ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 16 липня 2009 р.

ПСИХОЛОГІЧНА БІЛЬШОВИЦЬКА АКЦІЯ ПРОТИ ДУН І УД

Юрій Тис-Крохмалюк

Більшовики провадять безперебійну психологічну акцію проти українських національних сил і виявів в Україні і за кордонами, в тому проти українських військових з'єднань, які діяли під час 2-ої світової війни, зосібна проти вояків ДУН ("Нахтіґаль" і "Ролянд"), а з тим і Української дивізії.

Наміром ворога у цій психологічній операції, яка триває з різним наснаженням уже 40 років, є збезчестити пам'ять вояків обох куренів, створити злу пам'ять про обидва боєві з'єднання для історії і майбутніх поколінь не тільки перед нашим народом, але теж перед чужинними істориками та політичними чинниками інших держав, а тим самим скомпромітувати намагання українського народу у можливих у 2-гій світовій війні подіях здобути незалежність. З українського боку протидія на такі закиди слаба, навіть дехто обстоює думки, що краще для нас не відповідати на брехні радянської пропаганди.

Ваговість конечної реакції на ворожу пропаганду проти українського народу можна ствердити на кількох примірах. Відомий англійський спеціяліст Східньої Европи Джан Кіґан, професор мілітарної історії в Королівській військовій академії, пише у своїй книжці "Ваффен-СС", що бриґада Камінського, зложена з українських ренеґатів, прилучена до ген. фон. дем Бах-Зелевського так жорстоко заховувалася у Варшаві в час польського повстання вліті 1944 р., що Гітлер відтягнув її з боротьби у Варшаві. На стор. 105 той же вчений-"спеціяліст" пише, що в квітні 1944 р. Гітлер дозволив на створення ще одної слов'янської дивізії з добровольців України (Галичини прим. ЮТК), району замешканого населенням, якого національна приналежність не дається докладно визначити. Частина його належала до Росії, хоч воно вимагало своєї окремішности, — мимо того, що ті українці є росіянами. Друга частина попала перед 1939 р. під Польщу але до 1918 р. вона творила австрійську провінцію "Ґаліція". Все таки був факт, що багато українців вітали німецьку армію як визволителів. Як би не було, 1943 р. Гіммлер створив 14-ту дивізію "Галичина", яка мала складатися з колишніх підданих Австрії. Цей обман не вдався, бо не можна було відрізнити галицьких українців від не-галицьких. Уведена у бої на східньому фронті, вона була оточена, проломила ворожий фронт з втратами, так що її відставлено в запілля.

Знаючи, що пишуть досьогодні "специ" СРСР від психологічної війни, бачимо, що Кіґен мав інформації від "великого союзника" — московської імперії. Це росіяни не визнають права державности для українського народу і вони росіянізують Україну, спрямовуючи її в одне московське русло. Теж російська пропаганда стверджує, що УД була знищена у битві під Бродами і більше ніде не воювала. Але в тій самій книжці Кіґен подає, що УД скапітулювала 1945 р. Він, як вчений, повинен керуватися і іншими інформаціями, про які, до першого видання книжки в 1970 р. було досить часу подбати. Тільки як? До того часу не було ніякої серйозної праці в англійській мові, а з чужих мов можна згадати Юрія Тиса-Крохмалюка видання історії УД в еспанський мові 1961 р. Вина не тільки Кіґена, але в першій мірі наша.

Поляки теж довший час і ще досьогодні — йдуть на шнурку російської пропаґанди про участь українських військових з'єднань, в тому ДУН і УД, у мордуванні варшавських повстанців та знищенні польської інтелектуальної еліти у Львові. Відкинули і заперечили російські оскарження не тільки польські дослідники, але і німецький вчений фон Крангальс у дослідах над повстанням у Варшаві в своїй праці виданій 1962 р.

Тільки ми мовчимо, не знати чому. Дехто думає, що з великої політичної мудрості, а я думаю що навпаки, а теж зі страху, бо ж ми не мали ніяких приятелів в політичній ділянці міжнародних відносин.* Тими примірами я хотів показати, яке значення має ота проста брехня московських "спеців", коли чужинці переписують безкритично твердження російської публікації. Значення психологічної акції може мати поважні наслідки, коли прийде "велика потреба". Уже нині читаємо у спеціялізованих працях, що добра пропаганда, або як її тепер називають Psychological Operation (Сай-Оп), може довести і без війни до заламання моралі ворожого вояка і військової еліти, та до інших дій, які мають на меті знищити моральну силу ворожих збройних сил.

Варто пригадати, що ми програли наші Визвольні війни з причин комуністичної пропаґанди і слабого освідомлення населення України, напр. в час війни мобілізація забирає до війська 10% населення. У час кризи і особливої небезпеки німці у 2-ій світовій війні взяли до війська 20% населення. В 1919 р. західні землі України виставили коло 100.000 вояків, у Великій Україні було змобілізовано теж 100.000. Порахуймо: на 40 мільйонів населення ми могли виставити армію 4 міл. вояків. Дійсність була інакша: 200.000 армії УНР і УГА це 1 вояк на 200 молодих здорових чоловіків. До такої картини треба додати, що на території України були величезні запаси зброї і військового майна. Це 1917 і 1918 роки. Але з уряду ніхто тим не цікавився, бо усіх охопила дурійка соціялізму, без збройної сили і без війни. Не дивно, що ті склади захопили російські більшовики та румуни,, які опісля це майно продавали нашим військам за великі суми грошей. Були й інші причини наших невдач, але не тут місце про те писати.

В українській публіцистиці мало праць з цієї ділянки. Одною з них стала книжка Мирослава Кальби "Нахтіґаль" курінь ДУН у світлі фактів і документів, Денвер, стор. 159.

М. Кальба відбув військову службу у "Нахтіґалю" від самого початку куреня. З його праці видно, з якою любов'ю автор згадує цю елітну свою формацію і тому не дивно, що він постановив докласти усіх зусиль, щоб очистити її від комуністичних наклепів, а то й очевидної брехні і фальшивих інформацій. Ці оскарження ДУН (а з тим і УД УНА) появляються не тільки в українській радянській пресі, але теж в інших виданнях в мовах російській, польській, англійській, німецькій та інших. Із змісту і стилю тих публікацій виявляється, що закиди про злочинну діяльність "Нахтіґаль" та інших українських з'єднань опрацьовують спеціялісти у психологічних операціях, тої новочасної зброї великої ваги. Продовж 40 років повторяються ті самі оскарження, на приклад, що при кожній нагоді вояки "Нахтіґаля" вимордовували стариків, жінок і дітей. В одній більшій праці повторявся цей закид шість разів.

М. Кальба не тільки подає ті оскарження у своїй праці, але аналізує їх і наводить свої коментарі. І так у розділі про вбивство польських професорів у Львові. В час, коли місто зайняли відділи вермахту і курінь "Нахтіґаль", більшовики використали нагоду, щоб приписати ті вбивства ДУН, незважаючи на те, що того роду акції не належали ніколи до фронтових боєвих відділів, а до особливо вибраних і вишколених з природи своєї вбивників і садистів під керівництвом шефа Охоронного відділу при головній кватирі Ґештапо. Польська преса під наказами Москви зразу оскаржила українців, які нібито мали доставити списки згаданих професорів німцям. Це повний нонсенс, бо німці мали в Польщі тисячі своїх агентів німців з походження, вишколених німецькою розвідкою. Такі люди мусять бути певним елементом, яким українці не були, бо усе треба було вдержати у повній тайні.

Автор пише що ще на нарадах у Ялті союзники вирішили створити спеціяльний суд над німецькими воєнними злочинцями і до того суду більшевики приготовлялися дуже докладно, бо ж на їхньому сумлінні був Катинь, та знищення кількох тисяч в'язнів-українців у львівських тюрмах. Усі ті злочини треба було приписати українцям і німцям так, щоб правда не вийшла наверх.

Такий суд п. н. "Міжнародній трибунал" відбувся недовго після капітуляції Німеччини і тривав пів року. Після Ялти СРСР створив спеціяльну комісію для провірення тих злочинів і видав свій звіт для Трибуналу.

М. Кальба провірив зміст того звіту і виявив, що в ньому оскаржені самі німці, і нема там згадки про "Нахтіґаль", нема ні одного українського прізвища. Автор цитує заключне рішення московської комісії про вбивства польських професорів у Львові: "Усі ті вбивства були доконані згідно із попередньо встановленими плянами і безпосереднім наказом гітлерівсько-німецького уряду, спеціяльною організацією, створеною для тих вбивств."

Московський уряд таки побоявся виступити на Нюрнберзькому трибуналі з оскарженням " Нахтіґаля", бо така брехня була б для членів трибуналу, обзнайомлених з організацією масових убивств, очевидним фальсифікатом. Проте, в пропаґандивних публікаціях у різних мовах вони оскаржують за той злочин українські фронтові з'єднання. Другий доказ (стор. 55-57) — це т. зв. "Документація польського лікаря д-ра З. Альберта". Він стверджує, що багато поляків повторяло сплетню, що списки професорів передали німцям українці. Так у розмові з одним із гештапівців доцент Лянцкоронська спитала, звідки вони мали списки, кого треба знищити. Ґештапівець відповів: "Самозрозуміло від мізерних українських студентів". Але д-р Альберт пише: "Ґештапо приїздило до різних міст для знищення поляків з готовими списками і за наказом з Берліну, а командиром акції був відомий із масакри українців у Станиславові ґештапівець Кріґер."

У розділі "Судові доходження проти Оберлендера і "Нахтіґаль", та " Нахтіґаль" очима командира "Бранденбурґу"автор описує атмосферу політичної натури, а саме заворушення в сателітних державах та події в Західній Німеччині, де міністром для переселенців і втікачів був д-р Оберлендер, колишній старшина для зв'язку з німцями у курені "Нахтіґаль". Німеччина в той час, при допомозі західніх держав, колишніх альянтів СРСР, була вповні відбудована, а новостворене НАТО зростає на силі.

Кілька років опрацьовувано у Москві плян психологічної операції з наміром виявити злочини, спричинені командиром Оберлендером (яким він у курені "Нахтіґаль" ніколи не був) і засудити за найбільші злочини, а саме: винищення тисячів в'язнів у львівських тюрмах негайно після відступу Червоної армії. Тим самим зкомпромітувати західньо-німецький уряд, який нібито таких великих злочинців назначує міністрами. Врешті кинути клеймо на курінь "Нахтіґаль", а тим самим на ОУН-УПА-УГВР з-під стягу Степана Бандери. НКВД почало свою працю після докладного пляну затвердженого партією і урядом СРСР. Підшукано багато "свідків" з СРСР, Польщі, Східньої Німеччини, Ізраїлю, але не зі Львова, де ті злочини відбувалися.

Хоч перші докази на Нюрнберзькому трибуналі були відкинені, російські правники не завагалися поставити нові докази "свідків", що свідчили на потрібні комуністам закиди. Автор, аналізуючи це питання, приходить до висновку: "Чому за свідками шукати по цілому світі, а не у Львові, там, де Оберлендер мав би допуститися тих злочинів, враз з куренем "Нахтіґаль". Там живе багато наочних свідків, які добре пам'ятають ті часи." Страх був причиною бо такі свідки могли б виявити правди та виказати справжніх злочинців. Той же страх був причиною того, що на Нюрнберзькому трибуналі російські імперіялісти не мали відваги подавати фальшиві інформації, і тому немає між оскарженими німецької адміністрації ані одного українського прізвища.

Створено комітет з правами суду у Східній Німеччині, на якому засуджено Оберлендера за воєнні злочини у Львові і поставлено вимогу до уряду Західньої Німеччини усунути його з позиції міністра та поставити під суд як кримінального злочинця "заради доброго імени наших громадян і Німеччини". Різні закиди поставлено теж куреневі " Нахтіґаль", а між ним і такий, що люди баталіону "Нахтіґаль" відзначилися жорстокістю, вишколювані і керовані Оберлендером, вони стали ядром наступної української СС-дивізії, яка була відповідальна за вбивства мільйонів совєтських громадян, поляків, жидів і інших неарійців".

Про Оберлендера говорять, як про командира куреня "Нахтіґаль", коли командиром був Герцнер. Таких навмисних оскаржень і фальшивих інформацій більше. Приміром, коли НКВД вислало Сташинського вбити Степана Бандеру (15 жовтня 1959), відразу появилися статті у радянській пресі про те, що це діло Оберлендера. Нібито С. Бандера увійшов до Львова разом з куренем "Нахтіґаль", і тим самим знав багато про злочини Оберлендера. Тому Оберлендер усунув його як свідка нелегальним способом. Коли до Західньої Німеччини зголосився Сташинський і зізнав, що це він убив Ребета і Бандеру, в совєтській окупаційній зоні появилася у пресі версія, що український переселенець Миськів забив Бандеру на припоручення німецької розвідки, а опісля ніби сам Миськів був убитий. А насправді Миськів жив тоді в Італії і помер багато пізніше після важкої недуги.

Далі радянська преса повідомила, що командир батальйону Герцнер помер "серед невияснених обставин". Заперечила тому вдова К. Герцнер, повідомляючи радіостанцію про те що її чоловік помер 3 квітня 1942 року від ран у військовому шпиталі і був похований з військовими почестями у Потсдамі.

Відбулися два суди: один у Східній Німеччині, а другий у Західній. Суд у Західній Німеччині визнав, що ні курінь "Нахтіґаль", ні д-р Оберлендер та інші старшини куреня не мали і не могли мати нічого спільного з львівськими подіями вбивства тисячів ув'язнених людей.

В останньому розділі автор подає "Ворожі наклепи — совєтські і польські". Незвичайно сильний наступ появився в 70-тих роках, особливо проти націоналізму, його організацій і діяльности.

Ось кілька примірів фантастичних видумів:

"Всіх визначних бандерівців винищували руками Ґештапо Бандера і Стецько". (Даниленко: "Дороги ганьби і зради").

"За особистим наказом Гіммлера, головнокомандуючим УПА назначено Романа Шухевича" (Даниленко).

"Створення УГВР — це також діло німців (В. Масловський).

"В гірському лісовому масиві поблизу м. Сколє націоналістичні харцизяки ("Нахтіґаль") зруйнували вузько колійну залізницю. Були тяжко ранені секретар РККП (Б. У.) директор ліспромгоспу та працівник обкому партії". У другому виданні усунули цю вістку бо усім було відомо, що "Нахтіґаль" в той час був в околиці Вінниці. Ця публікація видана аж двома накладами, написана відомим кадебістом Климом Дмитруком. М. Кальба подає, що під тим псевдонімом криється майор КДБ Климентій Євгенович Гальський, по національності поляк. Це він організував арешти і вбивства українського населення. Він був причасний до багатьох великих процесів українських інтеліґентів на Західній Україні, провокативних акцій у слідствах Юрія Шухевича. За такі заслуги його переведено з львівського УКДБ до республіканського апарату КДБ.

До сьогодні не припинилася аґентурна робота з провокативними виступами у пресі й осібних виданнях. Скріпилася теж психологічна акція у Польщі у пресі та навіть в історичних працях, де складено данину російському імперіялізмові, згадуючи часто, без зв'язку з темою праці, бодай у кількох рядках, про кримінальні злочини українських військових з’єднань. Книжка М. Кальби це перша у нашій дійсності наукова праця з незнаної у нас ділянки психологічної війни. М. Кальба не мав змоги написати про два інші видання з провокативними небилицями, осудами і брехнями.

Перша з них — це книжка в німецькій мові: Michael Hanusiak "Ukrainischer Nationalismus, Theorie und Praxis", видана у Відні в видавництві "Ґльобус", 1979, стор. 182, з фальшивими світлинами і документами. Слід згадати, що між злочинцями подано таких "українських націоналістів", як: Панкратов, Жуков, Лагутін і інших, а місто Львів названо "Львов".

Ця книжка цікава з точки погляду психологічних метод на ступу, симолюючи великим числом осіб, і акції.

Ось кілька прикладів: "Ще перед захоплення Львова, ґештапівське з'єднання, у порозумінні і згідно з наказом нацистівського уряду, склало список людей, які були призначені до ліквідації. Негайно після зайняття Львова, почалися масові ув'язнення і екзекуції." (ст. 23) Далі автор розповідає про зізнання свідків і ґештапівські методи тортур. Усе те було оприлюднене на Міжнародньому трибуналі в Нюнберґу".

До того додаток: "Усі ті кримінальні вчинки виконані під командою нацистів А. Герцнера і Теодора Оберлендера. Організація українських націоналістів була репрезентована Романом Шухевичем, який був спеціялістом до школення мілітарних з'єднань, які вишколювано на професійних терористів і садистів. Від 1934 р. стояв на чолі військових відділів ОУН в Західній Україні.

В організації, яка виконала знищення інтеліґенції Львова, відігравали ролю теж інші провідники ОУН. Між ними були такі люди, як Микола Лебідь, керівник служби безпеки проводу ОУН, Євген Врецьона й Іван Климів, які перед початком війни на підставі телефонічної книжки Львова склали список тих осіб, яких було призначено до ліквідації. Як тепер звідомляють, на цьому списку були люди, які мали академічні титули.

Нелюдські погляди Стецька та інших провідників ОУН стали дійстністю в акціях, які проведено в перших днях після зайняття міста ордами. Як було доказано документами, вбивники з батальйону "Нахтіґаль" тільки в періоді від 1 до 6 липня 1941 знищили 3,000 польських і жидівських осіб, представників інтеліґенції Львова."

Після інформацій про українську Католицьку Церкву митрополита Андрея Шептицького, та (тоді) координатора митрополита Йосифа Сліпого, вирішено в ОУН іменувати на польового духівника о. Івана Гриньоха. "Під духовним проводом Гриньоха вишколювано вояків баталіону в місті Креніхе (мабуть, Криниця). З початком війни проти СРСР, Гриньох благословив баталіон та усі злочинні акції. Треба ствердити, що за його благословленням проведено теж кримінальні акції у Львові. Бандити, які перевели ті злочинні вчинки, мали духовну поміч від свого польового духівника Гриньоха, який при допомозі свого старого приятеля Йосифа Сліпого живе нині в Римі.

Багато фактів стверджує, що ієрархія Унійної церкви була активною частиною терористичного апарату на теренах, занятих німцями."

На стор. 110 автор пише, що "УПА була зорганізована німецькими органами для особливого призначення. Ядром УПА були члени ОУН. До них належали леґіонери баталіону "Нахтіґаль" і подібної групи "Ролянд". Банди УПА діставали зброю і накази від станиць вермахту, який перебрав на себе вишкіл їх кадрів."

Автор зручно для читачів, які не обізнані з тогочасними відносинами, мішає дії спеціяльних органів німецької поліції у протижидівських акціях з українськими організаціями, численних поодиноких українських діячів з німецькою розвідкою так, що такий читач може пов'язувати злочинні дії ґештапівських частин з українським рухом. Уся документація має додатки: "як відомо", " в архівах СРСР маємо документи", але які, де вони і які їхні дати, автор не подає. Усе помішане так, що невідомо, де правда, а де брехня, де власні злочини приписуються українцям. Німецькі поліційні органи — це масові вбивці і злочинці, а російські частини просто янголи. Варта пригадати, що Гітлер дуже цінив методи терору комуністичної Москви і при кожній нагоді старався їх використати.

Так само Рузвельт дуже цінив Сталіна за його здібність тримати сильною рукою стільки народів і такі великі простори. Черчіль пише у споминах, що коли велика трійка дискутувала, що зробити, щоб після війни не відродилася сильна німецька держава, Сталін сказав: "Видайте мені 50.000 німецьких генералів і штабових старшин, я їх постріляю і будемо мати спокій на два покоління" Рузвельт засміявся, а Черчіль, — як пише, — аж "Здеревів".

Другий "твір" із найновішої серії московської пропаґандивної брехні появився у Львові 1982 р. в англійській мові, стор. 55, без ілюстрацій: автор V. Styrkul, "The SS Werewolves"? видання "Каменяр", Львів, 1982. Це коротка історія УД УНА, виїмково, аж дивна, оперта на багатьох правдивих інформаціях. Можливо, що це припадок, але може бути і таке, що в Москві пізнали неефективність дотеперішньої стовідсоткової брехні, хоч в ній не бракує спритно вмішаних фальшів. (Б. Стиркул досі мало відомий знавець тих справ, про які пише, (останньо він виступив в ділянці спорту).

Ось, приклади: "Баталіон "Нахтіґаль" вмаршував до Львова ЗО червня 1941 р. разом з німецькими передовими частинами, які маршували, стріляючи і мордуючи 150.000 місцевого населення, включно з українцями, росіянами, поляками і жидами. Перші жертви згинули з рук баталіону "Нахтіґаль", який мав з собою список осіб, що мали бути зліквідовані. В кількох днях німецької окупації, старшини і вояки баталіону зарізали ножами, подусили і повісили або постріляли сотні визначних суспільних і політичних осіб, науковців, лікарів, письменників і членів їхніх родин. Українські націоналісти, які служили у відділі смерти баталіону, починали великий погром жидів у Львові у відплату за смерть Симона Петлюри, якого вбив жид Шолом Шварцбард в травні 1926 р. у Парижі.

Подібну місію мав батальйон "Ролянд", який діяв у південних районах України.
В той час у Львові відбулися великі збори націоналістів, Стецько проголосив українську владу, назвав сам себе прем'єр-міністром. Український командир батальйону "Нахтіґаль" майор Тур став другим заступником міністра військових справ."

Стиркул цілий час пише про Дивізію — СС, знаючи, що це з'єднання не мало нічого спільного з поліційними формаціями СС. Вона належала до групи дивізій чужинного походження, організованих як зброя — СС. Ті дивізії не мали права носити відзнак німецьких — СС. Стиркул про це знає, бо зрадився в тексті один раз, пишучи про "Ваффен — СС", але його завданням було саме не писати про різниці поліційних і фронтових частин, до яких належала дивізія. Зовсім брехливою інформацією є те, що вояки дивізії були призначені для знищення 500 жидів у лісі. Ця брехня тим менше правдоподібна, бо усім дивізіям зброї — СС було заборонено брати участь у діях, які належали до поліційних відділів — СС. Всі дальші вичислені мордування населення і палення сіл не відповідають правді.

На стор. 34 пише: "Деякі частини дивізії вислано вчасного липня 1944 в інші райони Галичини, де вони діяли цілий місяць, вбиваючи жителів, совєтських партизанів і жидів. Вони повісили і постріляли десятки осіб, не жаліючи ні дітей ні старців. Щоб заощадити амуніцію, вояки зігнали ув'язнених до будинків, де їх живцем спалили. Дітей різали ножами або топили у ріці. Згідно з інформаціями з архівів у СРСР, спеціяльна сотня постріляла або тортурувала на смерть більше як 1500 цивільного населення в районі Львова від червня до 12 липня 1944, а тисячі вислано до Німеччини. На це вказують документальні докази підтверджені багатьома свідками. Позатим, після 12 липня 1944 р. велике місто Олесько спалено до тла. Після 12 липня 287 жителів міста змасакровано. В тому самому періоді спеціяльна сотня постріляла 2000 совєтських полонених в Золочеві. У битві під Бродами Дивізія "Галичина" втратила три четвертих своїх старшин і вояків, Тільки малі групи вирвалися з оточення. Деякі вояки долучилися до Української Повстанської Армії (УПА), щоб продовжувати підпільну і терористичну акцію в запіллі фронту. Також під кінець війни дивізія включила найгірших жорстоких вбивників з баталіонів "Нахтіґаль" і "Ролянда" і 31 Відділ з Волині або Український Самообронний Леґіон (полк. Андрія Мельника)." Автор твердить, згідно з якимись документами, що УД — це воєнні злочинці, за протижидівські операції 1942 р. і вліті 1944 р.

Авторові треба порадити, щоб пошукав інших документів, бо 1942 року дивізії ще не було, а 1944 року жидів уже не було на згаданій автором території. Ніякої сотні для спеціяльних завдань убивання і палення сіл у Дивізії не було, тим більше, що 10 липня УД стояла під Бродами і у другій лінії 22 липня була вже в оточенні.

Наприкінці Стиркул жаліється, що уряди США, В. Британії, Канади та інших західніх держав, порушуючи договір про покарання воєнних злочинців, дозволили їм дістати громадянство, при допомозі леґальних правничих викрутів їм затверджено статут "ДіПі", втікачів і політичних емігрантів.

___________________
* Чи автор не читав " Дорогами 2-ої світової війни" В. Вериги?

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації