Українізовані частини і регулярна армія

В.
Кедровський

Сприводу українізації частин російської армії в 1917 р. створено багато мітів. Спробую в коротких словах з'ясувати стан українізації. Обчисляють, що в російській армії було в 1917 році українського територіяльного-етнографічного елементу коло 8 мільйонів. В часи революції зголосилося до українізованих частин майже 4 мільйони вояків, що визнали себе українцями й прагнули творити свої окремі українізовані частини в складі російської армії.
Українізації в армії противилися Тимчасовий російський уряд, все вище командування збройними силами Росії, всі російські, так звані, революційні організації, все російське старшинство й, нарешті, самі салдати москалі, малороси та інші прихильники неподільности російської імперії. Тому українізація відбувалася в дуже тяжких обставинах, стрічаючи на кожному кроці ворожий об'єднаний фронт русоцентристів.

За пляном Центральної Ради та Українського Військового Генерального Комітету основою для українізації армії було переведення в першу чергу українізації всіх залог в Україні, особливо тих запасних полків, що мали поповнювати на фронті частини військ, призначені для українізації. Російський уряд та командування армією противилися українізації залог в Україні. Коли прибували з-поза України зукраїнізовані маршові роти (сотні), то їх якнайскорше відправляли на фронт, часто навіть не давши їм відповідно підготовитися до бойових операцій.

Мільйони вояків російської армії, що була розташована на протинімецькому й протиавстрійському фронтах та на всій території України поволі цілком дезорганізувалися і розкладалися. Цей процес набрав масового й стихійного характеру, коли большевицький «ґлавковерх» А. Криленко захопив владу в головній ставці командування російською армією та видав наказ про розпорошення українізованих частин, себто насправді проголосив війну проти всіх проявів українства в армії. Про це писав у військово-літературному журналі «Табор» (число 14, 1927) начальник штабу 16-ої українізованої дивізії полковник генерального штабу Б. Сулківський. Він, як безпосередній свідок розкладу російської армії, дослівно пише так:

«Після захоплення Ставки «ґлавковерхом» А. Криленком за допомогою відділів матросів — «краси і гордости революції» — розруха й розклад фронту набірають пекельного розміру. Озвірілі салдацькі маси, стративши, що було людського, займаються полюванням на своїх бувших старшин та братаються з ворогом, якому за горілку та інші напої продають борошно, хліб, сало, мило і зброю — кулемети та гармати. Розпродавши або знищивши все «казенне» добро, цілі маси спішать додому, аби не проґавити моменту поділу землі. По дорозі кидають решту майна, грабують все, що тільки можна і нищать, чого ще не знищено попередньою хвилею... Транспорт, що за часів війни і так значно знищився, тепер остаточно розладжується. Залізниці не можуть правильно функціонувати — цьому перешкоджають знову таки салдати, що забірають потяги для себе, для руху додому. Підвоз до фронту необхідних речей припиняється, а місцеві засоби або вже вичерпані, або знову ж таки знищені. Фронтові загрожує голод.

«Одначе навіть у цих страшних обставинах у 2-му Січовому Запоріжському корпусі ще панує відносний лад: козаки повнять службу, не втікають самовільно масово додому. Мало того, корпус ще бореться з большевиками. Коли штаб XI армії, що стояв в Старо-Константинові, захоплюють большевики, від корпусу вислано два полки; ці полки допомагають розігнати большевиків і українізують штаб. Коли у Волочиську, в районі 5-го армійського корпусу виникли заворушення і різня старшин, яка потім перейшла в грабунки мирного населення, туди теж було послано з корпусу два полки для привернення ладу. Нераз доводилося висилати «спеціяльні експедиції» до сусідніх корпусів, коли збольшевичена маса починала розправу з нечисленними тамошніми українцями».
Подібні події відбувалися на всій території України, що унеможливлювало концентрувати певні українізовані частини так, щоб з них організувати регулярну армію. Всі залізниці були забруджені розбештаними російськими військами, а тому з боєм доводилося українізованим частинам здобувати собі вагони та паротяги для переїзду в призначені їм місця. Це все страшенне томило й хвилювало українізовані частини, зморювало їх і нарешті деморалізувало. Найліпше зорганізовані українізовані частини знаходилися поза межами України, бо там російська влада не так перешкоджала українізації, як в Україні, де вона боялася допустити до створення української регулярної армії.

Ті українізовані частини, що були розкидані на фронтах поза Україною та в містах на корінно-московській території не могли організовано дістатися в Україну. Московські війська обеззброювали їх, використовуючи те, що українці були завантажені у вагонах, тому й не були боєздатними. Їх виморювали голодом, не давали паротягів для перевозу й т. д. Коли ж їм щастило з пригодами прорватися в Україну, то трудно було звести їх в такі з'єднання, що їх становили на місцях своєї українізації. Добре були зорганізованими й боєздатними лише ті українські формації, що були створені добровільно поза рямками українізації. Такими були Січові Стрільці, рештки Полуботківського та Богданівського
полків, що з боями пробилися до Києва, або кінний полк імени Кошового Отамана Костя Гордієнка, який в кінному строю пробився з-під Риги в Україну, перейшовши бічними шляхами, та виминувши російсько-комуністичні відділи, які тільки чатували, щоб українізовані частини роззброювати і грабувати. Так само в обороні Києва взяли участь, Київські й Катеринославські частини та деякі відділи Вільних козаків, що були зорганізовані окремо від акції українізації.

С. В. Петлюра, як військовий міністер в Генеральному Секретаріяті Центральної Ради, бачив одиноку можливість створення української регулярної армії з добровольців. Для цього він проголосив «устав» про організацію армії, вироблений військовими фахівцями, включно зі старшинами генерального штабу. Після того він зрікся становища військового міністра й, склавши невеликий штаб з фахових сил, подався на Полтавщину, де зформував «Слобідський Кіш», розділивши його на «червоних» та «чорних» гайдамаків. З цим Кошом Петлюра з боями пробився до Києва, де відразу взяв участь у здобутті Арсенала назад від большевиків.

Властиво всі військові частини Центральної Ради відійшли з Києва до Сарн, де вони лягли в основу організації української регулярної армії, що в підпільних боях розгорнулася в корпус Січових Стрільців, в Запорожський корпус та в інші менші регулярні з'єднання.

Це коротко ті причини, які перешкодили Центральній Раді організувати регулярну армію для боротьби проти московських большевиків в кінці 1917 року. В Україні все горіло й вогонь руїни поширювався внаслідок брехливої та демагогічної агітації большевиків при повній «нейтральності» малосвідомих мас народу. Лише в початку 1918 року пощастило Центральній Раді, на звільненій території України від грабіжницько-окупаційної влади московських большевиків, організувати різні частини регулярної армії, яка вкрила себе бойовою славою в 1919 -1921 рр. Регулярна армія УНР перестала існувати, але створила легенду збройної боротьби за державність, створила традицію, в дусі якої діють і діятимуть прийдешні покоління.