій повстанців з частинами регулярної армії. Хоч були в тому напрямку спроби, але вони не дали належного наслідку. І так, в липні 1919 р. головнокомандуючим всіма повстанцями було призначено Малолітка, а в вересні ц. р. отамана Волоха, але як один так і другий нічим себе не проявили, бо ці невдалі призначення відбувалися під сильним тиском певних політичних кіл. Так само створення в Кам'янці Центрального Повстанського Комітету, на чолі з Н.Петренком було нещасливою операцією, бо та людина нічого спільного з повстанською акцією не мала, це був наскрізь партійний утворення. Цей Комітет, внаслідок браку фахових сил, нічого не зробив. Але, незалежно від всіх недоліків, акція повстанців в цьому періоді була більш зорганізована, зв'язок з урядом і Штабом Армії, правда, спорадичний, але все ж таки був, а що головне, велика кількість повстанських відділів вже стояли міцно на ґрунті Української державности.
Підсумовуючи всі негативні моменти з повстанських дій в Україні в першому і другому періодах, можна ствердити, що Уряд і Штаб Армії були безсильні в першому періоді опанувати ситуацію; зрештою, ніякий уряд в той час, мабуть, не зміг би нічого кращого зробити. Але щодо другого періоду, то крім вини окремих отаманів, з боку уряду було замало зроблено в справі організації, централізації і фахового очолення повстанських відділів. Недоцінено як слід значення партизанської боротьби, яка при добрій організації могла виявитися вирішальним чинником в нашій визвольній війні.
Щодо третього періоду боротьби повстанців в Україні, то, на жаль, маємо дуже мало відомостей. Є короткі писемні спогади учасників, оповідання свідків цих дій, як також ворожа література, але всі вони свідчать про те, що під оглядом національним і беззастережної відданости ідеї УНР цей період був найкращим. В цьому періоді боротьба повстанців не припинялася. Творилися нові повстанські центри, які використовували всі можливості для оборони здобутків української революції. Ані терор, ані голосні процеси над найкращими синами народу не спинили українського визвольного руху. Всі повстанці тільки й чекали повороту рідної Армії. Але червоні, після ліквідації зовнішніх фронтів проти поляків і Вранґеля, кинули цілу масу війська для подавлення повстанців. Опинившись в безнадійній ситуації, повстанські відділи були змушені зліквідуватися, бо забракло їм найголовнішого чинника — зовнішнього фронту української регулярної Армії.
Ще досьогодні під час дискусійних доповідей з історії нашої визвольної боротьби, ми стараємося виправдувати нашу програну війну тим, що ворог мав переважаючі сили. На мою думку, цей аргумент не зовсім слушний, бо в другій половині 1919 р., коли наші з'єднані Армії нараховували близько 100.000 вояків, коли б у той час прийшло об'єднання всіх наших повстанських відділів, що оперували на терені цілої України, — вони представляли б армію понад 300.000 чоловік. Це й була та наша сила, яка переважала сили ворога. Наша трагедія полягала в тому, що ця повстанська армія не була об'єднана, добре зорганізована, та не було координованої співпраці з Дієвою Армією.