Харків

Іван Р. Костюк

(З бльокнота кол. воєнного звітодавця)

Дев'ятнадцять років тому я вперше побачив Харків. Був вересень, 1942 року. Воєнний час, коли гомоніла Україна, а на її степах змірялися два колоси: націонал-соціялістична Німеччина з большевицьким СССР. Бойові лінії поміж двома ворожими арміями проходили тоді далеко на сході, поза Харковом. Німецькі війська в переможних боях з відступаючими большевиками доходили до Волги і до калмицьких степів. На Ельбрусі повівав переможний стяг Третього Райху, а Москва дрижала під бомбардуванням німецьких літаків і евакуювалася перед наступаючими панцерними з'єднаннями оп'янілих з перемог німецьких армій.
В таку то пору довелось мені покидати Дніпро і придніпровське місто Кременчук та податись у Харків, де на Павлівському майдані (за большевиків: майдан Рози Люксембург) в „Селянському Будинкові" розтаборилась моя частина: „Відділ Пропаганди України", до якої і я був прикріплений. „Харків, Харків, де твоє обличчя?" — писав у ранній творчості Павло Тичина. Володимир Сосюра, у своїй збірці віршів п.н. „Люблю", робить докори Тичині за те, що він не доглянув справжнього „большевицького обличчя" тодішньої столиці України. Сосюра був залюблений в Харків та його залитих асфальтом майдани, „що ліхтарнями янтарно цвітуть". Він закінчує свій вірш, присвячений Харкову, словами: „Харків, Харків! Не в крові то клекіт в жилах солодко й радісно б'є, що під громи гарматні далекі, я побачив обличчя твоє". Ось так два визначні українські, підсовєтські поети бачили два різні обличчя Харкова, в той час, коли за справжнє обличчя цього слобожанського міста України йшли криваві бої під час Визвольних Змагань 1918—1920 років. Двадцять два роки пізніше, у серпні 1942 року, Харків уперше побачив інший визначний український письменник. Цим разом був це волиняк Улас Самчук, що згодом писав у рівенському тижневику „Волинь": „Харків зробив на мене враження великого міста, побудованого з розмахом, без тепла і затишку, але бетоново-твердого ..." Не довелось мені читати чи почути враження інших українських письменників про це місто. А цікаво було б! Бо Харків, хоч куди місто! Поза Києвом, тоді й тепер, щодо своєї величини та числа населення — одне з найбільших та важливіших міст України, що має свою давню історію, свою славу та своє значення серед передових міст нашої великої й багатої Батьківщини.

Погляньмо в давнину ...

Харків — молоде місто. Йому всього 300 років. Тоді, коли Києву більше, ніж 1,000, Львову — понад 700. Не вчисляючи сюди Одеси, Чернівець, Дніпропетровська (Січеслава), Юзівки, чи менших міст, щодо числа населення, але старіших щодо часу заснування, як: Перемишль, Галич, Кременчук, Полтава. Але Харків має свої, ніде не повторювані особливості, так відмінні від інших міст України. Від самого початку свого існування Харків був справжнім центром Слобідської України, містом з виразно українським обличчям, колискою української нової культури, що його прозвали колись українськими Атенами. Тут бо півтора століття тому назад були покладені основи під розвиток української літератури, тут бо основано перший у Східній Україні університет, тут вперше появилися українські журнали, часописи, книжки. І ця стара українська традиція, що зродилася півтора століття раніше, передалась новішим часам аж по сьогоднішній день.
В тому часі, на переломі 19-го століття, в Харкові діяли, або з Харковом тісно були пов'язані: батько української прози Григорій Квітка-Основ'яненко, Гулак Артемовський, А. Метлинський, М. Костомарів, С. Писаревський, О. Потебня, І. Калиновський, С. Кореницький, І. Срезневський, Я. Щоголів. Тут діяв і викладав у славному „Харківському Колеґіюмі" свою філософію Григорій Сковорода, що, хоч сам був вихованцем Києво-Могилянської Академії, щойно в Харкові мав нагоду скристалізувати свої погляди. (Само Колеґіюм було перенесене до Харкова з Білгороду в 1727 році). Тут в 1805 році, за почином і старанням В. Каразіна основується Харківський університет, а в ньому починає розвиватись новий напрям в науці, розростає та поглиблюється культурне життя міста, процвітає журналістика, література, театр.Завдяки Університетові більшає й саме значення Харкова в культурному аспекті. На чолові місця в професурі Університету висуваються такі прізвища: Туган-Барановського, Миколи Сумцова, Дмитра Багалія, Миколи Борисяка. М. Бекетова, В. Леваковського,П.Єфіменка, Д. Міллера, Е.Редіна, М. Пільчікова. З-під Харкова походив Борис Грінченко. З Харковом тісно пов'язаний був в молодих роках Олександер Олесь (Ол. Кандиба), що вчився в Дергачівській сільськогосподарській школі під Харковом. У Харкові народився та тут працював композитор і бандурист Гнат Хоткевич. За большевицьких часів у Харкові діяли: В. Коряк, М. Хвильовий, В.Сосюра, С.Пилипенко,М. Йогансен, І.Дніпровський,В.Еллан (Блакитний), а з приїжджих: В. Поліщук, П.Тичина, М.Семенко,О.Слісаренко, Лесь Курбас та інші. В 1819 році в Харкові вийшов перший збірник українських пісень кн. Церетелова, а в 1833—38 роках вчений І. Срезневський видав у Харкові свою „Запорожську старину".
З Харковом чимало пов'язана й українська журналістика та преса, що має своєрідну і вимовну історію. Вже в 1812 році почав тут виходити перший харківський тижневик під назвою „Еженедельник". В 1816 році появляється гумористичний „Харьковский Демокрит", в 1817 році — „Харьковские Известия", а там „Украинский домовид" (1817), „Украинский Весник" (1816— 1819). З сорокових років 19 століття довгі роки появлялася офіційна газета „Харьковские губерниальные ведомости" (1838), а дальше: „Южній край", що починаючи з 1881 р. друкувався в великому тиражі (біля 100.000 прим.) аж до часів революції. Поруч цієї газети досить жваво поширювалось „Утро". Українською мовою появилися в 1841 році альманах „Сніп" Корсуна, чотири книжки „Молодика" Бецького, "Сладка" Вол. Олександрова (1887— 1893) а в 1912 році „журнал для української інтелігенції" — тижневик „Сніп".
В літературі, кромі Григора Сковороди, що назвав свої байки „Байками Харківськими", з'являються в ті часи ще прізвища Яна Орновського, що польською мовою видав в Харкові в 1705 році „Панегірик на честь роду полковників Захаржевських", козацький поет Климовський, що в першій половині 18 стол. написав твори „О правосудии на-чальствующих" та „О смирении висо-чайших", писані віршами з прозовою передмовою. Цьому ж Климовському приписують також видання українських пісень. Яків Щоголів видав у Харкові свої два збірники „Ворскло" в 1883 році та „Слобожанщина" в 1898 році, а Квітка-Основ'яненко за тематику у свойому творі „Сватання на Гончарівці" взяв харківське життя міщан.
Як сказано — Харків молоде місто. Його засновано в 1650-1655 роках. Колись, у 17 столітті, Харків був невеличкий військово-оборонний центр. Перші поселенці „черкаси", як називали тоді українців, — поселились тут групою в 37 сімей. Більша група прийшла сюди в 1654 році. За переписом населення в 1665 році усіх мешканців городища, тобто „черкасів" було 587 осіб. В 1660 році маємо вже докладний список мешканців за становим розподілом. Тоді в Харкові було: полкових козаків - -1357, „городових, лавочних людей" та міщан — 605 чоловік, московських бояр та „боярських дітей", що жили частинно й по довколишніх селах Жихар, Вільшана, Липці було — 121 особа. Селян на обліку не було, бо вони жили в довколишніх селах. Згодом з городища створилась кріпость, що її головним призначенням було захищати населення перед нападами татар. Стара харківська кріпость займала центральну частину теперішнього міста й захищалась тоді трьома річками: Харківкою, Лопанню та Удою. Це сприятливе стратегічне положення кріпості було причиною, чому значення Харкова, як адміністраційного центру піднеслось проти ряду містечок та сіл Слобожанщини, що були колись більші за Харків та раніше за нього засновані.
Починаючи з вузьких меж кріпости, де первісно тулилось все населення, — місто поширюється в межах річок на низових місцях, що звались Подолом та слободами й хуторами, які були розташовані поза Лопанню і Харківкою-річками. Завдяки щораз то більшому заселюванню околиці, постають парафіяльні церкви, як ось в 1659 р. Успенський Собор, Свято-Троїцька та Благовіщенська, в 1663 році Свято-Михайлівська та Свято-Рождественська, а в 1687 році Свято-Вознесенська церкви. Нове місто поволі зростає, збирає біля себе нових мешканців, розгортається торгівля, а довкруги міста закладаються нові хутори та оселі. Мешканці міста розподіляються на сотні, на чолі з козацькою старшиною, а на чолі окремих ремісничих цехів стоять цехмайстри. Ще й досі остались у Харкові назви вулиць, що вказують на деякі ремісничі цехи, що тоді були у місті, як напр., вул. Римарська, Коцарська, Чоботарська, Гончарівська. В Музеї Слобідської України у Харкові довго зберігалися прапори цехових об'єднань міста, заснованих в 60 рр. 18 століття. В середині 70 років 19 стол. було за поділом на найголовніші цехи: кравців — 501, чоботарів — 284, кашкетників — 180, ковалів — 139, столярів — 192, мідників — 75, малярів — 60, лимарів — 19, модисток — 53. Справжню господарську вагу Харкова створила промисловість, що почала розвиватись спершу дуже кволо, ще на початку 19 стол. В 1837 р. Харків мав 70 промислових підприємств, в 1876 — 128, 1925 — 1,218 із 16,706 робітниками. Сьогодні Харків, це один із найбільших промислових центрів України.
Цікавий є процес зростання населення міста: в 1655 році було 1,800, 1808 — 12,772, 1864 — 55,003, 1888 — 188,469, 1895 — 200,000, 1911 — 238,466, 1916 — 352,354, 1917 — 362,672, 1926 — 417,384 особи. Сьогодні у Харкові біля 1,000,000 населення.
Звідкіль пішла назва цього міста? Один варіянт каже, що місто одержало свою назву від першого поселенця Харитона, який прийшов з багатьма іншими родинами й оселився на місці сьогоднішнього Харкова. Він був добрий пасічник. Завдяки своїй праці та організаційним здібностям скоро забагатів, а поселенці, обравши його за свого провідника, назвали його напівім'ям Харко, спершу Харків-хутір, Харків-слобода, а там Харків-місто. За іншим варіянтом Харко мав бути розбійником, що як розбійник Єрмак, переслідуючи татар, потонув в річці Дінець, його оселю пограбували татари і знищили, але назва осталась надалі. За Григором Квіткою-Основ'яненком назва міста мала б походити від річки Харків. Ще інший варіянт каже, що першим поселенцем був козак Іван Каркач, що за хроногеографічним описом Харкова з 1767 року був першим харківським „осадчим", тобто провідником пришельців, що тут перші поселилися. Від його імени й пішла назва міста — спершу Каркач, Харкач, а далі Харків. В найдавнішій географічній пам'ятці тих часів — „Книга Вольшего Чертежа" з 1627 року згадується вже річка Харків, коли ні фортеці-кріпости, ні слободи Харків, ще не було.
Ну, доволі давнини. Мені, як львов'янинові, цікаво було заглибитися в історію цього міста, якого я таки з першого дня полюбив та в ньому закохався, не менше за Сосюру — неначе в дівчину, пишну, вродливу слобожанку. Моя любов і прив'язання до цього слобожанського міста зростала і поглиблювалася з кожним днем на протязі мого більш, чим шестимісячного постою в ньому. Тож дозвольте, Шановні Читачі, мені й Вам пригадати, як я познайомився з Харковом "во врем'я люте як вовчиця" — у вересні 1942 року.

Харків, як я його бачив ...

Задиханий, засапаний, неначе стара, вибракована з армії фіякерська шкапа, товарно-особовий потяг врешті приплентався на розлогий та завалений всякою всячиною і зруйнований воєнними діями залізничний двірець „Харків-Південь". Дорога вела з Кременчука через Полтаву—Люботин—Валки—Харків. Разом з гущою сірих вояцьких одностроїв та цивільними пасажирами, здебільша жінками, перевішаних мішками і обвантажених всякого роду корзинками - тоболками, виплентався я на перон. Тут заведено вже порядок, як і годиться в великому місті. Німецька військова жандармерія та українські залізничні поліціянти з жовто-блакитними щитиками на большевицької форми шапках-корабликах, озброєні рушницями та пістолями при поясі, вдержують лад. Дивуюся їхній прикладній чемності, зокрема німців у відношенні до цивільного українського населення. Річ нечувана та ніде не бачена по правому боці Дніпра в т. зв. „Райхскомісаріяті Україна", де діють цивільні урядовці, що їх населення прозиває „жовтожупанниками" (від бронзової краски уніформів урядовців німецької цивільної адміністрації). Тут і цивільне населення привітніше, не так залякане, як, напр., у Києві, краще та охайніше, хоча й бідно зодіте. А надівсе, що нам, „пришельцям з Заходу" найбільше подобається, тут більше, ніж у Києві, свобідно лунає чиста, без домішків москалізмів, українська мова. За допомогою „носильщика", що зодітий в білий фартух з прийнятим на грудях номером, поладную формальності в Станційній Команді („Бангофскомандантур") та разом з іншими подорожніми виходжу зі станційного муравлища на залізничний майдан. За декілька цигарок, як заплату за послуги носильщикові, одержую від нього ще й інформації. Ось тут, праворуч, чистою українською мовою пояснює мені носильщик, приміщувалось колись Управління Південних Залізниць. Будинок давній, шестиповерховий, частинно пошкоджений воєнними діями. А ось прямо — вже в большевицькому стилі, також шестиповерховий розвалений будинок колишньої Спілки Залізничників. Ліворуч, — також за большевиків побудований, величавий будинок Харківської Пошти, — зі спаленою кришею та розбитими мурами. Так зрештою, як і в інших містах тодішньої України. Мій носильщик освічена людина, бо, крім інформацій топографічного характеру, пояснює мені ще, що залізницю проведено в Харкові в 1889 році збудуванням залізничного сполучення Курськ—Харків—Севастопіль. Саме сполучення з Кримом і Севастополем проведено щойно 1875 року, а до Полтави проведено залізничний шлях 1871 року.
