ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 25 грудня 2008 р.

Соснів, Раковець, Семиківці...

Д-р Микола Рибак

„Мандрівнику! Йди до хрестів,
Вклонися тіням тих борців,
Що прагнули у люту днину
Підняти схилену калину,
Розвеселити Україну!"

(Олесь Бабій)


Початок першої війни у 1914 р. вирвав мене молодого з батьківського дому в Соснові, а воєнна завірюха водила мене довгі роки по багатьох закутках її дій. А мої батьки, мусіли враз із населенням покинути Соснів у вересні 1915 р. та скитатися по різних парохіях Галичини. Батько о. Амброзій, був довгі роки парохом Соснова, до якого належали села Раковець та Семиківці, на терені яких йшли завзяті бої в жовтні і листопаді 1915 р. Щойно по трьох роках могли батьки вернутися до Соснова. Мені удалося перший раз від початку війни відвідати батьків і розглянутися по тому славному терені боїв, де наші Українські Січові Стрільці своєю хоробрістю заслужили собі в українській історії на назву неустрашимих борців за волю України.
Було це на Великдень 1921 р. Зі Львова їду залізницею до Підгаєць, а відти фірою до Соснова ... Бачу ще незатерті сліди воєнного знищення. Але тепла весна уже вичарувала з-під землі ясну зелень м'якої трави, жовті квіти, а де-не-де і нивки, покриті зеленою озиминою ... Над мочарами літають бузьки, вгору підлітають жайворонки зі своїм співом, гудуть шпаки, гайвороння великими громадами шукає за поживою .. .
Під самим Сосновом гостинець в'ється серпентиною під горбок, за яким уже показувалися перші хати села Соснова та присілку Тудинка.
На самому вершку тієї серпентини бачу воєнний хрест, а на ньому на-пів затертий напис: „Хорунжий Северин Яремкевич ... упав за волю України... року 1915". І так на самому вступі до села стрінувся я з могилою мого ясноволосого приятеля ... Бачу, могила якоюсь ніжною рукою упорядкована, під хрестом китиця свіжих весняних квітів ... Спонтанічно складаються мої уста до щирої молитви за його праведну і чесну душу ...
Село ще цілком не відбудувалося по війні, але запопадливі руки наших пильних селян і селянок уже неодну хатину направили, неодну шіпчину зліпили... Хто не міг придбати ще корови, мав кози, яких перед війною в селі не було ... Зате гіршою була справа з тим кінцем села від церкви на схід. Ворог не помилував ані приходства, ані около двадцять господарств. Люди по повороті з таборів мусіли спочатку мешкати в окопах, а дехто у землянках на власних господарствах... Там сіріли лиш деколи малі будки, які покищо служили за мешкання. Над тими хатами відбувався довгий час двобій між московською і австрійською артилерією. А на парохіяльнім городі пописувався своїми цільними артилерійськими пострілами наш славний отаман д-р Ярослав Воєвідка, який згинув з рук большевиків на Східній Україні 1920 р.
Але всетаки, які були важкі часи, зуміли наші хлібороби уже якусь частину своїх піль обробити і зібрати плоди, конечні для життя. Особливо паски, які люди з усіх трьох сіл поприносили були на Великдень до свячення коло церкви, були такі ж величні і рум'яні, як перед війною, бачили ми і писанки і крашанки, м'ясиво, масло, сир і „прочія сніди"...

***

Щире було привітання моє з моєю мамою та батьком. Правда, негоди, які перебули вони, сильно відбилося на їх зовнішньому вигляді, не мали майже ніякого навіть конечного устаткування, мешкали у старій хаті коло церкви, що звалася „дяківкою". Все ж таки не бачив я у них якогось глибокого смутку. А з радістю Воскресення лучила нас радість, що вони мене першого з трьох синів побачили по війні і вже мали певні відомості, що й обидва мої молодші браття живі і здорові...
А в селі уже уся молодь, яка попала була у польську неволю, була вдома і велика кількість її повернулася була з України.
Коло „дяківки" був цвинтар та церква, якої війною знищена фасада не була ще якслід направлена. Але напрочуд, старі, довголітні тополі довкола неї перетривали усі воєнні бурі і ніодна не була ушкоджена.
Іду я на церковний цвинтар. Стрічаю знайомого селянина, який провадить мене до кількох стрілецьких могилок. На них хрестів уже не було, прізвищ похованих селянин не знав. Але на тих могилках хтось посадив молоді деревця. Вони уже зазеленіли були і легенько колихалися під подувом весняного вітру. Іду стежкою у напрямі Тудинки і стрічаюся із моїми знайомими. Не всі люди далися осінню 1914 р. узяти до воєнних бараків в Австрії. Дехто з них знайшов приміщення у поблизьких селах, саме тих, що у них перебували Українські Січові Стрільці, що служили як резерва для скріплення фронту. І ті Соснівські, Раковецькі і Семиковецькі селяни користали із кожної нагоди, щоб підійти на свої позафронтові поля і під градом російських гармат управляли по кусникові свої поля. Тому неодин з них умів мені неодно розповісти про наших Стрільців, про гарну їх поведінку, про їх щире відношення до населення. При тому Усусуси співали свої пісні, які запілля воєнне зараз переймало і виучувалося співати. А ті, що були по таборах, також мали нагоду вивчитися стрілецьких пісень. І цікаво було зауважити на Великдень, коли молодь виводила гагілки. Але уже тут стрілецька пісня немов вибивалася на перше місце, бо у кожному цвинтарному кутку вона гомоніла.
А нарід... той, що серед повоєнного недостатку, серед клопотів, польських переслідувань, часто без даху над головою, який довгими часами тужив і тремтів серцем та душею про здоров'я і життя тих найближчих, які були на війні, а дехто уже був виплакав жаль за своїм рідним, що погиб на війні, або й слух за ним загинув, героїчно почав поборювати свої важкі думки. Радше чув я від них про славу нашого війська, про удалі воєнні подвиги. Та ба! Коли у тих селян перед війною ледве почала розбуджуватися національна свідомість, тепер видно було, що вони є наскрізь перейняті українським патріотизмом, вірою у кращу нашу майбутність.
Багато бувших вояків звиділо було далекий світ. Вони були і в Австрії, Німеччині, Італії, Румунії, навіть у Святій Землі. Вони міряли своїми вояцькими кроками далекі і широкі землі України, дехто і у першому зимовому поході брав участь, бачив золотоверхий Київ, св.Софію, Печерську Лавру, Золоті Ворота. Про те усе вони собі взаємно оповідали. їх світогляд значно поширився, духова культура піднеслася, нотування патріотизму скріпилося, як ніколи перед тим.

**

Вечором, у Велику Суботу, батько відправив у тій чудом урятованій від ворожих стрілен церкві Воскресну Утреню. З усіх трьох сіл зібралися люди. Десь хор зібрався і співав, а моління у тій церковці линули, враз із кадилом та відблиском воскових свіч — у темно-сині весняні небеса. Дзвонів на стилевій дзвіниці уже давно не було, бо їх на початку війни забрало австрійське військо на гармати. Зате при першій пісні, з-зовні церкви, перед замкненими дверми, що виплила могутньою струєю з уст усіх присутніх — „Христос Воскрес!" — почувся голос залізної штаби, уміщеної замість дзвонів. Але той голос не зойкав, ані не плакав, а вибивав ніжну радісну мелодію. А коли уже внутрі церкви батько заспівав, своїм ще тоді судовим басовим глибоким голосом „Плотію уснув", церковні мури немов здригнулися від того зворушливого співу. Між людьми дався чути тихенький плач. А я, у тій зворушливій хвилині сам не знав, що зі мною діялося. Тільки років не бачив я мого батька при престолі, не чув його великодної пісні. А він ось стоїть при престолі величний, удуховлений, лице його сяяло від молитовного та хвилюючого переживання. Очі напівпримкнені гляділи вгору, немов бачили перед собою Велику Містерію Того, що „смертію смерть поправ". При престолі співав саме той мій найдорожчий та незабутній батько, з яким я прощався, як ішов з дому на війну, а якого я й не дуже сподівався був ще колись побачити. Стискає моє горло почуття надземської радости, а з уст пливе впрост до неба благодарна молитва за його і мами здоров'я, за щасливу долю обох моїх неприсутних братів. Мама, в лавочці, біля престолу, клячить, голову схилила вдолину ... здається застигла у молитовній екстазі...

***

В неділю раннім ранком, по співаній Службі Божій, батько виголошує зібраним великодні побажання, згадує важкі воєнні переживання, евакуацію сіл його парохії, згадує тих, яких війна забрала з того світу, тих, що ще не вернулися домів, і тих, які на близьких полях над Стрипою полягли і тут саме, на полях його парохії поховані ждуть на небесний вінок хвали і велич Божих ласк та благословення, щоб на полі хвали і руїни постало, воскресло нове життя, більше радісне, більше величне, як те, що минуло ... При тому заповідає, що по Богослуженні на третій день Свят підемо прецесійним порядком на стрілецьку могилу до Семиковець, яка високим курганом майоріє над полем, покритим густо могилками Українських Січових Стрільців, що на ньому зложили свою жертву життя для волі і щастя України.
0 так! На тих широких ланах, на обох берегах ріки Стрипи спочили браві хлопці, які, як ішли в бій, то співали і зі співом умирали ...

***

І нагадую собі, на основі оповідань селян, друзів, знайомих та деяких воєнних звідомлень, хто з моїх побратимів, шкільних і університетських товаришів перебували в часі боїв наших Усусусів на терені згаданих сіл, головно у Соснові. І стають, мов живі, перед моїми очима: о. курат Андрій Пшепюрський, Северин Яремкевич, д-р Володимир Білозор, Василь Панчак, Ілько Цьокан, Осип Будзиновський, Олекса Мельникович, д-р Франц Свістель, Софія Галечко, Осип Навроцький, Зенон Носковський, Петро Франко, Юліян Буцманюк, д-р Осип Назарук, Сень Горук, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський і багато інших.

***

На другий день Свят, по Богослуженні, перейшов я через міст на Стрипі, на її лівий бік. На горбку сторчали ще невідбудовані руїни палати і будинків. Але чудовий двірський парк, здавалося мені, був ненарушений. Він сягав вділ, аж до ріки, цвіли уже черешні і яблуні... а надбережні верби і лози купали свої долішні віти у дзеркалі, блискучої від сонця, води.
А там далі розпростерся на всю свою довжину і ширину, добре знаний нашим Усусусам степ званий „Панталихою". Краєм його понад ріку, безконечно довгими рядами видніли на пів уже засипані стрілецькі рови. Московські були збудовані аж над Серетом так, що між Стрипою і Серетом була просторонь декілька миль широка, невтральна смуга між двома ворожими арміями. На ту нічию смугу виходили і наші стрільці і москалі ночами, щоб дістатися під ворожі застави. І звідси часами наші люди приводили як полонених, стежу москалів, але і часами, хоч дуже рідко, москалі брали до неволі нашу стежу, коли вона попала в засідку. Така ситуація тривала цілу зиму з 1915 до літа 1916 р. в якому то часі мусіли наші війська свої становища без стрілу опустити, бо їм грозило окрилення московської армії під проводом генерала Брусілова.

***

Вертаюся на правий беріг Стрипи і йду зарослою стежкою вздовж її берегів, до раковецького лісу. Само село Раковець не багато потерпіло було від московських стрілен, бо було заслонене від ріки високим берегом. Але зате ліс зазнав важкого спустошення. Осінню, коли москалі були передерлися на другий беріг Стрипи і масовими атаками змушували не раз наше військо відступати ген за гостинець, до річки Тудинки, контратаки наших і німецьких військ були дуже бравурні і успішні, та коштували багато жертв. На Семиковецьких полях лягло наших Січовиків більше як сотня, а скільки німців і мадярів з австрійцями, годі дочислитися. Але рішуча побіда з кінцем листопаду 1915 р. над москалями належалася лиш і виключно нашим Стрільцям. Сотник Дмитро Вітовський боронив лісу і так бравурно напер на ліву флянку москалів, що вони остаточно відступили. Очевидці кажуть, що вони тисячами трупів своїх вояків загатили були у Стрипі воду, яка розлилася була по полях широко, неначе якась повінь.

***

Ще кілька кроків від ліска, який заслонював семиковецьку долину Стрипи, я станув віч-на-віч широкого поля бою. Воно було покрите тоді ще великою кількістю хрестів, між якими відрізнялися наші, січові. Написи полиняли були, деякі хрести були поломані. На жаль, не можна було відчитати уже ані одного напису на прикріплених до хрестів примітивних дощинках. По другій стороні поля битви, напроти мене, близько знищеного семиковецького фільварку, німці вибудували були прегарний різьблений пам'ятник над могилами своїх вояків, недалеко від нього австрійці зліпили були, немов від нехотя, малу кам'яну піраміду. А там дальше мадяри скомпонували були малий курган і обліпили його „гільзами" з московських гарматніх стрілен. Але ось там на горбочку, по той бік гостинця, заясніла до сонця, перед моїми очима могила-курган наших Усусусів. І місце, перспектива, сама конструкція могили була гідною вдумливого артистичного подиву. Іду і між хрестами у напрямі тієї могили, переходжу гостинець. Могила-курган був обведений плотом. Серпентиною дістаюся вгору під сам високий дерев'яний хрест.
Це пам'ятка по тих, що як тільки:


„Рання зоря зазоріла,
Як москалів Січовики знову привітали...
Не вітали їх привітом, Божими словами,
А гарматами вітали, кулями, шаблями ...
Не вітали, а карали тих варварів диких,
За зруйнування Вкраїни просторів великих".

***

На третій день свят була чудова погода. І знову збирається громада зі всіх дооколишніх сіл на могилу-курган в Семиківцях.
В міжчасі довідуюся, що поляки, а потім большевики в 1920 р. дуже цю могилу ушкодили. Та люди, перед Великоднем, направили усі шкоди і навіть поставили новий дерев'яний хрест, бо первісного уже не було. Польська поліція їм у тому перешкоджала, але це нічого не помагало. Хрест і могила зникли з лиця землі, коли той лан, де вона стояла, закупили були мазури-колоністи.

***

Коло могили зібралися два довколишні священики і мій батько. А тут, десь з-поза ліска, на гостинці, лунає пісня, улюблена пісня Січовиків. А на чолі походу дівчата несуть тернові вінки, украшені національними лентами. Це зібралися бувші військовики і зорганізовані у стрункі колони, маршують віддати поклін своїм побратимам. Під час панахиди стоять випростовані на „струнко", а лиця їх поважні, зраджують глибоку задуму. Молитва лине вгору, до неба, а нарід співає „Христос Воскрес!"
Один із присутніх священиків, бувший військовий курат, з піднесеним вгору золотим хрестом, кінчить свою зворушливу проповідь ось такими словами: „Погляньте ще і ще раз на ті хрести, під якими спочивають найгарніші сини українського народу!


„І не хиліть голов в журбі,
Найдуться на рани ліки!
Хто умирає в боротьбі,
В серцях живе на віки"... — каже поет.

А кожний з тих хрестів, що прикрашують те наше поле хвали, має два рамена! Поперечне розп'ялося вздовж святої землі. Воно накриває тіло того, якого геройська душа саме тут опустила його. Друге рам'я вбите глибоко в землю, точно просто самого серця героя. А другий кінець того прямовисного рамени хреста стріляє впрост до неба, куди, в годину страшної боротьби, душа героя відлетіла до Творця! А ми, тут зібрані, що молимося за душі найдорожчих наших Стрільців, полиньмо нашими думками і молитвами за тим прямовисним хрестовим, раменем до того неба, де наші молитви стрінуться з ними! При тому помолімся щиро і сердечно не лише за тих, що тут, оповиті вічною славою ждуть свого воскресіння, але також молімся за тих, що на інших полях кривавих боїв шість років воювали і загинули, бо неодного могили ми уже ніколи а ніколи не будемо мати змоги оглядати. А також молім Бога за наших найближчих, за весь наш нарід, та молім Його, щоб дарував нам кращу долю, а Україні привернув волю і славу!"
Нарід потонув у гарячій молитві, запанувала на тому побойовищі якась могутня і маєстатична тиша.
Заходяче сонце обняло своїми золотими проміннями січовий курган, задержалося над терновими вінками, легіт вітру ніжно порушив синьо-жовті ленти.
За хвилину сонце зайшло і обняло вечірнім сумерком цілу далеку і широку долину слави по обох берегах Стрипи.

Філядельфія в квітні 1963.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації