ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 4 грудня 2008 р.

Кременчук

Іван Р. Костюк

(З блокнота кол. воєнного звітодавця)

В Дорогу!



                      1-го березня 1942 року, моя частина — „Відділ Пропаганди України", — що до цього часу стояла постоєм в Рівному на Волині, одержала наказ від „Командуючого Україною", генерала Кітцінґера, перебратись на новий постій до Кременчука, де од того часу була „штафета", "Відділу У.-3". Штафета, що позначувалась військовою абрев'ятурою: „Проп. Абт." перейшла на новий постій у Запоріжжі, а на її місце довгою валкою вантажних та особих автомашин, в перших днях березня 1942 р. перекочувала централя, тобто: „Проп. Абт. У"., при якій я сповняв обов'язки перекладача, (дольмечера), воєнного звітодавця („кріґс-беріхтер") та помічника керівника пресової ґрупи — зондерфюрера „К" (в ранзі сотника) — Германа Бреннера, молодого, інтелігентного та ввічливого до українців і до українських справ німця — професійного журналіста зі Штутґарту. Центральним „Відділом Пропаганди України" командував тоді поручник (оберлейтенант) — Адольф Мауер, в цивільному званні також журналіст, ще й „Ґав-пропаґанда-ляйтер" (обласний керівник пропаганди) зі Штутґарту. Кожна група мала свій власний штаб, зложений з фахівців, здебільша інтеліґентних, молодих німців, сповняючи свою військову службу в характері журналістів, — воєнних звітодавців, кіно-операторів, фотографів, кіно-театральнях режисерів, бюрових робітників, шоферів, механіків та рядових вояків, які виконували поточну військову службу, як охорона відділу, тощо. — Разом Відділ начисляв 50 старшин і вояків і був самостійною військовою одиницею, що в виконуванні своїх завдань підчинялася безпосередньо центральному Міністерству Пропаґанди в Берліні, згл. його підвідділові „Вермахт-Пропаґанда", а в військових справах підлягала дотичному Головнокомандуючому воєнних відтинків, на терені яких Відділ зі своїми штафетами діяв. Від початку свойого існування, тобто від першого дня війни з большевиками, Відділ мав свої постої у Кракові, Львові, а там у Рівному на Волині, згодом у Кременчуці, Харкові, Києві, Кіровограді, Вінниці і знову у Львові, аж до часу ліквідації східнього фронту і розвалу Німеччини, „Відділ Пропаганди України" — під різним командуванням та при різному персональному складові, серед якого не бракувало українців, спершу галичан, а згодом зі Східніх Областей України — переходив усі етапи відвороту німецької армії, через Криницю, Закопане, різні місцевості на Шлезьку, аж до Ерфурту, де остаточно, в травні 1945, року, наслідком капітуляції Німеччини, самоліквідувався.

***

                       Отже: Переїхавши понад тисячу кілометрів бездоріжжями України з Рівного через Зв'ягель, Житомир, Бердичів, Вінницю, Гайсин, Умань, Ново-Українку, Кіровоград і Олександрію, за десять днів важкої дороги серед засніжених степів, через убогі села та зруйновані міста, наша валка застрягла на 20 кілометрів до Дніпра у „Таловій Балці". Звідкіль пішла назва цієї степової долини — яру, й досі не знаю, дарма, що тоді й згодом, розпитував я про це так місцевого населення як моїх знайомих — українців, що знали ці придніпровські околиці. Та не лише наша валка, що складалася із 20-ти різного типу й різного походження автомашин, включно з модерними пропаґандивними машинами, т. зв. „Лявт-Шпрехер-Ваґен" (автомашини з радієвим і кіновим обладнанням з власними електричними аґреґаторами, мікрофонами, гучномовцями, фільмами, грамофонними пластинками тощо) застрягла у розтопленому снігу й болоті цієї розлогої й зрадливої балки! Там накопичились й вантажні автомашини німецького постачання і румунські підводи і мадярські однокінні запряги — тодішніх німецьких союзників. Лише сильні машини з „Дізель-моторами" та легкі, німецькі „Ґелєнде-Ваґен", (перші випуски, тепер світової вже слави „Фольксваґен") сяк-так продирались пригорбами балки у дальшу дорогу по призначенні. Для інших треба було запрягати українські воли із найближчих колгоспів (тоді німці вже впровадили свої „Коллєктіве Ляндвіртшафтен"!) та витягати автомашини й підводи з непередбаченої опресії. Німці насмішкувато називали це: „Балькен-ґенераль"... Перемерзлому до кості, з мокрими чоботями і порожнім шлунком довелось мені тоді бути „транспорт-фюрером" для усіх, що вибирались на підбій Східньої Европи, а яких зрадлива українська балка на Придніпров'ї, так глумливо, на деякий час, задержала в поході...
Мені було легко виконати завдання. Йдучи за „пластовим носом", серед нічної темряви в засніженому степу, я, в товаристві кількох озброєних вояків, таки доплентався до найближчого села. Запах диму та гавкання собак були моїм дороговказом. Українське населення ще тоді ввічливо ставилось до німців. З підкріпленням для мене й моєї асисти, а там з волами, людьми й підводами не було багато мороки. На черговий день, українські круторогі зі своїми погоничами прочистили шлях — до Дніпра — на Крюків і Кременчук. Після непередбаченої більше чим 48-годинної примусової зупинки у „Таловій Балці", розплатившись за допомогу з ввічливими українськими селянами (тоді ще за такі послуги населення німці, згідно зі суворим військовими наказами, чесно віддячувались) — 12 березня 1942 року, я міг командантові Відділу — пор. Адольфові Мауерові, який передбачливо приїхав до Кременчука на декілька днів раніше поїздом, звітувати про прибуття валки та про „кайне безондерліхен форкоммніссе" (про жодні особливі пригоди)...

