СПОМИН З ПОЛЬСЬКОГО ПОЛОНУ

Олекса Яворський,
сотник Армії УНР

У Львові на відпустці

В першій половині жовтня 1918 р. був я, як лейтенант австрійської армії, на Італійському фронті над рікою Пявою, і там з одним хорунжим на просторі-коло 2-х кілометрів аж до Адрятичного моря, бо пануюча тоді малярія так здесяткувала наш батальйон, що здорових вояків залишилося мало. На щастя, італійці не знали нічого про наш стан. У половині жовтня дістав я тримісячну відпустку для студій і опинився у Львові на університеті.

А що в Австрії пахло революцією, тим більше, що американський президент Вільсон проголосив декларацію мирових умов, в якій було сказано, що народам Австро-Угорщини має бути дана можливіть самостійного розвитку, а австрійський цісар Карло, хотячи зберегти Австро-Угорщину як федеративну державу, закликав народи Австро-Угорщини, щоби вони формились у свої національні держави в тій федерації, до якої чехи чи поляки зовсім не спішилися. З ініціятиви наших репрезентантів обох палат австрійського парламенту була скликана конституанта для вирішення долі вітки українського народу в Австро-Угорщині. А що по вибуху революції у Росії була вже створена ІV-им Універсалом 22 січня 1918 р. Самостійна Українська Народна Республіка, то й каша Конституанта проголосила 18 жовтня 1918 р. створення зі всіх земель Австро-Угорщини Західньо-Української Народної Республіки, а як репрезентацію тої держави обрано Українську Національну Раду. Були вправді голоси за злукою зі Україною, яка в тому часі була під гетьманською владою, але з огляду на те, що ситуація там була неясною, бо заносилося на повстання проти гетьмана, справу злуки відложено на пізніше.

Я теж мав честь бути на згаданій Конституанті і голосував за створення ЗУНР. Та замало було ухвалити державність, треба було мати ще силу, щоб її зреалізувати, тим більше, що цісарський намісник у Львові не спішився передати українцям владу. До перебрання влади революційним способом приготовлявся військовий комітет на сходинах якого я теж бував. Це перебрання сталося під проводом сотника УСС-ів Дмитра Вітовського, — коли Польська ліквідаційна комісія заповіла свій приїзд, щоб перебрати цю владу в імені польської держави — в дні 1-го листопада 1918 р., що довело до боїв у Львові.

Я у тих боях не брав участи, бо захворів на інфлюенцу, а мій товариш, четар австрійської армії, буковинець, здається Надольський, з яким я разом мешкав, відставив мене до військового шпиталю на Личакові.

Зі Львова на Домбє

Тому що давні наші війська відступили зі Львова по трьох тижнях боїв, не повідомляючи нас про відступ, ми опинилися під поляками, які проголосили, що я інтернований, і наказали мені віддати зброю, якої я вже сам позбувся.

Десь на початку грудня 1918 р. поляки почали вивозити всіх українців зі шпиталя. В часі всаджування до вагону для ранених і хворих польські вояки зрушили через необережність ранену ногу мого друга, і він з болю зачав йойкати. А КОЛИ нате ПОЛЬСЬКИЙ ВОЯК сказав: ""Czego psia krew jeczysz, czego sia bil", то я зовсім спокійно сказав до нього: "A czego wy bijecie sie?" Тоді цей вояк приложив мені до грудей свій револьвер і сказав: "Milcz, skurwy synu, bo zginiesz tutaj, jak pies", — і неначе за кару, сказав мені перейти до вагону для сидячих. Там приходили інші вояки, оглядали мене і обрабували мене з деяких військових речей, забравши у мене мої добрі чоботи на зиму. Та коли все втихло, прийшла до мене польська медсестра, дала мені проти гарячки аспірину і, перепрошуючи за ординарну поведінку вояків, потішила мене тим, що коли ми поїдемо до бувшого Польського Королівства (яке раніше було під російською окупацією), то вона примістить мене на маєтку своїх родичів.

У Вадовицях

Наш поїзд задержався у Вадовицях, можливо, що хотіли примістити нас, "здорових", у таборі, в якому були вже інтерновані українці, які не знаючи нічого про польсько-українську війну, вертались з західнього фронту, передусім з Італії, через Краків до Львова, і там їх поляки задержали і посадили в бараках. Тут я був свідком, коли польські вояки, які привезли нас, пішли до одного бараку, щоб ограбовувати інтернованих українців. Один з них кинувся на польського вояка з ножем, тоді польські вояки втекли з бараку і віддали кілька пострілів у барак. Така поведінка викликала в мене велику ненависть до поляків, проте, опинившися у українській армії по втечі з Кракова, я не тільки не толерував ніяких вибриків вояків супроти поляків чи жидів, але й за них гостро карав. Крім того, по втечі з-під більшовиків в 1939 р. до Кракова, я часто боронив їх — з небезпекою для мене — перед німецькими судами.

З Домбя до Кракова

З Вадовиць завезли мене до табору інтернованих на Домбю під Краковом, в якому було багато наших патріотів — діячів. Між ними стрінув я колишнього посла й адвоката з Підгаєччини д-ра В. Бачинського, який пізніше, зражений своєю невдачею, погодити українців з поляками, дістав нервовий розстрій і поповнив самогубство. А що я дальше лежав в гарячці, то мене відіслали по кількох днях до військового шпиталю у Кракові. У тому шпиталі трактували мене як полоненого добре, тим більше, що мій лікар походив зі Східньої Галичини й цікавився, як наша влада трактувала там поляків. Він приходив часто зі своєю секретаркою Стасею і ствердив у мене малярію, від якої лікував мене.

В кімнаті зі мною був тільки один хворий, польський підофіцер, якого родичі, як він мені казав, — купили були землю в одному селі в Підгаєччині над Стрипою, але він там не був. Він відносився до мене з пошаною. Заприятелювавши зі мною, Стася приносила мені перепустку, і я, Стася і підстаршина втрійку виходили до міста на каву і солодке, за що платив я, бо мав ще заощаджені гроші з австрійській армії. Та думка про втечу не покидала мене.

Втеча з Кракова

Мої гроші маліли, але я ще мав 1000-коронівку, нагризену мишею, яку дала мені моя мама до виміни в банку, коли я був дома на відпустці. Маючи перепустку, я вибрався сам на наш Новий Рік, 14 січня 1919 року, до банку, щоб там виміняти цю мамину тисячку. Вертаючись з банку, я запримітив таблицю, «а якій була написана адреса збірного пункту для чехо-словаків, які поверталися з фронту.

А що запасний батальйон мого австрійського полку містився на чеській території (Mahrish Schonberg), то я рішився попробувати щастя, щоби втекти з Кракова. В розмові з чеським сотником ( по-німецькому), я сказав йому, що я українець, але маю на Чехії жінку, з якою оженився в місці постою мого запасного батальйону. На це сотник засміявся і сказав: "Скажи правду, що тому, що ви, українці, б'єтися з поляками, то і тебе свербить там бути. Але що станеться тут з нами, коли допоможемо тобі втекти?" — "А як вони зможуть довідатися про це, коли ви дасте мені документ подорожі до місця замешкання моєї дружини?" — "А коли б ти хотів виїхати з Кракова?, — питає капітан. — "Сьогодні вночі", — відповів я. — "Добре, прийди сюди о 7-ій годині увечорі, тут буде для тебе документ їзди. А на станції Прерав попросиш, щоб прибили тобі печатку до Відня. Щасливої дороги!" — "Дякую, пане капітане!" — сказав я і попрощався.

З Відня до Стрия і Підгайців

Документ подорожі я забрав увечорі і, не повертаючи до шпиталю тої самої ночі переїхав щасливо польсько-чеську границю, а, причіпивши на свою військову шапку відзнаку-тризуб, я без перешкод доїхав до Відня. Тут, діставши правильний документ подорожі через Будапешт, я дістався до Стрия, де, по приділенні мене до нашої військової частини, дали мені тримісячну відпустку до моїх Підгайців для дальшого лікування малярії у місцевому шпиталі. Тут помагав я місцевій команді міста при проведенні мобілізації до нашої армії.
До дезертирів і тих, що ховалися по лісах перед бранкою, не був я милосердний. Коли я вже був адвокатом у Підгайцях, прийшов до канцелярії "зі справою" один середнього віку пристійний чоловік, заплативши за заступство, засміявся й сказав: "Я від вас дістав 25 буків. Добре билисьте, але мало!"

Коли почався перший відступ УГА, я перервав свою відпустку і зголосився до армії. В Іваню Пустому був створений окремий курінь з розбитків і новобранців, який по короткому вишколі під моїм наглядом став ІІІ-им курінем 13-го полку отамана Волощука 7-ої Львівської бриґади. Як адютант того куреня, якийсь час під командою сотника Чапельського, а відтак сотника Мара, брав я участь у так званій Чортківській офензиві, а після відступу УГА за Збруч — у боях з більшевиками і денікінцями аж до часу трагічних подій, коли в листопаді 1919 р. в критичній ситуації, спричиненій тифом і невдачами на фронті, галичани перейшли до Денікіна, а відтак до більшовиків. Тоді галицький уряд виїхав до Відня, Петлюра — до Польщі, а частина армії УНР, щоб рятувати ідею державности, пішла в Зимовий похід. Моєї хронічної малярії позбувся я щойно в тифі, на який захворів на початку 1920 р., і перележав цю хворобу в Тульчині, в якому денно вмирало по 20 наших вояків серед зимна й з браку ліків, про що співається в пісні "Засумуй, трембіто, та по-всьому світу, що пропало галичанам 40 тисяч цвіту", себто половина УГА.

Дальші події мого життя до кінця 1920 р. описав я у спомині п. н. "Моя участь в Першому зимовому поході Армії Української Народної Республіки", в ч. 3 "Вістей номбатанта" з 1981 р.