Харків — це важливий залізничний вузол, що сполучує Північ з Донбасом і Надволжям та Північний Кавказ з Україною. Тут сходяться шість залізничних магістралей: На Курськ і Москву з Південного двірця, на Чугуїв з Південного та Балашівського двірця, на Зміїв з Донецького двірця, на Синельникове та Дніпропетровське з Південного двірця, на Люботин—Полтаву та Люботин—Суми з Південного двірця та на Золочів з Південного і Донецького двірця.
Розплатившись із ввічливим носильщиком ще додатковими цигарками та куском мила, розглядаюсь за засобом льокомоції до міста. Не треба було довго ждати, бо тільки відійшов носильщик, як мене зі всіх боків напали молоді хлопці, що на всякий лад почали пропонувати свої послуги: „Пан, поєдем в город, га? Пан фарен цур штадт, що? Пан, штік брот і фарен куда завгодно!" ...Це так „автоводії" своїх оригінальних на той воєнний час харківських „таксі".
„Пан, піуге пуцен, Пан, давай почищу чоботи" — це так чистильники чобіт, що зі скриночками на плечах гасають по майдані. Вибираю з-поміж пацанів одного, що найбільше лається з іншими чистою українською мовою, в той час, як інші белькочуть Бог зна якою російсько-українсько-совєтською тарабанщиною. Мій „автоводій" молодий, русявий з голубими очима, хороший на вид хлопчина — миттю підхоплює мій наплечник та вантажить його на своє „таксі" — двоколісний візочок з двома дрючками до попихання. Такий засіб льокомоції тут, у Харкові найвигідніший, бо як показується, трамваї, автобуси та тролейбуси, чим славився Харків до війни, ще не працюють, а вій-ськових автомашин, що займалися б транспортацією військових осіб, також немає. Навчений досвідом з Києва, Вінниці й Кременчука, нарошно звертаюся до мого „кулі" німецькою мовою. Кажу себе завезти на Павлівський майдан. Хлопець зразу підхоплює і на доказ, що мене розуміє, махає головою: „Ґут, пан, йди за мною, а я буду фарен на Павлюс Пляц". І ми розпочали свій маршрут.
Вулицею Олександрівською (колись вона звалася ще Червоноармійська) доходимо до широкої й рівної магістралі Катеринославської (за большевиків Свердлова)і серед маси різнородних військових автомашин і піших, прямуємо в сторону Лопанського мосту та Павлівського майдану.
Залишаємо за собою Лису гору та Холодну гору із ще холоднішою (за царя та за большевиків) „Холодногорською Тюрмою" по лівому та Рубаківку і Новоселівку по правому боці Катеринославської вулиці (ця вулиця звалась ще за царів: Новороссійська, Полтавська) та просуваємось краєчком пощерблених роками пішоходів. Ще в Кременчуці я запасся в „Путівник для екскурсантів" (Степан Бразуль: „Столиця України Харків" — короткий провідник для екскурсантів, Видання ДВУ — Харків 1930 р.). Так робив я раріше і так само роблю тепер, коли маю побувати в новому місті, в нових, досі незнаних околицях. В путівнику аж роїться від славослов'я на честь „жовтневої революції" та досягнень „великого проводиря пролетаріяту — Леніна". Там сказано, наприклад: „На стрункій, одній із головних вулиць столиці, вул. Свердлова — колишній Катеринославській, вас вражає гомін, метушня та сновигання численних трамвайних вагонів, автобусів, таксі, грузовиків, візників ..." Те, що ми тут з моїм слобожанським кулі, Сашою бачимо, це, поза трамваєм, автобусами та візниками — насправді відповідає описові автора путівника. Військові автомашини, особові, вантажні, мотоциклі, кінні запряги (коні зареквіровані в населення) з військовими погоничами та надівсе — товпа піших — ось картина тогочасної Катеринославської вулиці в час „вітчизняної війни", як назвав би сьогодні Степан Бразуль — осінню пору 1942 року у Харкові.
„Тут розташовані представництва різних трестів — великі крамниці, кав'ярні, кооперативи, музеї, виставки, друкарня Державного Видавництва України ім. Петровського" — написано в путівнику. А на ділі: спалені будівлі, розкрадене та розбазарене добро музеїв (Всеукраїнський Сільськогосподарський Музей та Постійна Промислово-показова Виставка при вул. Енґельса [кол. Різдвяна]), зруйнована друкарня ДВУ, знищені довгими роками большевицького панування мешкальні доми. По кав'ярнях, кооперативах та крамницях й слід завмер. Лише вряди-годи, тут і там пишаються нові написи „парикмахера", „кондитера", „баккалій" тощо. До речі: в Харкові, як і в інших містах тогочасної України, всі написи на вулицях, крамничні вивіски, реклями торгівців були в переважній своїй кількості на „общепонятном", або на такій диковинній мовній тарабанщині, що їх значення і найкращі мовознавці не відгадали б. В деяких зацілілих від воєнних дій будинках примістились німецькі військові установи, як: „Зольдатенгайми" (доми для вояків), „Ібернахтунґсгайми" (ночівлі для вояків) та „Ферпфлє-ґунґсштеллє" (місце для розподілу харчування). Зі зруйнованих будинків віє смуток та спогад про колишніх їх власників, мешканців та приміщень для установ, про які згадується в путівнику. Навіть ні собак, ні котів не видко на руїнах... Лише на „Благ-базі (Благовіщенському базарі) та на Благовіщенському майдані (за большевиків — Карла Маркса), що розташувався поміж вулицями Благовіщенською, Коцарсьгсою, Чоботарською, Панасівкою, Лопансько-Набережною, Різдвяною та Лопанським провулком — шумить-кипить великоміським прогулом життя. Тут зразу пізнати живчик великого міста: тьма-тьменна народу, від довколишніх селян-колгоспників, що боязко перед оком українських поліціянтів та німецьких жандармів продають бідний доробок зо своїх „присадибних земель": овочі і городовину, почерез міських продавців — перекупок, що криком і вигуками захвалюють свій товар: „пірож-ноє", „мороженоє" та „бублічки", аж до збіднілих інтелігентів, що міняють тут свої родинні надбання — золоті перстені, годинники, ковтки, браслети. Тут можна купити або заміняти всяку всячину: від золотих рублів, царських і кайзерівських монет, почерез крілики і голуби, кури, гуси й качки, ґітари, балалайки й мандоліни та „двобортні гармошки", до малих возиків і санчат на зиму, гарбузи, дині, кавуни, картоплю, капусту й кукурудзу включно. Тут більше ніж деінде в місті можна почути розпачливий крик прошаків, що з простягненими кіктями покалічених кінчин просять милостині: „Дайте, йе минайте! Не мине й вас кара Божа!" Або налюбуватись тужливими мелодіями базарних „ревелерсів", що співають про „Марусю, що атравілась", про „Три танкісти", „Катюшу", „Стєньку Разіна" і нашого „Гриця, що його Маруся отруїла". Тут більше ніж деінде гасають злодії, ракли, вори, жуліки, чи як там їх ще звуть на Слобожанщині. Тут поле до попису большевицьким аґентам, воєнним дезертирам і мародерам, всякої масти і покрою провокаторам, диверсантам і партизанам, за якими раз-у-раз полює військова жандармерія. Тут більше ніж в інших частинах міста німці влаштовують лапанки — „рації" — на роботи до „Соняшної Німеччини" ... Тому всьому сумно приглядається Благовіщенський Собор зі своїми „Суздальськими рядами", щось на взір краківських „Сукєнніц", — що чи не одинокий із Храмів Божих Харкова, зберіг на своїх високих церковних копулах трираменні золоті хрести (підв'язані ланцюгами),
мабуть на те, щоб пускати блахмана всякого роду закордонним екскурсіям, що тут частенько за большевиків приїздили, мовляв в „країні рад немає антирелігійности"...
Мій Саша, з яким я вже вспів ближче познайомитися, змучився і обтирає шматками старої фуфайки спітніле обличчя. Розказує мені про свою долю. Він сам сільський хлопець із Полтавщини. Називається Олекса Міщенко. Батьки померли з голоду, а він, перед приходом німців утік з „дому для безпритульних" в Полтаві, подався до Харкова і оце вже ціле літо промишляє на життя своєю „таксі". Заробляє на хліб, на кватиру на Москалівці, а зайвий гріш відкладає на науку. „Хочу бути інженером і мати таку автомашину, що не треба буде її попихати руками" — сміється до мене рядом білесеньких мов перли зубів. „А на Базар таки не йдіть, бо можете попасти в біду" — дораджує мені на добавок.
Залишаючи за собою Іванівку та Ващенківську леваду по цьому боці Лопані та Нову й Стару Павлівку зі Шатилівкою, Профсоюзним Садом, „Держпромом" по тому боці річки, Купецьким мостом, що його тількищо після пошкодження направляють, подаємось із Сашею на Сергіївський майдан (Пролетарський майдан), звідти як на долоні бачимо „Університетську Гірку" (Горка Пролетарської Науки), а звідтіль повз спалені великі будинки готелів „Спартак" і „Асторія" та харківського „Універмагу" доходимо до місця мого призначення — „Селянського Будинку" на Павлівському майдані.
Розплачуюсь із добрим і жартівливим Олесем за „таксі". Даю на додаток ще й книжку львівського видання та запрошую почастіше заходити до мене за книжками. Мій перший харківський приятель Олесь Міщенко, таки частенько користав з мого запрошення. Завжди, коли тільки міг, заходив до мене на кватиру на дружні розмови, їжею, книжками, газетами та літературою, за яку німці не гладили по головці, віддячувався я моєму приятелеві за доброзичливі малі й великі послуги. Ми ще не раз зустрічалися з Сашею. — По війні, в Німеччині, а оце раз до року на „товариській зустрічі" в Америці. Мій приятель пройшов всі митарства війни: з Харкова подався на Захід, був добрим вояком в Дивізії і УПА. В Німеччині закінчив таборову гімназію. В Америці, коли ми зустрічаємось — возить мене своїм „Шевролетом", і як інженер-винахідник, працює над мотором, що порушатиме машину без водія. Він таки хоче здійснити свої мрії, з якими попихав своє „таксі" в Харкові в 1942 році!
За час мого побуту в Харкові я пізнав місто як рідний Львів. Кожного дня, як лише була для цього нагода, я мандрував усіма закамарками колишнього города Харка. Я бачив і ходив по вулицях Москалівки і Заїківки. Я ходив слідами Квітки-Основ'яненка на його Основі. Я побував на Старій Верещаківці, Качанівці, Елісарівці, Плеханівці, Журавлівці і Шатилівці. Я переходив в довжину і ширину Ясну Поляну, Липовий Гай, Григорівку, Холодну і Лису Гору, селище Червоний Жовтень, Північний Пост, Іванівку, Ващенківську Леваду, Нову й Стару Павлівку, Рашкову та Сабурову дачі. Я оглядав харківські спортові майдани „Динамо" та „Металістів". Я приглядався большевицькому „соціялістіческому строітєльству" на Харківському Тракторному Заводі, де німці направляли і пробували продукувати нові танки, панцерні автомашини і вантажники. Я проходив головними магістралями міста: Сумською, Московською, Корсиківською, Зміївською, Москалівською, Шевченківською, Петинською, Конюшною, Карачівською. Я тупцював по харківських майданах: Театральному, Миколаївському, Кінному, Рибному, Соборному, Воскресенському, Сергіївському, Радянському. Я шукав відпочинку в колишніх парках і садах міста: Комунальному, Квітки-Основ'яненка, Профсоюзному, Театральному, Університетському, Зоологічному, Ботанічному. По парках залишилися лише спомини. Всі дерева були витяті в часі боїв за Харків на вуличні барикади та протитанкові запори, а під час окупації німців на паливо та отоп-лювання холодних мешкань. За час мого побуту в Харкові лише декілька колишніх харківських церков були відкриті та віддані до користування вірних. Ось вони: Свято-Покровська, що примістилася в давньому монастирі при вул. Університетській, св. Пантелеймона при вул. Клочківській, Свято-Михайлівська на Основі, Цвинтарна і Свято-Іллінська на Холодній Горі. Інші, яких до революції в Харкові було т. зв. приходських — 16, монастирських — 8 (п'ять в Покровському і три в Курязькому монастирі) та 14 непарафіяльних, за 20 літ большевицької господарки були знищені або замінені на музеї, бібліотеки, магазини тощо. Крім того в Харкові були ще: римо-катол. церква, німецько-лютеранська кірха та жидівська синагога. За німців костел і кірха були відкритими для користування німців. Харківські цвинтарі, яких до революції було 7, в тому числі: 4 православні, 1 магометанський, 1 жидівський і караїмський та 1 „іновєрческій", були запущені та осиротілі.
Багато дечого із давньої слави Харкова під час воєнних дій пропало, було знищене, розкрадене, розбазарене, спершу большевиками, згодом німцями та найбільше самим цивільним населенням, що не знало ні краю ні міри в погоні за куском хліба та подекуди й дешевою наживою. Прикрі наслідки большевицької неволі показували себе в повній наготі. В Харкові воно може більше ніж деінде мало свої наслідки. Із давніх дореволюційних та большевицьких культурних надбань міста найбільше потерпіли музеї, книгозбірні, бібліотеки, виставки, фабрики, підприємства, клюби, театри, кінотеатри, школи, учбові заклади, видавництва, друкарні, архітектурної вартости будинки, пам'ятники тощо. Із колишніх двадцяти музеїв лиш один „Музей Слобідської України" ім. Григора Сковороди був чинний у тому часі. Всі інші розбазарені, розкрадені, частинно вивезені большевиками й німцями. Із великої кількости бібліотек та книгозбірень лиш Університетська та ім. Короленка бібліотеки сяк-так працювали та задержали свої цінності. В їх приміщеннях знаходили прибіжище харківські науковці, професори й студенти харківських високих шкіл. Ні одної високої школи, ні одної середньої, ні технічної! Навіть народні школи не працювали та не були завчасно організовані. Із восьми довоєнних театрів працювали лише два, із десяти кінотеатрів — лиш один. Сяк-так наладнані були дві друкарні, в яких друкувалася щоденна та щотижнева газети „Нова Україна".
Із пам'ятників я бачив п'ять: Тарасові Шевченкові, Гоголеві, Коцюбинському, Пушкінові і Каразінові, не згадуючи про пам'ятники большевицьким героям та гіпсові, вапном побілені фіґури спортовців по парках, скверах і майданах міста. Деякі фабрики і заводи, що не були зруйновані та представляли для німців свою воєнну вартість, були урухомлені та працювали під наглядом німців повною парою.
Такий то сумний вигляд Харкова в ті бурхливі дні світової воєнної хуртовини, що перекочуючись на Сході Европи, не пошкодувала й України з її колишньою столицею.

Сонце на руїнах

Та в той сумний час для Харкова і його населення були й проблиски надії. Найкращі з-поміж місцевої української інтелігенції, що чудом спаслися перед жорстокостями большевиків, не подались на схід за відступаючими большевицькими арміями та не були насильно евакуйовані — зразу по приході німців до Харкова, закусивши зуби та з закоченими рукавами взялись до благородного діла — відбудови міста. Прочищено вулиці зі звалищ і руїн, поховано людські й звірячі трупи, що валялись по вулицях, відремонтовано електростанцію, водогін, газопроводи, залізничне сполучення зі світом, наладнано забезпечення харчами населення, відкрито радіостанцію, телефонічний, телеграфний та поштовий зв'язки. Почали появлятися часописи, відновлено діяльність театрів і кінотеатрів, бібліотек. Словом — місто мало-помало пробуджувалось до нового життя. На руїнах почали показуватися тут і там соняшні проміння, що своїм теплом, неначе цілющим бальзамом лікували завдані воєнними діями криваві, фізичні й духові рани. За дозволом німецького військового командування та завдяки енерґійним українцям-патріотам відновлено діяльність Т-ва „Просвіта", відкрито Мистецьку ґалерію з картинами харківських і світових мистців, основано хори, капелю бандуристів, відновлено діяльність оперового і драматичного театрів, відкрито для відвідувачів Музей Слобідської України, відремонтовано церкви та завдяки зв'язкові з Києвом, розпочато велике діло відновлення Української Православної Церкви. Відновлено та щораз то більше поширювано загальний ремонт житлових будинків, приміщень для міських і військових установ, прочищувано майдани, парки, сади і сквери. Наладнано лікарсько-медичне обслуговування мешканців міста, відкрито й обладнано міські шпиталі, лікарні та санітарно-медичні пункти. Дедалі почали відкриватись школи, спершу народні, а там і вищі. Над обновою міста пильно гляділи урядовці Міського Управління, що під енерґійним та діловим проводом свого керівника — обербургомистра Олександра Семененка не жаліли ні часу ні труду для загального добра свого міста, його співжителів та вслід за цим для добра і слави всієї Батьківщини. Харківська щоденна газета „Нова Україна" під керівництвом Всеволода Царинника появлялась кожного дня у великому тиражі та була за весь час передовим українським часописом не тільки Харкова, але й всієї тогочасної України. З нею могли рівнятися тільки „Краківські Вісті", або деякі берлінські часописи друковані українською мовою. Завдяки „Відділові Пропаганди України" почав друкуватися у Харкові місячник „Український Засів", що під загальною редакцією Віктора Петрова в скорому часі з'єднав собі симпатії найкращих літераторів та робітників пера тогочасної України. В цьому літературно-мистецькому журналі друкувалися найкращі автори. Його співробітниками були: Юрій Шевельов, Михайло Ветухів, Юрій Блохин, Микола Іванів, Улас Самчук, Б. Порай-Кошиць, Василь Гришко, Василь Боровий, Дмитро Ніценко, Герась Соколенко, Олекса Веретенченко, Микола Яшек, Олександер Запорожець, Євген Яворівський, Марія Цуканова, Василь Дубровський, Петро Біляїв, Володимир Державин, Микола Оглоблин, Григор Шевчук, А. Коцевалов та інші.
В Театрі ім. Т. Шевченка, де колись працювали Лесь Курбас, Йосип Гірняк, Маріян Крушельницький, Олімпія Добровольська, відбувалися постійні вистави для цивільного населення та для німецьких вояків. Ще й досі пригадую собі репертуар-постанови театру: Наталка Полтавка, Запорожець за Дунаєм, Катерина, Ой, не ходи Грицю, Сватання на Гончарівці, Маруся Богуславка, Суєта, Весела вдовичка, Фраскіта, Коломбіна, Циганське кохання, Коварство і любов. В Оперовому театрі йшли постанови українською мовою: Аїда, Тоска, Логенґрін, Циганський барон, Фавст, Ріґолетто, Богема, Травіята, Мадам Батерфлай, Севільський цирульник, Паяци. Для німецьких вояків на Миколаївському майдані працював Театр „Бунте Бюне", в якому в українській мові йшли ревії, виступав український балет, грали українські музики і співали солісти. Програма на радіостанції йшла українською мовою. Важливі повідомлення Військового Командування подавались двома мовами.
Мушу підкреслити, що за весь час мого побуту у Харкові ні один раз ніхто з-поміж місцевого населення „нє здєлал на мене доносу", зовсім навпаки як це мало місце в Кременчуці, Києві і Рівному. А й харків'яни мабуть мали щастя до „западніків", що як висловлюються ще й сьогодні деякі кияни (киянки), „прийшли в Україну з німецькими обозами та набитими портфелями робити галицьку політику" ... Напевно не один харків'янин ще й сьогодні згадує одного із цих „обозників", яким був Петро Сагайдачний, що одним із перших прибув до Харкова та показав харків'янам нові шляхи до творчого, свобідного життя! Правда, були й такі, „що коником сивеньким гасали" по місті, або зводили хороших харківських дівчат і молодиць. Але, пробі, на це й була війна! Се ля ґерр! А в часі війни всяко буває.
Серед харків'ян я найшов більше ніж деінде в Україні справжніх, щирих і відданих українській справі патріотів. Доказом цього є, між іншим й те, що чимало із них вийшло на еміграцію і сьогодні їх можна бачити на всіх ділянках культурно-освітнього, громадського чи політичного життя. Вони в противенстві до інших наддніп-рянців, чи навіть галичан, є реалістами і надівсе пильними, працьовитими і добрими людьми. Зате й я їх дуже поважаю. Через те й так дуже припало мені до серця їхнє місто!

***

В лютому 1943 року, під час наступу большевиків, довелось мені покидати Харків. Я одначе вірив, що ще до нього повернуся. І я не помилився! Через два місяці, бо вже в середу 21 квітня 1943 року, я знову опинився на своїй давній кватирі на Римарській вулиці. Чергового дня — був Страсний Четвер. Я побував на Христових Страстях в Покровському монастирі. Монастирська церква була битком набита вірними. Хто не найшов місця в церкві, разом з іншими залив просторе монастирське подвір'я. Страсті правив старенький Митрополит Теофіл в сослуженні численного духівництва. Тоді над Харковом була чудова ніч. Без однієї хмариночки небо покрите зірками, пронизане гострими проміннями рефлекторів, що шукали за ворожими літаками на небосхилі. У церкві і на подвір'ї пахло кадилом, а з-над Лопані долітали свіжі подуви весняного вітру. Церковні мелодії духівництва і хору зливалися з гомінким шарудінням літаків, що пролітали над Харковом, несучи подарунки большевикам. Після церковної відправи вірні із запаленими свічечками — „фонариками" в молитовному скупченні розходились по домах. Незабутня картина: З Римарської і Університетської вулиць пливли світляні вогники серед сумерку ночі в напрямі Лопані, Павлівського майдану, Катеринославської, Коцарської, Чоботарської, ген аж на Холодну Гору, Москалівку, Заїківку, Основу. Вірні в набожному скупченні доносили горіючі вогники до своїх напівзруйнованих домів. Їм назустріч виходили такі ж вогники із других харківських церков. Неначе похід якоїсь містичної секти. Аж останні вогники з опустілих вулиць зникли і над Харковом запанувала правдива, тиха, слобожанська ніч...

Будинки "Державної промисловості" (із архіву автора)