ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 20 грудня 2008 р.

В дорозі на схід

В. Михалюсь

Після жорстоких боїв під с. Конюхами в липні 1917 р. Курінь Українських Січових Стрільців під командою от. Кікаля, разом з іншими частинами Австрійської армії попав в московський полон. В цих боях курінь мав знанні втрати в убитих і ранених, а особливо дошкульних втрат зазнала пробойова сотня під командою хор. М. Мінчака. З убитих треба згадати сл. п. пор. Осипа Яримовича, дес. Івана Чабана, вістунів М. Тулійка і С. Тютька, а інших безіменних стрільців, героїв „старої войни", прізвища вже призабулись. В першому прифронтовому селі московських вихідних позицій, якщо пам'ять не зраджує, Будилові, зібрано всіх полонених, яких нараховувалось до п'яти тисяч, і етапним порядком відправлено на схід. Був це збір старшин і вояків різних полків і національностей бувшої австр. армії, між ними Січових Стрільців і вояків українців, від 600-700 чоловік. Коли врахувати, що курінь, який вийшов в поле з с. Верень, жидачівського повіту, дня 7 березня 1917 р. в своєму повному бойовому складі мав тисячу стрільців, то можна твердити, що курінь в боях під Конюхами втратив коло половини свого складу.
Перший відпочинок і нічліг в с. Озірній. Всіх полонених зігнано на леваду біля стації і окружено сильною охороною кіргіських кавалеристів. Холодна липнева ніч досить сильно дошкулювала цій масі людей, з яких майже ніхто не мав плаща, а більшість була навіть без блюзок, взуття і шапок.
Місце вибране під постій було мокре, а наш відпочинок зводився до того, що полонені більшу частину ночі простояли на ногах. Кластись спати на розмоклу землю, де під ногами виступала вода, навіть при нашій втомі цілоденного маршу і пережитих днях фронтового бою — було майже немислиме. Другого дня етапним порядком і під охороною тих же озвірілих кавалеристів рушаємо в дальшу дорогу. В цьому поході — ці охоронці-кати в нелюдський спосіб били нагаями старших віком, змучених і голодних вояків, які відставали від загальної колони. Багатьох ранених і змучених добивали прикладами, дорубували шаблями, або просто пострілами з крісів викінчували свої жертви і залишали в придорожніх ровах. І ось тоді ми перший раз познайомились з розагітованою комуністами бандою горлорізів в солдатських шинелях, колись, можливо, з дисциплінованою військовою частиною.
Десь коло півночі цього ж дня добились ми до Тернополя, без харчування, з одногодинним, відпочинком в дорозі. Тут на камінному помості тернопільських вулиць і заночували, а раннім ранком рушили в дальшу дорогу — в напрямі Підволочиськ. Охороняли нас солдати-піхотинці — більш людяні і вирозумілі. Хворим і раненим дали підводи, а решту полонених повільною ходою з частими відпочинками гнали на схід. В половині дороги, чи не в селі Маріївці, зустрілись ми з полком ім. Богдана Хмельницького, який вже під українськими національними прапорами йшов на західній фронт.
Незабутня зустріч. Вчорашні вороги одягнуті в мундури чужих їм армій, розділені ворожими кордонами, після довгих сотень років зійшлися на рідному подільському шляху і хоч з різними маршрутами — схід і захід — але одною ясною метою: Служити своєму рідному українському народові і боротись спільно за одну ідею — ідею визволення, ідею незалежности Української Держави.
Командант етапу полонених, хоч проти своєї волі, але був змушений припинити дальший похід до Підволочиськ. Тут же залишив етап ночувати і тільки другого дня ввечері добрались ми до призначеного місця, звідкіля поїздом направлено етап до перехідних таборів полонених в Дарниці біля Києва.
Полк ім. Б. Хмельницького слідом за нами відрядив до Києва зв'язкового старшину, завданням якого було поробити старання перед Центральною Радою, щоб не тільки Стрільців, але й усіх полонених українських вояків залишити у Києві. Старший брат не спав. Стрілецька маса захоплена цими небуденними подіями навіть не запримітила відсутности всіх поголовно старшин куреня, починаючи від підхорунжих. Одно було ясно, курінь залишився без своїх старшин і це власне було найбільшим ударом по стрілецькій масі.
Обезголовлена маса стрільців, залишена сама собі, не розгубилась. Треба було діяти і то негайно. З рядів підстаршин і стрільців було вибрано одиниці, які замінили нам наших старшин. Вибраному комітетові, в склад якого входили дес. Бережницький, вістуни Камінський, Кичун, ст. стр. В. Стешинський і Грицьків, було доручено інформувати представників Центральної Ради про нашу основну ціль, а саме: зберегти цілість куреня в одному із таборів м. Києва, або його околиць. Хто робив заходи в нашій справі невідомо, зате стало нам відомо, що командант м. Києва — москаль — не дозволив залишитись стрільцям у Києві і, через декілька днів нашого побуту на Коренівці, всіх полонених стрільців спішним порядком заладовано на річні пароплави і по Дніпрі і Прип'яті відправлено в табір полонених до с. Комарівки, Чернобільського повіту.
Тільки згодом виявилось, з якою метою було це все зроблено комендантом м. Києва, а іменно — розсіяти нас по безлюдних і болотнистих просторах південної частини пінських болот і хоч на деякий час відрізати нам усі шляхи до Києва.
Полонені в тих місцевостях мали будувати нову залізну дорогу Овруч-Чернігів. Траса залізниці від Овруча до Нових Шепелич над Прип'яттю на віддалі коло 200 км. проходила по незаселених — болотнистих місцях. Цю віддаль розбито на малі частки, в які розміщено робітничі сотні в наспіх збитих бараках і розставлених наметах. Одиноким сполученням з Києвом були річкові пароплави. Зимою всі ці простори були зовсім відрізані від світу і щоб дістатись до Києва, треба було пробиватись окружними дорогами герез Овруч-Козятин, або пройти 80 км. невідомими лісами, повними грабіжницьких банд.
Вже на місці, в Кошарівці, як видно за наказом згори, військовий комендант будівництва поділив стрілецький курінь на малі гуртки і приділив їх в робітничі сотні, що були розміщені вздовж будови шляху і віддалені між собою на десятки кілометрів. Внаслідок цього тільки одиницям вдалось окружними шляхами добитись зимою до Києва. Основна, роздріблена маса стрілецтва без найменшого зв'язку між собою сиділа по таборах і чекала весни. В грудні 1918 р. робітники Києва, розаґітовані комуністичними аґентами, зробили збройне повстання проти українського уряду, а московські орди Муравйова і Бош, зайнявши Харків, були на підступах до столиці. Український уряд потребував вірних народній справі борців. Тоді 500 стрільців сиділи безцільно по таборах і не могли допомогти урядові своєї держави.
І тільки в квітні 1918 р., коли відкрились водні шляхи, стрільці вирвались з таборів і прибули до Києва. Полк Січових Стрільців збільшився на кілька сотень добірних вояків, що пізніше стали основним ядром вже тоді Осадного Корпусу СС. В добу визвольних змагань Корпус СС вписав в історію українського війська неодну славну сторінку із своїх перемог.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації