Український військовий табір у Ліберці

Д-р Іван Козак

До явищ, що прийшли внаслідку невдячного закінчення визвольної боротьби України 1917-1921 рр., належить також українська військова еміґрація, що була скупчена в тодішній Чехо-Словацькій Республіці. Вона постала передусім із з'єднань Української Галицької Армії, які у війні з поляками займали фронт на відтинках Перемишль-Хирів та Хирів-Лютовиська і в травні 1919 р., під тиском у кожному відношенні переважаючих сил польської армії Галлера перейшли туди бойовим порядком та були остаточно інтерновані у таборі в Німецькому Яблінному (Deutsch Gabel) під назвою Української Бриґади.
Згодом стали прибувати до ЧСР різними шляхами також інші з'єднання і групи Українського Війська та поодинокі вояки, яких інтерновано у таборі в Ліберці.
Ліберець, по-чеськи Liberec, по-німецьки Reichenberg, — це повітове місто, в північній Чехії, в так званому Судетському Краю, положене у підніжжя гірського пасма Jestreda (по німецьки Jeschken) належало до кінця першої світової війни до б. Австро-Угорської монархії, а відтак увійшло в склад новоствореної ЧСР. Під час згаданої світової війни знаходився там великий табір для полонених російських та італійських вояків, що приміщувалися у чисельних дерев'яних бараках. Після закінчення війни та звільнення полонених, більшу частину цих бараків розібрано, а з тих, що залишилися, створено табор для українських вояків з офіційною назвою „Український Робітничий Табор", по чеськи: "Ukrajinsky Pracovni Tabor" Всупереч цій назві, що була подиктована політичними мотивами, згаданий табір був по суті справжнім військовим табором, і таким називали його українські таборові та позатаборові чинники, також у листуванні.
Першими мешканцями цього табору були старшини, підстаршини й стрільці української національности, із Західніх Земель, головно Галичини й Буковини, що підчас першої світової війни воювали в складі б. австрійсько-угорської армії на італійському фронті та попали були в італійський полон. Після закінчення війни було в Італії кругло 110,000 воєннополонених українців, в тому 90,000 наддністрянців кол. австрій-сько-угорської армії та 30,00 наддніпрянців з кол. російської армії. Обидва тодішні українські Уряди, тобто УНР та Уряд ЗУНР старалися дипломатичним шляхом виєднати звільнення їх та перевезення в Україну, щоб там включити їх в ряди Української Армії, яка вже в часі свого формування була змушена вести затяжну оборонну війну проти переважаючих сил наїзників та потребувала необхідно поповнення. Для цього Уряд ЗУНР створив весною 1919 р. окрему Військову Місію для Воєннополонених під проводом отамана УСС Івана Коссака, який був одночасно Військовим Відпоручником Представництва Української Народньої Республіки в Італії. Також згадані вояки з свого боку домагалися наполегливо від італійської влади відправки в Україну та дожидали її нетерпляче з дня на день. Всі ці заходи не мали ніякого успіху, бо італійський уряд, під впливом пропаганди ворогів України, передусім Польщі, тримав надалі всіх українців у таборах воєннополонених разом з німцями і мадярами, відокремивши старшин від рядовиків та свідомо й зумисне відволікав їх звільнення з полону в безконечність. В тому самому часі цей уряд явно підтримував і підпомагав польських, московських та румунських висланників — агітаторів, які свобідно об'їздили табори воєннополонених та настирливо вербували інтернованих там українців до своїх армій, обіцюючи їм поруч високої платні та інших матеріальних користей недалекий поворот додому. Не без вини були й самі українці чи пак українська Місія в Італії, яка для цієї справи не зробила всього того, що можна було і треба зробити — згідно з твердженнями тодішніх українських полонених в Італії. Внаслідку цього деяка часть згаданих вояків, докраю втомлених, знеохочених і зневірених безвиглядністю свого положення та безконечним вичікуванням на організований поворот на Рідну Землю, вступила до чужих, часто ворожих Україні армій, та від'їхала з їхніми транспортами.
Після того залишилося їх вкінці ще тільки приблизно 400 в таборі у Кассіно. Це були найсвідоміші та найбільш витривалі вояки-патріоти, які рішили за всяку ціну дістатися до свого рідного війська. Продовжуючи свої невтомні заходи щодо переїзду в Україну, вони нав'язали при допомозі української організації, що існувала в Кассіно під назвою „Українська Громада", контакт з найближчим Представництвом Уряду УНР та за його старанням добилися вкінці бажаного транспорту, який виїхав з Кассіно в липні 1920 р. під італійською військовою ескортою. Ця ескорта складалася з декількох старшин та приблизно 20 рядовиків під командою полковника. Ешелон, що мав бути — згідно з заявами італійських військових чинників — спрямований в Україну, задержався на станції Віллях (Villach), в Каринтії, де дожидав його польський старшина, що прибув з доручення свого уряду, який — очевидно — був поінформований про переїзд ешелону італійською владою. Він домагався настирливо спрямувати дотичний ешелон до Польщі. Водночас з'явився там також представник Українського Червоного Хреста, Богдан Яворський, який повідомив наших вояків про існування українського табору цієї організації в місті Лебрінґ біля Ґрацу в Австрії, та радив туди пробратися. У висліді довгих переговорів польського старшини з італійським командантом транспорту, останній вирішив спрямувати його до Польщі, не зважаючи на рішучий та різкий спротив українських вояків. На австрійській залізничій стації Брук над Мурою (Bruck an der Mur), треба було продовжити маршрут ешелону для дальшої подорожі. Для цього був відряджений з ескорти італійський сержант, якому придано за перекладача українця-поручника д-ра Гринева. Згідно з уложеним заздалегідь пляном, пор. Гринів перекупив сержанта сумою 50 лірів та виєднав спрямування ешелону до Лебрінґу. Італійський полковник завважив аж у Ґрацу, що ешалон їхав у невластивому напрямі, та намагався його завернути, але австрійські залізничники, які керували поїздом та були в змові з українцями, пустили поїзд повною швидкістю, завезли його до Лебрінґу та там зупинили. Українці стали поквапно виходити з поїзду, а коли італійці намагалися цьому перешкодити та грозили зброєю, українці їх обеззброїли, вийшли насилу з ешелону і подалися до табору Українського Червоного Хреста, командантом якого був пор. УГА Іван Байґерт. Він прийняв їх та примістив у таборі. Звідтіля був наладнаний зв'язок з Урядом Диктатора ЗУНР д-ра Евгена Петрушевича, що перебував тоді у Відні. За старанням цього Уряду влада ЧСР погодилася прийняти цих поворотців з полону на свою територію та влаштувала для них табір у Ліберці. Вони прибули туди дня 5-го вересня 1920 р. Небавом привезено до того ж табору українських вояків так званої групи ген. Кравса. Ця група, що до неї належав також автор цих рядків, складалася здебільшого зі старшин, підстарший і стрільців, які раніше в рядах УГА воювали проти Польщі та відтак у зв'язку зі створенням ЧУГА і роззброєнням остатків УГА поляками, опинилися в Дієвій Армії УНР, головно в 5-ій Херсонській Дивізії. Під час відвороту цієї Армії на територію Польщі в серпні 1920 р. вони відлучилися від неї та перейшли під командою генерал-четаря УГА Антона Кравса бойовим порядком через Карпати на територію ЧСР, використавши цю нагоду та обравши цей шлях виключно тому, щоб — замість дістатися у польський полон — з'єднатися з частинами Українського Війська, які під той час там перебували.
Ще пізніше стали прибувати до Ліберця також ті вояки УГА, які після підступного обеззброєння решток УГА поляками в травні 1920 року були інтерновані у злопам'ятному таборі в Тухолі на Поморі, та поголовно звідтіля втікали. Таким чином число мешканців табору більшало з дня на день і при кінці грудня 1920 р. знаходилося там: 450 старшин, 600 підстарший і стрільців, 60 жінок та 25 дітей. Всі вони вірили у слушність української визвольної справи і в так звану міжнародню справедливість і жили надією, що небавом на міжнародньому форумі буде вирішена позитивно державна приналежність усіх Українських Земель і тоді вони повернуться у вільну батьківщину. Своє ж примусове перебування у таборі постановили використати для цього, щоб поглибити своє знання, військове та загальне, закінчити студії та взагалі приготовитися якнайкраще для майбутньої праці в рідній державі, а водночас освідомлювати чуже громадянство, серед якого опинилися поневолі, про Україну, її історію, а особливо про її найновішу визвольну війну.
Табір у Ліберці був зорганізований на військовий лад та користувався повною автономією, як окрема тактична і господарсько-адміністративна формація. Табором керувала українська команда, що підлягала безпосередньо „чсл. команді таборів полонених". Командантом табору був отаман (майор) УГА К. Маційович, а його адьютантом пор. В. Світлик. Вони обидва прибули до ЧСР з українською бриґадою, що була інтернована в Німецькому Яблінному та були звідтіля відряджені до Ліберця. Чеським „командантом таборів", а водночас командантом Гарнізону був підполк. Їльґ, який в таборі ніколи не з'являвся. Згідно з військовим устроєм табору його мешканці-вояки були поділені на сотні і чоти під командою старшин і старших підстаршин. В кожному бараці був окремий командант бараку. Порядкову службу в таборі, а частинно і поза ним у відношенні до українських вояків виконував окремий відділ жандармерії, що складався зі старшин та жандармів УГА.
Культурно-освітньою ділянкою завідував „Культурно-Просвітній Кружок" (КПК), який зразу розгорнув широко закроєну діяльність. Його головою став отаман (майор) Роман Волощук, визначний бойовий старшина УГА, що відзначився особливо під час славнозвісної Чортківської офензиви, якої був одним з ініціяторів. В рамцях цієї установи діяли різнородні секції, як історична, театральна, музична, світлинська (фотографічна), спортова тощо. Заходами цієї установи постали, в таборі школи і курси, а саме початкова школа для дітей, гімназійні й семінарійні курси, курси для неграмотних, вищі освітні курси, торговельний курс, курси для вивчення чужих мов та інші. Створено також чималу книгозбірню. Навчання в таборових школах і курсах проходило за пляном, що зобов'язував чехо-словацькі школи. Кінцеві іспити відбувалися під проводом представників чсл. шкільної влади, яка потверджувала видавані на цій підставі свідоцтва. Ці свідоцтва були признані нарівні зі свідоцтвами державних шкіл та управнювали до дальших студій у чехо-словацьких високих школах.
Тут започатковано також видавання журналу під назвою ,,Український Скиталець". Він був спершу на писальній машинці та помножуваний циклостилем та згодом, вже у Йозефові, став органом частин УГА в ЧСР з великим тиражем та високим рівнем. Його першим редактором був пор. Яків Голота, за цивільною професією гімназійний вчитель, який пізніше працював у Карпатській Україні та відзначився у визвольній боротьбі Срібної Землі 1938 р. Його співробітниками були чет. Дмитро Вахняк, також гімназійний вчитель, пор. Лев Левицький та інші.
У квітні 1921 р. табір у Ліберці розв'язано з наказу чсл. міністерства військових справ, якому він був підлеглий в останній інстанції, а всіх його мешканців переведено до новоствореного табору в Йозефові.
Наприкінці слід додати, що опис з'ясованих тут подій з життя б. воєннополонених українців в Італії, а зокрема їхнього бравого переїзду до Австрії, спирається на інформації, одержаній та записаній від чет. УГА д-ра Івана Мельницького, який був співучасником згаданих подій та відтак перебував через деякий час разом з автором цих рядків в таборах у Ліберці й Йозефові. Всі інші події та обставини, відмічені у цьому дописі, з'ясовані на підставі власних спостережень та переживань автора.