ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 3 лютого 2009 р.

Генерал Володимир Сальський

Ген. А. Валійський


...бувший Командарм і військовий міністр УНР, Ген. Штабу, ген.-хорунжий Володимир Сальський ...
Я, як найближчий співробітник його, в останніх чотирьох роках Його життя, взяв на себе почесний обов'язок поділитися короткими спогадами про життя Генерала, доки ще ці спогади залишилися в моїй пам'яті. Повторюю короткими, бо на превеликий жаль, а може навіть і сором, передусім нам, бувшим воякам, що до цього часу ми не маємо жадних друкованих спогадів про особу, що займала такі високі пости на позиціях наших визвольних змагань.
Покійний ген. В. Сальський, народився 1883 року в м. Острозі на Волині, де закінчив гімназію. Проти волі своїх батьків вибирає воєнну карієру і вступає до Віденської Військової Школи, яку закінчив як один з кращих юнаків. Будучи старшиною в пішому полку, Генерал мріє про вищу військову освіту, яку в той час не так легко було здобути без спеціяльної протекції впливових осіб в Петербурзі. В 1909 р. після здачі конкурсового іспиту, молодий старшина В. Сальський, був прийнятий у Воєнну Академію в Петербурзі, яку й закінчив по 1-му розряду в 1912 році разом з генералами Капустянським і Кущем. Відбувши вимаганий військовий стаж, Покійний Генерал, був призначений Начальником Штабу в 55 російській дивізії в складі якої і вирушив на фронт в 1914 році. Крім того, під час першої світової війни, працював в Штабах Корпусу і Армії, головно в характері оперативного старшини і закінчив свою службу в російській армії в ранзі підполковника.
Уже в першій половині 1917 року, як тільки почалася організація Української Армії, Генерал є вже в Києві на становищі Нач. Штабу Лівобережжя, а потім Начальника Штабу Осадного Команданта м. Києва, що ним на той час був Ковенко.
За Гетьманату, Генерал працює у військово-вишкільній Управі Ген. Штабу, разом з ген. Юнаковим. При Директорії працює в Ген. Штабі на другорядних становищах аж до травня 1919 року.
Треба об'єктивно ствердити, що в той період керівниками Військового Міністерства були особи, яких революційна хвиля винесла на поверхню, але які проте мали дуже малий військовий стаж та дуже підозріло ставилися до старшин бувшої російської армії, зокрема до старшин Ген. Штабу, іронічно називаючи їх фахівцями.
Тому і не були тоді такі здібні старшини, як ген. Сальський, відповідно використані. Аж нарешті в травні 1919 року, Генерал, був призначений Командувачем Запоріжського Корпусу.
Був це період дуже тяжкий так для корпусу, як і для цілої Української Армії. Корпус, переїхавши з півдня України, був цілковито обезброєний і пограбований румунами. Інші частини Армії УНР в той час оперували на Волині в районі Ямпіль-Базалія-Купіль, поволі відступаючи під натиском переважаючих сил червоних. Ситуація Уряду УНР і Гол. Командування, була трагічна, бо під тиском поляків, Галицька Армія залишила Тернопіль, а наш Уряд опинився в потягах між Тернополем і Волочиськами.
Отож в такій спеціяльно тяжкій ситуації, Генерал вступив в обов'язки Командувача частин здеморалізованого Запоріжського Корпусу. Дякуючи великим організаційним і тактичним здібностям, сильній волі і енергії нового командувача, Корпус в короткому часі, стає на всі 100% бойово здібною частиною. Він в тяжких боях форсує Збруч і в короткому часі, звільняє від большевиків Проскурів і більшу частину Поділля. Але в той час інші частини Української Армії не мають успіху і відходять, частинно здеморалізовані, через Чорний Острів на Кам'янець. Під натиском переважаючих ворожих сил, Запоріжський Корпус мусів також залишити Проскурів і відійшов у район Ярмолинець, де дістав наказ за всяку ціну цей район втримати, щоб забезпечити пляцдарм для розташування і відпочинку Галицької Армії, яка вже мала переходити Збруч для з'єднання з Наддніпрянською Армією. Завдання для Корпусу дуже тяжке, бож на полі бою він залишився майже сам. Волинська Група, тимчасово втративши боєздатність, відійшла в район Смотрича, а Корпус СС — в район Лянскоруня для організації і відпочинку. Запоріжці одні провадять бої і втримуються лише завдяки дуже вмілому перепровадженню тактичних маневрів, як напр. контрнаступ 6-ої Запоріжської Дивізії з району Зінькова в запілля червоної Таращанської Дивізії. Відзначилася в тих боях також і Житомирська Юнацька Школа, затримуючи червоних в районі Смотрича.
У висліді цих боїз, призначений для Галицької Армії район був утриманий. В тому часі наступило об'єднання Українських Армій перед спільним наступом на Київ. Згідно директив для цього наступу, Запоріжці спочатку входять в склад Центральної Групи, а потім призначаються для забезпечення правого крила головних сил. І так в першому періоді наступу на Київ, Запоріжці разом з другим Галицьким Корпусом, здобувають Проскурів ЗО липня 1919 року. Стараючись нав'язати тісніший контакт і братерське співжиття з Галицьким військом, з ініціятиви Генерала, старшини Запоріжського Корпусу, влаштували в Проскурові прийняття, де і наступив той особистий контакт і взаємне пізнання.
Під час другої фази наступу на Київ — боїв за Жмеринку, Запоріжці виконують сміливий маневр на Вінницю з метою полегшити здобуття Жмеринки і захоплення цілої червоної жмеринської групи. Маневр був дуже добре продуманий і опрацьований Генералом, тільки незалежно від нього, був спізнений на 24 години, а тому не мав того 100% успіху, який Генерал хотів осягнути.
В дальшому марші на Київ, Корпус посувається на правому крилі 1-го і 3-го Галицьких Корпусів, забезпечуючи їх, і утримуючи зв'язок з вапнярською Групою Ген. Удовиченка.
Дякуючи вмілому маневрові під Липівцем 16 серпня, Корпус розбиває велике з'єднання червоних, беручи до полону 500 чоловік; 24 серпня під Білою Церквою, після несподіваних і впертих боїв, Корпус осягнув великий успіх, розбивши большевицьку бриґаду, що мала замір прорватись на північ. Ця група належала до складу 14-ої совєтської армії, що оперувала на півдні, проти Ген. Удовиченка. Нарешті ЗО серпня Генерал на чолі Запоріжців урочисто входить до Києва.
Щодо подій у Києві в днях 30-31 серпня, то всі ми добре про них знаємо, але я тут вчиню певний нетакт у відношенні до Генерала, бо на мою думку, він в тій ситуації, повинен був взяти в свої руки ініціятиву. Не звертаючи уваги на пертрактації Ген. Кравса зі штабом Бредова, мусів би „збунтуватися" і силою викинути білих з Києва, поставивши тим самим дипломатів і Гол. Команду, перед доконаним фактом. Генерал вже мав в той час призначення на команданта Києва і околиць в 50-тикілометровому радіюсі і це ще більш давало йому моральне право на цей, як його називаю „бунт". Думаю, що почуття дисципліни і великої відповідальности, стримало його від цього кроку.
Київські події неґативно вплинули на моральний і бойовий стан Української Армії, яка відступивши від Києва, нечинно придивлялася, як безкарно 14-та червона армія, проходила на північ коридором, що утворився між Українськими Арміями і частинами Денікіна, та 14 червона армія, яка мала бути цілковито знищена. Це ще в більшій мірі деморалізуюче вплинуло на стан наших Армій і саме в той невідрадний час, Генерал був призначений Командармом Наддніпрянської Армії.
Багато енергії витратив Генерал, щоб недопустити до повного розкладу нашої Армії, бож крім військових невдач, почався в армії тиф і інші хвороби, а головне, деякий диссонанс між Нач. Командою Галицької Армії і Штабом Наддніпрянської Армії. Генерал відбув кілька нарад з представниками Галицької Армії в Жмеринці, але не дивлячись на всі Його зусилля, вже не вдалося привернути ту єдність, яка існувала до Києва. Вичерпаний морально і фізично, Генерал В. Сальський подається на димісію, і передає командування Наддніпрянською Армією, Полк. Василеві Тютюнникові.
В 1920 році, під час наступу на Київ, Генерал, як Військовий Міністр, енергійно працює над розбудовою Української Армії і лише брак зброї, яку поляки обіцяли дати, але не дотримавши слова, не дали, перекреслює пляни Генерала.
Перші роки еміґрації, Генерал не бере активної участи в політичному і військовому житті і тільки в 1924 році, був знову призначений військовим міністром. Від того часу розпочав він енергійну працю, спеціяльно в справі вишколу нашого вояцтва. Він організує і керує нашим зв'язком з Україною, працює над вишколом вояцтва і керує тими військовими товариствами, що існували в Польщі, Чехії, Румунії і Франції. Дбає про постійну участь наших делегатів на міжнародних конґресах інвалідів і комбатантів. Бере активну участь у військових виданнях „За Державність", „Табор" тощо, як також у праці Центрального Комітету у Варшаві. Великою заслугою його було теж прийняття наших старшин цо чужинецьких армій.
Для технічного полагодження всіх вище згаданих справ, існував у Варшаві Штаб Військового Міністра, на чолі якого спочатку стояв генерал В. Кущ, потім генерал П. Шандрук, а від травня 1936 року, генерального штабу підполковник А. Валійський. Крім біжучого листування, Штаб опрацьовував штати організації армії і різні інструкції, а також утримував в актуальності наш мобілізаційний плян.
Приватне життя Генерала, було дуже просте і скромне. Щодня від години восьмої до дев'ятої рано, відбувався доклад начальника штабу, а потім дуже часто дискусії на різні військові теми, якими так цікавився Генерал.
В 1939 році, коли війна з німцями була близька, Генерал Сальський інтервеньював у поляків, щоб наші контрактові старшини, на випадок такого зудару, не брали участи, бо наше призначення було цілком інше. Правда, спочатку поляки обіцяли не мобілізувати наших старшин, а потім не дотримали слова і наказали залишитись при своїх бойових відділах, консеквенцією чого, всі контрактові старшини, опинилися в німецьких таборах для полонених. Пригадую, як на одній зустрічі в моєму помешканні в середині серпня 1939 року, участь в якій брали: з боку українського — Президент А. Лівицький і Ген. В. Сальський, а з боку поляків — нач. східнього департаменту Міністерства Закордонних Справ, здається мені, п. Кобилянський, нач. 2-го відділу польського Ген. Штабу — полк. Пелчинський і старшина цього ж відділу — майор Харашкевич. Під час розмов Ген. Сальський запитав п. Кобилянського: — на випадок польсько-німецької війни, яка, на думку польського уряду, буде реакція большевиків? На це п. Кобилянський відповів: "Ми маємо з совєтами пакт неаґресії, а крім того, п. Молотов запевнив нашого амбасадора в Москві, що на випадок конфлікту, будуть невтральні, а навіть дадуть допомогу." Почувши це, Ген. Сальський сказав: „Хоч ви з большевиками близькі сусіди і маєте з ними пакт неаґресії, але їх крутійства — не знаєте!"
До останнього моменту Генерал не вірив, що поляки допустять до війни і навіть 1-го вересня 39 року, коли я, як і щодня, прийшов з докладом і почули ми протилетунські гарматні вибухи, то пригадую, як Генерал сказав: це правдоподібно проба протилетунської оборони. Але коли ми вийшли на балькон і побачили німецькі літаки та розриви бомб, Генерал трохи задумався, а потім сказав: „Пропала Польща, хай живе Україна".
Коли німці вже здобули Варшаву і майже цілу Польщу, Генерал сильно заломився фізично і морально, бо по-перше не знав про долю свого сина, що був у польській авіяції, а головне, що сам був на положенні конфінованого. Велике незнане щодо заміру німців у відношенні до України, все це дуже неґативно вплинуло на стан Його здоров'я, і Генерал, що перед тим дуже добре виглядав і не скаржився на жадну хворобу, почав недомагати, а вище зазначені Його пережиття, безумовно приспішили процес його хвороби. У вересні 1940 року, Генерал почував себе вже так зле, що був змушений піти до шпиталю, а 4-го жовтня 1940 року, після операції помер.
Похорон відбувся дуже скромно з огляду на ту ситуацію, яка в той час панувала у Варшаві.
На закінчення цих коротких спогадів про Генерала В. Сальського, мушу з цілим натиском ствердити, що Генерал, крім того, що був безумовно висококваліфікованим старшиною Ген. Штабу, дуже добрим тактиком і стратегом, був ще крім того, дуже зручним політиком. В своїх розмовах з чужинецькими дипломатами і військовиками, він заховувався гідно, так, як належить Генералові і Міністрові Військових Справ.
Несподівана і передчасна його смерть, була великою втратою для нашої національно-державної справи.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації