ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 21 жовтня 2008 р.

Котел біля Уманя

Євген Загачевський

Уривок з повісти „Львівська братія"

Гарячі серпневі дні докучали не менше від ворожого артилерійського вогню і від большевицьких снайперів, скритих у збіжжях і в придорожніх кущах і в коронах дерев.
Сталеві стіни „амфібій", панцерних возів, і легких, середніх та важких танків були так розігріті, що при дотику парили руки. Воєнний виряд докучав, шолом зсувався на очі, чоботи пекли. На небі ніякої хмаринки, сонце немилосердно витискало струмки поту з тіла.
Упродовж повних п'яти тижнів розвідчий дивізіон саксонської панцерної дивізії наступав на п'яти утікаючому в безладі ворогові. П'ять повних тижнів безмежного напруження. За ними важкі бої біля Тернополя, Зв"ягеля, а тепер, перефорсувавши Бог, зайняли становища в околицях Умані.
Терен вийнятково трудний. Лісові узгір'я, яри, кущі і незчисленні вузькі пільні дороги, що невідомо звідки й куди біжать, невідомо де починаються і де кінчаються.
Замкнутий у кільце біля Умані ворог боронився завзято. Перед саксонською панцерною дивізією було нелегке завдання стримати його протинаступи, якими він хотів пробити залізний перстень німецьких дивізій. Надщерблений безнастанними боями змоторизований полк саксонської дивізії потребував поповнення, і це поповнення він дістав у виді трьох сотень розвідчого дивізіону, які зайняли становища в межах розташування полку, приготовляючися до остаточного наступу. Роман із командиром дивізіону саме йшли на командне становище.
Вихідні становища дивізіону в досить грубому листяному лісі. Перед ними похиле узбіччя, яке збігає ланами вівса в долину, лучиться з розлогими баштанами, щоб на недалекому обрії злитися з розкиненими в терені людськими садибами, в зелені садів.
Ромко з полегшею відітхнув, коли прибули на місце. Майор Реммер розмовляв з командиром куреня мотопіхоти, який мав наступати ліворуч від дивізіону. Обговорюючи важливі точки наступу, поглядали на годинники. Останні кілька мінут, ще дві, ще одна і... остання.
Із скраю ліса вибігають перші дві сотні дивізіону. Розсипані в розстрільну. Збігають по узбіччі, толочать овес, біжать дальше. Вслід за ними вирушає друга хвиля наступу: третя сотня розвідчого дивізіону і сотня полкових піо-нірів. Виїжджають з лісних гущавин, досі замасковані там, легкі й важкі панцерні вози, танки амфібії з валеними скорострілами. Усе спішиться, щоб якнайскоріше збігти з узбіччя, на яке кожної хвилини може впасти гураґан ворожого вогню.
Одначе довкола тиша. Невже нема ворога?
Передні розстрільні сотень вийшли вже з вівса. Ідуть широкими кроками через баштани з кавунами, на яких ховзаються їм ноги. Очі спрямовані на місцевість, яка дихає загадкою мовчанки.
Ромко йде в другій хвилі наступу побіч свого командира, який присів на розжарену сонцем сталь танка „Марк ІІІ". Побіч ідуть два зв'язкові і ад"ютант, оберлейтенант Адлер. Стає нестерпно гаряче, сорочки липнуть до тіла під грубим сукняним одностроєм, ремінь немилосердно в'їдається в тіло, руки судорожно держать рушницю і пріють.
Пролетіли з шумом і грюкотом перші стрільна — кілька, кільканадцять. І вже падають незчисленною кількістю. Але це вже запізно. Вони все ще тягнуться вслід за другою хвилею наступу.
Ромко знає, що артилерійські стрільна доти не страшні, поки посуваються вперед. Не так то легко зміняти приціл, встрілюватися — на це треба часу. Гірше було б, якби почали бити перед ними. Тому лише поспіх, поспіх, щоб лиш вперед, тільки вперед. Бо з-позаду смерть. За цих кілька тижнів безперервних наступів Ромко зрозумів усі ці тайни успіху німців. Блискавичні удари, проломи й цей всемогутній гін вперед. Він бачив це й тепер.
Аж ось спереду вилітає червона ракета. По хвилині крізь гуркіт панцерних моторів чити поодинокі а потім сальвові вистріли ґранатометів. Але й на це є рада. Сотні залягають на хвилину в терені, ждучи перших вибухів і... другої ракети. Після вистрілений схоплюються раптово і біжать щосили, посуваючися кількадесят кроків уперед. Сальви вибухають позаду. Не завжди це вдається. Ось права сотня дісталася під барабанний вогонь. Чути крики та стогони конаючих.
Місцевість досі, як здавалося, тиха й спокійна, нараз ожила. Затуркотіли кулемети, залопотіли „дігтярі", мов би хотіли надробити втрачений час ожидання.
Розстрільна посувалася вже тепер повільніше, але певними скоками вперед, відповідаючи на вогонь вогнем.
Здригнулися від випалу своїх гармат танки, зупиняючись на хвилину, щоб віддати постріл. Заторохкотіли своїм крикливим голосом двосантиметрові зенітки на півгусеничних підвоззях, стріляючи запальними кулями в наземні цілі.
Ворожий гураґанний вогонь на передпіллі місцевости аж ніяк не стримував дивізіону в наступі. Передні розстрільні його сотень уже між першими садибами. Витягають закопаних по самі вуха в землю перестрашених червоноармійців і йдуть дальше.
Майор Реммер робить із середнього типу танка свою принагідну польову квартиру. Сидячи на ньому, з біноклем при очах видає накази, стежить, пильнує мінутової програми. Наступ розвивається як на вправах.
Раз-у-раз з пронизливим ревом стріляють позаду Ромка з своїх 75 мм гармат важкі „Горнети". Їх вісім, усі вони приділені до сьогоднішнього наступу. Майже одночасно десь далеко спереду підносяться вгору чорні стовпи диму. За хвилину вітерець приносить цей дим назад. Він вгризається в очі, наповнює горло, заслонює горизонт, який раз-у-раз розблискус новими вибухами. Вилітають вгору водограї землі, дерев, людських тіл.
Ромко бреде через баштан з кавунами. Вони виблискуються темнозеленою краскою в літньому сонці. Очі на мить затримуються на понурій картині: розчавлений кимось кавун, яскраво червоніє його нутро, а побіч відірвана від тулога, залита кров'ю голова в сталевому шоломі. На кавуні розкидані чорні зеренця, а на засохлій крові рої великих чорних мух.
Чи він боїться? Так. Кожна людина відчуває страх. Але все залежить від того, як вона візьме себе в руки. Страх приходить лише в довгі хвилини очікування на рішення, а коли вже наступає дія, людину охоплює якесь підсвідоме почуття. Нею керує інстинкт самозбереження.
„Терлєкі!" — крізь гуркіт бою чує Роман голос майора.
„Яволь, гер майор!"
„Ходім", — зіскакуючи з своєї „квартири", крикнув майор і побіг вперед. За ним побіг Роман, ад"ютант та два зв'язкові. Щось на правому крилі не в порядку. Майор на бігу підриває чоту з третьої сотні дивізіону, і вони всі довгими скоками пересуваються на праве крило. Ромко біжить, задиханий, за своїм довгоногим командиром.
Вітає їх збільшений вогонь ворожих ґранатометів. Хтось впав, хтось крикнув, хтось лежить нерухомо на землі. В голові тисяча думок, суцільний хаос, а понад усе один безперервний гук в ухах.
„Гальт! Гальт!" — кричить з піною на устах майор Реммер до відступаючих вояків на правому крилі, і в його руках зловіщо чорніє матовою сталлю „Ноль ахт".
„Форвер-р-тс!!" — чути протяжний крик молодого лейтенанта Кроте, командира чоти з третьої сотні.
На правому боці селища у віддалі не більше як п'ятсот метрів, терен підноситься, заслонюючи обрій густими кущами, та поодинокими деревами. За ними десь знаходиться шосе в напрямі на Умань — ціль сьогоднішнього наступу.
Вояки розбитої сотні підводяться з землі, завертають з півдороги у своїй втечі і формують нову розстрільну.
Довгоногий майор Реммер мов сатана увихається, кричить, лає, біситься. Як невідступне друге його „я" — снується за ним Роман.
Знову рушили. Короткими скорими скоками, приспішуючи кроку, посуваються вперед. Підганяють їх ворожі стрільна, що рвуться позаду, приневолюючи до збільшення скорости.
Щохвилини перед розстрільною виринають червоноармійці з піднесеними руками. Ніхто ними не займається. Одним рухом руки назад вказують напрямок, який полонені добре розуміють. Благаючи помочі, повзуть по землі ранені, шукають рятунку в тих, що завдали їм ці рани. В кого вони його знайдуть ?
Стрілянина змагається. Чота за чотою, підірвані своїми командирами, штурмують становища. Протяжне, безконечне, голосне „Гур-р-ра!" видирається з дикої симфонії бою.
Сотня з розгонам вдирається у ворожі становища. Закидує їх ручними ґранатами, стріляє просто в бліді, онімілі з жаху обличчя. Але рівночасно сама таке. Щораз то більше падає вбитих та ранених.
Конає смертельно ранений відламком ґранати лейтенант Кроте. В'ється в смертельних судорогах тіло ад"ютанта оберлейтенанта Адлера. Серед болісних страждань умирає лейтенант Фрісберґ, командир чоти зв'язкових.
Стогнуть ранені в черево, скиглять з простріленими руками, ногами, легенями ...
Скривавлена, зморена боєм сотня здержалася в здобутих становищах. Перед їхніми очима у віддалі яких 800 метрів пливла нестримним потоком відступаюча ворожа колона.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації