Богдан Маців: Як я став загрозою для Білого Дому

У п΄яту річницю 9/11, 2006 року (річниця знищення двома літаками найвищої будівлі в Ню-Йорку), ми їхали з приятелями на ґімназійний з΄їзд, що відбувався на оселі „Союзівка” в Штаті Ню-Йорк. При переїзді кордону між Канадою і Америкою у місцевості Шамплейн, пограничник відібрав мій паспорт і відніс до будинку бюра, а нам сказав туди заїхати. В бюрі було вже більше людей і нам довелося почекати. Вкінці покликав мене урядовець до віконця і почав допитувати, чи я був при війську. Коли я відповів, що був у першій українській дивізії Української Національної Армії, він мене поправив: „СС дивізія Галичина”. Тоді я запитав його, для чого він мене питається, як він і так має відповідь на компюторі. Він відповів, що мій військовий життєпис не є повний і вони хочуть дещо узгіднити. На це я сказав йому „То прошу питайте”.

Посипалися питання: коли я вступив до дивізії, де і як довго перебував на вишколах. Тоді також запитався, чи я займаюся громадською працею. На це я запитав його, що це має до діла з моїм перебуванням у війську 60 років тому назад. Я всі інформації подав згідно з правдою надіючися, що коли ці допити закінчаться, нам дозволять продовжувати нашу подорож. На самих питаннях справа не закінчилася. Мене взяли до иншої кімнати, зробили відтиски всіх пальців і фотографії. Я погодився на це, бо все ще мав надію, що таки ще заїдемо на „Союзівку”. При цій нагоді я сказав урядовцеві, що 29 років я працював для американської фірми і часто в службових справах літав до різних міст в Сполучених Штатах. Також додав, що ми часто їздили до США на вакації і ніколи не мали жодних проблем при переїзді кордону.”

У той час, як мені робили відбитки пальців, моя дружина підійшла до урядовця і запиталася, чи він чув про Центр Симона Візенталя у Каліфорнії. Коли він сказав, що багато про це не знає, вона йому написала, як пишеться це прізвище, щоб він міг викликати на компюторі інформацію. Він прочитав подане, і тоді дружина запиталася, чи чув він про Комісію судді Дешена. Знов мусіла йому написати прізвище судді Дешена і в якому році дослідження відбувалися. Цей урядовець був відносно молодий, народився вже після закінчення війни, і з цікавістю вишукував матеріяли на компюторі. Наша справа його заінтригувала.

Після чотирьох годин випитування він телефонував кудись і з його рухів було видно, що він комусь реферує мою справу. Після приблизно 15 хвилин розмови він прийшов до віконця і сказав, що на жаль не може мене впустити до Сполучених Штатів і що це рішення прийшло з Вашінґтону. Показав нам, як треба об΄їхати будинок канцелярії та що він буде на нас чекати на переїзді кордону до Канади. Ми ще запиталися, куди нам треба звернутися, щоб цю справу вияснити і він порадив нам написати листа до американського амбасадора в Оттаві. Коли ми зустріли урядовця на переході границі, він віддав мій паспорт і при тому додав, що був би радий нас зустрінути у більш сприємливих обставинах.

І так почалася писанина до американського амбасадора. Вся кореспонденція велася порученою поштою, але довелося писати два листи поки амбасадор відповів. В листі сказав, що він передав мою справу до адвоката в амбасаді і цей подасть мені вияснення. Знов минув місяць часу і вкінці прийшов лист від цього славного ”канцельора”. В листі він написав, щоб я поїхав знов на границю і там мені скажуть, що треба робити. У цей час я також написав листи до канадійських міністрів і просив їх, щоб допомогли мені у цій справі. Їм відповіли з американської амбасади, що це приватна справа і вони не можуть її обговорювати з канадськими урядовими чинниками.

За час довгої писанини пройшло вже півтори року і тому я вислав листа від „канцельора” до американського амбасадора і просив його поради. У відпповідь на цього листа прийшов ще один лист від „канцельора” де він написав, що я повинен написати до Кримінального відділу OSI (Office of Special Investigation at the Department of Justice of the USA). Не подав ані прізвища, ані адреси, до кого я мав би звернутися.

Тепер я вже мав можливість на компюторі знайти у Вашинґтоні головне бюро OSI і повну їх адресу. Дальше знайшов Кримінальний відділ і прізвище заступника голови цього бюра. Прізвище голови бюра не було подане. Знов пішов порученою поштою лист і копії всіх досі висланих листів. При цьому я подав адресу своєї електронної пошти. По кількох днях прийшла електронною поштою відповідь від головного історика OSI, що вони одержали мій лист і переглядають мою справу.

До трьох тижнів прийшов лист електронною поштою, в якому було подано, що вони перевіряли мою справу в архівах у Вашінґтоні і Берліні і що все, що я подав на кордоні є згідне з правдою. В наслідок цього вони рекомендують, щоб у Відділі Домашньої Безпеки (Department of Homeland Security) зняли моє прізвище з листи так званих „небажаних” (т.зв. “watchlist”). Знов пройшли три місяці і ми перевіряли справу на Монтреальському летовищі у американському відділі, але моє прізвище дальше було на списку. Після писання ще одного листа, мене врешті офіційно повідомлено, що моє прізвище остаточно знято зі зловісного списка, і з гумором було додано, що нібито „колеса бюрократії часом крутяться повільно, але таки крутяться”.

З того часу я переїхав кордон до Сполучених Штатів три рази, і напредиво, мене ніхто не задержав. Видно, під кінець мого життя, я не є більше загрозою для Білого Дому.