ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 6 грудня 2008 р.

Зустрічі з командиром УПА Орестом


Мирослав Онишкевич — „Орест" народився 26 січня 1911 року в Угнові, Західня Україна. По закінченні народної школи в Угнові пішоз до мірничої школи в Ковлі. Відбуваючи військову службу в польськім війську, був заарештований і щойно по трьох роках з нагоди амнестїі після смерти Й. Пілсудського в 1935 році, звільнений. Після звільнення з тюрми Мирослав Онишкевич повернувся до Угнова, де працював в адвокатській канцелярії д-ра І. Козака. В 1936 році Мирослав Онишкевич одружився з Стефанією Зварич, а в рік пізніше народився їм синок Володимир.
По короткому часі Мирослав Онишкевич переїздить з родиною до Львова, де позірно займається веденням крамниці, а насправді весь свій час віддає революційній ОУН. З вибухом війни бере активну участь у похідних групах на центральні і східні області України, де перебуває аж до 1943 року. Повернувшись назад в Угнівщину, бере активну участь у формуванні Української Повстанчої Армії. Коли в 1944 році в бою з польськими партизанами біля Посадова гине його брат Тарас — „Галайда", командир куріня УПА, Мирослав Онишкевич перебирає команду куренем. Перед відходом німців командира Ореста покликають до Головного Військового Штабу УПА, де його застає прихід большевиків.
Внедовзі він переходить на Закерзоння, де обіймає пост командира Військової Округи, в склад якої входять надрайони: „Лемко", "Бастіон" та „Поліщук".
Виконуючи доручення Головної Команди УПА, командир Орест розвантажує терен, висилаючи відділи УПА на Захід і Схід. Сам, не зважаючи на важку хворобу легенів та на щораз більший натиск червоних польських військ, залишається на рідних землях. Схоплений через зраду з одним вояком своєї охорони Богданом, командир Орест був присуджений польським військовим судом до найвижгого виміру кари — розстрілу. Його розстріляно у в'язниці в Мокотові, у Варшаві, 6 липня 1950 року.


_________________________

В лісі під Даганами в листопаді 1945 р. я дістав наказ від к-ра Залізняка зголоситися у повному виряді. За кільканадцять хвилин зголошую свій прихід до колиби, в якій перебував к-ир Залізняк. В ній було вже чотирьох незнайомих мені вояків.Знайомлючись з ними, я і не думав, що це мої друзі — побратими на довший час. К-ир Залізняк заявив мені, що з тією хвилиною я відходжу з куреня „Месники" на схід у Сокальщину, як зв'язковий. Відтепер належу до групи тих чотирьох. Розговорились, і тут я довідався, що незнайомі чотири повстанці, це к-ир Воєнної Округи Орест з членами охорони. Мені стало ясно, що мене приділено, як члена охорони і як знайомого з тереном оперування нашого куреня, до к-ра Ореста. І на хвилину жаль стало нашого „старого", тобто Залізняка і друзів в курені „Месники". Не одно довелось пережити, не одно перебути. Та наказ — діло святе. Було дещо і підбадьорливого у тій зміні — нові люди, нові терени, нові обставини, — інше, хоч повстанське життя. З к-ом Орестом були — Богдан, Самбо і Сокіл. З цією групою, згодом ще побільшеною, перебув я до 1947 р. — час, як на повстанське життя, досить довгий і різноманітний.
Орест був своєрідний командир. Непосидющий, вічно в марші. Командував відділами від ріки Буг по словацький кордон, любив всюди бути, все бачити власними очима. Довго вів розмови з командирами, а ще довше із стрільцями, яких все і в усьому хотів розуміти і знати. Не було для нього чогось неможливого. Він завжди казав — може справа вимагає іншого підходу, кращої підготови, але вона мусить вийти. Прийшла ніч і ми відійшли на схід у Сокальщину — незнаний мені терен. На моє здивування, ми лишилися на день в селі Ульгівок. Вже майже два роки я не був за для в селі і тепер почувався дивно. Але і обставини тут інші, великих лісів не було, тільки денеде гаї і гущавини. Казав наш Самбо — „зайдеш у ліс, голова вже на другому боці", а з цеї ще ноги видно. Треба було призвичаюватись на постої по селах. Вкоротці ми перейшли до Василева Великого і тут ми з Самбом перебули трохи довше. Здається, командир Орест зумисне залишив нас, щоб ми трохи відживились. Ніде правди діти, околиці тут багатші, люди заможніші, та й відділів УПА менше. Тут пшенична Україна, казав командир, а Самбо більш переконливо з кожним днем повторював, що наші вороги знають, за що вмирають. За цей час довелось долагоджувати різні справи в терені, але можна було користати з коней, чи то верхи, чи перевозити що-небуть фірами і, в порівнянні до давнішого у сотні, нарікати не було можна. 5-го січня 1946 року прийшов наказ зголоситися у командира, в селі Ульгівок. Як лише почався сумерк, ми були на місці. Командир Орест заявив, що ще цієї ночі мусимо бути в Гуті Любицькій, віддаленій на 40 км. Дістали коней і в дорогу. По дорозі мали трохи потіхи — Самбо родом з міста, ніколи на коні не сидів і в дорозі замучив коня, мусіли шукати другого — трохи його „підтягали", то і дорога не була такою довгою. Над раном були на місці.
На другий вечір ми стрінули тут зверхника цілого Закерзоння, друга Стяга і його охорону. За кілька хвилин ми одержали наказ, що рушаємо дальше, аж у сінявські ліси, добрих 50 км. Ніч партизанського маршу — вуха і очі наставлені на пітьму ночі, увага, щоб не зблудити, зміни на передньому обезпеченні, рука на зброї, нема мови, щоб покурити. Робився день, як ліс, знайомий ліс, прийняв нас у свої обійми. Біля години 9-ої рано ми були вже на Милкові, а біля 11-ої на Храпах на лісничівці. Тут зібралась повстанська „знать" нашого терену: Стяг, Орест, Залізняк, Сталь і інші теренові командири та провідники. Цілий день вони дискутували, радили — ми відпочивали. Бути повстанським зверхником, це не лише плянувати, відповідати за все, але й попадати першому на приціл ворога, видержати фізично більше, як всі інші. Вечером наказ — дальше в дорогу у Перемищину. І знову три ночі твердого маршу, до того у незнаному терені.
У селі Брилинці стрінули ми першу сотню цього терену — сотню Бурлаки. У сотні ми задержались цілий день, охорона відпочивала, а к-ир Орест перевів інспекцію сотні, розмови з командирами і стрільцями. Прийшла ніч, а з нею дальший марш до сотні к-ра Ластівки, яка стояла в селі Ямна Горішня. Знову нам відпочинок — командирові робота. За два дні були ми вже у сотні Беркута (Ворона). Трохи відпочили і знову у дещо довший марш — біля п'ять ночей, в околиці Сянока. Гори вкриті снігами виглядали маєстатично, морози додавали чару, воно приємно було б вийти з лещатами на гору, або романтично у ліс у милому товаристві, але нам у повному виряді з додатковим запасом амуніції, по вівсяному лемківському ощипку, це виглядало не так чарівно. До того ще марші в горах не приходились нам легко, бо ми усі були з рівнин. Тому часто приходилось з'їздити на власних сидженнях згори вдолину.
Вкінці ми стрінули сотню к-ра Біра, у селі Поляна. З сотнею Біра ми перейшли в село Лопінка і тут разом перебули біля двох тижнів: Морози і заверюхи внеможливлювали рухатись дальше. Тут ми мали пригоду з польським військом. Невелика група наскочила на село, а що цього дня було тут весілля, багато людей разом, був наказ потоком відійти у ліс і на горі зайняти становища. Нарікали стрільці, чому то не можна дати прочуханця полякам, але наказ був наказ. Ніччю ми перейшли в інше село і над раном розчленувались по кватирах. Ще не роздягнулись, вже розвиднілось, як розвідка донесла, що їде польське військо. Тоді застави дістали наказ відкрити вогонь. Одна чота пішла на зміцнення, а ми знову із села у ліс. По короткій стрілянині наші пригнали у ліс чотирьох полонених. Тут політвиховники мали з ними довгу „науку" і відпустили до їхніх частин. Знову нарікання вояцтва — вони наших стріляють, а ми їхніх на волю пускаємо. Тоді вже був підписаний договір з Польською Підпільною АК („Армія Крайова"), зобов'язувала т. зв. „лінійка" і всі мусіли цього додержуватись.
У сотні Біра гостювали не лише ми, тут був зі своїм почотом і к-ир Рен. Мали нагоду наші командири пізнати один одного, обговорити не одну справу. Одної ночі збірка — вирушаємо „лапати" сотню к-ра Хріна. Гори засипані снігами, мороз. Бродимо снігами, заходимо в бідні лемківські села і по двох днях і ночах, вертаємось з нічим назад, сотні Хріна не знайшли. Відпочивши, вертаємось у Перемищину. Курінний Рен лишається на місці, лише двох його людей ідуть з нами, як теренові.
Знову тижні маршу ночами, снігами. Родилось співчуття для тих друзів по зброї, які у відділах УПА перебували на Лемківщині ввесь час. Все має свій кінець і ми також вкінці добились в Перемищину і стрінули сотню к-ра Громенка в с. Волоцька Воля. Як прийшли, кожний знайшов якийсь куток і спали понад добу, ніхто і їсти не вставав, всі були виснажені до краю. При сотні Громенка з харчами вже було краще і ми трохи відживились. Казав к-ир Орест, що на вівсяному ощипку прийшлось не одну дірку доробити в поясі. Сам він майже цілий час був зайнятий — інспекція, розмови і т. п.
Перед нами стояла поворотна дорога у Сокальщину і ми до неї приготовлялись. Але одної ночі к-ир Орест наказав збірку і заявив, що ідемо в село Ямна Горішня. Ненадійно для нас, в селі ми зустріли провідника Стяга з охороною. Показалось, що тут мала відбутися ширша нарада теренових провідників і командирів відділів.
Відправа тривала понад два дні.
Прийшов нарешті час повороту у свої терени. П'ять ночей ми добре били ногами, зазнаючи всіх благ повстанського маршу, але вкінці зашуміли над нами сінявські ліси, ми були у себе вдома. Курінь к-ра Залізняка привітав нас, як своїх. В повітрі пахло весною — був квітень 1947 р. При курені задержались ми дещо довше. Рік 1947 був тяжким для УПА. Ситуація ставала складною. Сильні відділи польського війська приїхали в терен, грабували села, стріляли людей. Створювали ситуацію, щоб змусити наших людей покидати рідні села.
В той час багато молодих хлопців, щоб не датись вивезти, прийшли у ліс. З них хотіли зробити вояків, щоб себе обороняли, але тверде повстанське життя, постійні марші, сутички з ворогом, — були понад їхні сили. Одну таку чоту мав наш друг Коваленко і хоч як він старався, щоб допомогти тим хлопцям, нічого не виходило. Тоді к-ир Орест зробив збірку і заявив, що до партизанської боротьби у бойових відділах вони замолоді. Кожний має свобідний вибір, або вертатись до рідні, або оставатись при котрійсь старій сотні, або іти до кущів. Тим самим цей відділ розв'язано.
Опісля к-ир Орест відвідав сотню к-ра Тучі і сотню к-ра Калиновича, які входили в склад куреня „Месники" і стояли постійно в сінявських лісах. Дальше пішли ми у Любачівщину, щоб стрінути третю сотню куреня під командою к-ра Шума. Сотня була розчленована, тому дальше з нами ішов сотенний Шум. Відвідали ми дві чоти, одна стояла біля села Гута Любицька, друга біля Журавців. На зв'язку одержали ми радіо і сідло, речі дуже потрібні при нашому способі життя. Ішли ми у напрямку Сокальщини, та по дорозі треба було відвідати ще одну чоту сотні Шума, яка стояла біля села Річиця. Ішли ми на село Дениски. Треба було пройти насип-греблю досить довгий, щоб вийти до дороги. Були ми вже недалеко другого кінця, як нараз вистрілено ракети і ми дістали сильний вогонь з двох боків. Засідка. Впали коні — наказ — назад. Ракети одна по другій різали спасенну для нас пітьму ночі, ярким світлом освітлювали усе довкруги та з шипінням падали у воду. Кілька гарячкових хвилин, кілька стрибків і ми вирвались з поля обстрілу. Та люди стріляють, а Бог кулі носить. Залягли, командир провірює втрати. Показується, що ніхто не ранений. Пощастило. Наказ — перейти річку у воду і посуватись на Річицю, уважати, щоб поляки не відтяли нам дороги. Посуваємось мовчки, прискореним маршем. Відійшли добрий кусок і наказ залягти — відпочати. Сотенний Шум каже, що добре нас мали, ми були у дуже небезпечному становищі, але ми мали щастя. Командир Орест почав бідькатись, що ми втратили сідло, що гірше, — радіо. Дуже втішився, як я підсунувся до нього і показав, що радіо несу. У наших обставинах радіо була дорогоцінна річ, заплатили ми за нього 40 тисяч поль. золотих і був це одинокий інформатор про широкий світ, а ще важніше, можна було слухати передачі із закордону.
Поволі ми підсунулись під село Річиця, сконтактувались з чотою, яка заалярмована стрілами, стояла в поготівлі. Разом перебули день. Остання засідка повчала, що у терені змінилось, приходять гірші часи, треба забувати про їзду фірами чи верхом. Розвідка доносила про концентрування на тому терені ворожих відділів. Ми попрямували на Василів Великий. Тут була решта охорони, яка копала криївку у недалекому ліску.
К-ир Орест з Богданом і Соколом відійшли дальше на схід, назустріч сотні к-ра Дуди, а ми лишились будувати криївку. Почались тяжкі часи, часті бої, вивіз, засідки. Вернувся командир і натиснув на будову криївки. Мати криївку — була конечність, бо вдержатись в селах чи десь на поверхні ставало неможливо. Ми її скоро викінчили і в ній перебували вже майже цілий час. Правда, к-ир Орест виходив на зустрічі, відправи, але вертався скоро. Під осінь прийшов до нас провідник Цвіль, якому пощастило вирватись живим, як польське військо здобувало їхню криївку. Згодом прийшов к-ир Чавс, ставало більше, а за харчі, інформації ставало тяжче. Села пустіли, всюди вороже військо.
Одного дня під вечір наш Самбо виліз на верх і запримітив, що маленький кущик біля входу до криївки викопаний і поставлений на боці біля більшого куща. Була вже осінь. Тоді ми, мешканці криївки, зробили нараду, що робити. Переважала думка, що поляки знайшли криївку, зробили знак, а завтра буде акція. Командир вислав двох з охорони до с. Василева Великого, щоб розвідати, яка ситуація. Вони вернулися біля 12-ої год. і донесли, що в селі є сотня польського війська, яка шукає криївок. Останнього дня була у риплінському ліску — значить у нашому ліску. Мають з собою двох кол. вояків УПА, які їм помагають у вишукуванні криївок.
На нараді всі ми висловили свою думку і рішили, що залишимо криївку на один день. Якщо не знайдуть, тоді вернемось. Тоді к-ир Орест, Чавс, Цвіль і Богдан пішли до криївки к-ра Ворона, який мав криївку у переводівському лісі. Я, Юрко, Максим і Самбо мали десь перебути день. Я з Юрком рішили піти до села Василів Великий, з якого Юрко був родом, а Самбо і Максим не схотіли іти в село, воліли лишитись на полі. На другий день польське військо зробило велику облаву на всі ліски і поля. Було чути стрілянину і розриви мін. Ми з Юрком щасливо перебули день в селі, а вечером пішли на збірний пункт, тобто до криївки. Застали лише румовища і яму на місці криївки. ЇЇ розірвали наші, а може і ворожі міни. Вона була замінована при вході, а також при виході. Ми ждали якийсь час біля криївки та більше ніхто туди не прийшов. Як я пізніше довідався, розвідка від к-ра Ореста була скорше, вони побачили дійсність і відійшли. Відтоді я більше к-ра Ореста не бачив. Я знав, що його група мала плян перейти на польські терени і там перебути якийсь час. Та нав'язати контакту не вдалось.Згодом я долучивсь до командира Прірви. Якись час ми перебули на Підляшші, а відтак рушили рейдом через Польщу на Сх. Пруси. Ми дійшли до Помор'я, а весною вернулись у пусті наші терени — це був 1948 р.
Командир Орест був дійсним повстанським командиром. Всі його акції, бої — це багатий, різнородний образ дійсности з життя УПА.

Подав: Василь Пирка „Сталевий".
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації