ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 11 лютого 2009 р.

Сьоме і восьме поранення Терешка

МЕМУАРИСТИКА

В. Сімянців

Ніч. Наш полк в рейді — ходимо по ворожому запіллі. Стоїмо на вулиці якогось села. Спереду затримка, мабуть десь близько ворог. Чекаємо вияснення ситуації. Дозволено забігти в хати напитися води. А коли де і дадуть ще й чогось з'їсти — ще ліпше. Ходимо по черзі. Дехто уже і сінця насмикав коневі — господарська дитина.
Тримаю коня Терешка. Чекаю своєї черги, як він повернеться, піду я.
Аж чую Терешко, голосом тривожним, кличе мене. Кинув поводи сусідові, карабін в руки і в двір. Зараз же біля дверей в хату, обпершись об пліт стояв Терешко. Тяжко дихав і хапаючи після кожного складу повітря пробулькав:
„В хаті денікінці".
В цей час хтось у військовому, але без плаща вискочив з хати і біг на тік. Я за ним. Кричу „Стій". Тікає. А чую, що в дворі рух... Наші в дворі.
„Стій" та „стій" — кричу, а той спереду біжить і не оглядається.
Коли той, що тікав, порівнявся з стогами на току, пролунав стріл. Мені не хотілося стріляти, поки не знав певне, хто то.
З-за стогу вийшов Сашко С. Він його і положив. Нахилився, подивилися — погони золоті. Денікінець.
У дворі вже була метушня. Знайшов я Терешка. Його допитували наші старшини, а в хаті забрали чоловік п'ять денікінських старшин. Наші старшини стримали козаків від розправи.
Терешко тільки сказав, що коли він увійшов у хату, на нього з лайкою накинувся старшина. А побачивши перед собою денікінця та ще й з револьвером в руці, потягся рукою по свій револьвер, але не вспів. Денікінець з двох — трьох кроків стріляв.
Тітка ж розказувала, що перед Терешком був якийсь інший козак. Пив той воду і щось голосно говорив, так що закватировані у неї в другій кімнаті денікінці почули. І один з них вийшов до цієї першої кімнати. Козак, побачивши золоті пагони, кинувся до рушниці. Денікінець поквапом сховався до другої кімнати, а козак теж скоренько вийшов у сіни. І зараз же зайшов Терешко, мабуть, той козак і Терешко в сінях розминулися. Коли Терешко увійшов до кімнати, нічого не знаючи, денікінець, не зауваживши зміни, кинувся на нього і стрілив.
А за свою гарячковість і заплатив життям.
Куля пробила груди і десь застрягла — не вийшла.
Терешка перев'язали. І він зовсім зів'яв, навіть не говорив.
Коли ми вже стали на ніч, мене покликали в штаб полку і наказали Терешка відвезти до наших.
А ми в рейді... А де наші? ... Але наказ є наказ.
Добрі коні у возу. Кажуть, що дядько певний, виглядає симпатично, енергійний, рішучий. Як там не будь, а вся надія на дядька, куди привезе, там і будемо.
Терешко на возі. Я на своєму коні, а Терешкового коня в поводі.
Поки Терешкові було зле, не було нам з дядьком так погано. Лежав собі спокійно. Але на ранок він прийшов до себе і от тепер почалося. Все просить, аби я дав йому револьвер і він сам себе застрелить, або щоб я його добив.
А що на таке можна сказати.
Кажу йому, що не маю наказу на таке. Що, навпаки, мушу живого його перевезти до наших — такий наказ.
Намагаюся якось розважити його. А де там, — іншого нічого ні слухати ні говорити не дає як:
„Дай револьвер, або добий".
Мені б було дуже жаль, коли б він умер, боронь Боже, або став калікою. А він — „Добий"!
А тут ще так, що і співчувати не можно — робив вигляд суворого вояка.
Дядькові, видно, теж ці наші „торги" допікали. Повернеться і чемно скаже: „Лежали б ви, козаче, не ваше діло, як начальство наказало. Вам лежать, а нам їхать".
А він і дядька, такого чемного, лає теж. Начипляв тих лайок, як на хвості у корови репяхів увосени.
На якийсь час ніби заспокоївся. Закотив очі під лоба і лежить тихо. Думаю, або зовсім зле, або набрав розуму. Такий терплячий хлопець, це уже сьомий раз ранений. Невже дійсно хоче вмерти? То, думаю, гарячка і тому такий. Він не володіє уже собою.
Коли бачу, відкрив очі і зовсім розумно дивиться. Моргає, ніби не може говорити, тілько губами ворушить. Я нахилився до нього. Кличе очима і так ніби мимрить щось собі під ніс. Не чую. А він все кличе ближче нахилитися. Я вже схилився так, що ліктем лежу на возі ногами зачеплений за коня. Уже зовсім ліг біля нього, а нічого не розберу, що він плямкає, притулив ухо до його рота. Так страшенно намагаюся почути, може останнє слово його. А він витяг мені револьвер з-за пояса. І тепер намагався позбутися мого, так близького сусідства, пустив у ход і руки і ноги. Дядько притримав коні, віз став.
Я вже не зважав на те, що Терешко ранений і мені здається — стукнув його по голові долонею — оглушив. Одняв револьвер.
Лежить Терешко ніби зомлів, а хто йому б тепер вірив, може знову маневр.
Зірвався, сів і здирає з себе перев'язку на грудях. Але за хвильку зсунувся, тепер уже навспражки зомлів. Видно, як кров знову тече з рани. Поклав, як вмів бинт на рану ... Прикрив, обмостив його сінцем.
Я добре розумів Терешка, він завжди казав, що живим в руки більшовикам ніколи не дасться.
І коні, та й ми з дядьком чулися, що треба відпочити. А головне, наближалися до прифронтового запілля з більшовицького боку. Перед нами велике село розтягнуте по розлогій площині. У дядька є знайомі. А по зібраним по дорозі відомостям, більшовиків там не мало б бути. Та ще й треба перев'язати раненого. А вже вночі перейти фронт.
Заїхали в село. І зараз же довідалися, що на другому кінці зайшов більшовицький кінний відділ, але видно, не на довго.
Дядьки поховали наших коней. Терешка перенесли до хати, послали за лікарем, який, на наше щастя, в тому селі, чи може то було містечко, стало перебував.
Лікар уважно оглянув рану. І цікаво, як говорив доктор, видно було, як Терешко наш, прямо таки оживав. А лікар говорив таке: рана, загально, дуже щаслива, навіть досвідченому хірургові не легко так пробити легені, щоб не зачепити нічого, що б загрожувало життю. Мені здається, що і Терешко усміхнувся своєму щастю у тому нещастю. А що куля не вилетіла, говорив далі лікар, так те зовсім не страшне, бо скілько тепер, після війни, ходить людей з кулями всередині а не відбувають того. Ну воскресив нашого Терешка пан доктор!
Пізнім вечором вирушили ми в дальшу дорогу. На Терешкову кобилку сів парубок, бо у випадку потреби, швидко десь проскочити, гаряча кобилка, могла б бути мені великою перешкодою, або мусів би її кинути.
Як нас вели вночі, то тільки можу сказати, їхали ми так ніби ні фронтів, ні війни не було.
Терешко чи спав, чи не обзивався, був тихо.
І вже над ранок були добрих пару кілометрів за нашими, розшукуючи за шпиталем. Завдання, яке здавалося не таким легким, вийшло цілком, як прогулянка. Ані більшовики ані наші підводи і двох вершників не зауважили.
Дядьки наші знали тоді щодо фронтів, дуже багато, і добре знали дороги, по яких військо не ходить.
Віддав я Терешка до шпиталю. Гарненько подякував і провідникові-парубкові, що їхав на Терешковій кобильці. Особливо ж дякував дядькові що вів воза.
І наші лікарі потвердили думку лікаря містечка, щодо щастя в нещасті, — бо куля не зачепила ні одного органу ані кістки.
Показав я Терешкові на прощання кулака, а він мене вилаяв. І не було інакше можливо, бо так вимагала етика того часу... Воїнство м'якости боялося, мабуть більше як смерти.
Може через яких три тижні, десь вештався наш роз'їзд чоловік двадцять і заїхав в село на коротенький відпочинок — погодувати коні. В тому селі, на другому кінці, була розташована якась частина. І мене післав наш старшина зв'язатися з ними. Коні годувалися, щоб не відривати коня від відпочинку, я пішов пішки.
Здалека бачу, Терешко їде. А він малий, а як похилить голову так зовсім, як пацан. Дивиться собі під ноги, волоче ними. Так як ніби згубився в світі.
Швидко підійшов я до нього, підкинув карабін в плече і грізно скомандував:
— „Стій". Терешко став.
— „Молися Богу!" Кажу не спадаючи з тону.
— „Здурів?" Ніби ще зовсім не прокинувся Терешко.
— „Молися Богу! Немає часу, а ту праву руку не тягни до рушниці, ліпше нею перехрестися"!
— „Та ти що"!
— „Просив же ти застрелити, забув?"
— „Так тож ..." І не докінчив він, бо я не витримав і засміявся, усміхнувся і він.
Спустив я до долу карабін, помаленьку вкладаю набійницю до маґазину, щоб Терешко бачив, що я намірявся порожньою рушницею.
А Терешко. — „Якийсь гад забрав у шпиталі всі набої і з рушниці і з револьверу. Твоє щастя!"
Посміялися ми з того „щастя".
"Набої забрав я — бо пам'ятаєш, як ти дурів?", кажу йому. — „Може і дурів, але живим більшовикам в руки не віддамся ніколи".
Отак, по-дурному, був Терешко ранений в сьомий раз.
А тепер розкажу, як Терешко був ранений в раз восьмий і останній.
Це було вже на схилі літа, року тисяча девятсот двадцятого.
Виїхав наш полк до фронту. Наша сотня йшла авангардом. Спершу фронт був у нас спереду, потім чути було стрілянину збоку, а потім уже і за нами. Очевидно, ми продерлися в запілля ворогу. Переходили ми лісками та балками.
Перед великою галявиною сотня стала, схованою в лісі. Мене, Терешка і ще когось третього послали проїхати по доріжці в напрямку до фронту і про бачене повідомляти. Того третього причепили до нас якогось молодого, нам би хотілось когось з буваліших до компанії, та мовчали. З усього видно було, що буде гаряченько. В кожному випадкові не прогулянка лісом.
Бій був не легкий і тривав уже від раня. Відгадували ми так на сотню кулеметів, що строчили без перестанку. Били по обох боках гармати і теж не перириваючи.
Туди, куди ми їхали, проходив більший шлях і його треба було тримати під доглядом.
Проїхали хвилин двадцять і ліс порідшав, це був шлях, за яким ми шукали. Хвильку стояли розглядалися. Терешко виявив охоту підійти ближче подивитися. Ми з'їхали з дороги в ліс, але так, що я бачив ввесь час Терешка. Став він. І робить мені знаки, щоб ішов до нього. Передав і я коня. Пішов. Дійсно, перед нами шлях битий широкий і дорога, що ми нею приїхали, вустить до нього полявиною. Вліво від нас герез шлях ліс рубаний, але молодняк підріс так, що людина сховається межи кущами оброслих пеньків. Вправо і через шлях хата — очевидно лісничівка. Можна було думати, що там штаб. Бо з другого боку хати видно йшла дорога і на ній був рух. Під лісом, проти хати, з нашого боку до тридцяти посідланих коней, але людей мало видно біля коней. Біля воріт хати теж прив'язано з десяток сідланих коней.
Фронт ввесь час наближався.
Пішли назад до коней. Тепер я взяв того третього і все йому показавши, послав з донесенням до сотні.
А фронт ввесь час наближався до нас.
В самий двір ми не могли подивитися, бо з лісу заважав той кінний відділ, а прямо заїхати — трохи завелике ризико.
Ми вже з Терешком „розсобачилися", під'їхали зовсім близько шляху і дивилися, розглядались, як по власному дворі, роблячи плани всяких „якби" та чекаючи, що ось-ось прийде сотня.
Тепер уже фронт лізе на нас.
Більшовицькі гармати б'ють нам через голови, а стрільна наших гармат нам видно, де лягають.
Нараз чуємо команду і цілий відділ кінноти, що стояв так близько нас, швидким алюром, від'їхав по шляху в їхнє запілля.
Кулі уже посвистували — очевидно наші, але ще не так багато.
Нам уже ясно було видно лінію відступаючої ворожої піхоти в молодняк
Майже, в один час, як утекла їхня кіннота, на шляху від фронту, виїхав повіз, така карета, ясно — більша рибка тікала. Підпустили ми ближче, — та до тієї карети... Хтось вискочив, та до лісу тікати, не втік. А візник повернув коні зі шляху в молодняк. Прийшлося його лишити, бо на шлях виїхала тачанка з кулеметом. Хтось втік з тієї тачанки, а когось витягав Терешко. Я тримав коні. Терешко ж кулеметник.
А тут показалась ворожа піхота на шляху. Купами. Чекаю ось заграє кулемет. А тут Терешко: „Так і знав, Шварцльозе, спускова тяга трісла, це їхнє слабке місце". А більшовики уже ось ось обженуть нас.
Кажу: „Коли не стріляє, кинь їм цю цяцьку (а й самому жаль за серце бере такий же випадок), а сідай на коня та треба кудись в бік, бо тут перешкоджаємо".
Завертаємо коні до лісу. Терешко: „Тут тілько спускова тяга, а тачанка, а коні".
Мовчу, знаю що не переконаю, тільки раджу скорше з дороги, щоб товариші не попросили підвезти.
Ми в лісі, а більшовики тікають попри нас.
А ми під, таки добрим, обстрілом наших.
А що куля виробляє в лісі: Хляскає по листях, хряскає в дерева, а котра вибрала собі шлях вище — протяжно тюнькне.
Коні казяться, їхати на доріжці тісно. Терешкова кобилка в поводу, забігає за дерева, треба перебирати поводи, то їй хочеться кудись в бік, чи рве швидко вперед, а перед нами тачанка. Декілька разів пропонував кинути тачанку. Терешко лає мене і вигадує всякі гріхи на мою бідну голову. Не кажу, щоб мені відкручувалася гайка, але не здавалося теж дуже розумним, вештатися, межи цими, „джмілями".
Ранило коня в тачанці.
Кажу: „Кидай".
А Терешко: „Випрягай".
Знав я Терешка — не відмовлю. Тримає він коні, а я відпрягаю.
Коневі вище копита куля перебила ногу.
Уже тепер поганяє він одного коня.
Та й довга ж та дорога була.
Нараз Терешко гекнув, підскочив і знову сів.
Питаю: „Що?"
„Здається, зачіпило".
"Де?"
„В живіт... а пече".
Кулі літають менше.
„Пересядеш на коня" питаю, м'якости в голос додавши.
„Та ні, вже доїду на тачанці". От уже уперте!
Наші швидко гнали вперед і ми вже в запіллі.
Стали. Стяг я з Терешка лахи. На животі дві дірочки і з обох тече кров. Куля пройшла попід самісіньку шкіру, навіть видно, де прошила.
Йому не видно бо одежа піднята. Питає:
„Що там?"
„Кишки, кажу, вилазять".
Сперва помацав рукою, потім піддер вище одежу подивився і побажав, щоб очі повилазили мені.
І тут, уже повчально, коли я помагав йому, чи він мені, скручувати сорочку, щоб прикрити рани, проголосив:
„Дуже добрі кулемети Шварцльозе тілько ота спускова тяга часто тріскається".
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації