ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 19 лютого 2009 р.

В ОЧАХ ВОРОГА

Роман МАКІТРА

В 2006 році, у видавництві „Яуза" (Москва) вийшла понад 500-сторінкова книга С. Чуєва „Український леґіон". Цей автор спеціялізується на інформаціях про „зрадників совєтської батьківщини", які в роки Другої світової війни осмілилися виступати проти комуністичної диктатури - наприклад, його попередня книга „Прокляті солдати" (2004). Книжка, яку тепер згадуємо - дуже своєрідна. Читач з неї довідується, що жодної України, українського народу чи мови не існує - це лише фантазії, які за чужі гроші придумали „професіональні українці" (ст. 6). Ми маємо справу з „штучно розділеним єдиним народом", в якого є лиш одна мрія - об'єднатися („возз'єднатися") і єдиний правильний шлях - це „ввійти в орбіту" материнської держави (ст.10).
Очевидно, цій мрії протидіють аґенти чужих держав: і „ненаситний юдофоб Тарас Шевченко" (ст. 18), „нетверезу ліру" якого використовували чи використовують вороги Росії (ст. 36), і „антисемітка Олена Пчілка" (ст. 180), і „сторонник сепаратизму поет Іван Франко" (ст. 37), і професор Хрущевський (Грушевський?), який видумав „якусь книжну українську мову" (ст. 31, 38), і взагалі, галичани, які є „людьми із ґенетично зміненою пам'ятею" (ст. 9). Хоча одночасно зустрічаємося із твердженням, що ця Західна Україна була завжди заселена „русинами, руськими та карпато-росами", які сплять і мріють про матушку-Расєю (ст. 77) і т. д. і т. п.
Уся ця маячня не була б варта згадки, тим більше, що в своєму опусі автор припускається численних фактичних помилок, не лише в інтерпретації історії чи подачі фактів, але і перекручуючи прізвища та географічні назви. Декілька прикладів: 1) в виборах 1897 року в Галичині „мазепинці і жандарми вбили сотні (?) руських селян" (ст. 80); 2) Василя Вишиваного автор вперто називає князем фон Габсбурґ-Лєтрінґен (ст. 27) замість Льотрінґен; 3) Сокальський повіт Галичини стає у нього південно-східним (ст. 49); 4) Береза Картузька перетворюється в „Картуз-Березу" (ст. 102); 5) Штаєрмарк (Штирія) іменується в нього Штейнмарком (ст. 429); 6) виявляється, що опублікована ще перед війною трилогія Уласа Самчука „Волинь" була ним написана... лише в еміграції в Канаді (ст. 520). Подібних пасусів стільки, що „нєсть їм числа".
Справа, одначе, в цьому, що на тлі килиму подібних великомосковських фантазій, автором подана відносно об'єктивно історія створення та бойового шляху Дивізії „Галичина",і то на 150 сторінках! Він навіть признає її високу бойову здатність в битві під Бродами, а також цінність вишколу, який відзначав дивізійників, і так придався пізніше в їхній службі в рядах УПА. Щоправда - і тут не обійшлося без перекручування, назвім їх „редакційними помилками" чи скоріше недбалістю. Підписи під карто-схемами, на яких показано битву під Бродами та шлях Дивізії на захід - поміняні місцями, помилковий також ряд підписів під фотографіями: професор Кубійович став Іваном Мітринґою, а генерал Фрайтаґ - Кубійовичем.
Виглядає, що Чуєв цю частину книжки основував вже не на власних фантазіях, а на фактичному матеріялі, який він - о диво! - не змінив і не сфальшував. В списку літератури зустрічаємо до півтора десятка видань 70-90-их років, присвячених іторії Дивізії, чи спогадам її ветеранів. Одначе, ця відносна об'єктивність таїть в собі і небезпеку - непроінформований читач зможе тоді прийняти за правду, хоч би частково,
видумки першого розділу - не можу стриматись, щоб не зацитувати дослівно його назви „Професіональні українці в боротьбі проти Росії 1800-і - 1940 роки".
На цьому можна було б і закінчити інформацію про цей „твір" московського шовініста, але є декілька аспектів, які гідні рефлексії, а саме, треба признати, що в книзі звернено увагу на деякі питання, які, на жаль, слабо освітлені в нашій історії.
Передусім - відомо, що австрійська армія була зорганізована в основному по територіяльному принципові. Відповідно, поодинокі полки мали або чисто мононаціональний склад, або з перевагою вояків однієї народности. Але увага наших істориків зосереджена практично лише на історії Леґіону УСС. Одначе в цих галицьких полках служили та воювали наші батьки чи діди, і для історії Галичини та її народу не менше значення мають відомості про їх участь в боях Першої світової війни. На жаль, в працях наших істориків це питання практично не освітлене, виходячи, мабуть, з міркувань „що це не наша армія". Отже, в книзі Чуєва подано перелік полків ляндвери, які були майже чисто українськими, або кількість українців в яких перевищувала 50%. А їх участь в боях на сербському, італійському та інших фронтах? Адже перипетії війни заносили галичан повсюди, навіть в Туреччину, як це описав Петро Франко в своїй повісті-спогадах „Від Стрипи до Баґдаду".
Подібно в дослідженнях українських істориків дуже слабо освітлені і перипетії боротьби за Галичину в 1914-1917 рр. „Не наша війна"? Без сумніву, але на нашій землі і на наших полях рилися окопи. Як приклад - тепер мало кому відоме прізвище генерала (пізніше фельдмаршала) фон Макензена, під проводом якого австро-німецькі війська прорвали в 1915 році російський фронт під Горлицями і звільнили майже цілу Галичину, в тому числі і Львів, від московської окупації. А чи є десь подрібна характеристика ходу т. зв. Брусіловської офензиви - останньої судороги армії східного агресора?
Інший, надзвичайно цікавий аспект, дещо вже ширше поданий в книзі Чуєва, це відомості про збройні виступи галичан після вибуху німецько-російської війни в 1941 року проти совєтської армії. Мабуть, автор мав доступ до тайних раніше, московських документів, особливо КҐБ. Згідно з його даними виявляється, що ряд місцевостей як в Галичині, так і на Волині були звільнені від совєтської влади самим місцевим населенням, переважно під проводом ОУН, причому йшлося не лише про усунення цивільної адміністрації, але і про роззброєння, часто з боями, відступаючих совєтських військ. Зрозуміло, що особливе обурення автора викликають факти нищення співробітників НКВД... Приведемо хоча б назви деяких поданих ним місцевостей - Лопатин (Радехівщина), Луцьк, Верби (Рівненщина), Коломия, а навіть підльвівські Винники. Інша річ, про фатальний моральний стан втікаючої совєтської армії свідчить майже гумористичне повідомлення Чуєва, що в Підгайцях „місцеві мешканці, озброєні рільничим інвентарем" (читай: коси і сокири) напали й обеззброїли радянських вояків. Що ж, пам'ятаємо, як на вулиці Личаківській у Львові, що веде на схід, наприклад, в кінці червня 1941 року густо, що яких сто-двіста метрів, стояли покинуті танки і бронетранспортери.
Тут виникає питання - при такій загальній протисовєтській активності - де ж були ці „руські", „карпато-роси" та інші сторонники радянщини, про існування яких та мрії про „об'єднання" яких так розпинається автор в першій частині книги? Але, сам він подає і пояснення, приводячи цифри галичан, як він делікатно висловлюється „изз'ятих", тобто вивезених НКВД на Сибір в 1940-1941 роках. А масові морди наших краян з початком війни, гори трупів в пивницях та келіях тюрем? Сам Чуєв пише, що Роман Шухевич на чолі батальйону „Нахтіґаль" рвався до Львова, щоб видобути з тюрми свого брата Юрія, але „органи встигли його своєчасно розстріляти".
Інша річ, що і тут до інформації Чуєва слід ставитися з настороженістю - наприклад, на сторінці 195 він пише, що по маршируючих (скоріш - втікаючих) совєтських відділах був відкритий вогонь з Личаківського цвинтаря, чи з домів по вулиці Курковій (тепер Лисенка). Але хто знає топографію Львова, зразу засумнівається - адже звідтам немає можливости прямого обстрілу вул. Личаківської, якою втікали „доблесні" вояки.
Це питання акцій місцевого населення проти совєтських окупантів також заслуговує освітлення нашими істориками.
І, накінець, Чуєв у другій частині книги дає доволі детальні повідомлення (очевидно, з обуренням) про масову участь українців в зорганізованих Німеччиною збройних відділах, які боролися проти совєтів. Це питання, щоправда, дещо освітлене в нашій історичній літературі, але далеко не повністю. Наприклад, майже „екзотично" сприймається повідомлення про службу біля тисячі добровольців з числа еміґрантів в Хорватськім морськім леґіоні, вояки якого не лише брали участь в боях на Чорному морі, але навіть врятували фельдмаршала фон Маннштайна з підбитого корабля. Тут не місце аналізувати українсько-німецькі відносини взагалі, та позицію керівних кіл Райху не лише щодо українців, але і взагалі до населення зайнятих країн. Знаємо, що на зайнятих совєтських теренах, навіть в Росії, вояків Вермахту зустрічали спочатку з квітами, як визволителів. А пізнішу поведінку німецьких урядових чинників можна коротко охарактеризувати відомими словами князя де Талейрана, зверненням до Наполеона після розстрілу дюка д'Енґієн: „Сір, це гірше, чим злочин - це помилка"... Але, враховуючи сам характер совєтської влади, зовсім зрозумілою є участь цих людей, як говорять, „по стороні меншого зла".
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації