В. Сімянців
Одного вечора вітали ми дорогих гостей. Приїхали до нас декілька, козаків, з тієї частини нашої сотні, що з-під Гумані, була вислана Штабом Армії, реквірувати цукор.
Розказували прямо таки про райське життя — в якому то гарному полку вони тепер. (Десь уже дочулися про наші злидні). Які добрі коні. А хлопці, золоті душі — побратими і всі як один здорові, дебелі козарлюги. Шлики довгі, чорні... Тут уже ми їх засоромили, що так скоро забули про наші блакитні. Старшини і козаки живуть дружньо. А про Батька Дяченка — підносили до небес: перший в атаку, з хлопцями жартує (Мама не удостоїв чести нас, хоч би подивитися на нас, хоч би казав проїхати біля його ридвану) до кожного знає щось сказати, знає у полку кожного козака і коня. І всюди, куди не приїдуть — полк з радістю вітають. Піхота цілої Армії радіє, як побачить Чорних — бо прийшла червоним «амба», що значить на тодішній мові повне знищення. Кінчилося оповідання тим, що мерщій збіратися і їхати до Чорних Запорожців.
Все це добре, гарячих, що вже готові були їхати, охолоджували більше зрівноважені: за самовільний перехід з частини до частини, та ще й на фронті, багато може бути лиха... і навіть польовий суд... і навіть розстріл. Сипалось «за» і «проти» — купа мудрих і немудрих пропозицій. Одне ж було всім ясно: добровільно нас звідсіль не пустять, а втечемо — покарають. Та і таж частина сотні, що в Чорному полку, належить до Другого Запорозького Кінного. А що з нею зробить начальство? А те, що нас тут «заїздили» — ніяке виправдання перед начальством, чи судом.
Приїжджали ще декілька разів «гості» – та все з порожнім від'їздили. Аж однієї ночі сам Соловйов приїхав і наказав нам їхати до Чорних. Наказ є наказ, а про те, що він нам не командир — ми й не знали.
І отак ми попали в Чорний полк і — під суд.
Допити провадив, тепер генерал, а тоді полковник Павло Крат, а сотню, покищо лишали в Чорному полку. Тут ішли допити, а десь, мабуть, «давилося», і «діло» поклали «під сукно».
Відтепер уже сотня вкупі. І стала в Першому Кінному Чорних Запорожців полку, зватися Третьою.
І хоч стали ми Чорними, але ніколи не забували, що ми Богданівці.
Перші жертви
-
(Зі споминів військового звітодавця Р. Т.) При головному шляху
Львів—Київ, на віддалі може одного кілометра від Бродів, під лісом у затиші
розташований...
5 років тому
Немає коментарів:
Дописати коментар