ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 12 лютого 2009 р.

Під Синевідськом

Василь Дзіковський

(БОЄВИМ ШЛЯХОМ У. С. В.)

Українське Січове Військо збіралося в похід. Раннім леготом спливав вітрець із гір. По широкому блакиті неба бліднів вже місяць.
Окутана ранньою млою дрімала ще Крушельниця.
В долині, за білими хатами, шумів бистрий Стрий.
...А з гір спливав тихий, лагідний вітрець ...
На дорозі біля русла безводного поточища зібралася перша і третя сотня другого куреня.
Сотник пригадав Січовому Війську його обов'язки і завдання.
. . . Пішли . .. Тихо ... поволі...
Довгим гусаком посувалися наші і дві австрійські сотні. За військом, верхом на конях, везли дві гірські гармати і скоростріли.
Одна австрійська сотня поступала як задня бойова сторожа.
Стрий перейшли новопобудованим мостом.
На далекім сході почала бліднути зірчаста, квітчаста блакить.
Зорі меркли, біліли і розпливалися у блідому рум'янці ясніючого неба.
Наставав ясний осінній день ...
Розвиднілося ще більше ... Край неба, ген за горою, за синявою ліса спалахнув рожевим світлом. Білі, маленькі хмаринки зарум'яніли, счервоніли...
Ще наддало світла. Далекий схід запалав, зайнявся червоним полум'ям і поволі, наче вагаючись, викотилося здорове, червоне сонце.
Сильніше подихнув тихий досі вітрець. Стрепенулось, злопотіло віття соснини. Сріблом скапали з них росисті пластинки інею.
З-над ріки і яруг неслась, тікала сива імла. Білою, молочною лентою вилась між горами і гинула десь в ярах.
Тихо ... Ні, не тихо ... За горами, там — де мчиться бистрий Опір і братається зі Стриєм — гуділи глухо гармати. їх гук йшов лісами і яругами і відбивався о скелі Урига і гинув в ярах та підгірських лісах. ..
А із-за тунелю неслись вже нові гуки, новий грімкий рев.
Це наша артилерія підготовляла поле до наступу.
Часто-густо били й скоростріли.
То наступали наші війська на укріплені російські позиції. Ми мали ударити збоку і тим чином взяти ворога в два вогні.
Йшлося про панування над Синевідськом, першим ступенем в Карпати і останнім ключем в поневолену ворогом Галичину . . .

II.

Коло 9 години розложилися ми до відпочинку. Січове і австрійське військо скрилося у балці, порослій буйним чагарником.
Лагідне соняшне проміння гріло зрошену землю.
Тихий вітрець нісся легенько з гір; шепотів в осіннім, різнобарвнім віттю деревини.
Кругом сотників зібрався гурт стрільців. Самі молоді, опалені сонцем і вітром здорові лиця.
Між ними рожевіють і личка п'ятнадцятилітніх вояків.
З цікавістю, тою цікавістю, що напружує всі нерви і горячкує людину, слухали новинок, пожаданих вістей з вітчини... Наші розбили росіян на Сяні, в Прусах ... добули Літтіх ... стоять під мурами Парижа ...
"Перемишль стоїть гордо — мов скала. Тисячі розбиваються об його сильні груди... штурмують раз-по-разу, а це все на марне"...
— „Чи підемо дальше", — питає один молоденький товариш, — „коли проломимо ворожу лінію? Як би я хотів бути в Стрию! Це моє місто!"
— "Певно, що так" — каже сотник. — „На це ж ми йдемо!" Хлопці раділи.
По втечі з рідного краю, по перших кривавих і славних карпатських боях, верталися в рідний край. Мечем несли йому волю, мечем і кров'ю змивали п'ятно зради і ганьби, яку кинули на наш нарід нечесні сусіди.
За Січовим Військом було вже кілька сторінок нової української історії.
По одногодиннім відпочинку і гутірці рушили ми далі. Переходили попри чудові скелі Урича. На величезних звалах каміння, вкритих зеленню моху, перлилася рання роса. В заглублинах білів сніг, або знову горний камінь вилискувався до сонця металічним ясним світлом.
З гір розверталася далека, широка картина. Часом блистів срібний Стрий, то знову ген далеко синіла синя даль і білілись якісь невиразні п'ятна.
Це був Стрий.

III.

Було вже з полудня, коли ми дійшли до високої Комарницької гори.
Попереду і з боків йшли сильні бойові стежі.
Під горою військо задержалося і розвинулося в розстрільну. Стежі посувалися вперед. На чати! Звільна ступали бур'яном, між корчами і по полонині.
Вже під верхом . . . Поклалися . . . Ще мають сині мундури ... Ще ... і скрились в корчах.
По добрій хвилині вернулися. Донесли, що на протилежній горі, у віддалі яких 500-600 кроків є ворожа розстрільна...
Сотники перекинулись словами...
— Команда — „Сотні в розстрільну — руш"...
— Тихо!.. рівно!.. поволі!..
Сотні Василя Дідушка і Дудинського рушили з місця.
Чи вернуться?
На ліво від стрільців розвинулась одна австрійська сотня.
Під верхом гори розстрільна пристанула...
Німий приказ „вперед руш!" і... „долів!"...
З вершка гори розкрилась чудова гірська картина. В далі за лісами мріли сині гори, наші любі високі Карпати. Зправа нашої розстрільної висока стіжкова гора. На ній козацькі окопи. В долині Синевідсько вижне, Стрий і луг.
А за лісом дубина і позиції нашої артилерії.
Перед нами яр, гора і російські окопи.
Звідси побачили ми ворога. Бачили, як безжурно швендявся вздовж своїх ям. Чути було веселість і гутірку солдатів.
Не знали бідняги, що за хвилину-дві посиплеться на них град олова...
Ще кілька хвилин...
Стрільці ждали на дальший приказ ...
Руки стискали судорожно приклад кріса, а очі в горячковім, німім вижиданні слідили рухи ворога. Вишукували жертву — ждали...
... Стріляти!.. Сальвами!..
Тиррах-х-х ... х ... і град куль посипався на ворожі окопи ... Москалі остовпіли. Здавалось нам, що не знали, звідки вогонь і хто на них стріляє ... Зірвались ... Бігають ... Кричать ... ... О, скачуть в рови! Стямились! Вже не видно нікого ...
Піть ... ть ... звенить кулька і заривається за нами в землю ...
Піть ... піть ... піть ...
Кульки свищуть горою, попри нас, падуть перед нами.
Відстрілюються...
Чимраз сильніше.
Кілька кроків за стрілецькою розстрільною, біля невеликого стіжка стоїть сотник. Далековидом слідить ділання вогню Січового Війська. З легко відхилених дрижачих уст падуть короткі, змістові прикази:
"Коберський! Вогонь більше на ліво, там між корчі". . .
„В той ярок, проти соснини!"
„Сильний вогонь".
Кульки сипляться чимраз густіше.
Вже навіть сальвами... Звенять, падуть майже попри нього. А він ні кроком не подається. Стоїть на своїм становищі певний, гордий, рішучий. Здається — немов давній характерник. Правдивий козацький ватажко!. .
Наш вогонь скріпила гірська артилерія, що уставилась позаду нас, в невеличкім смерековім лісі. Стріляла цільно, густо, страшно . . . Кулі рвалися над самими ворожими окопами, рили землю, перевертали невеликі ворожі рови.
Це було знамените підготовлення приступу.
„Вперед!"... „Баґнет на кріс!" „На пробій!" „Руш!"... В-пе-р-е-д!.. Ру .. ш ... ш ... Гур-ра-а-а ... залунав крик соток людей і... хлопці рушили бігцем на приступ.
Росіяни піддалися. Ми полонили цілу повну роту. Не полонили тільки команданта роти. Він утік і завертав поміч, що спішила боронити добуте вже нами російське становище.
Росіяни пробували проти-приступу.
Не повелося — ми прогнали їх і тим самим загрозили з боку їх становищам.
Лиш утеча, як найшвидша утеча могла врятувати ворогів перед цілковитим розгромом і окруженням.
Утекли, втративши більше чим чотири тисячі людей в полонених і велику скількість оружжя.
Ми йшли вперед, на Стрий, у рідну, дорогу сторону.
Мрії наші здійснились.
Душі співали тріюмфальний гимн перемоги...

Писано в полі, 20.1 1916 р.
„Шляхи", Львів, лютий 1916, ч. 6, ст. ст. 192-191/..
Архів УСС
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації