ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 29 грудня 2008 р.

В Зимовому Поході


В. Сімянців

Це мали б бути окремі спогади — можливо навіть і не в хронологічному порядку, бо не ручуся за пам'ять. Пройшло вже більше сорока років.
В 1948-му році випало мені зустрічатися частіше зі слав. пам. ген.-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Закінчивши денні діла, ми вечорами часто верталися до спогадів з нашої воєнної бувальщини, зокрема, до Зимового Походу.
І тоді я написав мій перший спогад, так як його розказував нашому Командармові. І на його бажання вийшов тоді нарис: „Так родились Лицарі Ордену Залізного Хреста", маленький спогад з моменту вирушення нашої Армії в Зимовий Похід. Ось і він:

* * *

Грудень р. Б. 1919 Українська Армія під натиском чужих, та байдужости своїх докотилася до „Трикутника Смерти".
Трикутник Смерти — тепер може і не так тяжко вимовляється, але пережити всю трагедію вояка, якому доля бере оте, для чого він тоді жив — можливість боротися, перемогти або і вмерти. Армії нашої не буде. Фронту Українського не буде. . .
Ще сьогодні найпочесніше ім'я вояка Української Армії — завтра ніщо.
Неймовірно ...
Але так було!
Був наказ нищити зброю, до якої уже вояків не було. Люди розходилися: хто потайки, хто тяжко прощаючись з товаришами.
Новий наказ — хто хоче може лишитися. Команда знайшла вихід з Трикутника Смерти. Чортківська трагедія може стати виходом до слави. Хто відчув жах безнадійности, той знає, що таке промінчик надії, світло віри. Знов нас Батьківщина потребує, знов ми вояки, знову ми люди. Маємо готовитися до чогось нового! Вояк завжди і на все готовий для своєї Батьківщини.
Радість, сподівання, мрії: на Київ ... За Дніпро ... В Слобожанщину ... З'єднатися з повстанцями ...
Боже! Знов серце повне надій, а з нею й віри в нашу Правду.
Вірили, глибоко були переконані, що остаточна перемога жде нас.
Ранком 6-го грудня.
Біло, біло навколо. Весело співа сніг білим килимом під вояцькими кроками. За селом, під горбком вишикувались Богданівці.
А це ж ті, яких кров перша скропила Жертвенник Нової Волі: вони пережили підступний напад Керасирів і Донських козаків на Посту Волинському 8 серпня 1917 року. Це ж ті, що їх бачив Київ. Відступ на Житомир. Знову Київ. А потім через усю Україну аж до кордонів на Харківщині. Знов через всю Україну: Валуйка, Уразова, Мерефа, Січеслав, Тальне, Шпола. Відступ через Румунію. Наступ з Галичини. Ще раз Київ. Так прапор свій несли і знову він повіва перед Богданівцями.
Читають наказ: — Вирушаємо в Зимовий Похід.
І знов — хто не чується на силі може залишити лави. Аж заболіло Богданівців — все мали силу, а тепер би їм забракло?
Команда: „Струнко!"
Гучно, радісно і чітко відповідають частини своєму Командармові на привіт: Короткою промовою благословляє „Дідусь" Богданівців в новий похід надій. — „З нами лишаться тільки ті, хто має залізні нерви і сталеве серце" — каже Командарм.
Радісне — „Слава!" — обітницею і присягою.
Так народились Лицарі Ордену Залізного Хреста.
А вніч з 5-го на 6-го травня р. Б. 1920 залізні когорти Лицарів зі Зимового Походу повернулися в лоно знову зформованої Української Армії, укривши свої прапори славою і написавши золоту сторінку в історії Визвольної Боротьби.
6-го грудня 1919 року дивився Командарм-Дідусь ген.-полковник Михайло Омелянович-Павленко на своїх вояків з вірою, що виконають неможливе.
6-го травня 1920 року міг дивитися на них з гордістю.
„Нехай Мати усміхнеться
Заплакана Мати". . .
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації