Сірі або Сірожупанники*

Інж. Василь Прохода
кол. підполк. Армії УНР

Перемога в бою за Коростень, який, якби своєчасно не прибули Сірожупанники, зайняли б большевики, була належно використана. Поки ворог ще не опам'ятався від несподіваної для нього відсічі, 20 січня 1919 року вчасним ранком розпочався рішучий наступ Коростенської групи на лінію ст. Ігнатпіль. До вечора того дня станція була зайнята. В цьому наступі ядро Коростенської групи складали 1-ий, 2-ий і 4-ий полки Сірожупанників. З ними приймали участь Зв'ягельська гарматна бригада, Запорізька кінна сотня, Буковинський Стрілецький курінь ім. Ів. Франка, Галицький Стрілецький полк ім. отамана Оскілка і бронепотяг «Воля». В резерві залишились 2-ий піший полк ім. В. Винниченка та 55-ий Народного Визволення полк. «Чорний курінь смерти» отамана Гуцола подався в запілля й більше на позицію не з'явився.

З того дня Сірожупанники впродовж трьох тижнів безперервно вели завзяті бої проти переважаючих сил ворога...

Загальне положення на Північному фронті було таке. На відповідальності Коростенської групи був відтинок в напрямку по залізниці на Овруч-Калінковичі. В напрямку на Сарни були якісь частини Північно-Західнього фронту. З Київського напрямку, поки Січові Стрільці були в Києві, небезпеки не було, бо тоді боєві події відбувались переважно по лініях залізниць. В Житомирі перебувала якась військова частина, а в Бердичеві був 3-ий Сірий полк, який приводив себе до порядку після нещасливого залишення Чернігова. Там же був малорухливий штаб Сірої дивізії отамана Палія, який мало цікавився, як то було звичкою більшости численних штабів в запіллі, бойовою чинністю Сірожупанників у Коростенському районі. В Бердичеві також була Залізнича дивізія самоупевненого отамана Андрія Вовка, яка ніби формувалась повільним темпом мирного часу, так ніби загрози від ворога зі Сходу не передбачалось. Стійкість Східнього фронту забезпечували запевнення команди Осадного корпусу Січових Стрільців.

При такому загальному становищі для оборони дуже важливого стратегічного осередку перехрещування трьох залізниць в Коростені витворилась група з окремих військових частин під командою полковника Антона Пузицького з дієвим штабом, що фактично складався з однієї особи мене самого, бо мій помічник хорунжий Кость Курило мав досить праці в штабі полку. Моїм обов'язком було полагодження не лише оперативних справ написанням не менше півсотні наказів, більшість: яких не виконувалась полком ім. В. Винниченка, ані 55-им «Народного Визволення», ані тим більше «Чорним куренем смерти». Тому не встигав я розіслати наказ всім частинам, як треба було писати другий, який звичайно виконували сірі полки, гарматна бригада, бронепотяг «Воля», буковинці й галичани та запорожці, які успішно провадили кінну розвідку, перемагаючи в сутичках большевицьких розвідників...

Начальникові штабу групи доводилось займатись ще й адміністративними і навіть судовими справами. Як уже було зазначено, штаб був при телеграфі. Туди постійно приходили за інформаціями, розпорядженнями, з доповідями та за дозволами як командири частин та коменданти ешелонів, так і цивільні представники від організацій або установ, часом зі скаргами на якесь безчинство. Цей похідний штаб був єдиним представником української влади в Коростенському районі.

Полковник Пузицький мало коли затримувався в штабі. Він весь час був у русі переважно на передовій позиції, звідки часто телефонував мені і давав розпорядження. Час від часу він обходив ешелони з комендантом станції поручником Чернявським та наводив належний порядок. Його боявся навіть мій «національний усвідомлюватель» Кость Курило і називав нашого командира несамовитим. Він довго не перебував на одному місці, лише по вечерах він зупинявся в штабі, щоб вислухати доповіді, переговорити по телеграфу з начальником штабу Північно-Західнього фронту в Рівному, отаманом Агапієвим та визначити основи для складення оперативного наказу по групі на наступний день.

Отаман Агапієв, колишній полковник російського генерального штабу, фактично керував всіми бойовими діями на фронті, маючи постійний зв'язок з усіма дієвими частинами. В любу годину дня й ночі його можна було викликати до телеграфного апарату, біля якого він здається й спав. Отаман Агапієв давав полковникові вичерпні інформації про загальну ситуацію та належні вказівки для нашої частини. Він був майже єдиним воєнним діячем, який реально оцінював обставини і розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як це сталось на Сході й на Півдні...

Руху потягів, крім військових ешелонів, не було, але два-три телеграфічних апарати час від часу працювали. Обслуговували їх два телеграфісти. Мабуть більше зі звички ніж з потребами залізничники переговорювались між собою по телеграфу. Можливо передавали відомості і в бік Овруча, що був зайнятий ворогом. Ми особливого значення цьому не надавали і до діяльности залізничних службовців не втручались. Боротьба проти большевиків провадилась у нас, так мовити, з відкритими картами. Большевики знали, які сили у нас, а нам було відомо, що проти нас діють дві регулярних стрілецьких бригади, кожна трьохполкового складу разом біля 9 тисяч багнетів та одна гарматня бригада з двома бронепотягами. Бої проходили по лінії залізниці. Особливих тактичних ходів не було. Все залежало від того, хто більше стійкий.

На шпигуноманію ми не хворіли. Руху поодиноких цивільних осіб між Коростенем та Овручем ми не могли заборонити, а тому вони вільно переходили лінію фронту. Командир Запорізької сотні (на жаль, прізвища не пам'ятаю), крім керування постійною кінною розвідкою, виконував обов'язки начальника розвідчого відділу. Він був дуже енергійний, рухливий і швидко довідувався про все, що й де сталось. Большевиків він ненавидів, бо вони замордували його батька. Тому, коли він затримував якогось подорожнього, як большевицького агента, то приводив до мене і просив дозволу ліквідувати його. Не було у нас ані прокурора, ані слідчого й судді, ролю якого доводилось грати мені. Я уважно перевіряв папери затриманого, розпитував хто він, звідкіля, чому тут вештається, намагаючись пізнати чи не втратив він цілковито свою людську гідність. Перед таким затриманим було два шляхи: на волю, або на той світ. Жадної в'язниці ми не мали й полонених не тримали. Одного лише підозріння, щоб відправити людину на той світ було мало. Тому я звичайно закінчував слідство словами:
— Відпустіть його! — Сотник мало не плакав:
— Та він же комуніст! Чому ви відпускаєте його?
— А комуніст хіба не людина? Злочину проти нас тепер він не зробив і напевно вже не зробить. Для чого ж його безборонного розстрілювати? Але одного таки довелось віддати сотникові. Його піймали, коли підкладав динаміт під залізничий міст...

Належного постачання у нас не було. Штаб дивізії про це дбав. Кожна військова частина сама собі давала раду. У нас в 1-му Сірому полку начальником постачання був хорунжий Полевий, який мав господарський хист. Ще за час перебування на ст. Бахмач ми контролювали німецькі ешелони, коли вони від'їздили до Німеччини, залишаючи з харчових продуктів лише те, що їм було потрібне на подорож додому, а решту затримували у себе. Вагони з присвоєним українським добром залишались у нашому розпорядженні. Тоді 1-ий Сірий полк дістав вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, вагон-цистерну чистого спирту і навіть пів-вагона сукна на одяг. Маючи таку певну валюту, як тютюн та спирт, наш господар діставав усе необхідне для харчування і допомогав господарям інших полків, а особливо гарматній бригаді та бронепотягові. Але поза цим ми все ж таки потребували належного постачання з запілля. Одного дня приїхав до нас з того запілля особливим потягом отаман Біденко, який представився довіреною особою Головного Отамана Петлюри. Він просив називати його дідом Біденком, хоч йому не було ще шістдесятки. Пузицький прийняв його як дійсного уповноваженого Головного Отамана і докладно поінформував про становище на фронті, про настрій в частинах групи, а головне про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання армії послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів. Біденко пообіцяв ці неполадки полагодити та привезти необхідні продукти, теплий одяг і навіть вогнестрільні припаси. Його зацікавила наша уніформа. Він хотів би мати сірий жупан. Полковник наказав подарувати Біденкові жупан навіть з відзнаками.

Коли він від'їхав, полковник запитав отамана Агапієва, хто такий Біденко, та доповів про його приїзд і обіцянки. Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю й може мають від нього якісь уповноваження, але сподіватись від Біденка виконання його обіцянок недоцільно.

Днів через десять Біденко знову появився зі своїм потягом, що мав, крім особового, пару вантажних порожніх вагонів. На цей раз він повівся більш нахабно і переказав незадоволення Головного Отамана, що справжні революційні полки ім. В. Винниченка та Народного Визволення упосліджені, а Чорний курінь смерти примушений був відійти. Обіцяних продуктів він не привіз, але може привезти, коли ми дамо йому бодай сотню пудів тютюну та 500 літрів спирту, що ми маємо. Почувши таку мову полковник від обурення зблід, але досить спокійно відповів:

«Хоч ви уповноважений Головного Отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтесь звідси, щоб я вас більше не бачив!» Біденко швидко зорієнтувався й зник...

Одного разу прийшов до штабу старий з сивою довгою бородою жид з Коростеня і заявив, що хоче довірочно говорити зі мною. Я закликав його до задньої кімнати телеграфу і запитав, яку таку таємну справу він має до мене.

«Я прийшов до вас, пане начальник, з подякою від нашої жидівської громади в Коростені. З того часу, як був назначений ваш комендант, у нас припинились грабунки і ми можемо спокійно спати. Ми вам дуже вдячні, що ви забрали від нас тих чорних шликів. Ох, які ж то страшні люди!... Просимо вас не посилайте в Коростень таких козаків... Прошу вас не образитись: я приніс вам наш подарунок». При цьому він витягнув із-за пазухи пакет з банкнотами. Я здивовано подивився на нього.

«Дуже прошу не ображайтесь, пане начальник! Візьміть, прошу, це. Тут є корони, марки й доляри».

— Знаєте що?!... Я не з таких... Я дуже радий, що ви задоволені порядком, який завів у Коростені наш комендант-сірожупанник. Щодо Чорних шликів, то це не моя заслуга. Вони самі подались далі, бо таких козаків ми не потребуємо. Тому вашого подарунку я не можу прийняти. Роздайте ці гроші тим, що найбільше потерпіли від тих грабунків.

З низькими поклонами з побажанням мені довгого життя жид, відійшов...

З приводу командира полку ім. Винниченка отамана Гришка у мене вийшло раз поважне розходження з полковником Пузицьким. Був цей Гришко великим крутієм. Я сумнівався, чи він мав військову освіту. Винниченківський полк мав два ешелони, в яких було до півтора тисячі вояків, але витягти їх на передову позицію було майже неможливо і то через крутійство отого Гришка, що деморалізувало всіх.

Полковник хотів спонукати Гришка до активної участи його полку в наступі на Овруч, а він був проти цього, хоч на це погодились усі і навіть командир полку Народного Визволення. Після наради, коли ми залишились одні, я зауважив полковникові:

— Що ви, пане полковнику, панькаєтесь з тим Гришком як з писаною торбою? Йому треба всипати «двадцять п'ять» і вигнати, щоб не смердів та не деморалізував інших.

— Зрозумійте мене! На мене і без того від соціялістів багато всяких наклепів. А Гришко довірена особа Винниченка.

— Та хоч би він був довіреним самого дідька. Все рівно з його полку жадної користи не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того сам хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри в запілля хоч до самого Винниченка!

— Погоджуюсь з вами. Запитаю про це Агапієва. А тим часом винниченківців доведеться залишити в резерві в ешелонах на станції Залізничники переказують чутки, що в большевиків якесь заворушення. Вони припинили спроби відібрати від нас Ігнатпіль. Після нашої відсічі у них немає бажання заволодіти Коростенем. Цей момент треба обов'язково використати. Тому пишіть оперативний наказ!...

Наступного дня зранку, було це кінцем січня, після належної гарматної підготовки по большевицькій позиції почався наступ з Ігнатполя на Овруч. Большевики не витримали і залишили передову оборонну лінію перед містом Овручем. Рішучим рухом під обстрілом броневика Сірі зайняли станцію і примусили большевицькі ешелони та бронепотяги відійти на північ. Піхота, позбавлена своєї бази, великого спротиву не робила і в безладді залишила місто. При цьому нам удалось захопити дві гармати, чотири кулемети і, головне, вогнестрільні припаси. У Сірих було кілька козаків ранено. Народовизволенці потерпіли більше всіх внаслідку невмілого керування в часі бою, у них було двоє вбитих і десяток ранених. Буковинці та галичани, підтримуючи наступ сірих, мали лише ранених. Большевики залишили більше десятка вбитих та стільки ж тяжко ранених.

Безпосередньо боєм керували в 1-му Сірому полку поручник Анатоль Костик, в 2-му — поручник Пархомюк і в 4-му — поручник Овчаренко та поручник Микола Харченко. Часово перемога була на нашому боці. Населення Овруча прийняло наших вояків досить прихильно. Правдоподібно чутка про належний порядок, що був запроваджений в Коростені, дійшла до овручських жидів, а тому вони не ховались і після закінчення бою відчинили свої крамниці.
Ніч пройшла спокійно. Наступного ранку прибула делегація від большевиків з пропозицією перемир'я та за дозволом забрати своїх убитих і тяжко ранених червоноармійців. Ми погодились. Народовизволенці поховали своїх двох убитих і попросили дозволу від'їхати до Коростеня. Їх місце зайняли галичани. Винниченківці дістали дозвіл від отамана Оскілка від'їхати до Рівного. Замість них мав прибути полк ім. Наливайка...
На третій день після зайняття нами Овруча прибула до нашого штабу в Коростень "мирова делегація" від большевицьких частин, що діяли проти нас. Вона складалась з двох латишів, білоруса, росіянина і запомороченого українця. Прислав їх в окремому вагоні заступник полковника Пузицького поручник Костик. Полковник тоді був у штабі й здивувався, коли побачив п'ятьох большевиків з нашим старшиною в помешканні телеграфу.

— Хто ви такі? — А потім до Сірожупанника: — Чому ви привели їх сюди?

— Це большевицькі командири. Вони є делегатами від своїх бригад для мирових переговорів.

— Делегація?! Мир?! Нічого не розумію. Ходім, панове, до цієї кімнати. Там поговоримо.
Коли ми зайшли до задньої кімнати, большевицькі командири назвали свої прізвища і частини, що уповноважили їх для ведення мирових переговорів. Я вже не пам'ятаю ані прізвищ, ані назви бригад. Щось пригадується ніби 375... 378 стрілецькі полки. Мене цікавив їх вигляд і поводження. Були то інтеліґентні люди, особливо латиші, які тримались чемно з почуттям власної гідности. Полковник назвав себе командуючим групою, а мене начальником штабу й попросив їх сісти та сказати чого вони хочуть.

Говорити почав латиш, який був старшим в цій делегації, правдоподібно колишній студент та прапорщик.

"Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем, зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя и уничтожения нашего социалистического. Теперь мы узали, что вы республиканцы, демократы и боритесь за свободу своего народа. Позтому наши бои являются каким-то недорозумением. На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше".

"Видно, що ви, панове, слабо уявляєте собі мирову процедуру. Мировий договір є політичним актом, який може заключити ваш Совнарком та наша Директорія Української Народньої Республіки. Ми, вояки виконуємо накази наших урядів і не сміємо робити якісь сепаратні виступи та заключати якісь договори. Нічого з усього цього не буде. Без дозволу вищого командування я не можу вести з вами жодних переговорів навіть про перемир'я. Я раджу вам неофіційно повернутись до своїх частин і передати своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами, чи їх наймитами і не маємо наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу батьківщину від вас".

"Нет, ни с чем мы не можем возвратиться. Когда вы не можете вести с нами переговори, тогда разрешите нам поехать до вашего славного командования. Может мы там договоримся".

"Коли ви так дуже хочете, їдьте, але спочатку я мушу запитати на це дозволу штабу фронту. А тимчасом не можу дозволити вам вільно ходити по станції. До одержання відповіді ви будете в цій кімнаті. Але ще раз раджу вам повернутись до своїх частин, бо з тих переговорів нічого не буде".

Коли ми залишили "делеґатів" в кімнаті самих, полковник зауважив:

"Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого як цей латиш ще не доводилось зустрічати. Запитаю Агапієва, що він скаже".

Через півгодини вдалось наладнати зв'язок з начальником штабу фронту. Він відповів, що без командуючого Оскілка не може дати дозволу на приїзд большевицької делегації, бо це політична акція, яка серед політичних діячів може викликати якийсь наклеп на військових. Отаман Оскілко є відсутній і повернеться через два дні, а тому делеґати хай почекають, коли не хочуть повернутись до своїх частин, яких з наказу Троцького напевно розформують, а на їх місце пришлють більш надійні частини. Тому пильности на позиції не треба ослаблювати, щоб не було несподіванки.

Тоді полковник сказав делеґатам, що на одержання дозволу треба ще терпеливо почекати, коли вони не хочуть повернутись до своїх. Голодні вони не будуть, їсти їм будуть приносити та й чарчина буде до їжі.

Ніч і наступний день пройшли спокійно. Винниченківці від'їхали. Лише командир полку Народного Визволення доповів, що його козаки дуже нарікають, бо більше від винниченківців потребують відпочинку, а головне у них бракує харчових продуктів і вони голодують. Полковник пообіцяв доповісти про це в штаб фронту.

Вечером поручник Костик доповів телефоном з Овруча, що у большевиків було чути значну рушничну та кулеметну стрілянину й помітна якась перетасовка, ніби прибули якісь нові частини. Полковник наказав пильно стежити за ворогом і пообіцяв приїхати вранці особисто.

Коли від'їхав полковник Пузицький до Овруча, а з від'їздом ешелонів полку ім. В. Винниченка зменшився галас, на станції стало якось тихо. Я зайнявся писанням докладного звіту про бій за Овруч і не зауважив, як телеграф цілком опустів. Телеграфісти й телефоністка зникли. Лише апарати якось нервово вистукували, викликаючи приймача. Мене це здивувало. В кімнаті большевицьких делеґатів було також тихо. Потім почулись на станції в напрямку, де стояв ешелон народовизвольників, якісь вигуки, ніби там хтось мітингував. Я виглянув у вікно і побачив, що проти дверей телеграфу стоїть кулемет "Максима" з двома козаками-народовизвольниками. Це мене ще більше здивувало. Я хотів вийти і запитати, що то все означає, коли до телеграфу ввійшло двоє озброєних народовизвольників. Один з них запитав мене:

— Ви бачите отой кулемет, що стоїть перед вашим штабом?

— Бачу, а вам що до того? Чи може ви поставили його?

— Та таки ми, щоб ви не втекли. Скажіть нам, на якій підставі ви тримаєте під арештом мирову делегацію?

— Хто вам сказав, що вони заарештовані? Вони чекають дозволу на виїзд до Рівного без всякої охорони.

— Все рівно з охороною чи без неї. Ми прийшли звільнити їх. Ми хочемо, щоб був заключений мир.

— То звільняйте і заключайте з ними мир самі.

Я сів за свій стіл, а вони пішли до делегатів, яких в чомусь переконували, а потім вийшли всі разом. Старший делегації латиш звернувся до мене:

— Товарищ начальник штаба! Эти товарищи думали, что мы арестованы и пришли освободить нас. Это какое-то недорозумение. Скажите, что нам делать?

— Ви тепер вільні. Я особисто, як людина, вважаю вас за порядних і коли поїдете до Рівного, нічого доброго вас там не чекає. Я вам знову щиро раджу повернутись до своїх. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без всякої затримки пропустили.

— Нет! Мы все-таки посоветуемся с товаришами. Они приглашают нас на митинг. Разрешите нам пойти к ним!

— Будь ласка! Ви вільні.

Вони пішли, а я залишився сам. Пройшло півгодини. Я роздумував над тим, що сталось. Якось спокійно чекав кінця. Коли не повісили мобілізовані козаки в Конотопі, то тут можуть повісити народовизволенці. Невже ті делегати настільки наївні люди, що не додумаються проголосити тут совєтську владу, яку місцеві робітники підтримують. Для них це єдиний вихід спасти своє життя, бо повернутись назад до своїх ні з чим вони не можуть...

В цей час почувся дзвінок телефону. Говорив Пузицький. Він поінформував мене, що большевики дістали підкріплення і вже проявляють активність. Тому шкода, що ми відпустили винниченківців. Треба бути готовим до значного бою, при якому й пасивна сила може відогравати бодай психологічну ролю. Большевикам очевидно вже відомо про їх від'їзд, а тому вони будуть сміливішими. Він запитав який тепер настрій у народовизволенців.
Очевидно вони голодні й злі. Нехай господар Полевий допоможе їм харчами.
— Так, пане полковнику, вони цілком злі, збунтувались і мітингують.

Прийшли до штабу і забрали делеґатів на мітинг до себе.

— Як?! Що ви кажете? Ті большевики тепер верховодять на станції? Вони проголосять совєтську владу. Негайно виведіть ешелони Сірих на Коростень Житомирський!

— Пізно вже! На станції розпоряджаються народовизволенці, а проти штабу стоїть їхній кулемет, охороняє мене, щоб я не втік.

— А де комендант станції? Що він робить?

— Він в такому ж становищі, як і я.

— Що будемо робити? Я зараз їду з відділом Сірих до вас.

— Хоч я готовий до того, що мене підвісять трохи вище, але я передчуваю, що все скінчиться добре, бо делеґати надто наївні люди. Я певний, що вони нічого злого не зроблять. Добре, що винниченківці від'їхали. Вони закурили б зі своїм Гришком такий мітинг, що небу було б гаряче.

— Ну добре! Глядіть там! А я все таки приїду.

Через деякий час делегати прийшли з мітингу і знову до мене:

— Товарищ начальник! Мы решили вместе с вашими казаками выехать до Ровна. Распорядитесь, пожалуйста, чтобы до эшелона был подан паровоз!

— Добре! Якщо ВИ, товариші, маєте бажання їхати з НИМИ, то їдьте! І нехай сідають всі до вагонів. Паротяг зараз буде поданий.
— Благодарим, товарищ начальник!
Вони попрощались, подавши мені руку і вийшли. Мого наголосу на словах ВИ і з НИМИ вони очевидно не зрозуміли. Як лише вони вийшли, я відразу до віконця в диспетчерську сказав поручнику Чернявському:

— Прошу, як можна скоріше дайте до ешелону народовизволенців паротяг. Хай їдуть з большевицькими делегатами хоч до дідька в зуби.

Був гарний тихий зимовий надвечір. На полі лежав непорушений сніг. Він виблискував під промінями сонця, що повільно заходило. На тлі білого поля яскраво обрисовувався відходячий на південь потяг. Я пригадав відхід мобілізованих козаків зі станції Бахмач також надвечір по покритому снігом полі. Ті відійшли пішки до своїх хат, а тому не було мені їх шкода. Не мав я жалю і тепер до запоморочених народовизвольників, які не усвідомили, що їх і їхніх дітей в майбутньому чекає. У мене пробудився лише жаль до делегатів, ідейних комуністів-мрійників, яких правдоподібно чекала безглузда ліквідація за бунт народовизвольників. Я назвав їх борцями за мрію, яку їм не вдалось побачити.

У Рівному не повірили їх наївному бажанню заключити мир. їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили.

Про від'їзд полку Народного Визволення я повідомив коменданта Новгород-Волинського сотника Падалку. Він перед семафором станції зупинив ешелон, наказав всім виступити і скласти зброю та лише тоді дозволив їхати далі.

"Самоотверженный историк" А. В. Лихолат в свому творі "Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-22 гг.)", Москва, 1954, на стор. 208 брехливо твердить, що в Овручі і під Коростенем не були регулярні совєтські частини, лише повстанці. Бій за Овруч він описує так:

"Против партизан были направлены незначительные силы петлюровцев. 26 января под напором превосходящих сил противника партизанские войска принуждены были оставить Овруч, Однако в результате умелой раз'яснительной работы овручских большевиков подпольщиков значительная часть петлюровських войск, занявших Овруч, взбунтовалась и была розоружена. Части, оставшиеся верными Директории, 1 февраля были выбиты из Овруча вновь перешедшими в наступление партизанами"...

З цих партизанів ніби був сформований "21 Волынский украинский советский полк". Все це брехня від початку до кінця. 26 січня всі рішучі спроби большевиків відібрати від нас Ігнатпіль, щоб знову повести наступ на Коростень, були відбиті. Тоді у них почались заворушення. Це ми використали. І лютого не вони нас, але ми вибили їх з Овруча...

* Див. також "Вісті Комбатанта",ч.4,1967, стаття В.Проходи