Кременчук колись...


                     „Ой чук — Кременчук, недалеко Голтва, а в тій Голтві — паляниця жовта"... почув я вперше цю пісню, коли я на добре розтаборився в цьому, придніпровському місті. Історія Кременчука сягає давніх, сивиною прикритих часів.

                     Кременчук, по давньому народньому переказу носить назву від свойого основника-рибалки, що називався Кремень, а закінчення „чук" додали вже татари. Науковці виводять назву міста від татарського слова „Кременчик", що означає малу військову фортецю, яке згодом перейшло в Кременчук. За історичних часів Кременчук та вся його околиця входили до складу Переяславського князівства і межували з диким степом, по якому, неначе хвилі по Дніпрі, перекочувалися різні кочові племена та мандрівні народи. За монгольської доби теперішнє місто мало важливе стратегічне значення, бо на його місці була земляна огорожа, що нею татари охороняли переправу на Дніпрі. В 14-му столітті Переяславщину захопила Литва і щоби забезпечити торгівлю на південно-східньому кордоні, литовський князь Витовд велів побудувати на Дніпрі низку укріплень, в тому числі й сьогоднішній Кременчук. 1482 року татарський хан Менглі-Ґірей, що воював тоді з Литвою, поруйнував придніпровські фортеці та все Лівобережжя. В 16-тому столітті Україна з Литвою опинилася під Польщею. В тому часі ця частина Придніпров'я почала заселюватися українськими поселенцями, що втікали з-під польського ярма і панського знущання та тут, осівши здовж Дніпра, — почали організувати повстання проти Польщі. Щоби „приборкати свавілля козаків", як тоді називано з татарського лексикону, цих вільних, воєнно-промислових українських поселенців, польський король Жигмонт III, універсалом від 25 липня 1591 року, наказав поставити в Кременчуці фортецю із залогою кількістю 100 вояків. Цьому задумові перешкодило козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського в 1551-52 роках. Німецький мемуарист Еріх Лясота, шляхтич із Шлезька, посланий німецьким цісарем Рудольфом II в 1594 році до запоріжських козаків на Січ, стверджував у своєму „Щоденнику", що на давньому місці переправи татар залишилося лише одне спорожніле старе городище. На місці цього городища, відомий французький інженер-географ, Ґільйом Боплян, в 1635 році, будучи на службі польського короля, збудував фортецю-замок і з того часу Кременчук став центральним осідком кременчуцької волости. 1638 року Кременчук здобули й пограбували козаки, що під проводом Остряниці повстали проти поляків. В 40 роках 17-го століття, за гетьмана Богдана Хмельницького, Кременчук стає сотенним містом чигиринського полку. За часів пізніших гетьманів: Виговського, Юрася Хмельницького, Тетері й Дорошенка, Кременчук дійшов до вершини своєї слави. Унаслідок Андрусівського договору поляків з москалями (13. січня 1677 року), місто, як і все Лівобережжя разом з Києвом припало Москві і до 1764 року було сотенним містом миргородського полку. 1764 року Кременчук став губерніяльним містом спершу новоросійської, згодом катеринославської, далі малоросійської, а на кінець полтавської губернії. За большевицької влади, від серпня 1920 року по кінець 1923 року Кременчук був центром кременчуцької губернії, а від 1923 року по сьогоднішні часи Кременчук є центральним, окружним містом полтавської области.
Завдяки своєму вигідному географічному положенню Кременчук славився ще в своїх ранніх початках як важливе торговельно-промислове місто України. Торговельні зв'язки Кременчука сягали тоді до Польщі, Білорусі, Угорщини, Німеччини та подальше на захід. Москалі,щоби припинити розвиток цієї самостійної торгівлі, наставили в 1754 році в Кременчуці митницю. За їхнім старанням побудовано в тому часі на Дніпрі перший того роду міст на плитах. 1867 року побудовано через Кременчук і Крюків залізну дорогу, що сполучала Харків і Миколаїв, наслідком чого підупадає первісне значення чумацького постачання. Славні в тому часі були кременчуцькі ярмарки, з яких найважніші були три: Трисвятительський — 29 січня, Іванівський — 20 червня та Семенівський — 26 серпня.

                         І в промисловості Кременчук не займав останнього місця. Основою промислового виробництва, як відомо, в 18 столітті були в Україні цехи. В 1785 році Кременчук мав цехи: кравецький, швецький, ковальський, пекарський, римарський, гончарський та інші. В тому році основано в Кременчуці фабрику зброї, чавунний завод та цукроварню. В час війни з Туреччиною в Кременчуці будовано судна й фреґати чорноморської фльотилії, та озброювано їх гарматами досить значного розміру. В 1809 р. основано в Кременчуці фабрику сукна. Головними фабрикантами й вирібниками-фахівцями були чужинці, здебільша німці й жиди.
Економічний та культурний розвиток міста сприяв зростанню його населення. З невеличкого містечка, що в 1773 році мало всього 789 душ, Кременчук у кінці 19 століття зробився густо заселеним південноукраїнським центром і займав після Харкова друге місце на Лівобережжі. До другої половини 18 століття населення було виключно українське. Згодам воно стає мішаним: українсько-московсько-жидівським. Після Бердичева — Кременчук втішався до другої світової війни найбільшою кількістю жидівського населення. Так вир. на 1. жовтня 1928 року, за большевицькою статистикою, в місті жило 64.180 людей, в тому числі відсотково: 43,9% — українців, 8,3% — москалів та 46% — жидів. В кременчуцькому районі в цьому самому дні жило 350,000 людей, а процентово: 83,6% — українців, 3,4% — москалів, 12,7 — жидів та 0,3% інших. Цікавий був перепис населення Кременчука проведений німцями, в дні 6. червня 1942 року. В тому дні місто мало 31.818 душ, з чого: 12.700 — чоловіків та 19.118 — жінок. За національністю заявилися: 29.337 — українців, 1.818 — москалів, 100 - німців (непереселених до того часу німецьких колоністів, т. зв.„фольксдойчів") та 563 — різних. Жидів — очевидно, у переписі не виказано, бо вони всі, в подавляючій більшості, ще зарання до приходу німців з міста повтікали, або були німцями вивезені на Захід.

                       З давен-давна славилося місто одним із передових на Лівобережній Україні. Визвольні змагання в 1918-20 роках не принесли йому більшого пошкодження. Тоді бої та рейди воюючих армій проходили довкруги Кременчука й саме місто спаслося перед воєнним знищенням. Таким воно й залишилося до осени 1941 року, коли саме місто й околиця стали центром завзятих боїв між наступаючими німецькими з'єднаннями та відступаючими в паніці й хаосі большевицькими арміями. Кременчук і найближча околиця зазнали тоді великих пошкоджень не так наслідком безпосередніх воєнних дій, як у висліді безпощадної большевицької руйнації не лише об'єктів, що мали сяке-таке мілітарне значення, але цивільних, мешкальних будинків та соціяльних влаштувань для населення. Місто, що славилося до війни як одне з найбільших центрів млинарства в Україні, в 1942 році не мало ні одного непошкодженого млина, а зерном із гігантського кременчуцького збіжевого елеватора, перемішаним з нафтою й оливою, було вкрите все Дніпрове побережжя здовж „кременчуцької дамби". Вода Дніпра здовж берегів була ще довший час масною, змішана зі всякими харчовими припасами, які за обчисленням місцевих фахівців, могло б тоді прохарчувати все довколіпінє населення на 5 довгих років. Не пощадила руїнницька рука большевиків й багато місцевих механізованих пекарень, три кременчуцькі бровари, велику горільчану фабрику, фабрику тютюну, беконярню, птахо-яєчний комбінат, фабрику оцту, тартаки, столярні, фабрику меблів та цілу низку менших заводів і майстерень. До приходу німців в 1941 році була у Кременчуці велика місцева друкарня „Кременчук" й тут появлялися большевицькі часописи: щоденник „Робітник Кременчуччини" та тричі на тиждень „Радянський Селянин" що друкувалися українською мовою. Жидівське населення міста й околиці мало свою газету на жидівській мові „Кременчукер Цайтунґ", а московською й українською мовами друкувалися тут безліч журналів, періодиків та всякої большевицької макулятури. Друкарня та все її модерне устаткування були в значній мірі пошкоджені і тільки завдяки її українським працівникам вдалося зберегти декілька старих машин та рештки друкарського майна, розкиненого серед румовищ.

                       За большевиків Кременчук мав велику, центральну книгозбірню, яка начисляла понад 60 тисяч томів книжок та книгозбірню Кременчуцького Педагогічного Інституту із кількістю 40 тисяч томів. Крім того в місті були „Робітничі Клюби" з власними бібліотеками та чимала кількість районових бібліотек, що обслуговували населення книжками. Всі книгозбірні до приходу німців були понищенні, книжки розбазарені та попалені місцевим населенням, а приміщення поруйновані. Із залишок німці створили в місті центральну книгозбірню — Книгарню та Бібліотеку — назвали її „Україніше лєзегаллє", в якій по вилученні большевицьких пропаґандивних книжок та „небажаних авторів" (такий список „допущених і небажаних" авторів був зладжений за поміччю українських фахівців Відділом Пропаґанди України і ним користувалися тоді в Україні) — можна було знайти скарби української, літератури. Всі „небажані" книжки та друковані матеріали, німці відряджали до Німеччини. Кременчуцький Музей, багатий на збірки природничого та побутового відділу, як також Кременчуцький Архів, що славився великою кількістю історичних матеріялів, приміщені в давніх жидівських божницях, дивним дивом спаслися перед руйнацією. Зберігся також перед знищенням й місцевий Театр ім. Івана Тобілевича.

                          За большевиків були також в місті: Педагогічний Інститут, Медичний Інститут, Музичний Інститут, Вища Торговельна та Агрономічна Школа, Медична Школа для Акушерок, Землемірна Школа, Сільсько-господарські та торговельні школи, середні й народні школи загального навчання. Німці дозволили на відкриття народних шкіл в місті та в районі, на медичні, музичні, сільсько-господарські та торговельні курси, додаючи до всіх шкіл як предмет — обов'язкового навчання — німецьку мову. Всі школи за німців підчинялися Відділові Освіти при Міській Управі, в яких за німецькими інструкціями та наглядом 30 старшин Відділу Пропаґанди України працювали українські фахівці.

                         Із давніх церков міста спаслися перед знищенням (головно в мирний час панування большевиків) лише Кременчуцький Собор, в якому до приходу німців приміщувалися склади всякого роду будівельного матеріялу. Колись, славний на Лівобережжі Кременчуцький Собор, побудований на великій, просторій, Соборній, згодом Червоній площі, оподалік від Дніпра, переходив різні часи. В 1942 році, за дозволом німців, цей Собор відремонтовано та віддано населенню до користання. Дві інші кременчуцькі церкви: Свято-Троїцька і Свято-Покрівська, були большевиками зруйновані. Байдужим на хід подій залишився в Кременчуці старий Дніпро зі своїм побережжям та побудованою на ньому за большевиків прибережною греблею, з асфальтовими пішоходами, та засадженими здовж греблі тополями, плакучими вербами, овочевими деревами, і квітниками, що влітку цвіли десятками різних пахучих квітів. Здовж Дніпра залишилися ще з добольшевицької доби деякі багатіші будинки з присадибними, садками, городами, й огорожами, що надавали цій частині міста доволі „буржуазне" п'ятно.

                            Сумно й непривітно привітав мене Кременчук в пропам'ятні березневі дні 1942 року. Вже в Крюкові, що положений на правому березі Дніпра та прилягає до самого Кременчука, який розташувався по лівому боці, побачив я великі знищення наслідком боїв, що проходили тут осінню 1941 р. Поруйновані хати населення, знищене залізничне депо, порожні вулиці — оце й було привітання мені. Лише Дніпро, старий Дідуган, закутий льодовою кригою і припорошений снігом, неначе усміхався до мене: „А ти, небоже, чого сюди попався?" Вперше побачив я Дніпро у моєму житті. Якась дивна, загадкова радість збудилась тоді у моєму серці.
Ранком, 12 березня 1942 року, я зупинився на залізничному мості, що сполучував оба береги Дніпра, тобто Кременчук з Крюковом. Цей міст, що осінню 1941 року був зірваний большевиками, німці вспіли в короткому часі відбудувати й по ньому проходила нарівні залізниця і відбувався весь коловий та пішоходний рух. Військові застави пропускають через міст тільки військові автомашини. Для цивільного населення — міст був відкритий тільки в деякі години дня. Кожну автомашину, як також кінні підводи й пішоходців строго провіряють військові стійки. Це профілактичний засіб проти большевицьких саботажів у підміновуванні моста, яких за мойого побуту у Кременчуці було чимало, за що кожний раз місцеве населення терпіло строгі кари, включно до безжалісних розстрілів підозрілих в актах саботажу, звичайно, нічим невинних осіб. Херсонська вулиця сполучувала тоді Крюків з Кременчуком. Моя автомашина, не їде, а пливе по болоті й грязюкою залитих вулицях. Це Дніпрові води розлились по місті у висліді скресання льоду. В повітрі разураз лунають грімкі детонації. Це німецькі піонери динамітом розвалюють Дніпрову кригу.

                             Вулицею Ленінською (ця назва так і залишилася за весь час мойого побуту в місті, дарма, що за почином місцевої Міської Управи її замінено на „вулицю Визволення", яка одначе серед місцевого населення не прийнялася. Також німці радше вживали назви Леніна чим Визволення) — докочуємося до Соборної площі, поблизу якої, на одній із бічних вулиць розтаборилась постоєм в колишньому „Палаці Піонерів" — моя військова частина — Відділ Пропаганди України.

                              Ще цього самого дня, користуючись ввічливістю та проворністю члена Відділу, українця-стрільця Михайла Грицева, що разом з „Форкоммандо" виїхав раніш з Рівного для приготовання кватир, знайомлюсь з топографією міста.

                                І тоді, коли я вперше побачив Кременчук, я не знав, що мій постій в ньому триватиме повних шість весняних та літніх місяців. Не знав я також що моя вояцька, вітром підшита доля так цупко пов'яжеться з долею й недолею цього міста та його хороших мешканців. Що я на довгі роки ще згадуватиму ті чудові дні й незабутні хвилини, які я мав щастя прожити в цьому старинному українському місті.

                              Українське життя Кременчука концентрувалося тоді довкруги театру, Міської Управи та часопису „Дніпрова Хвиля". Я ніде раніше ні пізніше в моїх мандрах по Україні, не бачив так відданих справі театру й Музи Мельпомени людей, як у цьому місті. Я тут вперше зустрівся зі справжніми, професійними акторами, що в голоді й холоді на нестатках тодішного життя-буття, дослівно днювали й ночували в театрі. Пам'ятаю зразкові постановки „Запорожця за Дунаєм" з багатими костюмами, декораціями та повною симфонічною оркестрою. Пригадую розкішну „Наталку Полтавку" з чудовими голосами, та неабиякими акторами. Ще й досіль я не забув оригінально поставленого „Гриця", „Вія", „Катерину", „Сватання на Гончарівці", „Марусю Богуславку", „Ніч під Івана Купала", а з чужих: „Веселу вдовичку", „Кольомбіну", „Фраскіту", „Барона Циганського", „Циганське кохання", „Коварство і любов" та інші. А всі вистави в чудовій українській мові! А всі при битком набитій залі, перемішаній всуміш вояцькими одностроями німецьких, мадярських, італійських, словацьких, румунських вояків та скромним, але святочним одягом цивільної публіки. Бували й концерти місцевої симфонічної оркестри, чоловічого й мішаного хору. Були виступи мандрівних німецьких фронтових театрів з артистами й солістами віденської, берлінської, будапештанської опери та передових німецьких театрів в Райху. Пригадую як сьогодні — влітку 1942 року відбувся концерт симфонічної оркестри й хору на честь 100-ліття Миколи Лисенка. Бадьорі промови, пламенні деклямації, хористи в національних строях, музиканти в смокінґах, а на закінчення промова-подяка німецького генерала.

                         1-го вересня 1942 року Кременчук разом з Полтавою, Маріюполем на півдні та Черніговом на півночі, передано під „опікунчі крила" „Райхскомісаріяту Україна". З того часу не було вже ні пламенних промов німецьких генералів, ні подібних концертів на честь великих українців, замість цього почалися вивози цивільного населення до „соняшної Німеччини"...
Міська Управа та її Відділи мали в той час чимало роботи. Організувалися українські школи, курси, інститути, міські і районові лікарні. Неначе гриби по дощі піднімалися з руїн фабрики, майстерні і заводи. Почала працювати фабрика тютюну, горільчаний завод, бровари. Всюди треба було доглянути і всьому дати лад. Та людей до праці було мало. Багато із фахівців було вивезених большевиками. Дехто був убитий під час воєнних дій. Інші поховалися самі на села. Ще інші стояли осторонь від всякої праці, мовляв: „падаждьом — увідім" ... Меткий, рішучий та понад все з гарячим українським серцем, голова Міської Управи міста Кременчука, не давав усьому ради. Керівник Відділу Освіти ганявся по селах — організував школи та проводив курсами для учительства. Керівник Відділу Здоров'я сушив собі голову звідкіль взяти лікарів, медсестер, ліжка та устаткування для лічниць. Керівники публічних робіт, прохарчування, торгівлі, постачання та транспортів, оббивали пороги німецької командантури... По геройськи борсались українські патріоти над відбудовою нового життя, що показувало тоді свої перші паростки... А над містом та районом зависли чорні хмари. Постійні арешти цивільного населення у висліді большевицьких провокацій, розстріли галичан із похідньої групи Щепанського, Кальби і товаришів кошмарним сном зависли над головами тих, що осталися при житті та рвались до нової творчої праці. Місцеве Ґештапо, СД та стаціонований у Кременчуці батальйон війська СС „для особливої служби", зганяли сон із очей та особистий спокій у місцевих українців. В місті появилися большевицькі аґенти-провокатори, серед яких Василь Тарасів грав головну ролю. Наслідком їхніх провокаційних доносів до СД і Ґештапо, щораз то більше передових громадян міста арештовувано, розстрілювано та по крайній мірі вивожено до Німеччини на важкі роботи. Серед постійного терору та страху за завтрішній день, доводилось тоді працювати кожному із українців. Армія (Вермахт) мала свої завдання. СД і Ґештапо — свої. Щораз то більше рвалися добрі інтенції Армії та її військової адміністрації по відношенні до українського населення. Всевладне Ґештапо почало паралізувати, а то і явно поборювати зарядження військової адміністрації. Відійшов з посту Головного Командуючого Південною Армійською Групою прихильний для українців, генерал фон Рок, а на його місце прийшов заскорузлий „партайман". Також персональний склад Відділу Пропаґанди України разураз підпадав чистці. Ґештапо витягало свої криваві руки вже й в сторону німців, прихильних українцям.

                        За час мойого побуту в Кременчуці появлялася тричі на тиждень на чотири сторінки газета „Дніпрова Хвиля", що була основана в листопаді 1941 року галичанами з похідної Групи Євгена Щепанського, він же був її надхненником, головним редактором до часу його арештування (в наслідку провокації Тарасова) і розстрілу Гештапом 10 березня 1942 року. По його смерті редакцію очолював Василь Тарасів, а по його усуненню і ліквідації в серпні 1942 року, редакцією проводив дотеперішній її співробітник М. Шаповал. Згодом, після евакуації „Нової України" з Харкова, редакцію „Дніпрової Хвилі" очолював покійний проф. Микола Глобенко. Кромі „Дніпрової Хвилі" в місті появлявся деякий час (літом 1942 року) ще й щоденник „Вечірній Листок", що друкувався українською мовою кожного дня у вечірніх годинах і приносив для місцевого населення найсвіжіші відомості з фронтів, загального та місцевого значення новини, культурну хроніку, фейлетон та оголошення. Це було видання Відділу Пропаґанди і за редакцію відповідав я. Моїм завданням було ще й збирання й редагування матеріялів до „Фото-Пресової Служби", пресового сервісу, що появлявся кожного тижня в українській, російській та німецькій мовах, та яким тоді користувалася вся українська і німецька преса. До моїх завдань належала ще поточна праця перекладача-дольмечера усіх адміністраційних заряджень, наказів, інструкцій, що виходили від Головнокомандуючого „Геерес Ґруппе Зюд" (Південна Армійська Група) та Відділу Пропаганди України. Завдяки такій моїй „ключевій посаді", не одне лихо можна було оминути заки воно сталося, а всі друковані матеріяли, що виходили тоді з-під моєї загальної контролі, бодай не грішили тим жахливим мовним хаосом, що так розпаношився в той час в Україні. Ось деякі квітки з цього огородчика: „Пропала ряба кобила, хто єйо украл, пускай зголоситься до пана (обов'язково „пана" — І.К.) Ничипора, Ананієвича Харлампія за награжденієм" (оголошення в газеті). Або: „Сєводня в городскому тіятрі состоїтся спіктакль „Пашілісь в дурні", начало спіктакля в шесть часов вечора. Під час спіктакля не льзя лускать сємєшкі, ані сорить на зале" (друкований плакат). Або: „Парикмахерская артіль „Венус", робить перманентну завивку за двадцять карбованців.
Дамам і девушкам дають опуст безразлічно на стать" (вивіска на фризієрському „сальоні").
Мені приходило це легко, бо в свойому розпорядженні я покористувався знанням і досвідом українців літераторів, мовознавців, журналістів і науковців, що співпрацювали тоді зо мною на етаті Відділу. В той час, як гриби по дощі організувались навіть в найменших місцевостях Лівобережної України українські часописи, які друкувались доброю українською мовою та в яких співпрацювали українські люди, з якими я був особисто знайомий та перебував в постійному зв'язку. Загальна недостача друкарського паперу (його спроваджувано з Німеччини), що був раціоналізований для поодиноких часописів, стояла тільки на перешкоді ще більшому розростові української преси. За зміст та український характер пресового сервісу та іншого друкованого матеріялу, не раз доводилось мені, у висліді доносів на мене — світити очима перед німцями та зокрема перед поручником Мауером та моїм безпосереднім зверхником - зондерфюрером Бреннером. Тільки їхня особиста культура та вроджена інтелігенція, а також, в немалій мірі прихильне наставлення до України, рятувало мене від частих зазіхань на мою голову з боку всякої масти малоросів, москалів та самого Ґештапо. Після афери з Василем Тарасовим, якого я перший виявив як большевицького аґента, що одночасно співпрацював з Ґештапом, — моя позиція у Відділі зросла і закріпилася. В той час, мало не кожного тижня, я, користуючись довірою моїх німецьких зверхників, висилав до Берліна, на адресу Українського Наукового Інституту комплети українських часописів та друкованих матеріялів, пачки вибракованих українських та російських книжок, за що покійний проф. др. Іван Мірчук, тодішній директор Інституту, був мені дуже вдячний. На жаль, під час бомбардування Берліна, будинок, в якому приміщувався Український Науковий Інститут при Кляйне Презідентен Штрассе, поблизу зупинки берлінського С-бану „Берзе" (Біржа), був пошкоджений і лише частину скарбів Інституту можна було врятувати. Згодом, після закінчення війни, я двічі побував в Берліні і намагався бодай дещо врятувати ще для НТШ та для УВУ, однак мені не пощастило, бо ця частина міста, після поділу Берліну на чотири окупаційні зони, припала під командування большевиків, що дуже пильно стерегли руїн колишнього Інституту.

