ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 22 лютого 2009 р.

З італійського фронту на український в листопаді 1918 р.

МЕМУАРИСТИКА

Осип Станімір
сотник У.Г.А.


Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені, ні трави, ні деревини і птиць не чути — мовчазна, дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекельним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розриваються, вдаряють об скелі, а ці з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається багатократним ехом об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи — що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі пахкають протяжним свистом — пак, пак! — І коли вправне людське око приглянеться уважніше, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. — По одній стороні австрійські жовніри, по противній італійські. Вже третій місяць находжуся тут на „Монте Бонато" між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри — а я з моєю сотнею около 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Один необережний крок, один неосторожний рух і можна полетіти стрімголов у пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки — це одинока комунікація з запіллям.
Тут застав мене 1-ий листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв'язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а сплетням і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь около 11-ої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайньо поденервований приніс ось таку вістку: „Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку цофається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон". По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Швидко вислав лучбу на право і на ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи показались безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежні патрулі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і о 4-ій год. ранку я дав наказ до відвороту. Аж тут — сильний тріск і свист — і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох поранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотиригодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла — осталися тільки розбиті порожні маґазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин — хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього один мішок сушеної городовини і одного осла, це є — прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно десятиденний марш серед пустих скель Дольомітів. З полудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий гостинець зароївся людською сірою масою. Між нами з'явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, біля двадцять старшин, і заявив ось що: „Мої панове! Загальна ситуація більше ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний відворот армії. Перед нами відмаршували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини, так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко, чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна вас розторощить". По цих словах він почвалував назад, а ми, старшини, ще більше прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо, як руді миші, а разом у сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні — мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчова база. Тут ми заночували, а я видав наказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси як: мука, цукор, кава, сухарі, мармоляда, сушена ярина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжжю та іншим воєнним майном. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кг. мармоляди в розбитих брудних скриньках та 200 кг. муки, решта харчів була не до вжитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все дальше й дальше в глиб Каринтії. Перед нами і за нами — непроглядні маси відступаючого самочинно війська, а по обох боках дороги, по ровах і яругах повно всякого воєнного знаряддя: розбитих авт, польових кухонь, понищеної артилерії, безліч військових та цивільних возів і т. п., та кінських білих скелетів, бо м'ясо, що на них було, голодні вояки вишкрабали до білої кости. На п'ятий день ми осягнули гірський просмик Бремерпасс, високий на 2.170 метрів, де вже був сніг і звільна спускались удолину. Наші харчі скінчились, останню резервову пайку — осла, ми з'їли і марево голоду зависло над нами. Крайньо вичерпані з сил ми відпочивали. Я був близький розпуки. Невже ж прийдеться марно згинути серед пустих скель на чужині ? Виголодніла і перетомлена сотня лежала непорушно на скелястій землі в безвиглядній резиґнації.
Мій мозок працював у найбільшому напруженні. Треба щось придумати, треба рятувати тих людей, з якими пережив так багато воєнних страхіть. І нараз ці мої вояки стали мені такі близькі, такі дорогі, рідні! Я схаменувся, схопився на рівні ноги та крикнув несамовито: „Всі підстаршини до мене"! За хвилину стануло кругом мене кільканадцять підстаршин, випроставшись по військовому. Вказуючи рукою на сотню, я промовив: „Дивіться на цих людей, це вже не військо, це просто нещасні люди. Ми обов'язані їх рятувати і завести там, звідки їх забрали — в рідні сторони. Старайтесь за всяку ціну роздобути якусь поживу! Розглядайтесь на всі боки, за кожним кущем, за скалою, за горою, чи не знайдете якої живини — коня, осла, мула, дикої кози чи зайця і т. п., словом щось до їдження. Мусимо роздобути конечні нам харчі!" На тім я закінчив і ми рушили дальше вдолину, розглядаючись на всі боки. Нараз прискочив до мене капраль Федорів і радісно зголосив: „Пане оберлейтнант, погляньте, ось там на право коло скали щось ворушиться!" Я наставив далековид і розпізнав коня, а відтак ще два коні, як паслися. Не було сумніву, що це якесь кінське депо. Урадуваний я вислав зараз хор. Єґера з патрулею, щоб зареквірував ці коні. Показалось, що в цій пустій закутині було кінське депо під командою лейтенанта, мадяра, який ще нічого не знав про кінець війни й опирався добровільній видачі жаданих коней. Щойно під загрозою насильного забрання, видав їх за посвідкою хорунжого. В цей вечір у нас був дійсний празник. Забито коня, зготовлено вечеру і настрій поправився. Ми були врятовані, і сотня, хоча втомлена, гомоніла пізно в ніч. Дальших п'ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці жемчугами і рубінами. По десятьох днях ми прибули до першої дійсної людської оселі, до міста Лінц. Тут аж кипіло від війська різних національностей та їхніх цивільних представників з національними відзнаками. Українського представництва не було, тому ми його не найшли. Австрійські власті працювали гарячково днями і ночами стараючись якнайскорше відправити напливаючі маси війська до їх місця призначення. Поодиноким націям попризначувано районові збірні пункти. Нас, українців, приміщено в поблизькім селі Анлях. Для орієнтації і щоб рятувати безпомічне українське вояцтво я подав при в'їзді до міста Лінц ось таке оповіщення в німецькій і українській мовах: „Аllе Ukrainer sammeln sich bei Obl. Stanimir in Anlach — Всі українці збираються коло пор. Станіміра в селі Анлях". За два дні до мене зголосилось понад 1.000 людей.
Маючи тільки голодних і обдертих вояків, я кинувся по командах і урядах та просьбою, а то й грозьбою роздобув дещо харчів — хліба, муки, кави й одного вола — себто харчів приблизно на 8 днів дальшого повороту додому. Відтак я удався на залізничний двірець і зголосив транспорт на 1.500 люда до Галичини, до міста Станиславова. Надійшли з Відня часописи і ми вперше довідалися, що австрійська монархія розпалася на поодинокі національні держави, що у Львові перебрали владу українці і що в цілій Галичині йдуть бої між українськими і польськими військовими частинами. Ми на швидкуруч „зукраїнізувались", себто австрійську розетку на шапці обвинули синьо-жовтою стяжкою і на третій день завагонувались, як українська військова частина. З великим синьо-жовтим прапором ми рушили залізницею домів. Серед веселих жовнірських співів і жартів ми приїхали до Вінер-Нойштадт. Тут ми довідались, що транспорти на Краків не йдуть, бо в Галичині бої,і тому я спрямував наш транспорт через Будапешт й Ясіння до Станиславова. Дорога через Мадярщину була страшна. Майже на кожній станції впадали до наших вагонів узброєні банди і грабили, що попало, а опірних побивали до крови. З вагонів можна було чути голоси: „Пане оберлейтнант, нас б'ють!" „Мене роззувають!" „Мене роздягають!" Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервеньював у залізничних властей та команд, взиваючи помочі, на жаль часто-густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту, три четвертих транспорту було босих і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просили, щоб ми в себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть це саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничу військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жахливий. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Командант транспорту хор. X. лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю під опіку мадярської команди, а весь транспорт, около 300 люда, казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали достатню м'ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і ромом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це мала бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині й ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові й цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена потягами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати, що під руки попало. Мої накази заперестати грабунок — на ніщо не придались! На щастя наші залізничники зорієнтувалися в час в грізній ситуації і відсунули мадярів далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничий шлях був ушкоджений. Непривітні вантажні вагони загомоніли. Я не пізнав своїх жовнірів. Виснажені і виголоднілі людські скелети оживились, очі світилися якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо, сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця! Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тьої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони.
Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт зголошено дальше, в касарні 95-го піхотного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими, чи лахміттям обвиненими ногами, не як військо, але, як обдертий похоронний кондукт. На щастя, ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували. Ось так ми дістались з італійського фронту додому.
Щось нове й незнане нас очікувало. Я не міг заснути і вчасним ранком вже був на ногах, ходив сюди й туди, відшукував знайомих і товаришів та розпитував їх безконечно про переворот й перебрання влади в українські руки. О годині 11-ій перед полуднем я став до звіту перед командантом полку сотн. Ляєром, зголосив свій приїзд з італійського фронту та попросив про видачу мундирів й взуття для свого обдертого транспорту. Весь цей день ми відпочивали. Над вечір прийшла до команди полку телеграма такого змісту: „13-ий полк польських уланів, вертаючи з України, зайняв містечко Микулинці і йде на Тернопіль. Вислати туди негайно дві сотні піхоти зі скорострілами!" Сотник Ляєр скликав старшин, відчитав телеграму і завізвав старшин голоситись добровільно на новий фронт, на український. Настала гробова тишина. Молоді і гарно вдягнені старшини запілля дивились тупо перед себе і мовчали. Мені стало гаряче і стидно! Невже ж так поступають українські старшини? Аж тут виступив з ряду найстарший віком і рангою пор. Микола Байрак, гімназ. професор і зголосився на фронт. Я не видержав, станув на „позір" перед командантом полку і зголосив:
— „Пане сотнику, я йду на фронт замість пор. Байрака. Він жонатий і має діти, він робив з вами переворот, він обізнаний зі всіми і вся, він тут, у Станиславові ще потрібний, а я щойно вернувся з італійського фронту і піду собі на український!" У відповідь на це сотн. Ляєр дружньо стиснув мені руку і назначив мене командантом нового півкуреня. — „А тепер, пане сотнику — сказав я — дозвольте, що доберу собі старшин!" — і не чекаючи згоди, відчислив 7-ох з них, по три до кожної сотні і одного до скорострілів. Командантом 1-ої сотні став чет. Володимир Караван, 2-ої чет. Іван Капеніс, скорострілів четар Ганчак, а я — командантом цілого відділу, пізніше 2-го куреня 8-ої самбірської бригади. Ми спішно упорядкували і вирядили сотні найконечнішим воєнним знаряддям та від'їхали на українсько-польський фронт. В Ходорові ми одержали телефонограму, яка здержала наш транспорт та спрямувала його на захід, до станції Глибока під Хировом, до диспозиції підполк. Антона Кравса. В той спосіб нас виряджено на українсько-польський фронт в район Хирова.

Офензивні й дефензивні бої за Хирів і Перемишль

В дні 29-го листопада 1918 р., о год. 3-ій рано ми прибули до місця призначення, до залізничної станції Глибока, що лежить десь у половині дороги між Самбором і Хировом. Тут містився штаб підп. Антона Кравса, команданта хирівського відтинку і я зголосився по дальші накази. Нас спрямовано до містечка Фельштин з тим, що маємо наразі держати гостре поготівля, бо поляки, зайнявши Перемишль, Нижанковичі, Добромиль і Хирів, намагались іти дальше на Самбір. Курінь заквартирувався в школі на ринку, а команда куреня примістилась на приходстві. Опинившись у привітній, теплій кімнаті, я моментально заснув. Десь коло полудня збудив мене плач і метушня в сінях. Я скочив на рівні ноги й відчинив двері. Гурток селян з плачем намагавсь іти до команданта, а священик успокоював і не впускав, бо командант спить. Побачивши мене, тобто команданта, всі разом зголосили, що військо реквірує худобу. Заскочений тим я в першій хвилині думав, що ворог напав на місто і тому скоро спитав, яке військо? „Та те, що на ринку в школі" — впала відповідь. Не було найменшого сумніву, що це мої стрільці і ми гуртом рушили на ринок. Тут дві мої польові кухні приготовлялись до обіду, а недалеко, збоку стояло на припонах 6 штук худоби й одна була вже розчвертована. Я спитав гострим тоном, що це за худоба й отримав відповідь, що це наші УСС-и поворотці з полону з 2-ої сотні зареквірували в селі. Не питаючись дальше, я з місця звернув худобу селянам, а власникові убитої штуки казав виставити посвідку, з якою має удатись до староства в Самборі по заплату. Показалось, що реквізицію запорядив рахунковий підстаршина 2-ої сотні у своїй запопадливості щодо належного запровіянтування куреня, бо інтендантури у нас тоді ще не було. Я скликав збірку обох сотень і гострими словами нап'ятнував самовільний і ганебний вчинок рахункового підстаршини та загрозив, що на будуче, якщо б щось подібного трапилось, то безпощадно віддам виновника під польовий суд. Ми ж українське військо, а поступаємо, як наїзники. — „Дивіться — казав я — як наші люди нами втішились, а незадовго будуть нами своїх дітей страшити, як так будемо воювати!" — При цій нагоді я видав ось такий наказ щодо майбутньої заготівлі харчів: „До часу, заки буде в нас зорганізована інтендантура, всі команданти сотень мають забезпечуватися в поживу дорогою реквізицій по дворах і багатших селянах, а на зареквіровані продукти мають виставляти посвідки, які відтак будуть зреалізовані військовою інтендантурою чи цивільною політичною владою". Того наказу ми, в порозумінні з вищою командою, придержувались десь до половини січня 1919 р., бо щойно тоді почала діяти наша військова провіянтура.
Наводжу цей інцидент тому, щоб доказати, що в перших початках через цілих два місяці — листопад і грудень 1918 р. — наш фронт був зданий виключно на себе, бо наше запілля було ще не упорядковане. Ми воювали, а рівночасно в місцях постою доповнювали свої відділи новобранцями і їх вишколювали, старались про зброю, муніцію і мундири, про санітарний і телефонічний матеріял та про так конечні харчі. Військового „льону" ми ще не мали. Найприкрішою справою того часу був цілковитий брак підручного перев'язочного приладдя, якого ми ніяк не могли роздобути і тому були змушені перев'язувати ранених частинами з білизни, рушників і т. п. В тім часі ми були армією без запілля.
Одної днини, під час видачі сотням обіду, причвалав до нас на коні пор. Цяпяк, адьютант підп. Кравса з наказом негайно йти до протинаступу на Посаду Хирівську і Хирів. Через кілька хвилин курень був готовий і ми рушили бойовим порядком через Фельштин і Городовичі до наступу. Наближаючись обережно до Посади Хирівської ми дістали сильний вогонь з правого боку, з двора Слухиня. Короткий наказ і курінь розвинувся в розстрільну до наступу на двір, звідки впали постріли. Одна сотня пішла фронтально, друга вдарила з лівого боку. Заграли скоростріли і бій почався. Короткими і скорими скоками ми посувались вперед, все ближче й ближче до ворога. Нараз грімке „гурра" — і ми вдерлись до двора. Поляки пішли в розтіч, а ми зайнявши Слухиню, пігнали за ними дальше і здобули Посаду Хирівську, а відтак по короткім але завзятім бою, станцію і місто Хирів. Ворог вивтікав в безпорядку в двох напрямах — на Старяву і на Добромиль. В міжчасі стемніло і почав падати сніг. Щоб не дати нагоди розпорошеному ворогові зібратись, ми напирали дальше і пізнім вечором, около 11-ої год. ми зайняли Добромиль. Тут ми заночували і вислали до команданта відтинку, підп. Кравса, звідомлення про вислід боїв. Над ранком долучилась до нас сотня пор. Антона Тарнавського і ми перевели тимчасову обсаду Добромиля в той спосіб, що сотня пор. Тарнавського мала держати залізничний двірець в Добромилі, а мої дві сотні узгір'я в напрямі сіл Ляцко і Нижанковичі. В Добромилі ми задержались всього два дні. Прийшов свіжий наказ до дальшого наступу на Нижанковичі і Перемишль. Я вислав дві сотні — сотню пор. Тарнавського і сотню чет. Капеніса до фронтового наступу на Нижанковичі, а сам з сотн. чет. Каравана і одним скорострілом, як забезпекою лівого крила пішов в обхід через Гійсько і Сиракізці до села Горохівці. Тут ми наскочили несподівано на слабо обсаджений горохівський форт, прогнали ворога й обсадили форт і ціле село. Звідси я вислав одну чоту на санях з чет. Караваном в погоню за ворогом. Ця чота зайняла вечором форт „Оптень" в Пикуличах, віддалений 2 км. від Перемишля. Так заскочений і частинно окружений ворог вже не ставив більшого опору і під заслоною ночі вивтікав з Нижанкович до Перемишля. Ці два перемиські форти — в Горохівцях і Пикуличах — це були найдальше висунені на захід наші позиції, які нам удалось здобути з початком грудня 1918 р. під час т. зв. першої офензиви на Перемишль, під проводом підполк. Кравса.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації