Петро Смілка
В серпні 1943 року я вступив до Дивізії «Галичина» і був приділений до вишкільного 6-го поліційного полка в місті Ґумбінен у східній Прусії. По двох місяцях наш полк переїхав до південної Франції на дальший вишкіл.
На вишколі у Тарбе
Осінь у 1943 року у Південній Франції була гарна і суха. Листя на деревах починало вже набірати жовто-брунатної краски й нагадувало старі каштани на вулицях Львова. Четверта сотня 6-го поліційного полка, в якому вишколювались добровільці Дивізії «Галичина», перебувала в місті Тарбе у південно-західній Франції, яке розкинулось на лівій стороні річки Адур. Тарбе — це старе місто із біля 40.000 мешканців, віддалене на поверх 100 км. від славного французького міста Тулюз, на яких 60 км. на північ від Піренейсьих гір, які становлять еспансько-французький кордон. У гарний погідний день можна було бачити ці гори в голубо-синій далечині. Саме містечко, засноване в галло-римських часах, вже в 6-ому столітті було місцем осідку єпископа, а в 11-13 ст. тут побудовано катедру в романському стилі. Чимало славного минулого із цього міста пішло в забуття і сьогодні в ньому залишився ще відомий арсенал, металообробний завод та фабрика хемікалій. До війни Тарбез був транспортовим центром туристичного руху, але на час війни цей рух завмер. Якраз у цьому місті народився і відомий українцям із першої світової війни, зокрема польсько-української, сторонник «великої» Польщі, маршал Фош.
По обох боках вузьких вулиць рядами простягались житлові будинки із невеликими городами. Місто прикрашували ще і два гарні парки, в яких росли підтропічні рослини й дерева та багато квітів. Сюди у вільних від служби годинах, виходили наші стрільці на розмови із французькими дівчатами. На жаль, того часу було небагато, а ще менше у нас було знання французької мови, щоб з дівчатами розговоритися.
По трьох місяцях військового вишколу до нашого полку прийшли нові добровільці, які поповнили сотні і менш-більш у тому ж самому часі рознеслась вістка, що ми будемо складати присягу. Ті, які вже відбували військову службу в інших арміях, не дуже раділи тою вісткою. Вони говорили, що як тільки зложимо присягу, нас вишлють на фронт. В часі війни довго не вишколюють і все йде приспішеним темпом, — впевняли знавці. Зате молодші дуже вже хотіли, щоб закінчився рекрутський вишкіл, скласти присягу й їхати на фронт, кудись їхати, а зокрема їхати в Україну на рідні землі,
щоб стати до боротьби із нашим відвічним ворогом — Москвою, яка так жорстоко далась узнаки навіть у Західній Україні, хоча вона там панувала тільки 21 місяць.
Була п'ятниця наприкінці листопада 1943 року. Сонце вже добре хилилось до заходу, коли наша четверта сотня верталася із поля вправ. Змучені, обпалені та запорошені стрільці із піснею увійшли в огорожу касарень, перейшли через велику площу вправ і на команду «Гальт» застигли на місці перед касарнею, що її збудував ще цісар Наполеон III. В цій касарні приміщувались третя і четверта сотня добровольців Української Дивізії. Перед будинком стояв уже сотенний бунчужний, чи як ми його звичайно називали «шпіс».
Праворуч! Прямо глянь! Спочинь! — падала команда. До команданта сотні гавптмана Кравса підійшов «шпіс», щось йому переказав і тоді командант відійшов. Бунчужний став посередині сотні, так як звичайно до щоденної вечірньої відправи.
— Увага, увага. Я маю для Вас добру новину! — закричав він своїм напівхрипким голосом, подібним до жіночого, й через те ми називали його між собою «крикливою бабою».
— Я не буду вас довго тримати, бо вам треба зараз по вечері взятися солідно до роботи. Завтра, в суботу, ніяких вправ не буде, за виїмком маршових вправ, які вас мають приготовити до дефіляди в неділю. Цієї неділі відбудеться у нас заприсяження всіх вас добровільців, а потім буде дефіляда. Зараз по вечері всі беріться до чищення зброї та уніформи, а опісля буде апель. Хто не вичистить своєї зброї та уніформи по-вояцьки — буде по-вояцьки покараний. Крім того до вас приїхав «Веселий Львів», який матиме свій виступ у міській театральній залі, і хто не буде мати порядно вичищеної уніформи, не піде до театру, але до кухні теребити бараболю. Але найважніше, це те, що сотня, яка покажеться найкращою в часі дефіляди, виїде в понеділок замість на вправи, до Люрду на прощу.
Хлопці були приголомшені. І присяга і дефіляда і «Веселий Львів» і прогулянка до Люрду, це було трохи забагато на один раз і то після трьохмісячної монотонности касарняного життя. Хлопці на радощах розбіглися по кімнатах, снуючи пляни на найближчих три дні. Кожному хотілося бодай із близька побачити українські дівчата із «Веселого Львова», бо що-як-що, але за нашими дівчатами ми вже стужилися були на добре.
Хлопці ще ніколи із таким запалом не брались до роботи, як сьогодні. Скоро визначили дижурних, що мали йти по каву, інших по приділ харчів «фафлиґу», які бігали по сходах вгору і вниз, бо наша сотня була на другому поверсі, і всі старались, щоб усе було якнайкраще, одним словом, щоб усе «кляпувало».
Із чищенням зброї клопоту не було, зате гірше було з уніформою, яку треба було не тільки чистити, але ще й прасувати, зокрема штани. Одиноким прасувальним інструментом при війську було власне тіло, хіба хтось зумів якось зорганізувати залізко. Звичайно штани скроплювалось водою, складалось їх гарно на ніч на матрац під простирало, і так, проспавшись цілу ніч, на рано штани були випрасувані, а часом ще гірше зім'яті, як перед тим. Це залежало, як хто спав. Найбільше клопоту було з черевиками, поясом, пряжкою та ґудзиками, які мусили блищатися мов дзеркало. При чищенні черевиків і поясів вживались різні засоби: і паста, і слина, і вода, і віск, Усе, що тільки спричиняло блиск.
Весь час чищення перепліталось розмовою, бо говорити було про що. Одні хотіли побачити вже українських дівчат, інші сподівались побачити когось із знайомих серед членів «Веселого Львова», зокрема таки зарозумілі львовяни.
— Цікаво, звідки ті дівчата, що приїхали нас розвеселити українською піснею? — запитав уголос один.
— Звідки ж, як не із Львова, — зарозуміло відповів стрілець Камінський, сам родом із галицької столиці.
— Не дри там носа, що ти і всі дівчата «Веселого Львова» таки зі Львова, — відповів інший. — Я знаю, що там є дівчата з Мостиськ, з Камінки Струмилової, а може навіть із Комарна, — відповів інший.
— О, з Комарна то напевно ні, — заперечив котрийсь із стрільців. — Ті з Комарна вміють тільки цибулю продавати на ярмарку у Городку кожного четверга, — відізвався стрілець Коваль родом із Городка.
— Ну то що з того? — образився стрілець Здирко родом із Комарна, — але там були гарні дівчата і всі вони ще й добрі господині.
Розмова була б продовжувалась у безконечність, якщо б не службовий свисток, який заповідав нічну тишу, і все мусліо бути в ліжку. А як рекрут дістанеться до ліжка, то на розмови не має часу, тим більше, що по коридорі ходить службовий підстаршина.
На другий день рано перегляд вичищеної зброї та уніформи, опісля маршові вправи, як підготовка до дефіляди. Сам гавптман Кравс наглядав над вправами і ми проходили повз нього немов би йому віддавали всю честь.
— Голова догори! Приємна усмішка! — кричав чотовий Бляшка.
— Глядіти на мене, — додавав сотник. — Так! Так! Так завтра маєте маршерувати! І хоча ми четверта сотня, ми мусимо бути першими і я певний, що Ви мене не засоромите і здобудете перше місце в дефіляді.
Години минали, а ми все ходили то сюди то туди. Без перерви змінялась команда то праворуч то ліворуч, і знову «прямо глянь», «ліво глянь», аж вкінці вже й забувався чоловік, де ліва, а де права сторона.
Нараз із сторони головної брами показався гурт людей, звичайних цивілів, жінок і мужчин. Ми зразу ж догадались, що це напевно «Веселий Львів», хоч у тому моменті вони не дуже весело виглядали.
— Що? Нема нікого із твоїх знайомих? — промовив один стрілець до свого сусіда, що машерував у скрайньому ряді.
— Куди дивишся, Грицю? — заговорив інший, що йшов позаду нього. — Тримай крок, бо тя копну так, що тобі твоя прабабця привидиться!
Гурт жінок і мужчин переходив через площу вправ і з зацікавленням приглядався, як маршували сотні цілого полка. Гості пішли у сторону касарень, мабуть на обід і то до офіцерської їдальні, бо коли нас нарешті звільнили на обідню перерву — нікого із гостей у нашій їдальні не було.
По обіді ми спочивали, приготовляючи наші ноги на завтра і не могли дочекатися вечора, щоб піти на ревію «Веселого Львова».
Нарешті вечір. Цілий полк, одягнувшись у вихідну уніформу, вирушив сотнями із піснею на устах до кінотеатру у місті.
В театрі, крім нашого рекрутського полка, були ще й німецькі залізничники, сотня німецького вермахту, яка робила службу біля наших касарень, бо ми ще жодної служби не виконували, та багато таки французів, цивільних і в поліційній уніформі, чоловіків та жінок.
Виступ «Веселого Львова» подобався всім. Його програма перепліталась хоровими піснями, а також виступами тріо, дуетів та солістів. Було багато жартів і дотепів. Та найбільше захоплювалось наше козацтво, як і чужинці, німці і французи виступами дівчат у народніх строях. Одна із них проспівала пісню «І снилось зночі дівчині», яка так припала до вподоби, що бідна дівчина мусіла повторяти її декілька разів і вона не могла зійти зі сцени. А співала чудово.
Всьому приходить кінець, зокрема доброму. Скінчилилась і ревія «Веселого Львова» і ми під свіжими враженнями його виступу вертались до касарень.
«Гей, гей! Нема то, як наші дівчата», — говорили хлопці між собою.
В неділю рано два вишкільні полки українських добровільців Дивізії «Галичина» уставились чотирикутником до польової Служби Божої, яку відправляв сам о. д-р Лаба, головний капелян Дивізії. Зараз по Богослуженню відбулась присяга, а опісля о. д-р Лаба виголосив патріотичну проповідь, у якій підкреслив наші завдання супроти українського народу:
«Москва — це не тільки перешкода для нашого самостійного й державного життя, вона загрожує навіть нашому фізичному існуванню. Мільйони вірних синів України згинули у енкаведівських казематах смертю мучеників тільки за те, що вони любили свій український нарід. Насправді, мільйони інших терплять по різних концентраційних таборах далекої півночі за те, що вони українці, за те, що вони вірні Христовій Церкві, за те, що не вміли служити ворогові. На вас жде український нарід і ви повинні сповнити свій синівський обов'язок супроти нього. Будьте горді з того, що доля судила вам продовжувати боротьбу за визволення своєї Батьківщини,— говорив о. Лаба, — так як боролись ваші батькі і діди у часі Визвольних Змагань України 1918—1920 років. Ви йдете слідами своїх батьків, як вони йшли слідами славних запорожців. Не сумуйте, що Вас вишколюють чужі, а не свої старшини і підстаршини. Вам треба пам'ятати, хто ви, чиї сини, яке серце б'ється у ваших грудях та з якою метою ви взяли до рук зброю. Учіться наполегливо військового ремесла, яке сьогодні для нас надзвичайно конечне...»
Нема сумніву, що слова отця д-ра Лаби скріпили нас морально і викликали в нас почуття гордости і бажання служити нашому народові та боронити його проти ворога число один. Після проповіді ми всі, сотня за сотнею обох полків відійшли на дефіляду перед тибуною, на якій стояв командир вишкільного табору з полковниками та іншими штабовими старшинами. Біля трибуни стояла група «цивіляків», які приглядались нашому маршові і щось там мотали на вус, тоді, як дефіляда вимотувала усю нашу увагу, а при тому наші м'язи. Так само стояли біля трибуни і наші гості з «Веселого Львова» разом із сотником Л. Макарушкою, який привів їх до нас, сам будучи ще в цивілю й репрезентуючи Військову Управу.
Ще перед дефілядою хлопці один одного перестерігали, щоб дивитись прямо на начальство, а не на дівчат із «Веселого Львова» біля трибуни, бо може бути халепа. Можливість дістати один день вільний від вправ та ще до того поїхати до Люрду додавала всім і запалу і бажання зробити все якнайкраще.
Нарешті дефіляда закінчилась. Усе, здається, пішло гаразд і нас розпустили на обід. А по обіді, як звичайно, вільне і можна буде піти до міста, або прямо на спочинок, який кожний міг провести по своїй волі.
Але ледви хлопці розійшлись по своїх кімнатах, як на коридорі пролунав пронизливий свисток дижурного підстаршини і команда «на збірку». Це вже нічого доброго не ворожило, бо звичайно в неділю по полудні збірок не бувало.
— А що, я не казав, що по присязі не дадуть нам спокою? — нарікав якийсь старший віком стрілець, який уже відслужив у польському війську та відбув щасливо польсько-німецьку війну. — Це війна і німці нас даром годувати не будуть, навіть і українським
хлібом.
Але не було ради, бо при війську жартів нема. Раз збірка то збірка. Ми виходили без звичайного поспіху, бо деякі вже вспіли навіть підтягнути французького коньяку або вина, якого не бракувало у військовій кантині.
Коли дижурний підстаршина нарешті мав сотню готову, до звіту із сотенного штабу вийшов гавптман Кравс. Він став посередині сотні і, як ніколи, піднесеним голосом промовив:
— Хлопці, я гратулюю вам, що ви мене не завстидали. Наша сотня, хоча називається четвертою, взяла перше місце в сьогоднішній дефіляді. Мені було надзвичайно приємно почути таку похвалу з уст полковника. В нагороду за перше місце завтра ціла сотня іде
на прогулянку до відпустового місця у Люрді, про який ви вже чули!
Ще раз «штіль гештанден» і розхід. Ціла сотня із радости помандрувала назад до кантини, щоб гідно відзначити осягнення першого місця в дефіляді.
На прощу до Люрду
На другий день, біля сьомої години ранку, ціла сотня вийшла немов на вправи, з тою одначе різницею, що ми всі були в вихідних уніформах і без зброї. Після ранішнього апелю ми помаршували на залізничну станцію разом із нашими підстаршинами, які, за виїмком одного десятника Чучмана, всі були німцями. Мені з думки не сходив Люрд, про який я стільки чув і читав, зокрема про чудотворні випадки, якими Люрд славився. Ще малим хлопцем я мріяв про те, щоб колись поїхати до Люрду, але це були годі тільки побожні бажання прямо нездійсненні, з уваги на великі кошти. А втім мої бажання здійснилися і я разом з цілою сотнею моїх товаришів уже був в дорозі до того чудотворного місця, про яке так часто згадувала моя покійна мама.
Коли ми прийшли на залізничну станцію, ми всі були немало здивовані, побачивши там нашого команданта сотні, який уже чекав на нас. Нам не хотілося вірити, що німецький «гавптман» поїде з нами, знаючи, що націонал-соціялістична верхівка Німеччини не вірить у Бога, тільки в свого фюрера.
Наша сотня мала зарезервованих три особових вагони. Нарешті ми в вагонах і поїзд повільно рушив. Ми їдемо до Люрду, всіх нас охопила мовчанка і ми з повагою оглядали через вікна чудові французькі краєвиди й заховувались немов у церкві.
Так, так, так... стукотіли колеса по залізних рейках, а мої думки свобідно літали на другому кінці Европи, там, де я родився, де колись моя мама згадувала з найбільшою побожністю про Люрд. Ех, як би вона знала, що ось її син якраз їде до того Люрду, на те чудотворне місце, звідки чимало калік вийшло здоровими. Де ті, яким уже не було жадного лікарства, а лікарі не давали надії на виздоровлення — повертались із Люрду здоровими людьми, з новими надіями із вірою в Бога та в Пречисту Діву Марію...
Із Тарбез до Людру було всього не цілих 20 кілометрів у південно-західньому напрямку. Люрд — це невеличке містечко над річкою Гав де По і має поверх 10,000 мешканців. Слава про нього пішла по цілому світі від 1858 року, коли Пречиста Діва з'явилась святій Бернадетті.
Нарешті ми в Люрді. Поїзд зупинився і ми в замкненому строї помаршували в сторону церкви, яка, здавалось, була немов приліплена до великої гори. Кожний із нас настільки горів цікавістю, що вся наша увага була звернена в сторону, куди нас провадив наш командант сотні. Вкінці ми прибули на призначене місце сьогоднішньої прогулянки.
З полудневої сторони церкви надворі стояв великий вівтар. Посередині знаходилась статуя Матері Божої, а довкруги неї кілька соток свічок. З-під статуї Матері Божої випливає малий струмочок чистої як кришталь води. Як нас інформували, ті свічки ніколи не гаснуть, тому, що й ніколи не перестає тут правитись свята Літургія. Хоча це був воєнний час, відвідувачів прочан того святого місця не бракувало й тепер із різних країн, але найбільше було таки французів.
Ми примаршували аж під сам вівтар і на команду стали півколом. Посередині, перед нами став наш командант сотні і доволі піднесеним та схвильованим голосом почав промовляти:
— Дорогі вояки! Хоча нас єднає одна ідея боротьби проти комунізму, а з тим самим і однострій, наші релігійні обряди, чи краще, релігійні віровизнання неоднакові. Я і мої підстаршини є протестантського віровизнання і наша Церква не визнає Матері Божої, як непорочно зачатої, а тільки як звичайну жінку, матір Христа, в якого ми всі віримо. Але, знаючи дещо про культ Матері Божої у Вашій Церкві, в яку ви, як і всі католики, вірите, я приїхав сюди разом із вами, щоб по своєму помолитись спільно з вами до Сина Матері Божої, щоб Він дозволив нам щасливо пережити цю війну та повернутись до наших родин, які очікують нас. Дорогі вояки, ви визнаєте Матір Божу, тому й помоліться до Неї і просіть її, щоб Вона повернула вас здорових до ваших матерей, жінок і дітей, чи до ваших наречених. Моліться за свою Батьківщину, щоб Мати Божа допомогла вам визволити її від червоного наїзника. Моліться і вірте, бо як сказав Христос, хто вірить, того віра спасе, а хто просить, тому дається. Тут, як бачите, у стіп статуї Матері Божої випливає вода, до якої люди їдуть з-за тисячі кілометрів із вірою, що купіль у тій воді допомагає, і вони видужують. Зберігайте свою віру в Матір Божу, так, як ви вірили дотепер, а вона напевно збереже вас і ваших рідних на Батьківщині.
Після того слова нашого команданта ми поділились на групи і під проводом наших підстаршин розійшлись у різні місця. На мою пропозицію наш командант роя, унтерофіцер Шмандер, повів нас перед статую Матері Божої, де правилась свята Літургія. Ми всі зайшли до лавок, які тут стояли рядами, як у церкві, і навколішках віддались молитвам. У часі молитви я не міг не згадати і свого батька, який, маючи мене одного сина, не заборонив мені йти добровільцем до Української Дивізії «Галичина». Згадались мені і батьківські слова: «Колись і я був добровільцем до Української Армії і щасливо вернувся додому. Дасть Бог і ти повернешся».
Я немов відчув, що моя віра у те, що я живий і здоровий вийду із цієї війни, кріпшала із кожною хвилиною. Помолившись, ми підійшли до невеличкого збірника із джерельною водою, зачерпнувши її в наші польові пляшки. Я також набрав собі води, з якою возився майже дев'ять місяців, аж поки не залишив у часі нашого відступу з-під Бродів у селі Куткурах.
Ми ще оглянули і церкву, яка має три поверхи. В ній знаходилось багато дорогоцінних дарунків, які складали прочани-відвідувачі цього святого місця. На третьому поверсі знаходиться 27 вівтарів кругом попід стіни церкви, а над головним вівтарем висить біля трьох десятків церковних хоругов різних народів. Між ними на самому переді знаходиться і українська хоругва із образом Матері Божої та золотим написом «Ликуйся, ликуйся, Маріє!»
Із якимось духовим піднесенням ми повертались назад до Тарбе із вірою у слова нашого команданта, що, віддавшись під опіку Матері Божої, можемо бути спокійні, бо Вона нас збереже.
***
Минали дні сірої вояцької буденщини. В першій половині травня ми покинули Тарбе, а на 15-го травня 1944 р. ми прибули до Дивізії «Галичина», яка тоді вже формувалась, як бойова одиниця у вишкільному таборі Нойгамер біля міста Заган на Долішньому Шле-зьку (Сьогодні ця місцевість знаходиться в кордонах Польщі і називається Свєнтошув).
З кінцем червня я виїхав із запасним польовим курінем Дивізії під Броди. Як запасна частина, ми участи в боях не брали, як також не були в окруженню, але майже повністю відступали через село Любінь Великий на Старий Самбір, а звідти поїздом назад до Нойгамеру.
З поворотом решток розбитої першої Дивізії в Нойгамері почалось формування другої Дивізії. В цей час мене приділено до 9-ої сотні 30-го полку (III. курінь), в якій командантом був хор. Андрій Питляр.
На фронті під Фельдбахом
В перших днях квітня 1945 р. III—їй курінь ЗО. полка Української Дивізії «Галичина» вийшов зі Словенії на фронт в околиці Фельдбах-Ґляйхенберґ, за яких 40-50 кілометрів на південний схід від міста Ґрац.
6 квітня 1945 р. III - ій курінь 30-го полку зайняв становища у найбільш висуненому наперед відтинку на протисовєтському фронті, які за своєю формою творили підкову. Із трьох сторін нас окружали большевики. 9-та сотня окопалась напроти села Мільдорф, яке було розположене на горбі, що знаходився у руках ворога. Із західньої сторони села, а з тим самим і горба, протікав маленький потік, а дальше за ним простягався невеличкий лісок, яких у Стирії чимало. Ліворуч від нас стояла 10-та сотня, а праворуч частини 31-го полка нашої Дивізії. Село Мільдорф, як і цілий горб, мали стратегічне значення, бо з нього видно було рух наших частин, що совєтські частини вміло використовували, постійно нас обстрілюючи.
Цей горб у совєтських руках був для нас дуже небезпечний, і тому вже на другий день нашого побуту на фронті прийшов наказ відібрати від москалів село Мільдорф із горбом. Комендант 9-ої сотні, хор. Андрій Питляр дістав наказ зробити наступ на село Мільдорф. До наступу мала приєднатись також і 10-та сотня, а також частини 31-го полка на своїх відтинках, щоб не дозволити москалям кинути підмоги частинам, які займали Мільдорф.
