ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 11 жовтня 2008 р.

"ПОЛІЦІЙНІ ПОЛКИ"

М.Процакевич


                 Хоч досі появилося багато спогадів про різні частини Дивізії «Галичина», проте дуже мало написано про так звані поліційні полки.


                 Поліційних полків було чотири — №№ 4, 5, 6, 7. Невідомо, чому їх названо полками, коли під час вишколу вони були куренями. Можливо, що інші курені цих полків були складені з німців. Це може підтвердити також той факт, що при ліквідації нашого куреня (полку) усе спорядження німці конвоювали до Хорватії, а усі старшини й підстаршини-інструктори виїхали до Словенії чи Північної Італії.

                    Полки 4, 5 і 6-ий були зформовані з добровольців, покликаних до Дивізії першим набором. 4-ий полк був розташований біля Ґдині, 5-ий — біля Білостоку, а 6-ий в Ґраєві, на колишньому польсько-пруському пограниччі. 7-ий полк зформовано щойно в кінці 1943 року в місті Тарб (в горах Піренеях) у Франції. Я можу докладніше писати тільки про 6-ий полк, в якому я проходив вишкіл в 9-ій сотні.

                   6-ий полк складався переважно з добровольців з Перемишля і Перемищини, приблизно у 80% з Ярославщини, а решта з Львівщини. 23 липня 1943 року на станції в Перемишлі українці Галичини прощали свій цвіт, який зголосився до Дивізії. Середній вік добро-вольців був 21 рік, а більш ніж половина з них мала середню освіту. Після одноденного постою у Львові наш транспорт доповнено і він в кількості близько 500 вояків вирушив на Люблін і далі на північ. Після триденної подорожі в товарних вагонах ми прибули до Ґраєво без жодних пригод.

                  Ми вивантажилися недалеко від міста, де нас зустріли німецькі старшини й підсташини в уніформах охоронної поліції («Шуцполіцай»). Між нами постало незадоволення з таких уніформ, бо ми зголосилися до війська, а не до поліції. Насамперед викликали тих вояків, які знали німецьку мову, на перекладачів. Опісля сотенні старшини вибрали добровольців до своєї сотні — до 9-ої, а опісля до 10-ої. Кожна сотня складалася з 160 вояків, а наша 9-та переважно з юнаків з Перемищини. Потім нас відпровадили до казарм колишньої польської кавалерії. Бараки, в яких нас приміщено, були просторі й вигідні, з поверховими ліжками. Посередині між бараками була їдальня, яка також служила за викладову залу. Цього дня ми одержали сухі харчі та постіль. Потім пройшли ми купіль та дезинфекцію. Другого дня, після сніданку, нас уставлено у військовому порядку по зросту і поділено сотні на чоти. Три перші чоти в сотні були піхотні, а четверта — зв'язку. Потім наш сотенний, «гавптштурмфюрер» Фішер, познайомився з нами та представив нам своїх інструкторів. Заступником Фішера був «унтерштурмфюрер» Кох, а бунчужним «гавптшарфюрер» (прізвище призабув). Фішер сказав нам через перекладача, що ми — 9-та сотня 6-того полку й що незабаром наші уніформи буде замінено на військові військ СС, що дійсно сталося по збірці. Але коли ми одержали совєтські кріси й скоростріли, серед вояцтва стали поширюватись різні здогади й плітки.

                     Ставлення німецького персоналу до нас було добре. Сніданки й обіди ми їли разом із старшинами й підстаршинами, на тарілках. Миття посуду та інші кухонні роботи виконували цивільні робітники. Хоч вишкіл був важкий, відношення сотенних до нас було батьківське. Фізична заправа проводилася переважно в довгих бігах, стрибках у висоту і довжину та боротьбі «дзю-до» й на ножі, та, очевидно, у бойовому вишколі з крісами. Деякі добровольці не витримували фізично й траплялися також випадки симуляції. На початку харчів було досить і дуже добрих. З іншими сотнями ми не мали зв'язку, хоч вони стояли від нас недалеко. З ними ми зустрічалися лише в перемаршах. Виходу поза казарми не було й тому не давали нам поясів. Після одномісячного навчання відбулося перше бойове стріляння, яке вдалося дуже добре. Цю нагоду ми відзначили, за стараннями сотенного, при пиві й горілці.

                       З листів з дому і від товаришів в Дивізії ми отримували вістки, в яких говорилося про погану поведінку німців на рідних землях, що, у свою чергу, псувало нам настрої. Про це ми говорили нашим німецьким інструкторам.

                        В кінці жовтня на футбольні змагання військ СС з вермахтом з нашого полку вибрано мене й Іванюка з 10-ої сотні. Ми поїхали до Білостоку, де зустріли хлопців із 5-го полку й від них довідалися, що 4-ий полк вже вислано на боротьбу із червоними партизанами.
Коли ми більше познайомилися з нашими німецькими інструкторами й одверто почали з ними говорити про німецьке трактування українців, приходило до різних суперечок й незадоволення. Та до загального невдоволення прийшло тоді, коли нам було заборонено співати різних пісень. Незабаром прийшла нагода до вияву незадоволення, коли наші харчі погіршилися й нам почали подавати до столу картоплю в лушпинні. 9-та сотня змовилася в перемарші із вправ на обід. Ми рішилися на «голодівку». Коли до столів було подано обід, Фішер побажав смачного й німці почали їсти, а ми ні. Вони це завважили, постало деяке хвилювання, але вони нормально закінчили обід. Зате після обіду, замість нормального одногодинного відпочинку в ліжках, нам наказано збірку. Сотенний Фішер намагався довідатися про причину бунту. Він підкреслив, що всякий непослух у військах СС карається розстрілом, у цьому випадку десяткуванням. Наша відповідь була, що ми не хочемо одержувати картоплю в лушпинні, бажаємо кращих харчів, хочемо бути переведені до Дивізії та вимагаємо представника Військової Управи. Відповідь була, що вони вояки і їхнє завдання – вишколювати нас; кращих харчів з огляду на загальний стан, ми не одержимо; а наші побажання буде передано вищим чиновникам. Пізніше ми довідалися, що це саме було в двох інших сотнях — 10-ій й 11-ій.

                        Німці хотіли довідатися, хто організував цей бунт у всьому курені. Властиво, на мою думку, організаторів не було. Вояки спонтанно самі змовилися. Правда, були деякі доноси й підозри, але між нами, які дружили ще в цивільному житті, мораль стояла дуже високо й ми всі керувалися принципом «один за всіх, всі за одного». Німці це знали й тому наш «бунт» скінчився покаранням карною муштрою того самого пополудня. Хоч ми були голодні й потомлені, муштру витримали бадьоро. Фішер нам сказав, що з уваги не «особливі обставини», він нас цим разом не здесяткує. Проте, харчі поправилися, але разом із тим, також, дисципліна стала ще суворіша.

                          В той самий час 5-ий полк виїхав на Білорусь і Полісся, а між нами почали кружляти вісті, що нас перевезуть, але ніхто не знав куди. В кінці листопада наш весь курінь посадили в ешелони й ми вирушили в невідомому напрямі. За Ґраєвом ніхто не тужив, хоч багато з нас нав'язали контакти з польським цивільним населенням.

                          Та ще того самого місяця ми прибули до По (Рао), прекрасної місцевости в Піренеях у Франції. Заквартирували ми в казармах ім. маршала Фоша, в яких колись приміщувалися леґіонери з Марокко. Це був величезний будинок з великими кімнатами. Вишкіл набрав також іншого характеру Було менше муштри, зате більше зверталося увагу на бойові вправи в терені та вуличні бої. Топографія, обчислювання віддалі, орієнтація в терені й встановлювання годин дня по сонці чи місяці, тактика, бойові формації під час боїв в лісі чи полі, снайперство та маскування — були нашими щоденними заняттями. Вишкіл був цікавий, а клімат лагідний так, що взимку було тепло, хоч на шпилях гір виднів білий сніг. Тепер, крім перекладачів німецької мови (хоч більшість з нас говорила по-німецьки), ми ще мали перекладачів французької мови. Це були вояки, які колись працювали у Франції. В нашій сотні було їх двох. Один, якого варто тут згадати, був Осип Круковський, який під час війни переїхав до Галичини й зголосився до Дивізії. При ліквідації нашого полку він з групою дивізійників перейшов в лави французьких партизанів Маркіза й очолив український відділ в загоні майора Ля-ґранда. За його заслуги Круковського підвищено до ранги поручника. (Більше – у книзі «Під чужими прапорами», Мирослав Небелюк, Париж 1951).

                       Недалеко до Різдва 1944 р. ми одержали пояси (куплі) і німецьку зброю. Готуємося до присяги. На присягу приїхали представники Військової Управи й одна артистична група. При тій нагоді ми також нав'язали контакт з Дивізією й навіть вислали свого делегата до Львова в особі 3. Прокопа.

                       В той час до нас долучили залишки 4-го полку. Вони розповідали тривожні вісті про перші бої під Тернополем. З цих розбитків та нових рекрутів, головно з Гуцульщини, створено новий 7-ий полк в місті Тарб, положеного близько 100 км від нас. Тут також пройшли ми першу дію проти партизанів в горах Піренеях без жодного бою. Вермахт потерпів деякі втрати, головно від мін. Вояки закоштували перших правдивих воєнних дій. Тоді також почалася ліквідація нашого полку й радісне прилучення його до Дивізії. Прощання з німецькими інструкторами було сердечне, особливо з сотником Фішером і суворим «шпісом». Вони нам казали, що впродовж їхньої 20-річної військової служби вони не мали таких добрих вояків і з ніким перед тим так не зжилися. Щойно при тій нагоді ми довідалися, що поручник Кох і кількох підстаршин знають добре польську мову. 3 кожної сотні лишалася одна чота в ліквідаційній команді, яку очолив новий сотник і нові підстаршини, головно австрійці. На Різдво, яке ми святкували цілий тиждень, дістали ми пачки з України «для українського вояка» та порцію горілки.

                       З ліквідаційних команд творять підстаршинські курси, а ми, тим часом, беремо участь у виправах проти партизанів. У одній виправі нам вдалося здобути радіостанцію.
На весну було зліквідовано 7-ий полк у Тарб, куди переїжджають рештки 6-го полку і виконують службу інструкторів. Тільки одна група залишається в По як охорона команданта міста. Ця група мала прекрасне життя, часто їздила в різні міста, такі як Бояріц, Байонна, Лурд, Ліон. Одного разу ми мали нагоду бачити маршала Роммеля, який проводив інспекцію своїх частин. Після шістьох тижнів таких «вакацій», ми знову повернулися до звичайних казарменних занять у Тарбі та частих виправ проти партизанів. У одній виправі цілу вермахтівську сотню винищили партизани. Акції тривали по три-чотири дні і були підсилювані авіацією. Найбільш докучала нам спека й колючі рослини в терені.

                         Після закінчення підстаршинського курсу, випускники дістали срібні паски, а хто мав середню освіту, став кандидатом на старшину. Тоді ми зустріли двох наших лікарів, д-ра Ковальського з Самбора й ще одного, якого прізвища не пам'ятаю, а також десятника Б. Лисяка, який був головним перекладачем.

                         В кінці травня прийшла остаточна ліквідація нашого полку. Позаду залишилася тільки маленька команда для охорони полкового майна. Вона опинилася в критичному становищі, бо партизани почали сильно діяти навіть в самому місті. З ними зводили щоденно боротьбу вермахтівські частини. Це був час альянтської висадки у Франції. Остання команда приїхала до Дивізії вже після її виїзду під Броди й тому всіх вояків було включено до запасного полку Дивізії.

                           З так званих поліційних полків до Дивізії прийшли добре вишколені вояки й підстаршини. З цих полків було дуже багато підстаршин і більшість випускників із старшинської школи в Познані-Трескав.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації