ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 4 липня 2009 р.

Ліквідаційна комісія російського фронту

М. Прасіцький

В часі першої світової війни російський уряд поділив свій довжелезний фронт на частини і назвав їх відповідними до свого місця розташування, назвами. Нас українців найбільше цікавив і цікавить південно-західній фронт, бо він своїм відтинком займав всеціло українську територію і був спрямований проти Австро-Угорщини. Тут не місце зупинятися над бойовими операціями цього фронту, що відбувалися там протягом понад трирічної першої світової війни, тим паче, що вони описані в окремих творах військово історичної літератури. Зате цікаво, що в споминах українських військовиків трудно знайти згадку, де поділося військове майно південно-західнього фронту. А справа дуже цікава і шкода, що досі нікому не впало на думку висвітлити цю прикру справу. Можливо тому, що вона, як я назвав — прикра.

З нагоди різних роковин нашої визвольної боротьби варта би трохи обережніше говорити про недостачу виряду для нашої армії. Очевидно, ті запаси не могли вповні заспокоїти потреб армії в цілості, але, у великій мірі могли причинитися до того. Не можу подавати докладних даних, бо я в Ліквідаційній Комісії не займав ніякого визначного становища і не маю під рукою документів про дії тієї Комісії, а все нижче подане спирається виключно на моїх спостереженнях, що можуть кинути жмут світла на невдале господарювання тодішнім величезним, багатомільйоновим майном.


В осени 1917 року, коли фронт почав валитися і врешті цілком заломився, розгукана революцією «солдатеска» самоздемобілізувалася і, покидаючи фронт, залишила на місцях постою величезну кількість всілякого цінного майна. Тимчасове революційне правительство, бажаючи зберегти це майно для державних потреб, покликало до життя Ліквідаційну Комісію, якої завданням було постягати все разом, розділити по відповідних базах, зінвентаризувати, належно забезпечити і провадити над тим майном потрібний надзір та охорону. Слід завважити, що тодішня прифронтова смуга була завалена складами різних типів, в яких зберігалося цінне майно: від голки й нитки починаючи, а на важких гарматах з амуніцією кінчаючи. Самозрозуміло, що після постання Української держави це майно стало власністю нашої держави.


На жаль весь керуючий апарат тієї Комісії на початку складався коли не в цілості то в переважній більшості з ворожого нам елементу, різної масти московських зайд, що хоронилися тоді на наших землях від збунтованої і розгуканої черні. Очолював ту Комісію капітан Сперанський, воєнний інвалід, відомий на тому терені москаль-україножер, який ненавидів усе, що українське. Очевидно, та Комісія виразно діяла на шкоду молодої української держави. За головування капітана Сперанського, особливо від часу проголошення 4-го Універсалу, почалася «правдива» ліквідація. Здавалося, що багатюща «матушка Росія» на довший час забезпечена різнородними запасами, але насправді виявилося щось протилежне. Брак інтелігентських та взагалі фахових сил спричинив великий клопіт не лише в харчовій ділянці, а в усіх галузях виробництва для щоденного вжитку, зокрема мануфактури. І ось, в таких умовинах, залишеного військового майна не зінвентаризували, бо воно відпливало «на боки» і попадало до рук різнородних спекулянтів, що продавали його між населенням, заробляючи казкові суми. Все ж, того майна було так багато, що заповнювало численні склади. Отже, в обличчі такої ганебної господарки кап. Сперанського, виникла пекуча потреба вкоротити сваволю нахабного, ворожого елементу і не допустити до дальшого розбазарювання державного майна. Тому, місцеві провідники Української Народньої Республіки постаралися замінити кап. Сперанського кап. Івановим, що хоч також був москалем, але набагато скромнішим і до того фаховою людиною. На помічника призначено йому інженера К., нашу людину, а завідуючих складами (магазинами) замінено так само українцями, за вийнятком аптечного складу, бо не було тоді фахівця-українця; тому ведення того складу доручено жінці, фармацевтці Анісімовій, а зверхній нагляд обняв лікар д-р Казін. Це був зукраїнізований грек, відданий тілом і душею українській справі.


І ось, в половині січня 1918 року, одержавши від начальника Київської воєнної округи призначення до Ромен на Полтавщині, куди на жаль, я вже не міг дістатися, бо там уже були большевики, з конечности сновигав по місті Києві з моїм шкільним товаришем З., що мав таке саме призначення. Надивившись на збіговисько московських офіцерів, які в тому часі шукали захисту на Україні, байдуже, що наскрізь були вороже наставлені до неї, були згіршені тим явищем і за порадою наших знайомих вирішили вернутися до дому та перечекати той скрутний час аж настане можливість виконати одержаний наказ. Їхали ми в одному напрямі, через Жмеринку до м. Могилева над Дністром. Тут ми розлучилися. Він поїхав до батьків у Басарабію, а я залишився у свояків у Могилеві. Вони затримали мене в себе та переконали, що під цю пору найкраще залишитися в місті і включитися в якусь відродженську діяльність, як нидіти десь там у сільській закутині. Я охоче погодився з їхніми виводами і не надумуючись довго, отаборився в їхньому гостинному домі. А будучи військовиком, негайно зголосився у повітового військового начальника, який після царської спадщини далі провадив евіденцію всіх військових частин та військовиків перебуваючих на терені його повіту. Незабаром, дістав я від нього призначення до Ліквідаційної Комісії. Мене приділено до канцелярії аптечного складу. Аптечним складом завідувала, як уже згадано, фармацевтка Анісімова, московка, дуже енергійна, проворна і хитра особа, яка знала своє діло. Вона окружила себе своїми людьми москалями або симпатизуючими їм і робила напевно різні «махінації» на нашу некористь. Та все це було вміло і зручно роблено так, що до нічого не можна було присікатися. Щойно згодом надіслано з Києва двох українців, ніби фахових людей, бо шкільних фельчерів в особах: Б. і В. З першого не було жадної потіхи, бо він цікавився і займався лише собою, як нам здавалося, а другий — був ще молодий і мало досвідчений, так, що з ним можна було зробити що подобалось.


На складі переважали тоді хірургічні інструменти, бо не було великого попиту на них. Натомість ліки та перев'язочний матеріял були в обмеженій кількості. В часі господарювання кап. Сперанського, велика кількість їх встигла десь зникнути. Спроби у відзисканні зниклого майна чи потягнення спричинників до відповідальности, були ударемнені, бо не було незаперечних доказів. Взагалі, це був революційний час і кожний відважніший та спритніший, під «плащиком» революції робив, що хотів і то в більшості недозволені християнською мораллю речі. Такий виїмковий час не залишився без шкідливого впливу і на українській адміністрації, яка так само не завжди і на кожному місці була без закиду. І тепер траплялися випадки розтрати державного майна хоч і в далеко меншій мірі, але завдяки непевній ситуації залишилися без ніякого покарання винних. Робилося це за допомогою неточного інвентаризування, або упозорованих грабункових нападів, після яких неможливо було устійнити, скільки чого було і скільки пропало. Кінчалося все на складенні акту (протоколу) залишеного майна, який також не завжди був докладний. А що на тому терені влада часто змінялася, то під той «шумок» найлегше було робити всякі недозволені речі несумлінними особами. Сліди такої нездорової господарки відбивалися на населенню міста. З приводу недостачі артикулів першої потреби всі предмети вироблені з полотна, сукна, скіри чи навіть з марлі (гази) мали величезний попит, не дивлячись на те, що ці предмети були явно військового походження. Споживачі, яким пощастило дістати в якийнебудь спосіб таку військову річ, вміло її використовували і пристосовували до цивільних потреб. Про кількість збутого майна «на ліво» тяжко сказати, але, що воно дійсно було і то великих розмірів, це незаперечна правда.


Пригадую собі один випадок, що стався, здається, весною чи з початком літа 1919 р., коли то большевики, прийшовши до влади, задумали використати це майно для себе. В тій цілі прислали з Вінниці до Могилева свого уповноваженого інж. С., щоб він усе цінніше негайно вивіз до Вінниці. У мене тоді склалося враження, що інж. С. не був большевиком з переконання, але, якраз тому, тим більше старався перевиконати розпорядження своїх наказодавців. Не знаю, що саме брав з інших складів, але, що вибрав з аптечного — дещо пригадую. В першу чергу він зажадав видачі всього запасу кокаїни, яка в тому часі мала величезний попит і цінилася, як то кажуть, на вагу золота. Але, на жаль чи щастя, того артикулу на складі був лише невеличкий запас, який він поквапно схопив і відложив на бік. Кокаїни дійсно не було більше, бо попередники встигли вже зробити з нею добрий «ґешефт». В революційний час, уживання кокаїни, було дуже модне в кругах молодих військовиків і вважалося «бон-тоном». А вже найбільше вживали її чекісти. Без кокаіни не відбувалася ніяка екзекуція. Це, так би мовити, для підбадьорення.


Після розчарування інж. С., що сподіваної кількости кокаїни він не дістав, він почав забирати потрібніші і цінніші ліки та майже ввесь перев'язочний матеріял. А коли ті артикули були вичерпані, почав брати все, що під руки попало, а в тому і кільканадцять гарнітурів хірургічних інструментів. Робив це все поквапно, бо в місті вже кружляли поголоски про недалеку зміну влади. Отже, поспішав. Та в тому поспіху несподівано натрапив на деяку кількість «гусаків» (міра рідини — приблизно 1 гальон) чистого алькоголю 96°. На вид такого «скарбу» в тодішньому часі, йому засвітилися очі і він на деякий час просто отетерів. По короткій надумі, мабуть вирішив той алькоголь не вписувати до фактури, але роздав його всім приявним службовикам по одному «гусакові», а решту забрав собі. І на тому закінчив свій очевидний грабунок, назбиравши того майна добрий вагон. Чергового дня, все відложене інж. С. майно забрано на фіри, відставлено на залізничну станцію і завантажено до вагонів, де вже було наладовано інші вагони військовим майном з інших складів. Назбиралося того майна з 10 вагонів і негайно відправлено до Вінніці. Одначе, в недовгому часі, ми довідалися, що той поїзд не доїхав до місця свого призначення, а в катастрофі злетів із залізничного насипу, де зовсім розбився, а все добро було змішане. Казали, що ту катастрофу спричинили українські повстанці. Після цього, зараз же, події покотилися так, що я був змушений залишити свою працю в Комісії і висмикнутися большевикам з рук з м. Могилева, не маючи навіть часу використати алькогольний дарунок інж. С.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації