Наші героїні

Віра Драч

Може ні один нарід не має стільки жінок, що активно, різними шляхами й засобами, боролися за кращу долю своєї Батьківщини, як український. Мусимо з вдячністю і шаною ставитися до таких жінок-героїнь, а про їхні вчинки розповісти сучасникам, особливо нашій молоді.
Одна з таких героїнь дожила свій старечий вік у дуже тяжких умовах хворої, самітньої людини в будинку для старших людей у Німеччині.
Ім'я її Харитина Пекарчук. 14 жовтня 1894. року, почала вона своє, таке повне посвяти життя.
Народилася в м. Симферополі, в Криму, в дуже заможній родині звичайно, зрусифікованій. Батько її мав багато землі в Україні і величезні сади біля цього міста. Для обробітку їх, він наймав „на строк" від Зелених Свят до Покрови, чи аж до св. Михайла, робітників. Це були хлопці й дівчата аж з Полтавщини, що, маючи вдома мало землі, примушені були цілими ватагами, зараз по Великодні, іти пішки шукати праці по великих поміщицьких маєтках Катеринославщини, Таври і інш. Добиралися й до Криму, аж до самого побережжя Чорного моря.
Аж туди вони приносили свою, хоч і убогу, а справжню українську одежу, свою чудову мову, а в час роботи й відпочинку, при світлі місяця, по татарських аулах і передмістях, лунали їхні незрівняні пісні. Маленька Тіна бувала серед них, спостерігала їх, і вже підлітком, відчула що вона частина цього народу, полюбила мову й пісні його — створила в собі ґрунт, на якому незабаром виросла її національна свідомість і глибокий патріотизм. Коли випадково попав їй до рук „Кобзар" Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася деклямувати їх в гімназії, за це її виключають зі школи. Любила український театр, і, не рахуючись із забороною батьків, відвідувала всі вистави української трупи, як вона приїздила до Симферополя.
Настала перша світова війна 1914 року. Панна Тіна, активна по своїй натурі, не могла байдуже спостерігати події, хотіла бути корисною людям, тому пішла на курси сестер жалібниць і закінчила їх У 1915 році.
Настала революція 1917 року. Горстка свідомих українців, між ними й Тіна, енергійно взялися до рідної справи. В першу чергу українізували запасові полки, що тоді стояли в Симферополі, потім організували „Просвіту", гуртуючи в ній тих, що відчули в собі кров і дух українського народу, поглиблюючи їхній покищо стихійний патріотизм — національною свідомістю. Ця робота незабаром дала наслідки. Вже 17 травня 1917 року, декілька тисяч солдатів з українськими прапорами маршували по головних вулицях Симферополя, а за ними слідом їхало декілька гарб-возів з хлопцями та дівчатами.
То була незабутня картина, — говорить очевидець тієї події. Та для молодої, ідейної дівчини цього мало. В кінці того року Тіна виїхала, як вояк українізованого батальйону, до корпусу генерала Скоропадського, а вояцьку муштру пройшла в час переїзду до місця призначення.
Не була вона там довго: її в 1918 році викликали телеграмою додому, бо була важко хвора її мама. В Симферополі в той час стався большевицький переворот і Тіна мусіла втікати звідти. Подорозі, в Кременчузі, її арештували. Визволившись з-під арешту, вона попала до м. Єлисаветграду, де працювала в повітовій комендатурі аж до приходу гетьманської влади. Потім вступає до Галицько-українського полку ім. Богуна. Воювала вона під псевдом Степан Книшенко, а потім Тіна Книшенко. Большевики обеззброїли цей полк, а всіх старшин і Тіну арештували. Загрожував розстріл, але дивним збігом обставин її врятували. В 1919 році вона виходить заміж за українського старшину Івана Пекарчука.
На доручення отамана Янова, Тіна зформувала санітарний потяг і працювала в ньому, поки цей потяг не відправлено до Одеси. Після цього вона переходить до Запорозької Січі, отамана Божка. Ось що говорить про неї вояк, що служив у цій частині з нею:
„В Запорозькій Січі і я був. Я подивляв відвагу пані Тіни. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла з рушницею в руках спереду, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними, як сестра жалібниця, за що всі вояки її дуже любили".
З цим полком вона переходила річку Збруч і була поранена в ногу. По розформуванні Запорізької Січі, служила в Гуцульському полку, була з ним в бою з денікінцями, і 19 жовтня 1919 року під Вапняркою її знову поранено. Брала участь в героїчному Зимовому Поході в лавах Кінного Мазепинського полку. При повороті з цього походу її контужено. Про цей похід і наступні події в житті, вона так розповідає в своїх спогадах:
„Не легкий був Зимовий Похід. Всі так були вичерпані: і люди і коні, що, насправді було чудом, що ми відбились від ворога в бою під Ананієвим. За містечком М'ястівкою знову бій, пробивались через большевицько-польський фронт. Там то, від'їхавши кілька кілометрів, ледви рухаючись від втоми, рознуздала коня і лягла в рів, де заснула мертвецьким сном. Прокинулася під ранок, — по полі розкидані трупи і речі. Яким чудом не забрано і не вбито мого коня, який в той час був дорожче всього, і не вбито мене — пояснити годі, але коли добилася до штабу, ніхто не вірив своїм очам: думали вбита, або попала в полон до большевиків, сама я дивувалася, як я не прокинулася під час бою, який був тут же".
За Зимовий Похід нагороджена Залізним Хрестом, а за визвольні змагання Хрестом Симона Петлюри.
В листопаді 1920 року була інтернована, перебувала в таборах: Пикуличі, Ланьцут, Стшалково (на Познанщині). В кінці 21 року втекла в Карпати до чоловіка (втік раніше), мусіла тяжко працювати на прожиток, бо чоловік був хворий. Працювала з нашими ж людьми — спилювала дерева на горі „Радіова" високій на 1160 метрів, не дуже то хотіли мати жінку за „партнера", та знайшла такого в особі сотн. Поманцева. Зимою треба було пробивати дорогу в снігу, підносити харчі, і поки добиралися на місце — втомлені, бо і голодні, а ще треба було ховатися від поліції — жили нелегально. Попрацювала до 15 червня 1922 року, — перейшла нелегально границю Чехії. Влаштувалася на працю помивачки посуду в українській їдальні, пізніше —-кельнеркою, заробляючи на переїзд чоловіка та на одяг йому і собі.
Пізніше поступила на матуральні курси, щоб мати свідоцтво зрілости. В 1925 році вступила до університету на філософічний факультет, прослухала 5 семестрів і мусіла покинути — захворіла туберкульозою.
В 1929 році переїхала з чоловіком до Польщі, де він дістав працю інженера при реґуляції Висли.
В 1939 році — друга світова війна, нові митарства. В грудні 1941 року переїхала з чоловіком до Вінниці. Там організувала жіночу організацію „ЖСУ" („Жіноча служба Україні"), була обрана її головою.
В 1943 році разом з чоловіком, св. п. полк. Пекарчуком, арештувало її ґестапо за зв'язки з партизанами. Через недоказаність по пару місяцях звільнено їх.
Втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 р. опинилися в таборі „Рейнгард-касарні" в Новому Ульмі. Участь в громадському житті табору, член жіночої організації. Та стара приятелька-туберкульоза, заганяє до санаторії на 3 з половиною роки. По виході біда, злидні, ніяких виглядів на виїзд, і сама і пок. чоловік хворі.
„В 1958 році — пише у своїх спогадах — чоловік, полк. Іван Пекарчук, помер. Хвора, самітня, без опіки, переходжу до старечого дому — в Дорнштадт, де увесь час борикаюся з різними хворобами: до туберкульози приєдналася хворість печінки, артретизм (буває, що не можу й рухатись), сліпота: перенесла операцію обох очей по черзі, і так, самітно майже безпомічна, доживаю свій вік, ждучи хвилини відходу туди, де вже не буде ні горя ні мук".
Такий повний посвяти Батьківщині героїчний шлях цієї людини. Не любила вона, коли її називали героїнею. На це відповідала:
„Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодий запал".
Але в очах її сучасників, побратимів зброї, і всіх тих, хто її знав, вона — жінка-вояк-герой!
Низько, в глибокій пошані,схиляємо свої голови перед героїнею!