Стежа в Карпатах

Володимир Береза, матурист гімназії оповідає про свою одну патрулю в місяці грудні 1914 р.:
В Порошкові — як ми явилися — на наш привіт вийшов оберст. Вислухав рапорт сотника Вітовського, а відтак звернувся до нас з короткою промовою, що скорше чим ми дійшла до нього слава про нас, та висказав надію, що ми під його рукою цю славу збільшимо. І махаючи рукою на привіт всім показав своє вдоволення з нашого приходу.
Прийшли ми до Поляни (Турія Мезе). — Тут заквартируємо — каже сотник Вітовський — будемо повнити пільну сторожу і висилати патрулі. „Товариші справляйтесь добре! Нас — як ви бачили — прийняли з відкритими раменами. Нас жде праця!" — І зараз викликав сталих командантів стеж, тов. Трух мав визначену найдальшу туру. Він на чолі 20 товаришів попровадив нас. Компас і мапа мали кермувати його кроками. Провідника з цієї околиці ми не мали. Як тільки вийшли — коло 11 год. перед пол. зачав падати дощ, та незадовго мали ми нагоду переконатися, що значить зміна температури, — на горі на північ від Поляни сік нас вже не дощ, а сніг. Сніг падав через цілий час і прикрив лісну дорогу білою лентою, а ми обтяжені кулями, хлібом і консервою мережали на ній глибокими слідами.
Обережно, ступаючи крок за кроком, зайшли ми — як вже смеркалося — до двох самітних хат, може лісничівки. Господарів не було, але застали ми тут мадярів. Вони натопили вже в печі, зварили чай і весело заїдали. На запит, що вони тут роблять — відповіли по-німецьки, що прийшли тут з лінії загрітись. Та де була ця розстрільна — ми не бачили її і не знали. Досить, що вони по нашім заквартированню тут довго не забавляли, помінялися з нашими стрільцями консервою і салом і вибралися в свою путь. Ми заночували тут. Пускатися в дальшу дорогу, не було як, бо темно, ми не мали провідника, ні певної стежки, а самі орієнтувалися і самі шукали дороги. Ніч була темна, а ще до того дощ падав (в долині — в ярі). Через цілу ніч по двох щогодини сторожили ми, а решта спала на долівці, в шапці з крісом при собі. Як лише почало розвиднятися, поманджали ми далі вздовж вузького, для перевоження дерева тору. Та далі треба було змінити напрям — після компаса, пнемося догори, входимо в корито, яким спускали дерево і гейби мостом йдемо вперед. По „мості" добре машерувати, легко. Та ба! Вже скінчилося корито, а перед нами висока гора. Сюди мусимо перейти, так вказує компас. Підпираємося крісами, хапаємося за дерева і поволеньки пнемося вгору. Як вийшли на вершок, на кожному сорочка була мокра, кожний сапав-сапав. Слабшим ця дорога вже надоїла. Нарікають, з огірченням питають: Коли ж дійдемо до визначеного місця. Я змучений, я далі і кроком не рушу. Та як лишатись йому самому в лісі: до своїх прецінь день ходу, а ціль може вже не далека. І пішли по короткім відпочинку далі — змучені, голодні, бо взяли лише кусник хліба і консерву — їду на один день, та й то вже з'їли в лісничівці. Тепер гризли ще деякі цукор — то їх послідні запаси. Але щастя, що стежка рівна, хід вже так не мучить. Ноги самі несуть легке тіло; а очі розглядають довкруги, чи не таїться де відділ москалів, вухами знову ловиш кожний шелест-стукіт, чи не принесе він щось нового. Та довкола тихо! Нікого нема! — Виходимо зі здоровезного букового ліса на поляну. Та заки перший ступив там кроком, затрималися довгу хвилину серед дерев і обсервували, чи не криється тут хтось; а далі пішов один через поляну, а коли безпечно перейшов, дав тихо знак рукою, щоб ми долучилися до нього. Пішли ми далі без шуму, обережно — тепер вже без стежки, в снігу по коліна. Йшли ми по склоні гори, а там вдолині, у стіп гори — як кажуть компас і мапа — пливе річка і розстелилася оселя Збунє. З-за лісу смерек села ми ще не бачили, але вже почули, як кілька разів гавкнув пес. Туди в село вже по доріжці спускаємося по спадистій горі майже бігом, але все обережно, зі збільшеною увагою. Від часу до часу затримуємося і бистрим зором і далековидом оглядаємо довкруги і горбок, який з другої сторони замикав оселю, чи нема там розстрільної або полевої сторожі москалів. Та цього не було. Ми йдемо вперед, вже видно дві хати вдолині, у стіп гори. „Товариші — сховатись в корчі, а я і ви, товаришу, — йдемо на звіди"! — каже ком. Трух. Всі присіли коло корчів смереки, двох пішло до хати, а один — „фербіндунґ" — слідив їх кожний крок, щоб вразі потреби передати приказ команданта Труха. Стар. десятн. Трух і другий товариш розвідалися в хаті — ми самі з-за корчів бачили кілька жінок перед порогом хижі — і зараз т. Т. дав знак рукою. „Вперед!" — повторив приказ „фербіндунґ" і ми спустилися всі в село. Та зараз побачили, що це не село, а просто дві „хижі", а до села ще п'ять мінут ходу. Деякі хотіли ввійти в хату, та т. Трух стримав: „Не вільно, там лежить мерлець"! Затрималися всі і питають, що чули. „Нічого великого. В селі є сімох козаків" — переказує т. Трух, „обійдемо їх". „А може там більша сила?" — говорять недовіряючі селяни. Але командант закінчив розправу і дав приказ: „Вперед! Око! ..", та не докінчив, бо побачив, як тою самою дорогою сходив верховинець-селянин, а за ним мадяри. Глянули ми на них і усміхнулися — а то один в шапці, інший в кашкеті, в циліндрі, капелюсі, в баранячій шапці, ціла мішанина — як звичайно ляндштурмаки. Їх 20 провадить „фенріх" (хорунжий), юнак. Пізнати зараз, що то велика риба, а то має і „штерна" і шаблю з портопе і — що найважніше за ним іде ординанс — пуцер. А пуцер несе наплечник як мішок повний всього. Обережний молодий хорунжий — знав, що треба взяти хліб, шоколяду і т. п., бо певно дивився далеко вперед і думав: „А як мене злапає муска, що я буду їсти!" Добре робив! А то ми наладували хлібник (наплечника на путрулю ніколи не брали) кулями, а тепер були невдоволені, гіркі, що хочемо їсти.
Терпи, коли не знаєш, що треба брати з собою! Та вернім до речі. „Фенріх" не думає тепер про свій повний наплечник, а слухає, як т. Трух „мельдує" йому те, що чув від селян. Вислухав хорунжий і готовить своїх до „борби". „Байонет ауф! М. унд К. — Шпіце!" Роблять це мадяри, роблять і Стрільці. Пішла вперед мадярська „шпіце", пішло ще перед ним стрілецьке „око" — двох люда. За „оком" лучники по одному, а ззаду „головна трупа" з стар. десятником і „фенріхом" на чолі. Дійшло „око" до скруту, звідки видно було село. Затрималися, підійшов „фенріх" і т. Т. та розглядають далековидом. Та певно нічого більше не бачили, як хати. Якраз в часі їх „обсервації" надійшла з села баба і хлопчик. Вони згідно сказали, що в селі лише 7 козаків, більше ні. Коли так то вперед. Розпустили розстрільну і „до стрілу готов" посуваємось вперед. Дійшли до першої хати. „Є в вас москалі?" „Ні нема, а там в корчмі"! „Де корчма?" „А от той дім всередині" — пояснює господар. „Добре! Товариші! Через ріку обійти і заступити їм дорогу" — каже т. Т. Кинулось кількох товаришів в воду, перейшли (вода по кістки) закрилюють, а ту нараз — бух! бух! бух! .. Мадяри побачили на яких 500 кроків козаків і сипнули стрілами. Плян не вдався і закрилювати небезпечно, бо мадяри постріляють нас. Тому і ми почали бухати за втікаючими козаками. Бачили, як один козак впав з коня, а другий тріпнувся і перехилився. Козаки повтікали, хоч не всі — а мадяри зараз по перестрілці поховалися то за доми, то „задекувалися" в рові при дорозі, гейби в окопі. Чому це робили — не можна вияснити — здивувався дуже і „фенріх", коли шукаючи за ними там їх побачив. „Басама кутя" — зачав він до них по мадярськи. „Ви свині!... Хто вам казав стріляти! Чого там задекувалися!? Виходи!" — скінчив він поденервований і схопив свій револьвер, який приготовив на „муску" (москалів). Зібралися чи постягалися мадяри, з яких декотрі вже їли в хаті селянина і роблять відворот. А Стрільці?! Ні одного стрільця не видно коло мадярів. Стрільці далі під командою т. Труха. А т. Трух повів нас в село оглянути корчму, переглянути цілу оселю. Та заздалегідь треба було забезпечитися перед несподіваним нападом. Тому більша частина товаришів розпустила розстрільну на горбку побіч села, з якого видно було на яких 1.000 кроків гостинець, що вів до сусіднього села. Лежить там отже одна часть як охорона, а шістьох пішло поміж хати. Підходять під корчму — та нараз чують: „В середині є ще Москалі! Товариші, обережно! За мною в хату, двох під вікно!" І попровадив т. Т. з бравнінґом в руці.
Неспостережені ввійшли в сіни, т. Т. в одній секунді отворив сильно двері і „Піддайсь!" — крикнув, грозячи при тому бравнінґом. „Не стріляй паночку" — крикнув москаль, всі заметушились і в одній хвилині руки догори. Забрали ми їх кріси, а на приказ „скоро збирайтеся" ! — почали москалі ладувати запаси. А мали і конфітури в слоїках і повні менажки сала топленого і хліба і цукру, а все те, як ми довідалися від них, з Веречок. Сало побачили там в склепі через вікно, пішли тай „купили". „А конфітури в жида" — балакав чистою українською мовою „унтєр" з подільської губернії. Полонені москалі були веселі: „Скінчили воювать!" — кажуть. „О, шкода, що ви нині дісталися в полон. А то завтра Миколая, певно дістали б дарунки на іменини батюшки-царя" — жартують стрільці. „О ми знаємо, які дарунки дістали б від царя: пулі. Ви хороші солдати! воюйте! воюйте добре!" — відказує салдат. Відрікся він всяких дарів, а щасливий, що живе. „Провадьте нас скоро — каже, — а то наші прийдуть і відіб'ють!" Та ми якось не боялись нападу. Двох Стрільців попровадило шістьох солдатів і одного кубанського козака (він впав з коня і не міг вже втекти), і за селом на горі затримались, чекаючи на товаришів. Товариші пішли геть за село і почали розглядатися довкруги. Дивляться, а там далеко попри ліс москалі чалап, чалап посуваються поволі. Їх небагато — кільканадцять — запримітили ми. Певно патруля. Та зачекаємо, вони прийдуть проти нас. І дійсно ми затаїлись і чекаємо. Москалі, нічого не сподіваючись, наближилися і затрималися на краю лісу, яких двіста проків перед нами. Дивляться в село. А ту нараз бух! і — „Піддайсь! Кинь ружо!" — крикнуло чотирьох Стрільців, які гукнули сальвою, не міряючи, щоб лише настрашити. Несподівано заскочені салдати в одній хвилині впали долів і сховались добре за насип. Звідси могли легко наших Стрільців вистріляти, та вони їх може і не бачили. А Стрільці мали їх добре на оці. Бачили добре, як задековані вели коротеньку нараду — що робити. Та якось не підносять рук до гори, не здаються. Коли так, то „огня"! — і післали ми москалям „дарунки-кармельки" на навечер'я Миколая, а за тим і раду — „Піддайсь"! Запороли дарунки в землю і сипнули нею на москалів під сам ніс. Бачать вони, що не на жарти заноситься — кинули кріси перед себе, руки догори і „Не стреляй земляк!" — заголосили. „Не бійтеся! Ходіть сюди!" — крикнули Стрільці до москалів за рікою. А вони як лише на наш приказ розоружились, так тепер самі йдуть до нас. Бо переправитися через ріку і їх провадити, було б для нас зле, це треба б скоро робити і по коліна в воді переправитися на другий беріг. Пощо цього заходу, коли москалі настрашені самі йдуть. Ось бачимо! вони і в чоботах, а не помогло; води наллялося повно за холяви. Тому восьмий і дев'ятий, які послідні йшли, урядилися мудро; скинули на березі чоботи, а коло нас взулися в сухі і сміялися з товаришів-земляків, яким грала вода до маршу. Ви развєд? — питаємо. „Развєд!" „Йде ще другий развєд сюди?" „Ні більше ніхто не йде!" Ну, коли так, то нема вже на кого чекати. „Товариші до своїх! Вертаємось. Двох провадить, решта всі ззаду!" Минули село, наближаємося до двох хиж — чути похоронний спів; на подвір'ю співає дяк над домовиною мерця. Поскидали москалі шапки, перехрестилися, зробили і ми те. Зайшли до товаришів, які з сімома солдатами нас чекали. Та тут зупинились і мадяри з „фенріхом". Товариш розказує нам: „Мадяри хотіли відібрати від мене солдатів, щоб самим попровадити до команданта і напевно похвалитися, що вони їх зловили. „Не буде цього! Хочуть похвалитися, нехай самі злапають. А полонених ми самі зможемо відставити!" Та мадяри по цій відмові, ще просять: „Дайте нам сімох, а самі провадьте дев'ять!" „Нема!" — І пішли ми з полоненими, а за нами мадяри. — Всередині між нами йшов „фенріх" з т. Трухом. Зразу бесідували по-німецьки, а далі чую мадяр каже: „І я руснак!" Підслухую, а вони справді вже говорять зі собою по-"руснацьки". Йшли ми довго, заки зайшли до Збуня, довго і верталися домів. Та вертатися вже було приємніше; ми були вдоволені, що сповнили свою задачу. Заспокоїли ми почасти і свій голод; від москалів попросили по куснику хлібу, а за це обіцяли їм на місці віддати. Розвеселяла нас і розмова з земляками з України. Жартували з нагоди іменин царя Миколюшки; а кроваве, дуже кроваве — добре тямлю — було небо під захід сонця на навечеря іменин. По дорозі злапала нас ніч темна, що ледве на два-три кроки видно. Машируєм змучені, а до села до Поляни ще далеко — самі знаємо. Вже і москалі — хлопи як дуби — втомилися та ледве тягнуть ногами. Поскидали з себе і шинелі, бо попріли сильно. „Наші так далеко на раззєд не ходять" — кажуть москалі. Та це була наша звичайна „вайтґегенде патрулє". Коло 10-ої вночі прийшли ми до села. Розквартирувалися Стрільці з земляками, бо пізно було вже відсилати їх до бриґади. Принесли з кухні рижу, земляки насипали смальцю, аж пливало, покушали їх смачних конфітур, деякі угостили їх горілкою, словом бавилися як рідня. Рано зібрали ми земляків і хочемо відпровадити до бриґади. Та мадяри голосяться до нашого команданта і кажуть, що вони мають полонених відпровадити. „Нам приказав офіцер". Опираємося, але дійсно являється мадярський офіцер і в їх руки віддає полонених. Москалі жалували, що ми їх покидаємо: „Ми думали, що нас цілу дорогу будете провадити". Та ми розлучилися з ними. Мадяри повели — гейби вони зловили, а з собою взяли лише „мельдунґ" т. Труха.
В цій стежі брали участь між іншими: Кузів Олекса, Конопада Михайло, Балюк Іван, Гузар Михайло — з Бучача, Яворський, Левицький Теодор.

Архів УСС