                            Доводилось мені також виступати перед населенням з промовами. Звичайно такий „мітинґ" відбувався так: Спершу колеґи з групи „Фільм", висвітлювали якийсь пропаґандивний фільм, як ось н. пр. „Шляхами на Соловки", в якому грали головні ролі українські актори еміґранти з Берліна поруч німецьких професійних акторів та сотні
статистів (в одному із таких фільмів я впізнав обличчя моїх знайомих з берлінського кабаре-ресторану Грушевського „Яр ам Зоо" при Курфюрстендаммі з покійним Сашком Пухальським на чолі), я пояснював додатково деякі картини (фільми були звукові і синхронізовані українською мовою!) а після висвітлення фільму та короткої перерви з роздачею усім приявним дарових цигарок, махорки й тютюну та содової води, я мав головний „балак". Звичайно мені давали мої зверхники готовий німецький текст, якого я був обов'язаний строго притримуватися. В тексті згадувалось про кривди Німеччини у Версальському трактаті, про перипетії у Ваймарській Республиці, про прихід до влади Адольфа Гітлера та про накинену Німеччині війну. У перших моїх промовах я строго слідкував за дорученим мені текстом, коли проте я зорієнтувався, що моя промова була неначе забава горохом об стіну, я почав запускатися в небезпечні лябіринти тогочасної політики большевиків і німців в Україні. Переплітаючи мою промову цитатами із творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки я закінчував кожну промову модним і толерованим німцями ще тоді вітанням: „Слава Україні!" На що авдиторія, зложена нераз до 5-ти тисяча осіб, грімко відповідала „Слава!" Я сходив з трибуни, а до мене тиснулися сотні гарячих рук, дякуючи мені за „прелєстную реч на українском язике з... австріяцкім виґавором!" Пригадую собі одну таку промову на мітинґу-концерті робітників і урядовців кременчуцької фабрики тютюну. Велика заля фабричного клюбу, що разом з фабрикою зацілів перед руйнацією, була вщерть заповнена слухачами. Було гаряче літо і надворі стояла чудова погода. Закінчуючи, як звичайно свою промову окликом „Слава Україні", я з острахом запримітив, що на залю ввійшов поручник Мауер з зондерфюрером Вібе та декількома старшинами нашого відділу, між якими був також поручник Фон Врангель, що разом з Вібе розуміли українську мову. Я, як годиться, здав звіт свойому начальству і викрикнув: „Слава Гітлерові!" Заля заревла знову: „Слаааваа!" Й цим разом обійшлось мені без бубличків, але Вібе, моргнувши на мене, сказав мені комплімент: „Брешеш як сам Ґебельс" ...

                          До іншої категорії моїх занять належали ще кожночасні, щотижневі, звичайно по суботах, військові вправи в стрілянні, маневрованні пропаґандивними стрільнами, випусканні ракет із пропаґандивним матеріялом та звичайна вояцька муштра. Кожний із старшин, по черзі проводив муштрою. Коли на мене припала доля бути „цуґсфюрером", я користав тоді із прислуговуючого мені права та командував своїм відділом, зложеним зі самих старшин, до схочу: „Нідер", „Ауф", „Гінлєґен", „їм ляуфшрітт марш" (Впадь! Встань! Бігом марш!).
Я тоді мстився на німаках як тільки міг ... Густо-часто нас вчили їздити верхом, літати легкими двоособовими літаками „Шторхами" (передтечі сьогоднішніх „вертолетів"), оперувати танками й панцерними автомашинами та наді все стріляти із трофейної большевицької зброї — скорострілів, ручних автоматичних пістоль, автоматів і звичайних „руських ґвінтовок". Це було гарне й пожиточне заняття, яке мені не раз стало в пригоді, коли я згодом опинився в передовій лінії на Мінському, Волжському й Донському фронтах.

                          Звітуючи про кременчуцьке українське життя за німецької окупації, було б невибачним гріхом не згадати про наших юнаків із „Похідних Груп", що різними шляхами, законними й незаконними, маршували, в той час вздовж і вшир Східніх Областей України та промощували шлях до нового творчого українського життя. Сьогодні, з перспективи років, можна сміло сказати: — не було б в той час „Похідних Груп" — не було б цього спонтанно-конструктивного підйому серед населення України, яке з вибухом війни Німеччини проти СССР, здане було напризволяще. Гасла, „В Україні по-українському" й „Україна для українців", які кинули маршуючі колони „Похідних Груп", широким відгомоном пронеслись тоді по всіх закутинах Української Землі, що опинилася в вогні воєнних дій двох хижих і жорстоких окупантів. Паростки нового, творчого життя так адміністраційного, як і церковного, культурного та політичного характеру, що в той час, неначе проміння цілющого сонця, після бурі, проявлялися на українських землях — без жодних обиняків слід зачислити на конто жертвенної, патріотичної, української молоді, що під стягом Організації Українських Націоналістів промощувала серед найбільш несприятливих умовин тодішного воєнного часу — шляхи для кращого майбутнього Батьківщини. Багато із тих найкращих синів і дочок України впали тоді прошиті кулею наїзників. Чимало із них довгі роки каралися за те по тюрмах і концентраційних таборах брунатного і червоного ворогів. Багато із них наложили своїми головами за Батьківщину вже тоді, або згодом в пізніших військових українських формаціях в 1-шій Українській Дивізії, в Українській Повстанській Армії, загонах Українського Визвольного Війська, Українській поліції та як підпільники. Про це на сьогоднішній день є вже чимало нагромадженого матеріялу, який жде на своє повне, безпристрасне і вірне віддзеркалення. Чимало про це вже писалося на сторінках української преси, журналів та політичних періодиків, а все ж, на мою думку, ця сторінка в новітній історії України в періоді останної світової війни, жде ще на свойого дослідника.

                         Прибувши в березні 1942 року до Кременчука, я мав нагоду переконатися про наслідки цієї творчої роботи членів „Похідних Груп". Міське Управління, театр, школа, а наді все „Дніпрова Хвиля" — кременчуцька газета, були еманацією їхнього вкладу в українське організоване життя цього міста та всього району. Прізвища Щепанського, Кальби, Лемика й товаришів, золотими буквами будуть колись виписані в анналах історії України того часу. Вони віддали своє життя в повному того слова значенні за Україну і за друзів своїх. За співпрацю з ОУН, член Відділу Пропаганди України, Михайло (?) Гриців, був повішений німцями в Юзівці літом 1943 року. Маючи доступ до таємних німецьких документів того часу, мені неоднократно доводилось зустрічатися з прізвищами моїх колишніх шкільних і позашкільних колеґ, членів українського підпілля, яке німці тоді урядовою номенклятурою називали „Бандера Бевеґунґ", („Бандерівський Рух"). Всякими доступними засобами доводилось мені тоді рятувати життя багатьох одчайдушних смільчаків. І сьогодні, маючи у свойому архіві деякі документи того часу, з неприхованою гордістю та без зайвої тут скромности — свідомий, що не маю чого стидатися за мою сповидну "коляборацію з німцями".

                        Діяльність членів „Похідних Груп" залишилась у своїх конструктивних наслідках не без малого впливу й на місцеве українське населення, зокрема на українську молодь, що вихована в „ленінсько-сталінській ідеології", нічого більше не знала про Україну, як про „квітучу країну рад в дружбі з великим російським народом". З найбільшою приємністю я констатував цей вплив наших дружинників з „Похідних Груп" на оточення, якраз в Кременчуці. Ніде так раніше, як саме тут, чув українські патріотичні, стрілецькі, пластові і новотворені повстанські пісні, які співала українська молодь дома й вечорами на проходах по „дамбі", випираючи цим робом осоружні большевицькі "Три танкіста", „Катюшу", „Єслі завтра вайна", „Тачанка" та інші комсомольські й красноармейські пісні. Український Національний Гимн — „Ще не вмерла", „Не пора", „Гей у Лузі — червона калина", „Зажурились галичанки", „Ой видно село", „Видиш брате мій" переплітані з пластовими — „лісово-чортівським" „Гей-гу, Гей-га" — стали щоденним співочим репертуаром подавляючої частини української молоді. Та не лише в пісні, але надівсе в щоденному вживанні виключно української мови так дома, як і на вулиці, в урядах, у церкві, в школах — проявлявся цей вплив на місцеве українське населення зо сторони членів „Похідних Груп". Допомога воєннополоненим в рамках нелегально існуючого „Українського Червоного Хреста", участь української молоді й старших громадян в праці Міської Управи, в розбудові шкільництва, організаційного життя, у театральному, хоровому й музичному секторі — оце ці цілющі наслідки піонерської роботи „Похідних Груп". Пригадуються прізвища хороших кременчуцьких дівчат Одарки, Наді, Людміли, Насті, Кляди, Оксани та інших. Вони наражуючись на шикани німецької поліції та вартових, день в день носили харчі зорганізовані серед місцевого населення до кременчуцького табору для військовополонених, або працювали без найменшої грошової винагороди в місцевій Адміністрації „Дніпрової Хвилі", Українській Читальні, Музею-Архіві, у шпиталі, в школах, тощо. Коли було, запитаєшся цих з хорошими личками та чудовими очима і гарними жіночими поставами новітніх козачок, хто їх навчив так ревно служити Батьківщині, відповідь була завжди й та сама: „Були тут кращі за Вас". Це й були оці галицькі, буковинські та закарпатські хлопці, що „пили воду з Дніпра", а на визов ворога, йшли на смерть, як на весілля. Це ж бо й були оці славні, іменні й безіменні вояки-герої із „Похідних Груп".

                       Мешкаючи за ввесь час мойого побуту в Кременчуці на одній і тій же самій кватирі, я мав нагоду і тут переконатися про цілющі наслідки роботи членів „Похідних Груп". Моя „хазяйка" була московкою з Ростова, господар — українцем з Дніпропетровська. В мешканні, що складалося із трьох кімнат і кухні („уборная" була спільна для всіх мешканців двоповерхового дому і приміщувалася на подвір'ї), кромі господарів, до речі ще молодих людей, жила ще „тьотя", старша жінка, колишня „пєвіца" московських театрів, десятилітня дівчинка Тамара — дочка та син Юрій (так і його кликали), — хлопець в 16 років. Всі вони, як зрештою майже половина мешканців міста говорили між собою тільки по-московськи. За час мойого постою в цьому незвичайно ввічливому і гостинному домі, я зо всіма домашніми та сусідами говорив тільки по-українськи. Тьоті я дозволив користуватися моїми грамофонними платівками („патефон" — це тоді невідкличний „мебель" кожної, навіть найбіднішої хати в „країні рад"), між якими були шедеври української музики, награні берлінською фірмою „Полідор", побіч старих російських пісень та циганських романсів у виконанні Вєртинського, Морфессі і Лещенка. Тьотя ва кожним разом, коли слухала Вєртинського, плакала. Коли ж накрутила українську платівку, витирала сльози і зверталася до мене найчистішою українською мовою: „Спасибі Вам Юрій Осипович, (так мене тоді звали) за те, що помогли мені й моїй родині знову віднайти себе" . . . Тамара, крім щоденної порції шоколяди та солодощів із моїх військових пайків, діставала від мене ще й українські книжечки з казками і оповіданнями для молоді. Юрко з батьком читали „Краківські Вісті" й „Голос" та книжки, які мені надсилала моя дружина з Берліну. Всі довколишні, сусідські діти зграями бігали за мною вигукуючи: „Дядя, дай канфєт". Коли ж у мене не було цукорків для цих чудових, замурзаних малят, що їх матері кликали Йоліками, Аліками, Жоржиками, Вєрочками, Катями, Лєночками і Ніночками — я брав дітей на автомашину та розвозив по домах, пізнаючи та заприязнюючися таким робом з батьками, що в моїй присутності не посміли говорити інакше як українською мовою. Це були чудові люди з українським серцем і типічною українською гостинністю, яких Росія змогла тільки покалічити, забравши їм нашу мову. Одначе Москва не вирвала в цих людей їхніх сердець і любови до Рідного Краю, який вони, кожний на свій лад, любили та готові були для нього до найбільших пожертв. Тільки, обставини, серед яких доводилось цим хорошим людям жити на протязі століть, навчили їх накладати на себе маску припорошену ззовні московським пилом... З приходом в 1941 році перших загонів німецького війська, а разом з ними і наших дружинників з ,,Похідних Груп" на терени України, ця маска на мить впала з їхніх облич. Та тільки на мить, бо диковинна політика німецького геренфольку у відношенні до України, що розпаношувалась на зайнятих теренах, вже за короткий час примусила її населення, що хлібом і сіллю вітало німецьке військо, до ще більшої насторожливости та до переходу із короткотривалої радости після звільнення з большевицької неволі до отупіння й ненависти, а там й до активного спротиву новому окупантові.

                            Вже дерева покрило пожовкле листя і бабине літо прокочувалось в повітрі, як мені доводилось покидати Дніпро і це чудове козацьке місто. Неначе тужлива пісня воркотів мотор моєї автомашини на прощання моїм друзям і приятелям, яких я покидав одного жовтневого ранку 1942 року. .. Лише тирса шелестіла та соняшники, немов би статочні господарі у великих жовто-золотистих брилях кланялися мені обабіч чумацького шляху, куди пливла моя автомашина в напрямі на Полтаву-Харків ... Чудове, спокійне, блакитне українське небо та легкий степовий вітер, що смагляв запорошене від куряви моє обличчя, аж ніяк не достроювалось до цих вражень і почувань, що олов'яними хмарами залягли тоді мої думки . . .
Чи повернусь я ще колись до Тебе, дорогий граде Кременя? — думав я тоді, в жовтні 1942 року. Сьогодні, пишучи ці рядки, двадцять років проминуло з того часу. Я віддаливсь від Тебе, Дніпре, на сотні й тисячі миль. Живучи на чужій, не своїй землі, над берегом чужої річки, що так до болю нагадує мені Тебе, Славуто, хочу вірити, що ще повернусь до Тебе, щоб скупатись у Твоїх пінистих, бальзамом сповитих хвилях.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації