Як загинув командувач 1-шим Українським Фронтом генерал армії Н. Ф. Ватутін

„Человек воєнного долга" під таким заголовком помістив спомин про совєтського генерала армії Н. Ф. Ватутіна в 20-тиріччя його смерти, генерал-лейтнант К. Крайнюков в совєтському журналі „Оґоньок" ч. 15 від квітня 1964 р. Подаємо її в невеличкому скороченні.

18 лютого 1944 року командувач 1-шим Українським фронтом генерал армії Н. Ф. Ватутін одержав від Головного Командування наказ приготувати план наступу на відтинку 1-шого Українського фронту в напрямі Проскурів — Чернівці. Почались гарячі дні праці, пише автор споминів. Ні генерал ні жоден старшина з його штабу не спали більш як три-чотири години на добу. Не минуло 5 днів, як план наступу був готовий.
Коли план операцій було затверджено Головним Командуванням (Ставкою), ген. Ватутін з великою енергією почав підготовку до його проведення. Він постановив особисто відвідати підлеглих йому командирів армій, на місцях перегрупувати частини та обговорити детально план наступу. І так 24 лютого 1944 року у супроводі штабових старшин та охорони генерал Ватутін поїхав до м. Рівне, де відвідав командира 13-тої армії генерала Пухова, а звідти до Славути, до штабу 60-ої армії.
Автоколона посувалась по рівненській шосі. Та, мабуть, ген. Ватутіну дуже спішилось до командира 60-ої армії Черняховського, бо він дав наказ звернути із шосе та продовжувати їзду польовими дорогами. Дорога крутилась неначе вуж серед поля, покритого білою скатертю снігу. Минули одне село, пізніше друге. Ніде ні живої душі, неначе все вимерло. Та коли валка під'їздила під село Милятин, несподівано попала під вогонь. Перша машина з охороною, що в'їхала вже в село, почала швидко завертати. Зв'язковий від командира охорони підбіг до машини ген. Ватутіна та крикнув: „Ми попали в засідку — там бандерівці."
„Всі до бою", скомандував Ватутін і вискочивши з машини заліг при дорозі. З-за будинків показалась ворожа розстрільна, яка почала посуватись засніженим полем в сторону дороги. Ворожа розстрільна нараховувала близько сотні людей. Вогонь міцнів. Незабаром одна із автомашин бухнула вогнем, а незадовго і друга загорілась від запальних ворожих пострілів. Ворожа розстрільна чимраз ближче підходила до дороги. Бійці охорони зайняли становища у придорожних рівчаках та відкрили вогонь, заграв і скоростріл. Це дещо спинило ворожу розстрільну. Ворог заліг та почав посуватись обережніше. Побачивши важке становище оборони, автор статті почав радити Ватутіну, щоб цей під прикриттям вогню охорони відійшов з поля бою та разом з планами наступу виїхав машиною з оточення. Але Ватутін на це не погодився, закликав до себе одного штабового старшину та доручив йому з одним бійцем виповзти з поля бою та вивезти плани в безпечне місце.
„А тим часом ворожий вогонь все міцнішав. Наш запас амуніції почав вичерпуватись. На тлі заходу сонця можна було легко бачити ворога, що скоками підходив чимраз ближче та почав оточувати нас з двох сторін. При відході з поля бою, Ватутіна було важко поранено. Те, чого не вдалось зробити гітлерівцям, зробили бандерівці-націоналісти.
Ми кинулись до командира, який впав та поклали його в одну з вцілілих автомашин,яка, сильно обстрілювана рвонула з місця. Та далеко вона не заїхала. Взявши на руки генерала під прикриттям вогню нашої охорони почали ми відходити з поля бою. Нам назустріч показались сани, запряжені в пару коней. На наш крик — пише далі автор спомину — селянин зупинив коні та почав втікати. Перев'язавши рани, поклали ми генерала на сани та почали їхати в сторону шосе. Притомлені коні йшли повільним бігом, а сани підскакували по нерівній дорозі. Генерал морщився від болю та постогнував. Поли його плаща були просякнуті кров'ю.Нарешті ми добились до шосе. Смеркалося і рухи військ на шосе пожвавіли. В одній із придорожних хат ми знайшли лікаря, який зробив раненому генералові перев'язку. Після того ми рушили в дальшу дорогу та по дорозі зустріли валку машин із піхотою, яку вислав командир 13-ої армії ген. Н. П. Пухов, піднятий штабовим старшиною, що врятував плани нвступу з оточення. Перенісши пораненого до санітарної машини, що була на кінці колони, ми поїхали до Рівного, де негайно проведено операцію пораненого. Виявилось, що генерал одержав важку рану в праве бедро з переломом кості."
„На другий день — пише автор спомину — я відвідав генерала та доложив йому про перебіг бою і про те, що документи уціліли і нічого не попало до рук ворога. Він, важко дихаючи, сказав, що охорона зробила все що було можливе і держалась мужньо, і він просить передати воякам його подяку та представити заслужених до відзначення. „Неприємна історія, — продовжував генерал, стидно мені, хоч я добре знав натуру ворога. Ще будучи червоноармійцем, я брав участь в боротьбі з шайками Махна та Біленького. У бандерівців та сама підла тактика. Несподівані налети на малочисельні групи, змінливі напади-наскоки.''
За порадою М. С. Хрущова, відправлено пораненого генерала до Києва, бо Рівне було часто бомбардоване німецьким летунством.
„У санітарному поїзді до Києва — пише автор спомину — генерал Ватутін запитував мене, що я думаю, чи дозволять йому по лікуванні повернутись назад на фронт, — і не чекаючи відповідді сказав „дозволять". Кілька тижнів пролежу в госпіталі, а опісля поїду на фронт хоча б на милицях, а дістанусь."
У Воєнний Совєт та штаб фронту приходили з Києва потішаючі вістки про стан здоров'я Ватутіна. З доручення М. С. Хрущова, який сам відвідував пораненого генерала, спроваджено лікарів-спеціалістів з Москви. План наступу на лінії Проскурів — Чернівці, що його виробив Ватутін зі своїм штабом, залишився в основному без змін. 2 березня 1944 року війська 1-го Українського Фронту перейшли в наступ. Та генералові Ватутіну не судилось побачити перемоги. Всупереч всім заходам лікарів-спеціалістів, прийшло несподівано запалення і вночі на 15 квітня 1944 року командир 1-го Українського Фронту генерал армії Н. Ф. Ватутін помер на 42-у році життя.