Ніч була темна, що годі було щось завважити навіть на віддаль одного кроку. Наступ почався 8 квітня в год. 4-ій рано канонадою із легкої артилерії, яка била по ворожих окопах. За той час наша сотня підсувалась розстрільною аж під ворожі окопи і, підійшовши на яких 75-100 метрів, на наказ хорунжого Питляра ми відкрили вогонь по ворогові. Я, як роєвий першого роя першої чоти, знаходився найближче до окопів, і завважив, як у ворожій лінії зчинився переполох і совєтські вояки почали втікати. Направо від мене лежав хор. Питляр, сіючи вогнем зі свого автомата. Але ворожий переполох тривав усього кілька хвилин. Скоро ворог зорієнтувався в ситуації та почав відстрілюватись із легкої зброї, головно автоматів, т. зв. «фінок». Ми займали нові становища й вдарили вогонь із скорострілів, і здавалось, що ось-ось ворожі окопи будуть у наших руках. В цьому моменті ворог відкрив шалений вогонь із гранатометів направо від нас, там, де стояла 3-тя чота нашої сотні, якою командував дес. Коваль. Небаром до хор. Питляра прибіг стрілець з 3-ої чоти, зголошуючи, що ворожі гранатомети деморалізують 3-ю чоту і стрільці безладно відступають назад, помимо намагань чотового Коваля задержати порядок.
Хор. Питляр, оглянувши далековидом становище 3-ої чоти, зорієтувався, що найкраще є підійти до переду так, щоб ворожі гранатомети падали поза становища.
«Коваль і 3-я чота допереду!» — кричав хор. Питляр. Але наказу не було виконано і стрільці дальше, замість іти вперед, в безладді відступали серед безперебійних розривів ворожих гранат. В міжчасі ворог скерував свій гранатометний вогонь і на нас, відтинаючи вільний прохід до 3-ої чоти нашому сотенному.
Хор. Питляр наказав нам тримати вогонь, а сам повернув направо і, рачкуючи, попрямував до третьої чоти. Але до мети йому не довелось дійти. Дві ворожі гранати гримнули якраз у те місце, де просувався хор. Питляр, і вони перервали не тільки його стежку до третьої чоти, але і ввесь його життєвий шлях. Це сталось таки на наших очах, і в кожного з нас блиснула думка, що ми вже не маємо сотенного. В наших рядах настала паніка. Одні кинулись до хор. Питляра, інші перестали стріляти, а деякі слабші духом почали відступати.
Вогонь, яким, згідно з наказом сотенного, мав не припинятись, раптом почав слабнути, зате ворог засипав нас своїми стрільнами із гранатометів чим раз то густіше.
Я підсунувся до мого кулеметчика, стрільця Мізерного, який стримував майже весь наш відтинок. Але якраз у цьому моменті його кулемет затявся.
— Що сталось? — питаю.
— Цівка скоростріла аж червона від безперервного вогню і куля застрягла в середині; — відповідає.
Ми негайно змінили цівку і я перебрав скоростріл та продовжував стріляти короткими серіями по лінії ворога. За той час стр. Мізерний відбіг за хату, яка була віддалена від нас на яких 20 метрів, щоб вибити кулю із цівки. Фронт перед мною захопив всю мою увагу і я продовжав сипати вогнем по ворожих окопах. За той час я й не завважив, як усі вояки першої чоти вицофались назад. Щойно, коли мій скорострільчик не з'явився біля мене із прочищеною цівкою, я мимохіть оглянувся, де він подівся. Оглянувся і задеревів.
Під хатою, куди відбіг був скорострільчик, причаїлись уже три совєтські солдати і між ними та мною було не більше двох десятків метрів. Я майже підсвідомо відбезпечив мою ручну гранату і жбурнув нею в сторону совєтських вояків. Але дослівно те саме зробив один із них, кидаючи гранатою в мою сторону, а два його товариші відкрили по мені вогонь із фінок. На щастя між ними і мною було ще дерево, яке стало для мене охороною.
Я скрившись за деревом, приліг до землі і зі страху майже зрівнявся з нею. Мій ум прошили тисячі різних думок, шукаючи якогось пляну, як вирватись із цього пекла, яке грозило мені, як не очевидною смертю то полоном у сибірських тайґах.
«Не здатись, не здатись!» — щось немов шептало мені до вуха. Я і не стямився, як мої уста шептали молитву «Богородице Діво...» Нараз у моїй уяві стала немов жива Пречиста Діва Марія, такою, як я бачив її статую в Люрді.
«Вона вас збереже» — пригадались мені слова німецького гавптмана, команданта нашої вишкільної сотні в Тарбе. «Так, Вона мене збереже», — прошептав я сам до себе і почав відчувати в собі якусь певність, що мені нічого не може статися, бо Вона тримає мене у своїй опіці. «Під Твою милість прибігаєм...» шептали мої уста. Я оглянувся ще раз довкруги себе.
Дерево, за яким я скривався, було у своїй долішній частині біле, бо постріли ворога, як і мої, обірвали із нього всю кору. Я все ще пускаю короткі серії із мого автомата, а ум працює із небувалою швидкістю. Нарешті я рішився на дію. Розбезпечую останніх дві ручні гранати і разом їх кидаю у сторону моїх противників. Вони з гуком розриваються і кидають вгору перемішану із травою землю. Я зриваюсь на ноги, беру скоростріл і біжу щосили в західню сторону, де повинні знаходитись наші частини. Переді мною дещо похила вниз площина, а за мною в погоні летить град куль із автоматів, які жужлять немов пчоли, що висипались із роя. Але вони на мене не діяли і я навіть не відчував страху, бо моїм бажанням було вирватись із того небезпечного місця, де знайшов свою смерть хор. Андрій Питляр. Всупереч усім військовим приписам я біг вниз що моїх сил, навіть не падаючи час від часу долів, щоб не тратити часу. Я вірив, що «Вона мене збереже» і був майже певний, що мені нічого не станеться.
У тій своїй певності я не завівся. В короткому часі я опинився поза обстрілом ворога і в гурті своїх стрільців, живий і здоровий. Без пересади, я ще й сьогодні можу спокійно ствердити, що Вона, Пречиста Діва Марія мене дійсно зберегла при житті, зберегла від каліцтва та полону десь у холодному Сибірі. Того, що я пережив у тому короткому часі під Мільдорфом у Стирії, я не забув ще й по сьогодні, хоча всі твердять, що багато чого з часом забувається.
Я писав ці рядки у місяці травні, місяці, що його наша Церква присвятила Пречистій Діві Марії, Покровительці України, що втішалась окремим культом серед усього народу, зокрема серед українського війська. Недаремне ж запорожці ставились із таким пієтизмом до Матері Божої, а Січові Стрільці мали свої прапори із її образом, подібно як і пізніше вояки УПА. Молились до Неї і стрільці Української Дивізії «Галичина» у часі другої світової війни, на вишколі у чужих землях як і, перебуваючи на фронтах, у боротьбі проти нашого відвічного ворога — Московії. Коли після закінчення війни в травні 1945 року більшість вояків Дивізії знайшлась у таборі полонених в Італії, спочатку в Беллярії над Адрійським морем, першу будову, яку ми поставили для вжитку усіх, — це була невеличка каплиця із цельти в честь Пречистої Діви Марії. А опісля в Ріміні побудували каплицю із дощок з харчових скриньок, якої
куполу вкрили «золотою» бляхою із конзерв, що здалеку дійсно блищала на сонці ніби золота. А на Іконостасі знаходився чудово розмальований образ Пречистої Діви Марії в українському стилі.
(Літ. оформ. В. В.)
Хорунжий А.-П.Питляр
В серпні 1943 року я вступив до Дивізії «Галичина» і був приділений до вишкільного 6-го поліційного полка в місті Ґумбінен у східній Прусії. По двох місяцях наш полк переїхав до південної Франції на дальший вишкіл.
На вишколі у Тарбе
Осінь у 1943 року у Південній Франції була гарна і суха. Листя на деревах починало вже набірати жовто-брунатної краски й нагадувало старі каштани на вулицях Львова. Четверта сотня 6-го поліційного полка, в якому вишколювались добровільці Дивізії «Галичина», перебувала в місті Тарбе у південно-західній Франції, яке розкинулось на лівій стороні річки Адур. Тарбе — це старе місто із біля 40.000 мешканців, віддалене на поверх 100 км. від славного французького міста Тулюз, на яких 60 км. на північ від Піренейсьих гір, які становлять еспансько-французький кордон. У гарний погідний день можна було бачити ці гори в голубо-синій далечині. Саме містечко, засноване в галло-римських часах, вже в 6-ому столітті було місцем осідку єпископа, а в 11-13 ст. тут побудовано катедру в романському стилі. Чимало славного минулого із цього міста пішло в забуття і сьогодні в ньому залишився ще відомий арсенал, металообробний завод та фабрика хемікалій. До війни Тарбез був транспортовим центром туристичного руху, але на час війни цей рух завмер. Якраз у цьому місті народився і відомий українцям із першої світової війни, зокрема польсько-української, сторонник «великої» Польщі, маршал Фош.
По обох боках вузьких вулиць рядами простягались житлові будинки із невеликими городами. Місто прикрашували ще і два гарні парки, в яких росли підтропічні рослини й дерева та багато квітів. Сюди у вільних від служби годинах, виходили наші стрільці на розмови із французькими дівчатами. На жаль, того часу було небагато, а ще менше у нас було знання французької мови, щоб з дівчатами розговоритися.
По трьох місяцях військового вишколу до нашого полку прийшли нові добровільці, які поповнили сотні і менш-більш у тому ж самому часі рознеслась вістка, що ми будемо складати присягу. Ті, які вже відбували військову службу в інших арміях, не дуже раділи тою вісткою. Вони говорили, що як тільки зложимо присягу, нас вишлють на фронт. В часі війни довго не вишколюють і все йде приспішеним темпом, — впевняли знавці. Зате молодші дуже вже хотіли, щоб закінчився рекрутський вишкіл, скласти присягу й їхати на фронт, кудись їхати, а зокрема їхати в Україну на рідні землі,
щоб стати до боротьби із нашим відвічним ворогом — Москвою, яка так жорстоко далась узнаки навіть у Західній Україні, хоча вона там панувала тільки 21 місяць.
Була п'ятниця наприкінці листопада 1943 року. Сонце вже добре хилилось до заходу, коли наша четверта сотня верталася із поля вправ. Змучені, обпалені та запорошені стрільці із піснею увійшли в огорожу касарень, перейшли через велику площу вправ і на команду «Гальт» застигли на місці перед касарнею, що її збудував ще цісар Наполеон III. В цій касарні приміщувались третя і четверта сотня добровольців Української Дивізії. Перед будинком стояв уже сотенний бунчужний, чи як ми його звичайно називали «шпіс».
Праворуч! Прямо глянь! Спочинь! — падала команда. До команданта сотні гавптмана Кравса підійшов «шпіс», щось йому переказав і тоді командант відійшов. Бунчужний став посередині сотні, так як звичайно до щоденної вечірньої відправи.
— Увага, увага. Я маю для Вас добру новину! — закричав він своїм напівхрипким голосом, подібним до жіночого, й через те ми називали його між собою «крикливою бабою».
— Я не буду вас довго тримати, бо вам треба зараз по вечері взятися солідно до роботи. Завтра, в суботу, ніяких вправ не буде, за виїмком маршових вправ, які вас мають приготовити до дефіляди в неділю. Цієї неділі відбудеться у нас заприсяження всіх вас добровільців, а потім буде дефіляда. Зараз по вечері всі беріться до чищення зброї та уніформи, а опісля буде апель. Хто не вичистить своєї зброї та уніформи по-вояцьки — буде по-вояцьки покараний. Крім того до вас приїхав «Веселий Львів», який матиме свій виступ у міській театральній залі, і хто не буде мати порядно вичищеної уніформи, не піде до театру, але до кухні теребити бараболю. Але найважніше, це те, що сотня, яка покажеться найкращою в часі дефіляди, виїде в понеділок замість на вправи, до Люрду на прощу.
Хлопці були приголомшені. І присяга і дефіляда і «Веселий Львів» і прогулянка до Люрду, це було трохи забагато на один раз і то після трьохмісячної монотонности касарняного життя. Хлопці на радощах розбіглися по кімнатах, снуючи пляни на найближчих три дні. Кожному хотілося бодай із близька побачити українські дівчата із «Веселого Львова», бо що-як-що, але за нашими дівчатами ми вже стужилися були на добре.
Хлопці ще ніколи із таким запалом не брались до роботи, як сьогодні. Скоро визначили дижурних, що мали йти по каву, інших по приділ харчів «фафлиґу», які бігали по сходах вгору і вниз, бо наша сотня була на другому поверсі, і всі старались, щоб усе було якнайкраще, одним словом, щоб усе «кляпувало».
Із чищенням зброї клопоту не було, зате гірше було з уніформою, яку треба було не тільки чистити, але ще й прасувати, зокрема штани. Одиноким прасувальним інструментом при війську було власне тіло, хіба хтось зумів якось зорганізувати залізко. Звичайно штани скроплювалось водою, складалось їх гарно на ніч на матрац під простирало, і так, проспавшись цілу ніч, на рано штани були випрасувані, а часом ще гірше зім'яті, як перед тим. Це залежало, як хто спав. Найбільше клопоту було з черевиками, поясом, пряжкою та ґудзиками, які мусили блищатися мов дзеркало. При чищенні черевиків і поясів вживались різні засоби: і паста, і слина, і вода, і віск, Усе, що тільки спричиняло блиск.
Весь час чищення перепліталось розмовою, бо говорити було про що. Одні хотіли побачити вже українських дівчат, інші сподівались побачити когось із знайомих серед членів «Веселого Львова», зокрема таки зарозумілі львовяни.
— Цікаво, звідки ті дівчата, що приїхали нас розвеселити українською піснею? — запитав уголос один.
— Звідки ж, як не із Львова, — зарозуміло відповів стрілець Камінський, сам родом із галицької столиці.
— Не дри там носа, що ти і всі дівчата «Веселого Львова» таки зі Львова, — відповів інший. — Я знаю, що там є дівчата з Мостиськ, з Камінки Струмилової, а може навіть із Комарна, — відповів інший.
— О, з Комарна то напевно ні, — заперечив котрийсь із стрільців. — Ті з Комарна вміють тільки цибулю продавати на ярмарку у Городку кожного четверга, — відізвався стрілець Коваль родом із Городка.
— Ну то що з того? — образився стрілець Здирко родом із Комарна, — але там були гарні дівчата і всі вони ще й добрі господині.
Розмова була б продовжувалась у безконечність, якщо б не службовий свисток, який заповідав нічну тишу, і все мусліо бути в ліжку. А як рекрут дістанеться до ліжка, то на розмови не має часу, тим більше, що по коридорі ходить службовий підстаршина.
На другий день рано перегляд вичищеної зброї та уніформи, опісля маршові вправи, як підготовка до дефіляди. Сам гавптман Кравс наглядав над вправами і ми проходили повз нього немов би йому віддавали всю честь.
— Голова догори! Приємна усмішка! — кричав чотовий Бляшка.
— Глядіти на мене, — додавав сотник. — Так! Так! Так завтра маєте маршерувати! І хоча ми четверта сотня, ми мусимо бути першими і я певний, що Ви мене не засоромите і здобудете перше місце в дефіляді.
Години минали, а ми все ходили то сюди то туди. Без перерви змінялась команда то праворуч то ліворуч, і знову «прямо глянь», «ліво глянь», аж вкінці вже й забувався чоловік, де ліва, а де права сторона.
Нараз із сторони головної брами показався гурт людей, звичайних цивілів, жінок і мужчин. Ми зразу ж догадались, що це напевно «Веселий Львів», хоч у тому моменті вони не дуже весело виглядали.
— Що? Нема нікого із твоїх знайомих? — промовив один стрілець до свого сусіда, що машерував у скрайньому ряді.
— Куди дивишся, Грицю? — заговорив інший, що йшов позаду нього. — Тримай крок, бо тя копну так, що тобі твоя прабабця привидиться!
Гурт жінок і мужчин переходив через площу вправ і з зацікавленням приглядався, як маршували сотні цілого полка. Гості пішли у сторону касарень, мабуть на обід і то до офіцерської їдальні, бо коли нас нарешті звільнили на обідню перерву — нікого із гостей у нашій їдальні не було.
По обіді ми спочивали, приготовляючи наші ноги на завтра і не могли дочекатися вечора, щоб піти на ревію «Веселого Львова».
Нарешті вечір. Цілий полк, одягнувшись у вихідну уніформу, вирушив сотнями із піснею на устах до кінотеатру у місті.
В театрі, крім нашого рекрутського полка, були ще й німецькі залізничники, сотня німецького вермахту, яка робила службу біля наших касарень, бо ми ще жодної служби не виконували, та багато таки французів, цивільних і в поліційній уніформі, чоловіків та жінок.
Виступ «Веселого Львова» подобався всім. Його програма перепліталась хоровими піснями, а також виступами тріо, дуетів та солістів. Було багато жартів і дотепів. Та найбільше захоплювалось наше козацтво, як і чужинці, німці і французи виступами дівчат у народніх строях. Одна із них проспівала пісню «І снилось зночі дівчині», яка так припала до вподоби, що бідна дівчина мусіла повторяти її декілька разів і вона не могла зійти зі сцени. А співала чудово.
Всьому приходить кінець, зокрема доброму. Скінчилилась і ревія «Веселого Львова» і ми під свіжими враженнями його виступу вертались до касарень.
«Гей, гей! Нема то, як наші дівчата», — говорили хлопці між собою.
В неділю рано два вишкільні полки українських добровільців Дивізії «Галичина» уставились чотирикутником до польової Служби Божої, яку відправляв сам о. д-р Лаба, головний капелян Дивізії. Зараз по Богослуженню відбулась присяга, а опісля о. д-р Лаба виголосив патріотичну проповідь, у якій підкреслив наші завдання супроти українського народу:
«Москва — це не тільки перешкода для нашого самостійного й державного життя, вона загрожує навіть нашому фізичному існуванню. Мільйони вірних синів України згинули у енкаведівських казематах смертю мучеників тільки за те, що вони любили свій український нарід. Насправді, мільйони інших терплять по різних концентраційних таборах далекої півночі за те, що вони українці, за те, що вони вірні Христовій Церкві, за те, що не вміли служити ворогові. На вас жде український нарід і ви повинні сповнити свій синівський обов'язок супроти нього. Будьте горді з того, що доля судила вам продовжувати боротьбу за визволення своєї Батьківщини,— говорив о. Лаба, — так як боролись ваші батькі і діди у часі Визвольних Змагань України 1918—1920 років. Ви йдете слідами своїх батьків, як вони йшли слідами славних запорожців. Не сумуйте, що Вас вишколюють чужі, а не свої старшини і підстаршини. Вам треба пам'ятати, хто ви, чиї сини, яке серце б'ється у ваших грудях та з якою метою ви взяли до рук зброю. Учіться наполегливо військового ремесла, яке сьогодні для нас надзвичайно конечне...»
Нема сумніву, що слова отця д-ра Лаби скріпили нас морально і викликали в нас почуття гордости і бажання служити нашому народові та боронити його проти ворога число один. Після проповіді ми всі, сотня за сотнею обох полків відійшли на дефіляду перед тибуною, на якій стояв командир вишкільного табору з полковниками та іншими штабовими старшинами. Біля трибуни стояла група «цивіляків», які приглядались нашому маршові і щось там мотали на вус, тоді, як дефіляда вимотувала усю нашу увагу, а при тому наші м'язи. Так само стояли біля трибуни і наші гості з «Веселого Львова» разом із сотником Л. Макарушкою, який привів їх до нас, сам будучи ще в цивілю й репрезентуючи Військову Управу.
Ще перед дефілядою хлопці один одного перестерігали, щоб дивитись прямо на начальство, а не на дівчат із «Веселого Львова» біля трибуни, бо може бути халепа. Можливість дістати один день вільний від вправ та ще до того поїхати до Люрду додавала всім і запалу і бажання зробити все якнайкраще.
Нарешті дефіляда закінчилась. Усе, здається, пішло гаразд і нас розпустили на обід. А по обіді, як звичайно, вільне і можна буде піти до міста, або прямо на спочинок, який кожний міг провести по своїй волі.
Але ледви хлопці розійшлись по своїх кімнатах, як на коридорі пролунав пронизливий свисток дижурного підстаршини і команда «на збірку». Це вже нічого доброго не ворожило, бо звичайно в неділю по полудні збірок не бувало.
— А що, я не казав, що по присязі не дадуть нам спокою? — нарікав якийсь старший віком стрілець, який уже відслужив у польському війську та відбув щасливо польсько-німецьку війну. — Це війна і німці нас даром годувати не будуть, навіть і українським
хлібом.
Але не було ради, бо при війську жартів нема. Раз збірка то збірка. Ми виходили без звичайного поспіху, бо деякі вже вспіли навіть підтягнути французького коньяку або вина, якого не бракувало у військовій кантині.
Коли дижурний підстаршина нарешті мав сотню готову, до звіту із сотенного штабу вийшов гавптман Кравс. Він став посередині сотні і, як ніколи, піднесеним голосом промовив:
— Хлопці, я гратулюю вам, що ви мене не завстидали. Наша сотня, хоча називається четвертою, взяла перше місце в сьогоднішній дефіляді. Мені було надзвичайно приємно почути таку похвалу з уст полковника. В нагороду за перше місце завтра ціла сотня іде
на прогулянку до відпустового місця у Люрді, про який ви вже чули!
Ще раз «штіль гештанден» і розхід. Ціла сотня із радости помандрувала назад до кантини, щоб гідно відзначити осягнення першого місця в дефіляді.
На прощу до Люрду
На другий день, біля сьомої години ранку, ціла сотня вийшла немов на вправи, з тою одначе різницею, що ми всі були в вихідних уніформах і без зброї. Після ранішнього апелю ми помаршували на залізничну станцію разом із нашими підстаршинами, які, за виїмком одного десятника Чучмана, всі були німцями. Мені з думки не сходив Люрд, про який я стільки чув і читав, зокрема про чудотворні випадки, якими Люрд славився. Ще малим хлопцем я мріяв про те, щоб колись поїхати до Люрду, але це були годі тільки побожні бажання прямо нездійсненні, з уваги на великі кошти. А втім мої бажання здійснилися і я разом з цілою сотнею моїх товаришів уже був в дорозі до того чудотворного місця, про яке так часто згадувала моя покійна мама.
Коли ми прийшли на залізничну станцію, ми всі були немало здивовані, побачивши там нашого команданта сотні, який уже чекав на нас. Нам не хотілося вірити, що німецький «гавптман» поїде з нами, знаючи, що націонал-соціялістична верхівка Німеччини не вірить у Бога, тільки в свого фюрера.
Наша сотня мала зарезервованих три особових вагони. Нарешті ми в вагонах і поїзд повільно рушив. Ми їдемо до Люрду, всіх нас охопила мовчанка і ми з повагою оглядали через вікна чудові французькі краєвиди й заховувались немов у церкві.
Так, так, так... стукотіли колеса по залізних рейках, а мої думки свобідно літали на другому кінці Европи, там, де я родився, де колись моя мама згадувала з найбільшою побожністю про Люрд. Ех, як би вона знала, що ось її син якраз їде до того Люрду, на те чудотворне місце, звідки чимало калік вийшло здоровими. Де ті, яким уже не було жадного лікарства, а лікарі не давали надії на виздоровлення — повертались із Люрду здоровими людьми, з новими надіями із вірою в Бога та в Пречисту Діву Марію...
Із Тарбез до Людру було всього не цілих 20 кілометрів у південно-західньому напрямку. Люрд — це невеличке містечко над річкою Гав де По і має поверх 10,000 мешканців. Слава про нього пішла по цілому світі від 1858 року, коли Пречиста Діва з'явилась святій Бернадетті.
Нарешті ми в Люрді. Поїзд зупинився і ми в замкненому строї помаршували в сторону церкви, яка, здавалось, була немов приліплена до великої гори. Кожний із нас настільки горів цікавістю, що вся наша увага була звернена в сторону, куди нас провадив наш командант сотні. Вкінці ми прибули на призначене місце сьогоднішньої прогулянки.
З полудневої сторони церкви надворі стояв великий вівтар. Посередині знаходилась статуя Матері Божої, а довкруги неї кілька соток свічок. З-під статуї Матері Божої випливає малий струмочок чистої як кришталь води. Як нас інформували, ті свічки ніколи не гаснуть, тому, що й ніколи не перестає тут правитись свята Літургія. Хоча це був воєнний час, відвідувачів прочан того святого місця не бракувало й тепер із різних країн, але найбільше було таки французів.
Ми примаршували аж під сам вівтар і на команду стали півколом. Посередині, перед нами став наш командант сотні і доволі піднесеним та схвильованим голосом почав промовляти:
— Дорогі вояки! Хоча нас єднає одна ідея боротьби проти комунізму, а з тим самим і однострій, наші релігійні обряди, чи краще, релігійні віровизнання неоднакові. Я і мої підстаршини є протестантського віровизнання і наша Церква не визнає Матері Божої, як непорочно зачатої, а тільки як звичайну жінку, матір Христа, в якого ми всі віримо. Але, знаючи дещо про культ Матері Божої у Вашій Церкві, в яку ви, як і всі католики, вірите, я приїхав сюди разом із вами, щоб по своєму помолитись спільно з вами до Сина Матері Божої, щоб Він дозволив нам щасливо пережити цю війну та повернутись до наших родин, які очікують нас. Дорогі вояки, ви визнаєте Матір Божу, тому й помоліться до Неї і просіть її, щоб Вона повернула вас здорових до ваших матерей, жінок і дітей, чи до ваших наречених. Моліться за свою Батьківщину, щоб Мати Божа допомогла вам визволити її від червоного наїзника. Моліться і вірте, бо як сказав Христос, хто вірить, того віра спасе, а хто просить, тому дається. Тут, як бачите, у стіп статуї Матері Божої випливає вода, до якої люди їдуть з-за тисячі кілометрів із вірою, що купіль у тій воді допомагає, і вони видужують. Зберігайте свою віру в Матір Божу, так, як ви вірили дотепер, а вона напевно збереже вас і ваших рідних на Батьківщині.
Після того слова нашого команданта ми поділились на групи і під проводом наших підстаршин розійшлись у різні місця. На мою пропозицію наш командант роя, унтерофіцер Шмандер, повів нас перед статую Матері Божої, де правилась свята Літургія. Ми всі зайшли до лавок, які тут стояли рядами, як у церкві, і навколішках віддались молитвам. У часі молитви я не міг не згадати і свого батька, який, маючи мене одного сина, не заборонив мені йти добровільцем до Української Дивізії «Галичина». Згадались мені і батьківські слова: «Колись і я був добровільцем до Української Армії і щасливо вернувся додому. Дасть Бог і ти повернешся».
Я немов відчув, що моя віра у те, що я живий і здоровий вийду із цієї війни, кріпшала із кожною хвилиною. Помолившись, ми підійшли до невеличкого збірника із джерельною водою, зачерпнувши її в наші польові пляшки. Я також набрав собі води, з якою возився майже дев'ять місяців, аж поки не залишив у часі нашого відступу з-під Бродів у селі Куткурах.
Ми ще оглянули і церкву, яка має три поверхи. В ній знаходилось багато дорогоцінних дарунків, які складали прочани-відвідувачі цього святого місця. На третьому поверсі знаходиться 27 вівтарів кругом попід стіни церкви, а над головним вівтарем висить біля трьох десятків церковних хоругов різних народів. Між ними на самому переді знаходиться і українська хоругва із образом Матері Божої та золотим написом «Ликуйся, ликуйся, Маріє!»
Із якимось духовим піднесенням ми повертались назад до Тарбе із вірою у слова нашого команданта, що, віддавшись під опіку Матері Божої, можемо бути спокійні, бо Вона нас збереже.
***
Минали дні сірої вояцької буденщини. В першій половині травня ми покинули Тарбе, а на 15-го травня 1944 р. ми прибули до Дивізії «Галичина», яка тоді вже формувалась, як бойова одиниця у вишкільному таборі Нойгамер біля міста Заган на Долішньому Шле-зьку (Сьогодні ця місцевість знаходиться в кордонах Польщі і називається Свєнтошув).
З кінцем червня я виїхав із запасним польовим курінем Дивізії під Броди. Як запасна частина, ми участи в боях не брали, як також не були в окруженню, але майже повністю відступали через село Любінь Великий на Старий Самбір, а звідти поїздом назад до Нойгамеру.
З поворотом решток розбитої першої Дивізії в Нойгамері почалось формування другої Дивізії. В цей час мене приділено до 9-ої сотні 30-го полку (III. курінь), в якій командантом був хор. Андрій Питляр.
На фронті під Фельдбахом
В перших днях квітня 1945 р. III—їй курінь ЗО. полка Української Дивізії «Галичина» вийшов зі Словенії на фронт в околиці Фельдбах-Ґляйхенберґ, за яких 40-50 кілометрів на південний схід від міста Ґрац.
6 квітня 1945 р. III - ій курінь 30-го полку зайняв становища у найбільш висуненому наперед відтинку на протисовєтському фронті, які за своєю формою творили підкову. Із трьох сторін нас окружали большевики. 9-та сотня окопалась напроти села Мільдорф, яке було розположене на горбі, що знаходився у руках ворога. Із західньої сторони села, а з тим самим і горба, протікав маленький потік, а дальше за ним простягався невеличкий лісок, яких у Стирії чимало. Ліворуч від нас стояла 10-та сотня, а праворуч частини 31-го полка нашої Дивізії. Село Мільдорф, як і цілий горб, мали стратегічне значення, бо з нього видно було рух наших частин, що совєтські частини вміло використовували, постійно нас обстрілюючи.
Цей горб у совєтських руках був для нас дуже небезпечний, і тому вже на другий день нашого побуту на фронті прийшов наказ відібрати від москалів село Мільдорф із горбом. Комендант 9-ої сотні, хор. Андрій Питляр дістав наказ зробити наступ на село Мільдорф. До наступу мала приєднатись також і 10-та сотня, а також частини 31-го полка на своїх відтинках, щоб не дозволити москалям кинути підмоги частинам, які займали Мільдорф.
Ніч була темна, що годі було щось завважити навіть на віддаль одного кроку. Наступ почався 8 квітня в год. 4-ій рано канонадою із легкої артилерії, яка била по ворожих окопах. За той час наша сотня підсувалась розстрільною аж під ворожі окопи і, підійшовши на яких 75-100 метрів, на наказ хорунжого Питляра ми відкрили вогонь по ворогові. Я, як роєвий першого роя першої чоти, знаходився найближче до окопів, і завважив, як у ворожій лінії зчинився переполох і совєтські вояки почали втікати. Направо від мене лежав хор. Питляр, сіючи вогнем зі свого автомата. Але ворожий переполох тривав усього кілька хвилин. Скоро ворог зорієнтувався в ситуації та почав відстрілюватись із легкої зброї, головно автоматів, т. зв. «фінок». Ми займали нові становища й вдарили вогонь із скорострілів, і здавалось, що ось-ось ворожі окопи будуть у наших руках. В цьому моменті ворог відкрив шалений вогонь із гранатометів направо від нас, там, де стояла 3-тя чота нашої сотні, якою командував дес. Коваль. Небаром до хор. Питляра прибіг стрілець з 3-ої чоти, зголошуючи, що ворожі гранатомети деморалізують 3-ю чоту і стрільці безладно відступають назад, помимо намагань чотового Коваля задержати порядок.
Хор. Питляр, оглянувши далековидом становище 3-ої чоти, зорієтувався, що найкраще є підійти до переду так, щоб ворожі гранатомети падали поза становища.
«Коваль і 3-я чота допереду!» — кричав хор. Питляр. Але наказу не було виконано і стрільці дальше, замість іти вперед, в безладді відступали серед безперебійних розривів ворожих гранат. В міжчасі ворог скерував свій гранатометний вогонь і на нас, відтинаючи вільний прохід до 3-ої чоти нашому сотенному.
Хор. Питляр наказав нам тримати вогонь, а сам повернув направо і, рачкуючи, попрямував до третьої чоти. Але до мети йому не довелось дійти. Дві ворожі гранати гримнули якраз у те місце, де просувався хор. Питляр, і вони перервали не тільки його стежку до третьої чоти, але і ввесь його життєвий шлях. Це сталось таки на наших очах, і в кожного з нас блиснула думка, що ми вже не маємо сотенного. В наших рядах настала паніка. Одні кинулись до хор. Питляра, інші перестали стріляти, а деякі слабші духом почали відступати.
Вогонь, яким, згідно з наказом сотенного, мав не припинятись, раптом почав слабнути, зате ворог засипав нас своїми стрільнами із гранатометів чим раз то густіше.
Я підсунувся до мого кулеметчика, стрільця Мізерного, який стримував майже весь наш відтинок. Але якраз у цьому моменті його кулемет затявся.
— Що сталось? — питаю.
— Цівка скоростріла аж червона від безперервного вогню і куля застрягла в середині; — відповідає.
Ми негайно змінили цівку і я перебрав скоростріл та продовжував стріляти короткими серіями по лінії ворога. За той час стр. Мізерний відбіг за хату, яка була віддалена від нас на яких 20 метрів, щоб вибити кулю із цівки. Фронт перед мною захопив всю мою увагу і я продовжав сипати вогнем по ворожих окопах. За той час я й не завважив, як усі вояки першої чоти вицофались назад. Щойно, коли мій скорострільчик не з'явився біля мене із прочищеною цівкою, я мимохіть оглянувся, де він подівся. Оглянувся і задеревів.
Під хатою, куди відбіг був скорострільчик, причаїлись уже три совєтські солдати і між ними та мною було не більше двох десятків метрів. Я майже підсвідомо відбезпечив мою ручну гранату і жбурнув нею в сторону совєтських вояків. Але дослівно те саме зробив один із них, кидаючи гранатою в мою сторону, а два його товариші відкрили по мені вогонь із фінок. На щастя між ними і мною було ще дерево, яке стало для мене охороною.
Я скрившись за деревом, приліг до землі і зі страху майже зрівнявся з нею. Мій ум прошили тисячі різних думок, шукаючи якогось пляну, як вирватись із цього пекла, яке грозило мені, як не очевидною смертю то полоном у сибірських тайґах.
«Не здатись, не здатись!» — щось немов шептало мені до вуха. Я і не стямився, як мої уста шептали молитву «Богородице Діво...» Нараз у моїй уяві стала немов жива Пречиста Діва Марія, такою, як я бачив її статую в Люрді.
«Вона вас збереже» — пригадались мені слова німецького гавптмана, команданта нашої вишкільної сотні в Тарбе. «Так, Вона мене збереже», — прошептав я сам до себе і почав відчувати в собі якусь певність, що мені нічого не може статися, бо Вона тримає мене у своїй опіці. «Під Твою милість прибігаєм...» шептали мої уста. Я оглянувся ще раз довкруги себе.
Дерево, за яким я скривався, було у своїй долішній частині біле, бо постріли ворога, як і мої, обірвали із нього всю кору. Я все ще пускаю короткі серії із мого автомата, а ум працює із небувалою швидкістю. Нарешті я рішився на дію. Розбезпечую останніх дві ручні гранати і разом їх кидаю у сторону моїх противників. Вони з гуком розриваються і кидають вгору перемішану із травою землю. Я зриваюсь на ноги, беру скоростріл і біжу щосили в західню сторону, де повинні знаходитись наші частини. Переді мною дещо похила вниз площина, а за мною в погоні летить град куль із автоматів, які жужлять немов пчоли, що висипались із роя. Але вони на мене не діяли і я навіть не відчував страху, бо моїм бажанням було вирватись із того небезпечного місця, де знайшов свою смерть хор. Андрій Питляр. Всупереч усім військовим приписам я біг вниз що моїх сил, навіть не падаючи час від часу долів, щоб не тратити часу. Я вірив, що «Вона мене збереже» і був майже певний, що мені нічого не станеться.
У тій своїй певності я не завівся. В короткому часі я опинився поза обстрілом ворога і в гурті своїх стрільців, живий і здоровий. Без пересади, я ще й сьогодні можу спокійно ствердити, що Вона, Пречиста Діва Марія мене дійсно зберегла при житті, зберегла від каліцтва та полону десь у холодному Сибірі. Того, що я пережив у тому короткому часі під Мільдорфом у Стирії, я не забув ще й по сьогодні, хоча всі твердять, що багато чого з часом забувається.
Я писав ці рядки у місяці травні, місяці, що його наша Церква присвятила Пречистій Діві Марії, Покровительці України, що втішалась окремим культом серед усього народу, зокрема серед українського війська. Недаремне ж запорожці ставились із таким пієтизмом до Матері Божої, а Січові Стрільці мали свої прапори із її образом, подібно як і пізніше вояки УПА. Молились до Неї і стрільці Української Дивізії «Галичина» у часі другої світової війни, на вишколі у чужих землях як і, перебуваючи на фронтах, у боротьбі проти нашого відвічного ворога — Московії. Коли після закінчення війни в травні 1945 року більшість вояків Дивізії знайшлась у таборі полонених в Італії, спочатку в Беллярії над Адрійським морем, першу будову, яку ми поставили для вжитку усіх, — це була невеличка каплиця із цельти в честь Пречистої Діви Марії. А опісля в Ріміні побудували каплицю із дощок з харчових скриньок, якої
куполу вкрили «золотою» бляхою із конзерв, що здалеку дійсно блищала на сонці ніби золота. А на Іконостасі знаходився чудово розмальований образ Пречистої Діви Марії в українському стилі.
(Літ. оформ. В. В.)
Хорунжий А.-П.Питляр
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар