Олександер Іван Пулюй народився 12 травня 1901 року, де його батько, світової слави вчений Іван, був професором німецької політехніки. На початку Першої світової війни зголосився до УСС і брав участь у боях з поляками за Львів. Хворів на тиф. З польського полону втік через Словаччину до Праги. Виїхав згодом до Німеччини, студіює електротехніку. Винахідник фільмових апаратів. Помер у Баварії, Німечина, 31 грудня 1984 року.(Див.„ВК" ч. 1, 1985). Його спомини взяті з книги „Дмитро Паліїв - життя і діяльність", 2008, надруковані німецькою мовою. Пулюй був бойовим побратимом Дмитра Палієва у Визвольних змаганнях.
Редакція
В той день серпня 1939 року, коли народився мій син, я, як лейтенант 9-го кавалерійського полку „Фюрстенвальде", був покликаний на перші військові вправи, за якими відразу були і другі, й треті. Всі три я проходив в Генеральній команді III в Берліні під командуванням генерала Брузатіса, майора Розентретера та капітана Лінгарда. Я був скерований до розвідки, куди старший лейтенант Е Зеллір, мій шеф уфільмовій студії „Клянґфільм" у Берліні, мене рекомендував завдяки моїм знанням мов. Перед закінченням третіх вправ, розпочався похід на Польщу.9 вересня я прибув до Кракова й зголосився до полковника Візера. В моєму великому помешканні, що мусило належати єврейській сім'ї, яка втікла, я не лише знайшов нове службове приміщення, але також добре умебльовану кімнату з двома ліжками. Тут зустрів мого колишнього воєнного товариша з Першої світової війни. Він тоді як поручник у Пархачі біля Кристинополя (тепер, Червоноград) був командиром телефонної станції 8-ї Бриґади новоствореної Української Галицької Армії як старший лейтенант. Це був Ганс Кох зі Львова, німецький студент-теолог, євангелист та доброволець кол. австрійської армії, приятель українців. Цікаво, що він тоді врятував мені, 18-річному студенту-кадетові, як сотник життя тим, що відправив мене в єврейський шпиталь. Згодом д-р Ганс Кох був професором університету та керівником Інституту Східної Европи в Кеніґсбергу та Бресляв (Вроцлаві). Він спочатку розповів, що він декілька днів тому прибув сюди й коли нам було донесено, що поляки плянують проти-наступ, було замовлено харчі на евентуальний відмарш. Але з цього нічого не вийшло. В Кракові панував спокій і місто не зазнало пошкоджень. Наш номер польової почти називався: „Штаб військового командувача Краків І".
Мій товариш по кімнаті був лейтенант д-р Оберлендер з контрозвідки II. Його шефом був майор фон Айкерн, особливо приємний чоловік, який припадково поранив свою праву руку невеликою таємничою трубочкою, з англійським написом, яку найдено на одному польському військовому пості. Це був запальний пристрій, якого я і всі присутні перед тим з цікавістю оглядали. У Відні сказали б:„Добре, що нічого не сталося, люди стояли, але нічого не бачили".
Насправді тут було досить затишно. Дивним було те, що польські покоївки прибирали наші кімнати. Крім того, замок моєї старої валізи не працював як слід. І ще одне неприємне відчуття, якого я не міг позбутися, було те, що на кожному правому одвірку кожних дверей висіла причеплена трубочка довжиною 10 см, в якій був пергаментний папір з гебрейським написом. Професор Ганс Кох, який, відколи я його знав, був найкращим оповідачем „єврейських жартів", пояснив, що на цих пергаментах є написані благословіння, як символ духу, що присутній в цьому єврейському домі. Від цього стало мені подвійно неприємно. Професор Ганс Кох був саме таким. Уже під час обіду в офіцерській їдальні, яка була приміщена у вітальні будинку, довів нас до сміху. Одному офіцерові подане вино не смакувало й він зауважив з впевненістю фахівця: „Це вино є освяченим" На що пан Кох з посмішкою похитав головою і сказав на своєму непідробленому польсько-єврейському жаргоні: „Ну що сталося? Панове, офіцери, чи ви вірите, що освячене вино може бути поганим? Ну, ну..."
Найбільше з цього сміявся лейтенант Оберлендер, який мене підвів до скляної вітрини при бічний стіні салону, де він до обіду вивчав книжки написані не лише польською, але й єврейською мовами. Мене найбільше цікавили старі скечі й рисунки Кракова з австрійських часів. Ці речі я хотів розглянути ближче, бо мій покійний тесть, полковник Кершбаумер, служив тут в артилерійській частині на вулиці Краківській і моя люба дружина, солдатська дитина, сама собі дала ім'я „Ніна", так якби її повне ім'я, надане батьками, Анна Марія Юзефа, було замало екстраваґантним, коли вона вперше побачила світло цього світу.
Але в мене було замало часу, щоб оглянути всі цікаві речі у вітрині, бо мене покликав до себе полковник Візер. При ньому стояв українець, якого я ледве впізнав. Це був мій колишній військовий товариш хорунжий Дмитро Паліїв, який мене довший час вважав пропавшим безвісти. Так я довідався, що тоді в 1919 році не лише сотник Ганс Кох, захворівши на плямистий тиф, був доставлений у шпиталь, але і в цей же день також Паліїв. Розмова, яка з цього випливала, була досить цікавою. Паліїв був засновником політичної партії „Фронту національної єдности"; він теж запропонував мені свою співпрацю, якщо було б потрібно.
Наступного дня я вже був в Перемишлі і там замельдувався в штабі міського коменданта генерала Стрецціуса, милого бородатого пана, який спочатку не знав, що має зі мною робити, бо вже мав одного перекладача - також милого старшого добродія в окулярах і з бородою; це був професор доктор Крауз - наскільки я можу пригадати - мистецтвознавець з Мюнхена. І ще були два баварці, старший лейтенант фон Деґґендорф та лейтенант Блянк. У той час у Перемишлі стаціонували виключно гарні люди, серед них майор Тарбук, віденець з відомої родини Тарбуків, з якої вийшли офіцери всіх службових рангів Вермахту, від лейтенанта аж до генерала. Тоді я, як новоспечений лейтенант, належав лише до 9-ої кінної Фюрстенвальде, а не до „вершків" військового товариства; хоч верховий кінь мені не належався, я все таки - як кавалерист - подзенькував моїми шпорами.
Наша квартира знаходилась в дуже гарній віллі на передмісті Перемишля, неподалік від підірваного на Сяні залізничного мосту, але для мене не було вільної кімнати. Однак я мав щастя, бо мені запропонував Паліїв неподалік гарну кімнату в будинку його сестри Кекилії. Вона була вчителькою фізкультури і, здавалося, її всі дуже любили - її всі по-дружньому кликали „Цьопа". На розпорядження розвідки, мені, як і професорові Гансові Кохові, дали псевдоніми - мене просто назвали „лейтенантом Ганкохом". Ми очікували приходу російських окупаційних військ до берега Сяну. І тому я мусив собі підшукати для маскування ще інше ім'я - мені спало на думку ім'я з старих часів моєї юности - просто „лейтенант Пухер"- від моряка Пухера, що жив в каюті біля Трауну (притока Дунаю).
Генерал Стреккіус помітив, що лейтенант Пухер йому дуже придався, бо він, на бажання генерала, вмів вичарувати свіжі „яйка" в українських селян. Але справжньою чарівницею була панна Цьопа. Так як одна рука іншу миє, так вона інколи приходила з проханням до мене. Тепер вона показала мені - трішки соромлячись - квитанцію з ломбарду (заставної крамниці) по тамтой бік Сяну, який мав бути демаркаційною лінією. Вона боялася, що росіяни там все сплюндрують. Я переплив річку на човні й у ломбарді застав СС-вояків, які спаковували всі цінні речі, щоб їх заховати в безпечне місце від росіян. Великі дерев"яні скрині були вже спаковані, але мені пощастило отримати перстень панни Цьопи. Це не був цінний перстень, ймовірно, пам'ятка від її покійної мами. Випадково я помітив на полиці ряд старої мисливської зброї, серед якої мені впав у вічі американський вінчестер - малого калібру рушниця, яка зацікавила мене як любителя полювання. Я попросив дозволити мені подивитись на неї і, на моє велике здивування, мені не лише дозволили, але ввічливий службовець СС сказав: „Рушницю ви можете собі взяти, якщо вона вам сподобалась. Моє завдання - забрати лише коштовні речі".Так завдяки панні Цьопі я отримав неочікуваний подарунок.
Був насправді чудовий і теплий осінній день. По обіді я не отримав ніяких завдань, то ми ще трохи балакали в офіцерській їдальні про ситуацію на фронтах. Наші війська дійшли до Бугу, Совєти вмарширували у Львів. Тут на Сяні було спокійно. Лиш Варшава ще не скапітулювала. Потім я пішов на прохід, з недалекого лісу на мене подував приємний вітрець. Зрештою, панна Цьопа сказала мені, після того як я показав їй свою рушницю і до якої, на жаль, я не знайшов набоїв, що на довколишніх пагорбах є багато дичини, то я дуже забажав туди піти.
Панна Паліїв хотіла мені показати найкоротшу дорогу й ми пішли, я, очевидно, без окулярів, бо кавалеристові вони не пасують. Коли ми проходили попри останні будинки польової вулиці, ми побачили декілька людей, які юрмилися навколо селянина та його дружини, які, як я почув - були з польського села, знищеного воєнними діями. Жінка тримала на руках немовля, батьки якого згинули, тому вони шукали допомоги для дитини в Перемишлі.
Це була, як мені здавалося - гарненька дівчинка, ймовірно молодша за мого недавно народженого в Берліні другого сина Акселя, і мені прийшла ідея - адоптувати цю бідну крихітку. Але що скаже на це моя дружина Ніна? І як мені, лейтенантові-кавелеристу, возитися з немовлям, якому постійно потрібно змінювати пеленки і, і, і...? Але думка про немовля не покидала мене - я вже багато неординарних речей зробив у своєму житті. Бо як кажеться: „Всіх хороших речей має бути три!" Тим часом панна Цьопа, добра душа, готова була допомогти людям з дитиною й для мене не мала часу - тільки показала мені
дорогу до лісу.
Йдучи лісовою дороою, я думав, що написати в листі польової почти до Ніни, і що вона говорила би до дитини. Я далеко не зайшов, як опинився перед великою галявиною. На мій подив, я почув здалека тупіт копит багатьох коней і втішився, що зустріну ескадрон нашої кінноти. Я зупинився, очікуючи їх. Кіннота з лісу їхала просто на мене. Мене охопив страх - це були поляки. Що робити? При собі я мав лише пістолет "Вальтер" калібру 7,65 мм проти 100 кіннотників! Втікати? Ні! Це війна для мене і для поляків! Мигнула думка: що ж буде без мене робити Ніна в Берліні з двома хлопчиками?
Ескадрон наближався поволі, немов би улани хотіли якнайдовше налюбуватися впійманням одного-єдиного німецького офіцера. Польський офіцер їхав просто на мене і раптово витягнув шаблю. „Ну, привіт!" - подумав я, не здригнувшись. І ось несподіванка: він зробив хрест шаблею, опустив лезо, ніби на знак привіту, і зголосив найкрашим тоном австрійського офіцера: „Я здаюся". - І підніс до мого носа свою блискучу шаблю.
Чи я насправі правильно повівся як новоспечений „південний прусак"? Я не знав, що кодекс честі наказує робити в такій незвичній ситуації, бо його не вчив. Я спантелично відрапортував полковнику великодушним жестом, що він може затримати свою шаблю.
Відразу я собі докорював. Який я був би би гордий, якби взяв цю чудову шаблю як трофей! Я повісив би її в нашій берлінській кімнаті т. зв. Марії-Терезії, або, ще краще - поклав би шаблю в гостинній кімнаті, так би сказати, до ніг українських гетьманів, які розміщені на стіні. Я саме отримав ці десять медалів від дуже талановитого східноукраїнського скульптора Масютина в Берліні. На жаль, він не міг дістати на них бронзи, бо вона, ймовірно, була більше потрібна до продукції зброї. І я сам проґавив можливіть вшанувати київських князів польською шаблею.
Польський полковник назвав мені своє ім'я, але я так був схвильований, що нічого не зрозумів, і лише представився псевдонімом Пухер. Полковник свистом покликав ще одного коня для мене, я сів на нього й ми поїхали з ескадроном до Сяну. Він розмовляв чудовою староавстрійською німецькою мовою і сказав мені, між іншим: „Не можу зрозуміти того, що ваш уряд робить спільні справи з цими російськими бандитами. Я добре обсервував цих монгольських солдатів. Вони всі мають гвинтівки ще з царських часів і носять їх не на
ременях, а на шпагатових шнурах. Я ніколи не здав би своїх вояків у полон цим бандитам."
Сьогодні я не можу пригадати, що він ще говорив, але воно не було приємним. Він ще сподівався, що невдовзі знову буде нова Польща, щось як за старих австрійських часів.
Я відітхнув з полегшенням, коли нарешті звітував генералові Штрекіусові. Генерал був вельми здивованим, коли я привів мого гостя в його службовий кабінет, а ще більше, коли він виглянув з кімнати й побачив на вулиці цілий озброєний польський ескадрон, улани котрого, позсідавши з коней, поводилися так свобідно, якби завоювали цілий Перемишль.
Після дружнього вітання обох офіцерів, моя присутність була зайвою, тим більше, що прийшов теж старший лейтенант фон Деґґендорф. На вулиці стояли поруч з перекладачем д-ром Краузом, лейтенант Блянк і наш трохи переляканий канцелярійний персонал. Ніхто не міг зрозуміти, як так раптово з безхмарного неба перед віллою з'явилося так багато повно озброєних, але дружньо настроєних польських уланів.
Мені було дуже шкода, що я зужив цілий фільм до мого фотоапарату „Ляйка" на нецікаві фотографії на підірваному залізничному мості. На цьому мості було збудовано провізоричну телефонну будку, з якої лейтенант Блянк безпосередньо контролював існуючий ще залізничний рух. Поступила інформація, що в дорозі є транспорт, про пересування якого ще прийде повідомлення.
Тимчасом я старався придбати для дівчат усе їм потрібне й побачив на підміському вокзалі товарові вагони переповнені польськими родинами, яких евакуювали з вільного міста Данціґа (Ґданська) і які надіялися поїхати далі на Львів. Картина дуже сумна. Але залізничне сполучення було перерване. Крім цього, це була так звана „неправдива інформація" тому що телефон був призначений до іншої цивільної служби. Тепер я тут стояв і те, що почув польською мовою, було дуже болючим. Майже всі ці люди були колишніми службовцями польських фірм у Данціґу, які змушені були покинути свої помешкання, і з собою могли взяти тільки малу валізу на особу. „Була саме обідня пора,-обурено розповідав один мужчина, - моя сім'я засіла за стіл до обіду, як їх примусили негайно все залишити, щоб не пропустити транспорту". Я не хотів всьому вірити, але дуже багато з них розповідали мені подібні історії, коли довідалися, що я знаю польську мову. Для того, щоб уникнути неприємної ситуації, я їх запитав:„Чи ви забули, як це було 20 років тому, як ваш національний герой Адальберт Корфанти написав в польській газеті „Рубайте! Так позбудитеся німців!"(Адальберт (Войцєх) Корфанти - польський провідник, який після закінчення Першої світової війни зорганізував підпільну армію в Горішній Сілезії, щоб силою прилучити цей індустріяльний реґіон до Польщі. Не зважаючи, що 58 відсотків населення проголосувала у плебісциті залишитися в Німечині. - ред.)
Мені поляки не вірили. Але я старався їм доказати. В той час я навчався у Ґданську суднобудування і, щоб заробляти на життя, у вільний час працював у банку „Гейманн і Ко." Бо я добре знав чеську, польську та російську мови. Пізніше я теж працював в польській залізничній спілці „Рух" на Кашубському ринку № 21 як продавець квитків. Я пригадав їм не лише про солдатеску Корфанти „злого духа Верхньої Сілезії" але також про приятелів французів. „Дивуєтеся друзі, що французи вас підбадьоруювали?". „Дивуєтеся, що старі кривди не забуваються? І чи не ваш генерал Ридз-Сьміґли в останні роки дуже причинився до розпалювання ненависти?"
У всякому разі мені було дуже шкода ґданських поляків. Я ніколи не очікував, що німці так не по-людяному трактуватимуть цивільних поляків. Щоб їх трохи заспокоїти, я намагався повторити слова польського полковника кавалерії, що скоро закінчиться війна й буде знову мирне співіснування народів, як в старій Австрії. Чесно кажучи, я цьому не вірив. Навпаки, я мав відчуття - після розповідей поляків - що ми мусимо виграти війну, інакше нас зовсім знищать, як бажав Корфанти. Я був радий, коли прийшов відділ поліції, але одне не вкладалося мені в голові, що народ поетів та мислителів, німці, співвітчизники моєї мами з Майнцу, щось таке можуть робити, та ж їхній поет Ґете напоминав: „Благородна ця людина, котра готова помагати і робити добро". Я насправді був розторощеним.
Ввечері Паліїв запросив мене до ресторану, в якому український політик на ім'я Черник мав доповідь. Перед рестораном стояла охорона з молодих мужчин. Залю заповнили головним чином українські студенти, які недавно були звільнені з польських в'язниць. Коли я увійшов до залі, багато недовірливих очей дивилося мені вслід - яким чином появився тут німецький офіцер? Вони не знали, що Паліїв мене запросив. Щоб розвіяти їхню підозрілу мовчанку, я станув на струнко; клацнув шпорами, підняв випрямлену праву руку та привітав їх національним привітом: „Слава Україні!". Крига скресла. Відразу всі встали з своїх місць і загриміли у відповідь: „Слава!" Шепотом заговорили між собою: „Це лейтенант Пухер, той, що нам уже багато тут допоміг; він 1 листопада 1918 року з Українськими Січовими Стрільцями обороняв головну залізничну станцію у Львові".
Був дуже приємний вечір. Хлопці для мене співали стрілецькі пісні й говорили про їхні пляни та мрії вільної України. Ймовірно, вони всі були пластунами, які таємно отримали своєрідний військовий вишкіл під керівництвом Палієва, і тому їх поляки заарештували. Один з них - як я пізніше довідався - син греко-католицького священика з Перемишля, який був звільнений з концентраційного табору Берези Картузької й спочатку споглядав на мене з недовірою, нагадав мені моє захоплення, коли я 1918 року, в перший день боїв за Львів, отримав перед Ратушею кріс. Він і всі хлопці в залі здавалися мені такими, як мої тодішні бойові побратими... Але ситуація була тепер цілком інакшою.
Я дуже хотів їм допомогти, тож у наступній моїй сужбовій поїздці я взяв з собою щойно звільненого з львівської в'язниці „Бриґітки" молодого чоловіка й його щойно з-під вінця дружину та завіз їх до його батьків у Жешові. Інакше вони мусили б іти туди пішки й напевно натрапили б на різні труднощі.
Наступного дня я з лейтенантом Блянком були на протилежному березі Сяну, де раптом вперше побачили червоноармійців. Ми стояли біля уламків підірваного мосту, коли два грізні московини, наставивши гвинтівки з довгими наїженими штиками, зближалися до нас. Коли я їх дружньо привітав по-російськи, ситуація змінилася на „харошо". Коли я вказав на мій фотоапарат „Ляйку", щоб зняти світлину дружби - їх разом з лейтенантом Блянком, вони „поняли" що „нємци" не є небезпечні, поспускали гвинтівки і я клацнув кнопкою апарату. Незабаром ми попрощалися з найкращими побажаннями, бо для нас нові „кріґскамеради" (воєнні товариші) не виявилися дуже цікавими.
До нас прийшла дещо кумедна старша пані, яка неодмінно хотіла порозмовляти з нашим генералом, називаючи своє прізвище, яке звучало по-французьки. Вона не була красунею і розмовляла по-німецьки жахливою польською вимовою. Я мусив видатися їй не дуже ввічливим, бо вона дала волю своєму язикові. Коли я почув, що вона начебто є графинею та придворною дамою чи навіть кимось більшим, я подумав, що вона не сповна розуму, особливо тоді, коли вона назвала ім'я Габсбурґів. І щоб генерала Стрецціуса трохи розважити, я привів її в його бюро й про неї розповів. Він привітав її з особливою ввічливістю. Коли він, будучи у всьому точним, хотів занотувати її місце проживання і, ламаючи собі язика, перекручено вимовив назву місцевості, очевидно, я його поправив, правильно вимовивши назву: „Живєц". Здивовано пані сказала ламаною німецькою мовою: „Ох, пан офіцер має дуже добру польську вимову". Вона хотіла довідатися, де я навчився польської мови. Я відповів, посміхаючись: „Але дуже просто, шановна пані! Звичайно я навчився від гарної благородної польки". Всі засміялися, хоча це не було брехнею. Бо рік тому на „Тарґах всходніх"- точніше Львівському східному ярмарку 1938 року - я познайомився з гарною полькою з Варшави, яку назвав „благородною полькою"- бо в часах австрійської монархії у кожній опереті співали лише про благородних польок.
В ті дні в Перемишлі завжди траплялися нові несподіванки. Спочатку це була непередбачена візита групи вищих офіцерів, у котрій був правдоподібно совєтський політрук. Наскільки я пам'ятаю, він мав на кашкеті стрічку комісара НКВД. Вони мали німецьку фільмову камеру „Асканія" з важким штативом і знімання треба було робити на сонячному світлі перед нашою віллою. Був з ними інший службовець НКВД, який через ліве плече мав повітаний довгий шкіряний планшет. Він був озброєний фотоапаратом і фотографував одних за одним штабних офіцерів. Він теж поцікавився лейтенантом Пухером, тому я робився, наскільки це було можливим, від нього невидимим, бо не хотів позувати для сталінських архівів.
Набагато цікавішим став вечір з паном Паліївим. Його товариш приніс найновішу українську газету зі Львова, в якій була фотографія мого шваґра, композитора Василя Барвінського разом з Сталіним. У газеті писалося, що чоловік моєї сестри Наталки, якого вона називала люб'язно „Овечкою'' був вибраний до провізоричного уряду. „Ну, сервус", - подумав я старим пражським висловом, що ж буде робити „великий мудрий Сталін з вибраною до Верховної Ради „Овечкою"? Він ніколи не цікавився політикою, хоча його батько, колишній член австрійської Палати панів, фон Олександер Барвінський, займався політикою. Його син Василь був музикантом та композитором дитячих пісень та пісень про кохання, передусім мрійником, який ніколи не завдав шкоди навіть мусі. І цю „Овечку" Бог мав би зробити більшовиком? Нечувано! А тут нова несподіванка!
Я довідався, що по львівському радіо буде передача, в якій мій шваґер буде говорити. Очевидно, я мушу її почути. Я пізнав його голос, але мене дуже здивували і майже злякали його дальші слова - вони долітали, ніби з того світу - ніби говорив якийсь божевільний. Я не міг повірити. Чи Бог забрав в своєї „Овечки" розум? Довго ми про це говорили і мені було соромно за мого шваґра.
Наступного ранку було знову щось нове. До нашого постою прийшло повідомлення, що в околиці Львова лежать поранені німецькі солдати, яких ми мусимо звідти забрати. Генерал Стрецціус відразу ж дозволив мені з ним поїхати, коли довідався про історію моєї сестри. Лейтенант Пухер взяв пов'язку Червоного Хреста й ми вирушили. З санітарною каретою та легковим автомобілем, у якому нас супроводжували два лікарі Вермахту, ми поїхали до демаркаційної лінії, де нас чекали радянський капітан та старший лейтенант у їхньому автомобілі.
Насправді їхній чорний автомобіль для нас виглядав досить кумедно, був копією німецького „Мерседес Бенца", але - оскільки я собі пригадую - на ньому кирилицею була написана марка ,,ЗИС". Зрештою, автомобіль виглядав дуже занедбаним, якби його тижнями ніхто не мив. Передусім я зауважив, що заднє вікно й спинки сидіння були покриті клаптями порізаного килима. На брудній підлозі позаду лежали дві чи три ненапомповані шини та поруч них інструменти й повітряна помпа. Ця „карета" рушила, а ми за нею.
Я був дуже цікавий, що побачу по дорозі. Спочатку я цілком нікого не бачив, ніяких росіян, ніяких вояків. Складалося враження, що від нас приховуються всі військові справи. Околиця виглядала мертвою й на шляху не було видно жодного руху. Це нагадувало мені часи польського господарювання в Галичині, що в кайзерівські австрійські часи називалося „скандаліцією" а також про роки Першої світової війни. Та ось несподівано збудив мене з моїх спогадів відділ косооких піхотинців, мабуть, калмиків, що праворуч попри дорогу марширували полем пшениці. Солдати на раменах несли свої гвинтівки на шнурках, точно, як мені розповів польський полковник-кавалерист, гарну шаблю котрого я дурний не хотів прийняти.
Я почав підозрівати, що це хитрість більшовиків показувати нам таких незугарних військовиків, ніби вони не мають насправді добре озброєного війська. І зовсім не мають плянів загарбати цілий світ. Про їхні пляни я вже знав від 1920 року. Я тоді служив в Українській Галицькій Армії. Я був поранений, захворів на плямистий тиф і мене перевезли до шпиталю, де більшовики взяли мене в полон. Як австрійського громадянина, мене перевезли до Одеси. Всіх поранених білогвардійців вони відразу ж стратили. Коли я вже міг знову ходити, я став червоноармійцем, щоб не попасти під стінку як „буржуй". Як червоноармієць, я мусив проходити політичне навчання на т. зв. мітинґах, і там я все довідався про більшовиків від їхнього комісара.
Але назад до подій 1939 року. Ми поминули Львів і доїхали до Кам'янки Струмилової, малого містечка в Галичині. Там пішли до санітарної станції, де лежало 10 поранених в одній кімнаті. Між ними були теж німецькі вояки, якими відразу заопікувалися два наші лікарі. На рукаві я мав пов'язку Червоного Хреста, тож ходив поміж пораненими й потішав їх, як міг. Були між ними й польські вояки, до яких я говорив їхньою мовою — вони дуже втішилися, що німецький офіцер їх так гарно трактує. Серед них я знайшов також двох українців, і коли я з ними розмовляв, помітив, що чоловік в білому халаті - напевно медбрат - постійно ходить повз мене, підслуховуючи мою розмову. Я себе почував трохи незручно й попросив показати мені туалет. Він відпровадив мене туди і коли я вийшов, він чекав на мене й назвав лише своє прізвище: „Д-р Лемішка". І спитав, чи я пам'ятаю його? Тому, що я мав не своє прізвище, то не відповів йому. Він був здивований і сказав, що ми напевно голодні після далекої дороги і він хоче нашвидку приготувати нам сніданок з віденських ковбасок, бо нічого іншого не має, кажучи стару українську приказку: „Чим хата багата".
Так разом за столом сиділи: два німецькі лікарі поруч з радянськими офіцерами, я та д-р Лемішка, який нам запропонував келішок горілки. Для мене настав критичний момент, коли д-р Лемішка, після кількох келішків, поринув у спогади з молодих літ, і розповів, що він і я в 1920 році служили в одному ескадроні, при цьому вимовив моє прізвище: „Пулюй, син відомого науковця Івана Пулюя з Праги". Я копнув його в ногу під столом, щоб він замовкнув. Запізно, бо росіяни знали тепер моє прізвище. Щастя, що я не показав їм документів з моїм фальшивим прізвищем. Але заки вони почали мене розпитувати, я їх випередив: „Цілком просто, - сказав я, - як австрієць я тоді служив у галицькій частині разом з доктором Лемішкою". І додав, посміхаючись: „Але ви, колишні вороги Австрії, мусили в той час теж битися за російського царя!". Обидва росіяни скривилися, бо ніхто з них не хотів чути щось про царя, тому мене більше нічого не запитували.
Я вийняв свій фотоапарат „Ляйку", але в кімнаті не було досить світла для фотографування. Якраз я почув, що д-р Лемішка має в своєму бюро радіо, й щоб мене ніхто більше нічого не запитував, я сам спитався: „Товарищі, (до комуністів не можна звертатися „Панове!") - через декілька хвилин буде говорити Гітлер! Я пропоную перекласти вам його промову". Офіцери були цілком заскочені і запитали мене, чому я так раптово хочу цю промову чути. Мабуть, вони вважали, що це типовий спосіб висловлювання похвал німецькими „ковбасниками", замість вигукувати „Ура", як у них водиться. Я переклав промову Гітлера, й згодом запитався: „Кого ви вважаєте найкращим політиком світу? - Звичайно Сталіна! А хто другий?". Я був дуже здивований, почувши ім'я Ріббентропа. Ясно, що вони не наважились назвати Гітлера чи Муссоліні.
Що було для мене найбільш цікавим у промові, це те, що Гітлер домігся зміни кордону в Галичині. Цілком недалеко від р. Бугу, де я в 1919 році приймав участь в перших атаках кінноти. Там, де вони перейшли біля Сокаля річу Буг, звідти мусять повернутися назад і за декілька днів наше військо займе цю територію. Дуже радо відвідаю ці відомі мені місця.
Коли ми знову поверталися у Львів, мене запрошено, мабуть, з цікавости, до брудної радянської державної „карети". Спотикаючись на знаряддя й килимки, я сів ззаду автомобіля. Майор росіянин-„капітан" як він себе називав, сів спереду. Він був мовчазним, але старший лейтенант виявляв велике зацікавлення і спитав, чому я вивчив українську мову? „Ах, знаєте, я народився у Празі і в нас говорять багатьма мовами: чеською, словацькою, рутенською в Карпатах і, звичайно, польською. Але особливо зацікавила мене гарна українська мова Тараса Шевченка". І я одразу продеклямував один з найвідоміших творів -„Заповіт":
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій!
Старший лейтенант був дуже захоплений і сказав, що він теж українець і заспівав приємним голосом пісню - вірша Шевченка. Однак російського капітана зовсім не цікавило наше спілкування українською мовою.
Так ми в приємній атмосфері доїхали до Львова до шпиталю на Личаківській. Коли ми висідали, зі мною розмовляли вже виключно російською мовою. Далі про приємність годі було говорити, бо розпочалося вивантаження поранених. Дуже швидко жителі міста побачили німецькі автомобілі й почали товпитися довкола них. Посипалися запитання, передусім, як можна дістатися на німецький бік кордону. Я їм пояснив, що місцевість між Віслою і Бугом, біля Сокаля, через кілька днів займуть німці й тепер туди можна сміло йти. Так багатьом українцям вдалося перейти кордон, серед них деяким політикам, яких вже мав на списках НКВД. Також деякі євреї, які мали більш довіри донімецького Вермахту, ніж до радянської влади.
Раптом прийшла міліція і розігнала людей, брутально штовхаючи їх прикладами гвинтівок. Коли я вказав на це капітанові, якому така поведінка міліції, як виглядало, також не дуже подобалася, і запитався, чому така брутальність навіть супроти жінок, він відповів, що це для нашого захисту, бо населення було невдоволене недавнім бомбардуванням Львова німцями. Але я не бачив наслідків бомбардування, а в розмовах і поведінці населення не відчувалося жодної ворожости. Щоб мене „оберегти" від подальших запитань, капітан відвів мене вбік. Тут я побачив молодого українця, який виглядав мені досить довірливим, й попоросив, щоб мені допоміг знайти брата мого шваґра, доктора Барвінського, який ймовірно працює в цьому шпиталі. Однак мені не пощастило.
Але один з міліціянтів підслухав мене й, нахилившися до мене, сказав: „Я також українець... також українець"... „Не так голосно", - я йому процідив скрізь зуби. Він одначе продовжував: „А де Паліїв? - Де є Паліїв? "- Я відповів: „Він у Перемиші, я випадково в нього живу". -Тоді він сказав: „Прошу сказати йому, що через два дні я приїду до нього! Я називаюся ...". На жаль, я забув його прізвище.
Такою була тоді червона міліція у Львові. Фактично, в той час до нас переходили через Сян також інші міліціянти, всі українці, часто зі зброєю. Також багато червоноармійців-росіян, але в більшості дезертирували українці. Один прийшов з конем, зброєю, протигазом, амуніцією та ручними ґранатами. Він був засуджений на смерть, тому що його радіостанція зіпсулася і йому ще більше не пощастило, тому що він в"їхав автомобілем в дерево і таким чином зламав своєму командирові руку. Хоча вимагали його видачі, але, як кажеться і в росіян: він десь заблукав... і ніхто його не бачив.
На Личаківській ми забрали всіх поранених, і перед від'їздом я запропонував під'їхати ще до Політехніки. Бо там, мабуть, ще лежать наші поранені. Позаду Політехніки знаходилися катедра св. Юра й палац Митрополита Шептицького, де, я надіявся, знайти мого шваґра, композитора Василя Барвінського, який - наскільки мені було відомо - часто бував у Митрополита.
Як тільки ми прибули перед Політехніку, я хотів непомітно зайти в канцелярію Митрополита, але старший лейтенант зразу ж побіг за мною. Незважаючи на це, я пішов до канцелярії Митрополита, в якій мене зустрінув переляканий молодий священник. Я йому швидко сказав по-німецьки: „Передайте привіт Василеві Барвінському від Ганса". І тоді по-українськи запитав, чи тут немає поранених німецьких солдатів. Старший лейтенант напевно не зрозумів моїх німецьких слів, і я, задоволений, поверувся до Техніки.
Звичайно, я був би дуже радий, коли б мене був прийняв Митрополит Шептицький. Це було б можливим, бо йому було відоме ім'я мого батька, який переклав Біблію на українську мову, але з червоноармійцем-старшим лейтенантом на шиї, він такої зустрічі не бажав би. Мене він найбільше цікавив як відомий духовний провідник всього українського народу, про екуменічні зусилля котрого відносно православних українських братів та про тодішнє становище православної церкви в Польщі, я так багато вже чув. Коротко перед війною польські органи влади знищили 100 українських православних церков з метою навернути православних українців на католицизм, і тим самим полонізувати їх.
Ставало темно. Перед Технікою зібрався великий натовп людей, переважали євреї, які хотіли довідатися, як можна перейти на німецьку сторону. Одна дуже схвильована молода єврейська дівчина протиснулася до мене, що мені було не дуже приємним, я обернувся. Передо мною стояла моя сестра Наталка, яка тряслася, та її син Івасик, якого я спочатку не впізнав. Біля мене стояли, на жаль, завжди два радянські офіцери, й ми могли обмінятися лише незначними словами. Раптом мені прийшла ідея.
Я схопив Івасика за плащ і звернувся до росіянина: „Цей каже, що в госпіталі на Личаківській є ще один поранений німецький солдат, про якого забули. Давайте поїдемо туди. Товаришу старший лейтенанте, чи ви хочете піти з нами?" - „Нєт, їдьте самі, товаришу", - відповів він. Я був дуже здивований його довірою. І пригадався мені червоний комісар, який в 1920 році, коли я мусив стати червоноармійцем, хотів мене зробити комісаром. Я затягнув Івасика до карети швидкої допомоги і сказав до нього по-польськи: „Показуй нам дорогу!". Наталка стояла перелякана. Вона думала, що я хочу забрати Івасика з собою. Також в натовпі виринули Катя, її донька, та її чоловік Юрко Голубович, син колишнього прем'єр-міністра Центральної Ради. Я на мить пробився до них і тільки зміг потиснути руку Каті. В автомобілі Івасик розповів мені про деякі родинні справи. З того я не дуже багато запам'ятав. Він розказував, що червоні дуже підтримують Василя, який мусить виголошувати промови. За це отримує 800 золотих платні, в той час як його брат д-р Олександер Барвінський, який працює в українському шпиталі, не отримує взагалі платні. Івасикова сестра Ляля хоче стати червоною фільмовою актрисою, а його брат Дніпруша добре вчиться. Скоро ми були на Личакові і повернулися. Я порадив Івасику лиш одне, зіграти комуніста. Він би радо поїхав зі мною, що було цілком можливим, але він не хотів залишати Наталю саму. Всі хотіли б втекти, але вони боялися за Василя. Івасик ще згадав, що як прийшли більшовики, вони почали плюндрувати крамниці. Тоді він приніс додому 150 кг цукру. Він скоро зрозумів, що з деякими більшовиками треба вміти йти нога в ногу. Коли ми повернулися передТехніку, наші автомобілі вже були готові до від'їзду.
У зворотній дорозі до Перемишля я знову мусив їхати в чорному державному автомобілі, який в темноті здавався мені катафалком. Ймовірно капітан заснув, бо я більше від нього нічого не чув. Лише старший лейтенант багато балакав зі мною і хотів почути про мою роботу кінотехніка в фірмі „Клянґфільм" у Берліні. Був дуже здивованим, коли почув, що я створив зі співробітників цієї фірми оркестру балалайників. Більшість з них навіть не вміла читати нот. Але це не дуже було потрібно, бо я сам вивчав ці твори для балалайки в 1920 році в Бресляві (Вроцлаві) в оркестрі балалайників. Ми мали великий успіх концертами під девізом „Сила дружби", хоч наш директор не був дуже задоволеним, тому що він часто мусив нас звільняти з роботи. Розмовляючи цілу ніч, ми приїхали без пригод до Перемишля. Капітана та старшого лейтенанта я більше ніколи не бачив.
У Кракові я почувався безпечно. Я пішов до колишнього кайзерівсько-королівського кравця мого тестя, чеха, і попросив переробити мені уніформу. Цей чех нагадав мені колишнього генерала Енґельгардта, який жив перед Першою світовою війною в тому ж самому будинку на Краківській вулиці, як і мої тесть та теща Кершбаумер; генерал—ліворуч від сходів, праворуч—батьки моєї дружини. Між обома квартирами, на півповерха нижче, було особливе місце — загальновідомий куток, про який полковник Кершбаумер розповідав веселу історію.
Кожен офіцер мав тоді ординанса, який теж доглядав за дітьми. У полковника був русин, який не вмів добре говорити по-німецьки, але його любили діти. Одного разу прийшов елеґантний лейтенант, котрий мав обов’язок представитися також дружині командира. Коли ординанс відчинив двері, він дав йому свою візитку і сказав: «Прошу повідомити про мій прихід дружину пана полковника». Ординанс відповів: «Ніх». На що лейтенант запитав: «Чи дружини пана полковника немає?» Ординанс відповів: «Вона є, але ніх!» На це лейтенант фиркнув: «Це є наказ! Негайно передай їй мою візитку!» Тоді хлопець взяв візитку, став наструнко, пройшов повз лейтенанта по сходах вниз, клякнув і просунув її під двері, кажучи на весь голос: «Наказ від лейтенанта!». Лейтенант зрозумів, кому ординанс його «представляє», взяв шаблю під пахву й забрався. Це були старі добрі часи!.
Тепер я знайшов на мурі в саду стару австрійську ляфету від 8 см польової гармати, яка пошкодженим гирлом вказувала на свій вік. Найкраще я привіз би цю бронзову ляфету українському скульптору Масютину в Берлін, для того, щоб він відливав у бронзі медалі гетьманів, які він переважно творить тільки з гіпсу. Але ляфета була такою важкою, що я не зміг зрушити її з місця. Тоді я пішов до церкви св. Марії і дуже любувався скульптурами у виконанні Файт Штосса з Нюрнберґа, якого поляки, перехрестивши на «Вікт Штоса», зробили своїм національним мистцем. На моє здивування, в одній крамниці я знайшов українські різьблені речі і купив інкрустований таріль з тризубом і ціпок, на ручці якого була чудово вирізьблена голова вовка. Такі палиці часто мали українські селяни на Підкарпатті. Коли я вийшов, мені впали у вічі дві расові циганки, які прогулювалися по вулиці.
На службі я довідався про щось особливе. До Перемишля саме прибули священники зі Львова й у міській комендантурі генерала Стрецціуса просили передати в безпечні руки все майно греко-католицької Львівської архиєпархії, бо митрополит граф Андрей Шептицький боявся, що все заберуть совєти. Від старшого лейтенанта фон Тарбука, який був при цьому, я пізніше довідався, що це насправді була велика сума грошей, в основному в долярових купюрах. У зв’язку з тим я почув, що граф Шептицький купив ділянку землі на острові Сильт у Північному морі, де він хотів збудувати будинок відпочинку для вихованців духовної семінарії.
Про ці секретні справи я, зрозуміло, не писав в моїх листах польової почти —і лише 40 років пізніше я це згадую в моїх спогадах — може сьогодні когось зацікавить ця справа.
Тоді я познайомився також з колишнім австрійським ріттмайстром полковником Ріко Ярим, близьким приятелем котрого був полковник Коновалець, що згинув в атентаті 23 травня 1938 року. Його наслідником та провідником ОУН (Організації Українських Націоналістів) став полковник Андрій Мельник, колишній начальник штабу Коновальця. Полковник Мельник і його ад’ютант, редактор Євген Стахів, відвідували мене часто в Берліні. Тоді, восени 1939 року, я познайомився з іншою людиною. Він саме був звільнений з польської тюрми і прибув до Кракова. Одного разу зайшов до нашої квартири. Він дуже недружньо розповідав про А. Мельника і, на його думку: як полковник Мельник міг бути провідником українців, якщо увесь час перебував за кордоном. А він сам завжди жив Батьківщиною. Він називався Бандера, і мені було насправді дуже прикро, що така молода людина так понижує старого вояка Січових Стрільців, Андрія Мельника. Коли я повернувся до Перемишля, то здивувався, що українці створили ще одну партію «бандерівців», переважно з молодих студентів.
На жаль, я отримав нове завдання. Спочатку я мусив їхати до Варшави. Тут я замешкав в одному з найелеґантніших готелів, де я вже перебував рік тому з моїм берлінським шефом фірми «Клянґфільм», паном ¢уйом Зеліром, який мене, завдяки моїм знанням мов, заанґажував до військової розвідки в Берліні.
Тепер у цьому варшавському готелі лише вітер свистів по килимах коридорів, а в моїй кімнаті не було шиб у вікнах. Ціле місто виглядало як руїна, в парках і скверах було багато могил з маленькими хрестами, на вулицях купи грузів. Починаючи з 7 години вечора нікому не було дозволено виходити на вулицю. І прийшовши з клюбу додому, я відразу ліг в ліжко.
Мене запросили на вечерю до нашого господаря. Керівником контррозвідки був майор Горатцек, колишній австрійський унтер-офіцер, який з задоволенням сам куховарив. Надворі, то тут, то там чулися постріли. Чому і в кого стріляли, про це ми довідувалися дуже рідко. Ймовірно це були грабіжники. День перед тим розстріляли, за вироком польового суду, студентку, тому що вона зривала німецькі плякати і дала ляпаса солдатові, який її при цьому затримав. З такої же самої причини була розстріляна ще одна жінка. І можна було собі уявити настрої населення!
Зрозуміло, я пішов тоді до нашого польського представника фірми «Клянґфільм» Свядоща, який називав Зеліра «російським графом», бо він дуже модно й зі смаком одягався. Свядощ був власником кінотеатру, який цілком згорів, а його дружина мала проблеми зі шлунком, а найгіршим було те, що він, як і всі євреї, мусили переселитися у ґетто.
На вулиці маленька дівчинка просить мене хліба. Я дав їй печиво, яке мені щойно передала моя дружина з Берліну, і мені стало прикро, що не можу їй більше допомогти. У Варшаві майже нічого не можна було знайти, лише у відкритих ресторанах можна було випити горнятко червоного польського борщу.
Жахливо виглядало багато зруйнованих будинків, які поховали під собою багато людей. Всюди розносився запах пожеж, на похмурих вулицях вдень було справді дуже неприємно. Незважаючи на це, між руїнами ходили товпи людей. Багато хто шукав дрова для отоплювання приміщення, інші перебирали руїни, шукаючи цінних речей.
Я зробив кілька фотографій, але було неприємно стояти серед руїн та могил і фотографувати. Лиш деякі ряди вулиць виглядали менше пошкодженими, де було і світло і вода, так теж було в будинку «благородної польки», тої, в якої я раніше вивчав «дуже добру польську вимову».
Усі страшенно боялися, що їх можуть вислати в Росію. На багатьох вулицях припинилося життя. Багато церков, серед них і євангельські, були зруйновані та спалені.
Службово я часто їздив по окупованій території. Цікавим була відмінність між Варшавою та Лодзем. Тут були відкриті всі крамниці. Всюди розмовляли німецькою і нічого не вказувало на війну. В місті було так багато німців, що навіть поліція була з місцевих німців. Я зустрів професора Мірчука, керівника Інституту Східної Европи в Берліні, який як старший лейтенант та ад’ютант мав спокійну посаду. Однак одного з двох братів-інженерів Крохмалюків, який мав передати мені вітання від моєї родини зі Львова, я не міг ніде знайти.
Серед так званих фольксдойчів (людей німецького кореня), які втекли зі Львова, було приблизно 40% української галицької інтеліґенції, частково замаскованих, частково зі справжніми іменами. Серед втікачів було багато справжніх поляків та польських офіцерів. Згідно наказу райхсфюрера СС, всі українці та поляки мусили бути переведені в табір у Константинів, біля Лодзя, де мали провірити їхню ідентичність. Перед тим наказом, багато поляків та українців було уже переселено до Судетів.
Мені було потрібно якнайшвидше зорієнтуватися у цих обставиних, бо СС були цілком дезорієнтовані та спочатку не могли повірити, що так багато українців опинилося серед справжніх «фольксдойчів». Багато українців видавали себе також за поляків, бо боялася, що українців будуть депортувати в СРСР. Серед втікачів було багато українських студентів, які намагалися далі продовжувати навчання в Німеччині. Про все це я відразу написав моїй дружині, щоб вона подзвонила на моє місце служби в Берліні майорові Розентретеру в Генералкомандо ІІІ відділу контррозвідки, а також Стахіву та д-ру Клявсу (Миколі) Сушкові, якого його колишні віденські одноклясники називали «Коко» і який в Берліні очолював Українсьву установу довір’я.
Все частіше я отримував нові завдання. У Варшаві я зустрінув свого колишнього військового товариша з 1919 року, Черника, який тоді як підхорунжий служив у 2-му кавалерійському ескадроні лейтенанта Алексевича, у 8-ій бриґаді Української Галицької Армії. Він мене прозивав, через моє німецьке походження по материнській лінії, «Шваб». Тепер він виглядав як висушений горіх. Я зжахнувся, подумавши, що я, можливо, буду таксамо виглядати. Від нього я довідався про долю його молодшого брата, який з нами був у таборі у Берцдорфі біля Райхенберґу в Богемії. Успадкований батьківський маєток біля Камінки Струмілової більшовики йому сконфіскували.
Несподівано для мене, за мої добрі вчинки для українців, а про які я сьогодні призабув, я отримав чорний Залізний Хрест від президента УНР (Української Народної Республіки) Андрія Лівицького. Не обійшлося при тому без тостів.
У той час я довідався про атентат на Гітлера у «Бюрґербройкеллєр» (пивоварні) в Мюнхені. Я не хотів би був бути у шкірі коменданта поліції Мюнхена. Гітлер мав щастя так само, як я кілька днів пізніше. У Холмі я саме вийшов з помешкання, де переговорював з різними українцями, як віконну шибку пробила револьверова куля. Це був напад поляків. Підозрілих учасників пізніше розстріляла польова жандармерія. У цей час очікувалися акції поляків, але було відносно спокійно. Показалися танки, які також причнилися до спокою.
Тим часом я поїхав до Любліну. Німецькі службовці, так звані «золоті фазани», як називали трохи принизливо партійних державних керівників, які працювали в управліннях на окупованих територіях, не мали ніякої уяви про найактуальніші політичні питання. Вони прислуховувалися до гарних польок і називали українців комуністами. Особливо невирозумілим був ляндрат Грубешова, пан Бернд з Берліну, який лютився, як бик в крамниці скляних продуктів, і — можливо незумисне, але у своїй зухвалості — діяв на користь полякам. Наприклад, він закрив українські школи! В Любліні мені вдалося зустріти ґауляйтера Сейс-Інкварта і генерал-губернатора Франка. Я пробував добитися переоцінки тих урядовців, але не мав жодного успіху. Бо що значив малий лейтенант супроти таких великих можновладців?!
Поїздка по цих місцевостях була дуже нудна. Монотонні дороги тягнулися, як шнурки, на яких треба було постійно гальмувати, щоб уникнути вибоїн від ґранат або поминати селянські вози, та уважати, щоб не загрузнути в болоті. Я переїхав Холм, Грубешів, Замость та Томашув-Любецький. Наступного дня біля Ляшова ми погрузли в болоті, і далі нас тягнули коні — через поля, болота, ліси і, на щастя, через живіші українські села — аж до Вареца.
Всюди мене гарно приймали та частували. В маленькому «гнізді» - Ліско колишні вояки Української Галицької Армії справили мені зворушливе прийняття, на якому подарували вишиту сорочку та вишитий рушник. Ми згадували про один весняний день 1919 року, коли після наступу з 1-го ескадрону 8-ї бриґади під командою хорунжого Панаса я не повернувся, а повернувся лише мій кінь. Через два дні і я повернувся — саме тоді, коли в неділю зранку мала починатися Служба Божа за нас обох. А це було так:
Наш ескадрон отримав завдання вдарити на поляків, які зайняли залізничну станцію в Уневі, та підірвати колію. Станція була загорожена колючим дротом і ми мусили злізти з коней та йти в атаку пішки. Кожен отримав чотири ручні ґранати. Ми стрибали вперед від укриття до укриття. Раптом у Кожушка заклинило рушницю. За селянським будинком я дав йому свою рушницю і пробував нашвидку направити його. Та ось я не чув стріляння нашого кулемета. Нарешті направив кріса, в якому була застрягла гільза. Коли ми обережно виглянули з-за рогу будинку, то я побачив, що праворуч та ліворуч від нас наступають поляки. Позаду нас відізвався кулемет. Отже, треба відступати! Кожушко вискочив на дорогу та впав. Отже, геть звідси! Між хатами я перестрибував через паркани, один з них зламався піді мною. Наді мною свистіли кулі. Я побіг до хліва, виліз на корову й вискочив на купу сіна. Довкруги чулися голоси поляків, які, здається, мене були помітили. Засвистіли шрапнені й поляки пішли вперед. Я запер віддих, і коли все затихло, я зарився в сіно. Я не знав, скільки пройшло часу, коли почув, як відчинилися до стайні двері. Внизу стояла дівчина і сказала по-українськи: «Вони вже пішли геть, можете спокійно злазити додолу.» Це була Маруся, і ввечері вона вказала мені через мокрі поля напрям до українського фронту. – Так я повернувся через два дні.
Тоді мені не було ще 18-ти років. До того, мене трактували як смаркача, і нагло мене покликав до себе командир бриґади генерал Шепарович, бо я розповів четареві Панасу, що знаю як найкраще дійти поза засіки колючого дроту до залізничної станції Унева, де стояв польський бронепоїзд.
На подвір’ї квартири Пархача, в генерала Шепаровича, я вперше побачив поручника Ганса Коха, німця, який на диво знав прізвище мого батька як перекладача Біблії. Я був запрошений на обід. Біля мене сидів капелян отець Кіпріян, який бавився плящиною російськї царськї «водички», і з неї почастував мене чаркою. Від неї мені закрутилося в голові. Ми були недалеко від колишнього російського кордону, через який легко було перепачкувати таку «водичку». Був ще сотник Ганецький та четар Алексевич, біля якого сиділа одягнена в уніформу дівчина, яку називали «панунця», — наскільки я собі пригадую, – мала ранґу підхорунжого, і ще один підхорунжий — Лемішка. Для мене було великою честю наступного дня на ранковій збірці почути: бриґадний наказ: «Добровольця першого року служби десятника Олександра Пулюя, за його особливі дії перед ворогом, позачергово піднесено до ранґи кандидита на старшину».
Це було в 1919 – давно минулий час – але сердечність моїх колишніх друзів, мало хто з яких залишився, хвилювала мене по-особливому. Ми їхали далі до Варцу, де мене дуже мило зустрів, як австрійця, старший лейтенант кавалерії, граф фон Траутманнсдорф. Він подарував мені мисливську рушницю та повів мене в колишній польський офіцерський клюб, де біля входу стояв величезний випханий російський ведмідь, якого вже майже з’їла польська міль. Тоді ніхто і не міг подумати, що «русскі» просунуться аж до Штаєрмарку, до родинної резиденції графа Траутманнсдорфа, біля Гляйхенберґа, і що вояки української Дивізії «Галичина» стануть перед ними останньою обороною.
Тоді в 1945 році мусив бути поранений д-р Лемішка, якого я потім ще раз зустрінув у шпиталі біля Бад Ішль. Біля Траутманнсдорфу потім українці поставили пам’ятник своїм загиблим товаришам, на якому написано українською мовою:
СПІТЬ ХЛОПЦІ
СПІТЬ ПРО ВОЛЮ
ДОЛЮ ТИХО СНІТЬ
ПРО ДОЛЮ
ВОЛЮ ВІТЧИЗНИ
ЧИ Ж МОЖУТЬ БУТИ
КРАЩІ СНИ?
Тоді, в 1939 році я далі їхав автом до Белзу. Почався дощ і дорога перетворилася в гидку брудну калюжу болота, по якому хіба було ковзатися. Я охоче побачив би ще раз Сокаль та Христинопіль, а біля Домажова в 1919 році я був у моїй першій атаці. Ми завернули, бо хотіли використати сухі півдороги по полях, щоб заїхати додому. Ми знову ночували в священика в Ліско, де ми знайшли двох селян, товаришів з мого ескадрону, бо вістка про мій приїзд швидко поширилися. Під час нашого повороту я домігся в одному більшому селі в Польщі віддати православним українцям їхню церкву, яка була закрита. Потім ми на кілька годин застрягли у потічку, який ми мусили переїхати, аж чотири коні нас витягнули.
Пізно ввечері ми знову були в Холмі і відвідали ляндрата Гаґера, який так закохався в українку Талю Філіпчук, що покинув свою дружину та дочку і одружився з нею. Крайсгауптман (окружний староста) Гаґер став одним з найкращих друзів українського народу. В травні 1946 року, коли я вже давно був переведений в Румунію, і там зорганізував з українців Буковини військовий відділ «Пума», я отримав цілу пачку фотографій із гарного свята передачі української православної церкви в Холмі його високопреосвященному мітратові Миколі Малюжинському, в тому велику роль відіграв староста Гаґер.
Я дещо розповів про події, які відбулися після осені 1939 року, й хочу ще розповісти про мою сестру Наталю та мого шваґра Василя Барвінського. В червні 1941 року почалася війна з СРСР — операція «Барбаросса». Я довідався, що в перші дні після окупації Львова, СС-и з великим запалом арештували депутатів Верховної Ради, в тому числі мого шваґра, який очікував німців у Львові, замість — як наказав мудрий Сталін — втікати до Криму. Я відразу ж подзвонив у Львівську комендатуру, і його звільнили. Він, як перед тим, далі працював у Львіській консерваторії.
Під час моєї наступної поїздки до Львова я його відвідав і він розповів мені, що в 1939 році, коли совєти прийшли у Львів, першого дня вранці з’явилися у нього й сказали одягнути плащ, бо Сталін наказав йому їхати в Москву. Там мусив він Сталіну віддати шану, сфотографуватися з ним, і отримав доручення написати нарис політичної промови. Потім він читав ту промову по радіо, в якій були тільки його перші три слова, яку я слухав зі здивуванням у Перемишлі. Моєму шваґрові дозволили знову повернутися у Львів з новим дорученням: скомпонувати гімн Сталіну. Але цей гімн ніколи не був закінченим.
Львів знову був окупований німцями. Обидва сини Барвінських зголосилися як добровольці до німецької армії. Влітку 1944 року, коли фронт знову зближався до Львова, мій шваґер і моя сестра не мали можливости втекти, і що більше, він займав до 1947 року посаду директора консерваторії. Потім був судовий процес над синами — «зрадниками Батьківщини», які воювали на німецькій стороні, і обома доньками, які втекли до Відня. Моя сестра і мій шваґер були засуджені на 10 років таборів в Потьмі, в якому перебував митрополит Йосиф Сліпий і теж полковник фон Тарбук з Лінцу як військовополонений. Але я довідався про це набагато пізніше. Полковник фон Тарбук розповідав мені про український хор, в якому він співав під час ув’язнення і час від часу дириґент давав йому яйце, яке він напевно отримував зі Львова. При нагоді я запитав його, чи йому відоме ім’я мого шваґра, композитора Василя Барвінського. На що Тарбук подивився здивовано на мене: «Що? Я саме про нього говорю!»
Моя сестра і мій шваґер не довго перебували в таборі. [Барвінський помер у Львові 9 червня 1963 року]. Їх молодший син імовірно загинув в 1945 році. Митрополит Сліпий ще відсидів 18 років, поки його не звільнив Хрущов, щоб в українців не було ще одного великомученика. І за це він отримав орден від Папи, чим він хвалився серед однодумців. Сотник Паліїв, патріот, загинув в 1944 році в боях під Бродами і з ним велика частина дивізії «Галичина», єдиної української бойової одиниці на Східному фронті. Генерал Стрецціус загинув як комендант міста Відня під час бомбардування.
Ганс Кох був після війни євангелицьким пастором у Шлядмінґу і Бад Аузе, згодом став директором Інституту Східної Европи в Мюнхені. В 1955 році як радник він супроводжував Аденауера до Москви і помер невдовзі несподівано в Мюнхені після відвідин ресторану. На його гробі в Шлядмінґу стоїть гарний хрест, оповитий виноградною лозою спілих кетяг. Після відвідин його могили, я написав до його дружини: «Коли я дивлюся на виноградну лозу на цьому хресті, я відразу згадую 1919 рік, коли я був ще 17-літнім добровольцем і мав щастя служити в цій самій військовій частині разом з Вашим чоловіком, і маю відчуття, якби і я висів на цій лозі».
У Мюнхені я випадково зустрів двох українців, знайомих ще з Перемишля. Один з них, Володимир Янів, є сьогодні ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені і нагадав мені про те, що я тоді у свому автомобілі завіз його та його молоду дружину з Перемишля до його дому в Жешові. Другий, син священика з околиці Перемишля, був спортсменом, – розповів мені, що добровільно зголосився до німецького Вермахту, отримав Залізного Хреста першої кляси, але за те, що відверто критично висловлювався про тодішню німецьку політику на Сході Европи, попав до концентраційного табору. Пізніше жив у Мюнхені і заробляв гроші таксистом та на мюнхенських міських роботах; мав чудову й дуже розумну дружину і троє гарних синів; коли працював на нічній шихті, студіював теологію; був висвячений в Римі на священника. Це — Євген Гарабач.
Накінець розповім ще одну веселу історію: це були часи Першої світової війни. Крім своїх наукових праць, мій батько написав також трактат про міжнародне політичне значення України. В 1915 році ця праця була надрукована у Відні, і мій батько післав її багатьом відомим особистостям того часу, серед них також німецькому райхсканцлеру фон Бетману-Гольвеґу в Берлін та королівсько-цісарському Міністру зокордонних справ графу Брехтольду, імена яких я запам’ятав, бо носив на пошту рекомендовані листи до них. 60 років пізніше я припадково довідався від родичів, що дуже старий граф Брехтольд, на нещастя, зламав собі ногу й лежить у шпиталі в Куфштайні. Нагадавши про листа мого батька, ми поїхали наступного дня до шпиталю і знайшли сина колишнього міністра в жалюгідному шпитальному халаті, в кімнаті на шість пацієнтів, з одною тьм’яною лямпочкою на стелі, між декількома хворими тірольцями. Він страшенно зрадів, і ми запросили його до нас у Літцльдорф. Скоро він був у нас і розповідав про старі часи, коли його батько був королівсько-цісарським послом в Петербурзі, і про його замок Бухляу, недалеко від Брунну. Я розповідав про мою зустріч з польською графинею, яка сказала, що «пан офіцер має дуже добру польську вимову». Граф Брехтольд засміявся: «Звичайно, я знаю її! Це графиня Монтжо, колишня придворна дама ерцгерцоґині Марії Терезії з Сайбуша, пізніша дружина її сина ерцгерцоґа Лео!» І відразу ж він написав мені на клаптику паперу, що ерцгерцоґ Лео, брат ерцгерцоґа Вільгельма, який мав стати «королем України».
Коли я йому ще розповів історію з польським офіцером і його ескадроном в лісі біля Перемишля, і що я за цю пригоду декілька місяців пізніше отримав Залізного Хреста ІІ-ої кляси, він сказав: «Це міг бути лише ерцгерцоґ Карль Альбрехт, брат Лео і Вільгельма, котрий був польським полковником!»
«Король України», - як називав його граф Берхтольд, – є краще знаний українцями як «Василь Вишиваний». Він був командиром Українських Січових Стрільців. Героєм моєї юності! Його арештували совєти в 1946 році у Відні і його більше ніхто не бачив.
Алоїс граф Брехтольд, «Фрайгерр» (титул рівнозначний з «бароном») Унґаршіц, Фраттінґу та Пульніцу, доктор двох прав, королівсько-кайзерівський «Каммерер», королівсько-кайзерівський старший лейтенант резерви королівсько-кайзерівського драґунського полку «Кайзер Франц-Йосиф І» № 11, володар бронзової військової медалі за заслуги, військового хреста на стрічці Signum laudis, срібної медалі за мужність ІІ ступеня, Почесного та суверенного Мальтійсько-рицарського Ордена, останній з Бухляу, помер у віці 83 роки в 1977 році у Відні. Що мене дуже з ним поєднує, це слова на його посмертному фото: «Бог хотів зробити його героєм, але збіг обставин зробив з нього дурня». І мені в житті також так складалося, тому я повинен би ще багато чого розповісти…
Переклад з німецької
Наталі Коновки і Романа Колісника
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар