Наш досвід минулого і сучасні завдання

Д-р Володимир Галан

Держава — це організація певно означеної, замешкалої території на чолі з урядом, який має повну контролю над її населенням. Історія вказує, що кожна держава завдячує своє існування збройній силі народу, його армії і фльоті. Іншими словами, державне життя нації залежить в простій лінії від її вміння зорганізувати свою збройну силу так, щоб вона успішно берегла границь держави назовні та дала змогу урядові вести контролю над населенням внутрі. Пересягші думками світового мира не розуміли цього життьового закону наша довоєнна суспільність, ні наші політичні партії з часів визвольної війни.
На українських землях під Австрією, де наша суспільність гляділа на вихованців з військових шкіл, як на ледарів непридатних до ніякої хосенної праці, війна заскочила п'ять мільйонів українців з одним старшиною генеральної булави (ген. В. Курманович), одним командантом дивізії (ген. Лаврівський), одним генерал-лікарем, авдитором та кількома полковниками і горсткою молодих старшин: хорунжих та четарів. Загальне число тих старшин не вистачало навіть у сотій частині на обсаду старшинських становищ в австрійських полках з більшістю українських вояків. Трохи покращали відносини в часі світової війни, але виховати старших досвідчених старшин не було можливо.
На Україні булавних старшин було більше, однак це був елемент національно несвідомий. Тому не диво, що коли довелось нам організувати свою армію, наслідки були страшні. За даними сотн. О. Кузьми в книзі „Листопадові Дні" наші військові сили у Львові на день 21 листопада 1919 р. нараховували харчового стану 161 старшин та 4.517 стрільців.
В той же день сили противної сторони (поляків) були: 572 старшин та 4.746 стрільців, або п'ять старшин на одного нашого. Та багато гірше було при дальшій організації армії. В сотні, яка в австрійській армії має 5-6 старшин, був у нас один або двох. В батерії польових гармат замість 5 старшин був 1, в найкращому два. Число старшин при командах бриґад, полків чи корпусів було смішно мале, коли б порівняти з подібними установами других армій.
Десятий артилерійський полк, один з найкращих бойових гарматних полків УГА, в повному складі чотирьох польових батерій, полкового штабу, харчової і муніційної валки, разом поверх 800 людей і 1.000 коней, мав разом десять старшин. Їм доводилось повнити ту службу, яку в американській чи іншій армії — в такому ж полку — виконує 40 старшин. А я переконаний, що не було одного гарматного полку в австрійській чи американській армії, який перебув стільки боїв, як десятий чи який інший гарматний полк нашої армії!
В десятеро гірші були обставини в Дієвій Армії (Вел. України), хоч там заповняли ці місця в революційний спосіб, підносячи в отамани і полковники людей без належного військового вишколу. Коли Галицька Армія була надто консервативна в підготові старшин і не використала якслід навіть підстаршинських кадрів, то в Дієвій Армії в скорому часі зароїлося від полковників без полків. Наслідок був такий, що команданти — як це каже сам інспектор армії УНР полк. В. Кедровський, — втратили контролю над своїми частинами і для заведення дисципліни у війську треба було творити військову Інспектуру. До того ж військовий провід не використав двох літ революції до підготови кадрів для орагнізації армії.
Чисельно наші старшинські кадри були замалі, щоб зорганізувати потрібну армію. Не краще було і щодо якости старшин.
Коли брати під увагу лише бойову здатність старшин, то був це прегарний військовий матеріял, відважний, з досвідом світової війни та повний посвяти. Та змінені господарські, політичні і суспільні відносини вимагали від старшин не тільки воєнного знання, але і творчо-організаційного хисту, знання місцевих, господарських і політичних відносин, вміння негайно наладнувати місцеву адміністрацію та скоординувати її працю з працею бойових частин армії та запілля.
Ще до війни ми читали, що Україна це „медом і молоком текуча країна". Яке ж було наше розчарування, коли після переходу Галицької Армії за Збруч в липні 1919 р. ні населення ні армія не мали соли, нафти, білизни, сірників, навіть звичайного мила і... хліба. Наші вози і гармати без масти скрипіли наче гайвороння, а авта та залізничні вагони лежали безчинно.
І ми вже розуміли, що нам треба захопити, і то скоро, Донецький басейн з вугіллям і залізом, побережжя Чорного моря з покладами соли, та Кавказ і Борислав з нафтою. По здобутті міста Дунаївців ми почали цінити і крайову індустрію, бо тамошнім сукном одягли військо. У Вінниці й Бердичеві ми взули наших стрільців, а київські цукроварні прохарчували армію.
Так ступнево старшини і стрільці вчилися на власній шкірі розуміти значення господарського потенціялу країни. Вони почали розуміти завдання армії — захопити таку територію, яка забезпечила б фізичне існування народу та дала самій армії необхідні припаси. Ми практично вчилися народнього господарства в усіх його ділянках та вперше зміркували значення господарської самовистачальности.
Не менш були ми розчаровані нашим довоєнним знанням поземелля України. У нашій літературі були гарні описи рівного Поділля, Київщини, Херсонщини та інших околиць з їх ріками, ставами та романтичними греблями. Та вивчили ми цей терен тільки тоді, коли треба було пройти таку подільську „річку" з гарматами, а тоді „рівне" Поділля було гірше непрохідне як Карпати! Обозні вози теж надто часто грузнули в багнах і болотах. Мерщій треба було переводити реорганізацію частин, а навіть і зміняти бойову тактику, щоб пристосуватись до обставин терену.
Посуваючись вглиб краю, армія набирала рекрутів та доповняла свої частини. Так ми набирали досвіду в переведенні мобілізації, у вишколенні та забезпеченні війська та пізнавали психічну сторінку нового армійського матеріялу. Стрінувшись з повстанцями під Ходорковом, Корніном, Брусиловом та Макаровом, ми пізнали їх малу бойову вартість та зрозуміли, що створити і завести лад в державі зможе лише добре вишколена, здисциплінована регулярна армія і ця армія мусить держати свою залізну руку над повстанцями-партизанами, підпорядкованими штабові Дієвої Армії.
Вічна тривога за наше запілля навчила нас розуміти вагу забезпечених кордонів, які дали б змогу армії спокійно перевести свою організацію та вивінувати її в усі потрібні воєнні матеріяли. Ми вчилися розв'язувати всі питання, пов'язані з політикою.
Коли ж після цілоденного походу і боїв ми зайшли в село, то і тут наша наука не кінчилася. На кватиру заходили представники села з запитами: Як організувати сільську владу? Що робити з большевицькими комітетами бідноти? Як перевести збір збіжжя, земельну реформу, прохарчування армії? Які гроші будуть в обігу? І сотні інших питань, що їх підсувало щоденне життя мільйонам громадян. Це була наша практична наука політичної адміністрації і народного господарства.
Безперечно, можна було навчитися всього цього і до війни, без цих великих жертв у людях і майні, якби наша молодь думала була тоді над тими господарськими, державно-адміністраційними та військовими проблемами та якби вся суспільність була свідома, що границь держави не сторожать граничні стовпи, але зорганізована військова сила, її армія і фльота...