Наша незакінчена війна

Олег Лисяк

Як це вже стільки разів повторялося, Перша Українська Дивізія УНА (або, як хтось воліє давнішу назву — Дивізія „Галичина") не закінчила війни 8-го травня 1945 року. Це ми повторяли багатократно ще в тих часах, коли ми, за словами сл. п. пор. Любомира Ортинського, „розколисували дзвін" у мюнхенських „Вістях" (які були ще тоді органом цілого нашого Братства і його Головної Управи), це ми наголошували на всіх наших з'їздах, нарадах, публічних виступах, і т. д.
Ясне, що ніхто вже, мабуть, не вимагатиме від більшої частини з нас, щоби ми верталися до активної військової служби, навіть якби „настала велика потреба" ще за нашого життя, що є, зрештою, також можливе...
Але всетаки війна для нас — не скінчилася! Комбатанти, чи пак ветерани інших армій — все одно, тих що виграли, чи навіть тих, що програли другу світову війну — можуть спокійно спочити на лаврах перемоги, чи навіть на заслугах учасників програної війни. Вони можуть спокійно вдягати свої парадні уніформи в день державних свят, можуть парадувати з прапорами, підвищати собі ранґи (якщо десь щось таке водиться), начіпати всі блискучі медалі, робити з'їзди, конвенції, нагадувати собі взаємно „як то було". . . і на тому кінець ...
Але ми, вояки, мабуть однієї з найбільш контроверсійних частин другої світової війни, маємо крім цього всього ще куди важче завдання, яке треба здійснити ще за нашого життя. Ми мусимо залишити за собою „чистий стіл", ми мусимо відійти, давши ворожо наставленому світові доказ правди, що наша частина була складена з найбільш ідейного людського матеріялу в нашій батьківщині в ці часи, що наша Дивізія не сплямилась ніколи і ніде ніяким вчинком, негідним вояцької чести, що ми не були т. зв. коляборантами, що ми не носили ненависного нам знаку „СС", але галицького лева на наших уніформах — навіть, як офіційно наші політики завели нас під цей ярлик.
Багато в цьому бодай частинному „очищенні стола" допоміг факт, що наприкінці існування Дивізії, вона стала частиною Української Національної Армії, під командуванням генерала Павла Шандрука. Скажім собі щиро — ми всі, яким цей факт менше, чи більше подобається, які менше, чи більше люблять генерала Шандрука — що без цієї події, яка таки сталася, ми були б увійшли у підручники історії, як ще одна „СС Дивізія" і на тому кінець.
За двадцять два роки „розколисування дзвона", себто подавання світові „правди про Дивізію", вдалося нам уже, мабуть, переконати усіх в нашому власному українському середовищі, що ім'я Дивізії чисте, що вона боролася за українську справу, що ми такі самі добрі (або майже такі самі добрі), як інші українські вояки тих часів, і як наші попередники. Доказом цього хай буде факт, що коли колишні вояки Дивізії несли на своїх плечах до гробу труну бл. п. Президента УНР д-ра С. Витвицького на цвинтарі в Бавнд Бруку, то навіть „Свобода", (яка винайшла з нагоди свята Шевченка у Вашингтоні „димову заслону" для Дивізійників, називаючи нас „армією інж. Скіри") — тепер назвала Дивізійників (а лише вони несли труну у Бавнд Бруку) — „ветеранами Українських Армій". Хоч по-правді, ми були вояками лише однієї української армії — Української Національної Армії.
Одним словом, ми переконали вже майже всіх з вийнятком кількох хронічних ненависників Дивізії, але це вже ми також якось переболіємо.
Коли йдеться про зовнішній світ, нас цікавить, що говорять і пишуть про нас впродовж минулих років наші вороги, зокрема москалі і поляки. Москалям дивуватися не можна, так само як і їхнім прислужникам в нашій поневоленій батьківщині. Дивізія була створена до боротьби з Москвою, вона це завдання боротьби виконувала з честю на бойових фронтах під Тернополем, Лопатином, Бродами, Банською Бистрицею, Ґнасом, Ґляйхенберґом, і з такою самою честю поставилася опісля до „репатріаційних" заходів москалів, перебуваючи в полоні.
Але що дивніше — це становище поляків до Дивізії. Воно (з вийнятком дуже нечисленних голосів) є виразно не лише неґативне, але й наклепницьке. Поляки чомусь уважають образою для себе сам факт створення української військової частини під час другої світової війни і трактують „справу Дивізії" без тіні об'єктивізму, але й виразно фальшуючи факти, нагинаючи історію по думці совєтських інтересів.
Щоб не бути голословним, зацитуймо лише декілька квіток з багатої китиці наклепів на „Дивізію Галичина" чи, пак І УД УНА:
„ВТК Тиґоднік Католікуф" в ч. 43 за 25. X. 1964, пише між іншим, в статті підписаній ініціялами С. Н., таке: „Творення дивізії проклямовано дуже врочисто дня 28 квітня 1943 року у Львові... Як виявилося, не забракло наївних, які дали взяти себе на лапку обіцянок: до липня дивізія осягнула стан 28.000 людей. Молодь, не маючи провідників і фальшиво поінформована, несвідома справжніх цілей німців і ошукана словом „Галичина", не добачила браку слова „Україна"... (По правді, ми це дуже добре бачили і ми знали, чому приймаємо зброю в руки тих, що нам її давали. О. Л.)
Інший наш „приятель", до речі колишній львівський „батяр", (як виходить з його, мабуть автобіоґрафічної книжечки п. н. „До неба не можна відразу"), Яцек Вільчур, не може приховати, ні в згаданих „мемуарах", ні в газетній статті, ненависти до українців. Ось, що пише Вільчур:
„Підставовою функцією Дивізії було вбивання („морд"). Поодинокі батальйони і полки дивізії брали участь у діях проти партизанів*), в пацифікаціях, в масових екзекуціях..." Що на це відповісти? Де? Коли?
Цей самий львівський вільчур в іншій газетній статті, пише таке: „Шлях цієї дивізії був позначений кров'ю невинних, терором, ґвалтуванням..."
Нема чому дивуватися різним „режимовим" вільчурам, бо, як відомо, існує засада: „Скачи, враже, як пан каже..." Тон цих писань зовсім не відбігає від цього тону, що його бере добре нам відомий співавтор книжки „Під чужими прапорами", що паплюжив, між іншим, і нашу Дивізію, москаль Владімір Бєляєв. Він пише у московській „Літературній Газеті" за 19. XI. 1964 таку „літературу":
„Эсесовцы" (мова про Дивізію) принимают активное участие в кровавом подавлении варшавского восстания, они пытаются задавить движение сопротивления во Франции и Италии. Везде і всюду куда бы не направлял татуированих (у кождого эсесовца на руке была вытатуированная группа крови) подручных Шандрука рейхсфюрер Гиммлер, они проявлали себя как самые верные псы гитлеровского рейха."
Вистачить?
В цей сам тон вдаряє також і польське „Радіо Варшава" в авдиції для поляків за кордоном. Транскрипт цієї авдиції, виголошеної дня 28. II. 1964 ред. Генриком Подольським, звучить ось як:
„Дивізія ця має на своєму сумлінні смерть і муки десятків тисяч поляків . . . участь у здавлюванні варшавського повстання. Вона брала участь у найбрутальніших терористичних акціях, які переводили в різних місцевостях Польщі гітлерівські людовбивці. В рядах дивізії „СС Ґаліцієн" находилися найгірші і найбільш здеґенеровані одиниці, які в багатьох випадках перевершували своєю брутальністю СС-манів німецького походження..."
Як вже сказано — можна зрозуміти, коли ці безприкладні наклепи, не підтверджені ні одним фактом (бо ж таких не було!) пишуть москалі чи ,,п. о. п."-и („пелньонци обовйонзкі поляка" — сповняючий обов'язки поляка. О. Л.). Насправді, Дивізія навіть ніколи не була на польських землях, крім короткого часу початкового вишколу коло Дембіци в т. зв. „Гайделяґрі", де, зрештою не було ні одного інцинденту з польським населенням (якщо не рахувати кількох польських „фольксдойчерів" — баншуців, що дістали прочухана від наших рекрутів за надто „службове" відношення до українських жінок, матерей, дружин і сестер новобранців, які відвідували вояків Дивізії в „Гайделяґрі"). Але, якщо наші польські сусіди уважають, що бій під Бродами, бої з совєтськими партизанами на Холмщині, бої коло Тернополя чи Лопатина відбувалися на „польських зємях"... — га, то тоді нема вже ради!
Ще дивнішим здається, коли і польська еміґраційна преса майже без вийнятків вдаряє в унісон з режимовими вислужниками. Померлий вже, польський комбатант, Станіслав Юзьвяк в листі до редакції „Народовца" писав: „Діяльність СС Ґаліцієн записалася кривавими літерами в пам'яті поляків в краю підчас німецької окупації..." Небіжчик Юзьвяк вже „по тому боці", там де нема ненависти і злоби — може там переконався, чия правда.. .
Навіть дві пані, а саме пані Йоанна Кручинська і Марія Шушкевічова взялися до нас. Вони у своїй писаній „вірібус унітіс" статті в журналі „Наш Знак" п. н. „Хрест за злочини" (йдеться про „Віртуті Мілітарі" генерала Павла Шандрука, якому вручив це польське бойове відзначення польський генерал Владислав Андерс, що, зрештою, не викликало теж ентузіязму в українських колах). До речі, ціла польська преса називає однозгідно (хоч незгідно з історичною правдою) генерала Шандрука „СС Оберґруппенфюрером". Обі згадані пані цитують „історика" Вєслава Шоту. Ось що пише цей „історик":
„На весну 1943 року українці почали організувати одиниці призначені до боротьби з Совєтським Союзом. Добровольців було небагато (справді — „небагато". За протоколом Військової Управи з дати 9 жовтня 1943 року — до Дивізії зголосилося — „раптом" 80.000 людей. О. Л.). Голосилося передусім усякого роду шумовиння, криміналісти (це ми, цих „небагато" 80.000. О. Л.), як також фанатичні прихильники фашизму"...
Ну, вже за цю „історичну роботу" повинен „історик" Вєслав Шота отримати добру нагороду від Москви. Як це писалося у „Вєславі" Казімєжа Бродзіньского: „Тшиста таляруф положил на лавє, і так повяда: Зґарній то, Вєславє!"
А „історик" В'єслав Шота — це дипломований майор ... Далі шановні Авторки пишуть ще таке (не цитують вже нікого, але самі від себе):
„Польська суспільність має вироблену думку про українську солдатеску, яка на своєму рахунку записала безчисленні жахливі у своєму дикунстві злочини, сповнені на поляках, а в політичних плянах мала намір відорвати від Польщі цілу Лемківщину, аж за Криницю ..." Обі пані, мабуть, перебувають у Швеції, де виходить їх цикльостилевий „Наш Знак", а „Лемковщизна" наразі належить до „людової мацєжи", з ласки товаришів комуністів... І на закінчення цього концерту, ще одна „родзинка", вживаючи вислову наших сусідів. Прізвище Стефан Мережка, щось трохи закидає висловом: „Ґенте рутенус, націоне польонус, і т. д... Ось, що мережить еміґраційна мережка:
„Як загальновідомо, ця формація була створена гітлерівцями, які вживали СС Ґаліцієн для різних злочинних акцій, м. і. також проти-протипольських. В дійсності була СС Ґаліцієн в окупованій Польщі лише гітлерівським інструментом і не інакше, а власне як знаряддя гітлерівських злочинів і знущань була трактована владою польського підпілля і польською опінією в краю і за кордоном..." І так далі в тому тоні про „криваві відділи СС Ґаліцієн".
Поляків ми не переконаємо, хіба тих нечисленних об'єктивних, які, зрештою мають власні погляди на ці справи, і нашої „агітації" не потребують. До них належить відважна, і неортодоксійна паризька „Культура", яка помістила у відділі „Найновіша Історія Польщі" статтю сл. п. д-ра Любомира Ортинського „Правда про Українську Дивізію" і яка помістила польський переклад статті генерала Павла Шандрука, (яку ми друкували в ч. 1-65 "Вістей Комбатанта"). До цих нечисленних належить теж політичний двотижневик „Ютро Польські", що виходить в Лондоні і який в числі за 22 серпня 1965, в статті „Діялог чи базікання" („Діяльоґ чи пискуфкі") пише таке:
„Таку саму демагогію розведено в краю і за кордоном довкола ред. Ґедройця за те, що мав відвагу станути в обороні генерала Шандрука. Здогадний злочин генерала Шандрука полягає на тому, що в останній хвилині перед упадком Німеччини погодився обняти командування над українськими військовими частинами, завдяки чому зумів вивести їх поза лінію фронту, до американської окупаційної зони (Невірно. Більша частина Дивізії перейшла до англійської окупаційної зони. О. Л.) і урятувати їх перед долею козаків Власова (Також невірно. Козаків у Власова не було. Козацький корпус видали англійці большевикам коло Лінцу. О.Л.), який поголовно видано НКВД на загибіль. Здеґенерований злочинець досьогодні не може забути про те, що колись ці нещасні жертви висовгнулися з його лапищ і з жадобою помсти переслідує їх досьогодні, щоб заспокоїти свої кровожадні інстинкти.
Але засадниче питання, чому ми на еміграції, а також крайова преса маємо прикладати до цього руку, розписуючись цілими місяцями про цю справу? Що для Москви українське питання є дуже дразливе і тому вона така наполеглива — це розуміємо. Але чому поляки в краю і на еміграції мають понижуватись до ролі гончих собак в цій московській погоні за українськими жертвами — цього ми ніяким способом не можемо зрозуміти..."
Як бачимо, об'єктивні очі потраплять побачити правду, хоча б так, як ред. Ґедройць чи автор вище наведеної статті, чи як американський історик Джан А. Армстронґ, який без ентузіязму, але об'єктивно, хоч коротко розглядає справу Дивізії в своїй праці п. н. „Український Націоналізм 1939-45". Правда, ми хотіли б, щоб польська сторона більше спиралась на фактах, а менше на емоціях — так само, зрештою, як ми хотіли б, щоб і наші власні дії були кермовані менше романтичними поривами серця, а більше мудрецевим „скельцем і оком."
Тому власне, щоби дати світові нефальшовану правду про Дивізію, бо правди ми не лякаємося, щоб ця правда була зафіксована чимось тривкішим, ніж газетною статтею — нашою справою є подбати, щоби в підручниках історії справа Дивізії „вийшла на чисті води."
Очевидно, що не в підручниках історії, дириґованої з Кремля, але об'єктивної, якої не можна посудити в тенденційності. Треба, щоб в наукових, спертих на історичних дослідах, книгах ім'я Дивізії „Галичина", ім'я Першої УД УНА було таким, яким були її дії: чистим, вояцьким, українським — навіть, якщо не все, що об'єктивна історія
скаже про нас, буде нам приємне, зокрема, коли в ній говорити будеться про дії не вояків, але політиків і „політиків" цього часу.
Об'єктивний науковий світ мусить дістати в руки джерельно чисту, сперту на матеріялах і фактах та документах, а не „емоційних базах" — історію нашої частини. Ми не можемо засипляти ветерансько-комбатантським сном, обмежуватися до пам'яткових медалів, підвищених ранґ, барвних прапорів, символічних могил, печення бараболь, комбатантських шапок, (хочби з найкращими левиками) і до промов в річницю Бродів. Завданням нашого покоління, поки ми ще живі і маємо можливість — а можливість маємо — дати світові ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ! Не написану нами самими — ми подали б забагато нашого сантименту, зрештою, потрібного і конечного при інших нагодах, а їх є досить. Нехай холодні уми, перестудіювавши документи, вислухавши свідчень, прочитавши матеріяли — напишуть ПРАВДУ. Правди ми не боїмося. Може не все буде таким, як ми хочемо бачити на академічних імпрезах, але не можемо дозволити, щоб псевдоісторики називали нас „шумовинням, кримінальними елементами, фанатичними фашистами", і т. д. Ми не можемо дозволити, щоб наші поляглі друзі були натавровані, як вбивники, ґвалтівники, бандити і розбишаки, виконавці масових екзекуцій. Правду — ми знаємо — хай пізнає її світ з об'єктивних джерел.
Ось чому „наша війна не закінчена", чому ми не можемо спочити в тіні прапорів наших Станиць, в блиску пам'яткових медалів, і вищих ранґ, чому не можемо лише вдоволятися минулим — але мусимо дбати про майбутнє. Хай наші діти і їх діти — діти українських вояків мають змогу сміливо глянути в очі чужому, не раз і ворожому, світові в очі. Це наш обов'язок — обов'язок воїнів, — вояків НАШОЇ НЕЗАКІНЧЕНОЇ ВІЙНИ!

*) Проти большевицьких, так. О.Л.