ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 14 жовтня 2008 р.

ВОЄННА ПРИГОДА

Осип Бакай

А було це в 1917 році, на італійському фронті. По затяжній зимі високо в Альпах топилися сніги, а благодійне сонце вже припікало та огрівало перемерзлі кості вояцтва.
В тому часі відбулася одна з дальших австрійських офензив, яка по кількаденнім барабаннім вогні артилерії і мінометів та штурмового наступу піхоти, проломила ворожі формації, які в безладді відступали назад.
В не меншому безладді наступали й австрійські війська, а радше рачкували по недоступних схилах та гірських кітловинах.
Найбільше клопоту було в таких випадках з пересуванням тяжкої зброї, артилерії й амуніції, бо коней в тому терені ніяк було уживати. Коні були далеко позаду, у безпечному місці. Тому й гармати розкладалося на частини та складалося на совги-сани і так власною силою вояки тягнули їх вперед.
Піхота, розпорошившись по просмиках гір, губила орієнтацію, тим більше, що наступ ведено під заслоною ночі, а дійшовши до пригожого терену, очікувано дальших наказів та — решток погублених вояків.
Воювати не хотілося вже нікому, ба навіть і командування зволікало, не зв'язуючись з ворогом.
Те саме діялось, мабуть, і по другому боці, бо стрілянини не було, лише час до часу наші частини переловлювали, одинцем втікаючих італійців, а щоб не мати мороки з ними — пускали їх поза оком командування «Ля Рома», під регіт, коли вони казали «ґрація камерадо».
Вояцтво, користаючи з невпорядкованого фронту, грілося на сонці, деякі брали соняшні купелі, а інші робили «офензиву» на нерозлучних воєнних «камерадів» в своїм одінні.
Молодий хорунжий хотів також зробити таку «офензиву», а що не хотів робити це на очах вояцтва, то подався кітлиною, якою пробігав бистрий потік, дещо подальше на південь, в напрямі ворога.
Потік вився поміж скалами і творив в деяких місцях озерця та вабив собою — зайди скупайся, бодай раз за цілу зиму та обмийся від всяких брудів.
Тож, не надумуючись довго, роздягнувся і шубовсть у воду.
Вода, правда, була досить зимна, але він, загартований снігами, майже не відчув того, а запляновану «офензиву» на «камерадів» змінив в той спосіб, що сорочку і штани полоскав у воді, а зробивши це, розстелив їх на скелі, що сторчала з води, серед потока.
Скінчивши цю роботу, він почув якесь хлюпання у воді, по тамтому боці скали, яку обходив потік, і це його насторожило, тож почав підсуватися у воді, аж тут раптом висторчилася з води якась постать, з піднесеними вгору руками. На запит хорунжого, хто він такий, виявилося, що це італієць, який говорив непогано по німецьки, такий самий смільчак, як і хорунжий. І вони розвели розмову — про війну й сподіваний її кінець.
Тим часом, тим яром вздовж потоку надійшов гурт австрійських старшин, командант дивізії, полковники, сотенні та інша командна знать, перевіряючи терен для нового позиційного фронту.
Що ж тепер, подумав хорунжий, де подітися? Це ж воєнна зрада, воєнний суд неминучий! Тоді вони оба, порозумівшись, занурилися у воду, може не побачуть. Та не так сталося. Проклята білизна розстелена, на скалі — зрадила їх.
Генерал, наблизившися, побачив їх у воді і заревів: «Що робите там, дураки? Вийдіть з води і одягніться!» І тут щойно наступило найбільше лихо. Хорунжий, ледве надягнув на себе мокру ще сорочку, коли, надягаючи штани, зашпортався і бебех назад у воду. Генерал, побачивши його розгубленість і переляк, спокійніше запитав, «хто ви і що робите тут?»
Хорунжий зарапортував, як личить: «Ваша Скселенціє, я хорунжий Н. Н. 4-тої батерії, 52-го полку польової артилерії, приділений до обсерваційного пункту». А ви? — запитав генерал другого, не знаючи ще, що це італієць.
«Я — каже той — сержант якогось там батальйону альпіністів». Генерал, почувши це, вирячив очі і сердечно розсміявся. Тим часом вони обидва стояли один поруч другого голі, як два добрі приятелі.
Генерал, подобрівши заявив: «Одягайтесь, «керлє» і говоріть, хто кого в гості запросив?» Хорунжий розповів докладно свою пригоду, що підтвердив італієць, з чого виходило, що тут ніякої змови не було. Та «пех» дальше переслідував хорунжого. Одягаючись, розгублений і збентежений, надів в поспіху замість своєї італійську шапку, а італієць, не маючи вже вибору, надів австрійську, що знову розлютило генерала.
Обмінявшися шапками, оба вони стояли витягнені на «струнко» перед генералом. А, тепер, що? — запитав генерал. Оба мовчали, бо й що ж могли відповісти. Тоді генерал сказав до хорунжого: «Ви, пане хорунжий, зголосіться у вашого команданта, по нагоду, а ви, пане сержант, зголосіться у вашого Кадорне (головний командир італійської армії) і скажіть йому, що ми не беремо в полон сплячих зайців». Оба вони відсатютували, а італієць додав «ґрація дженерале» і зник поза скалами.
Інші старшини були здивовані таким рішенням генерала, але ви пояснив: «золлєн віссен» хай знають, що ми не користаємо з таких вояцьких пригод.
Хтось з приявних все це схопив для віденського щоденника «Вінер Нахріхтен» і та історія розвеселила добродушних віденців. Автор цих рядків передав цей нарис власне за "Вінер Нахріхтен".
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації