За помилки батька. У ПРИСВЯТІ БОЄВІ ПІД БРОДАМИ

МЕМУАРИСТИКА

Е. Загачевський

Осип Кричівський з трудом відклеїв перші уривки думок від темної поволоки сну, яка наповнювала череп. Як довго спав? Без зміни довкруги ця сама півтемрява. Ця сама вогка стіна піскового окопу. Ці самі недбало скинені амуніційні скриньки, на котрих лежав, підгибши ноги. Носом доторкав стікаючої вологістю стінки окопу. Не ворушився, хотів знова заснути.
Але почув шорох обсуваної землі недалеко кулеметного становища та людські голоси. Відкрив ширше очі, обернувся на другий бік. Це вертались Зубаль і Колісник. Як довго не було їх? Тільки всього спав... Коли виходили по харчі — сидячи на амуніційних скриньках втратив притомність, себто — заснув. В тракті розмови довідався, що від їхнього відходу до повороту минула година. „Непотрібно засипляв — подумав — такий сон тільки ослаблює людину". Боліли м'язи і кості. Позіхнув протяжно і це справило йому приємність.
— Ну, що ж? — бовкнув під носом підходячи до кулеметного становища, де було значно видніше. — Що нового чули?
Михайло Зубаль, званий в сотні „Зубусь", мав нахмурене лице. Сидів на скриньці, сперши лікоті на колінах. Сухі долоні витягнув трошки вперед. Чубки пальців вдаряли о себе в скорому ритмі ,якби вправлялися перед виконанням якоїсь чародійної штучки. „Зубусь" мав в цьому здібності, перед війною був талановитим „лякерником" в одному з львівських малярських варстатів, а що на язик був „тятий", не довго загрівав місця на одній праці. Тому то, як це говорилось в львівському жарґоні: — „з браку ляку", набирав людей у грі „пара не пара", за що був нераз в колізії з поліцією.
Не відразу відповів Кричівському, що був „першим стрільцем" при обслузі кулемета. А їхній молоденький бо сімнадцятирічний „стрілець ч. З", Олекса Колісник, „дитя села", в напруженні приглядався то одному, то другому, ждучи, що скажуть старші. Кричівський здогадувався, що нема добрих вісток.
— „Балікай"!
Принаглений Зубаль сказав одне слово, котрого тамтой спершу не зрозумів.
— Підківка!
Одночасно за поміччю рук зілюстрував свої слова: стулив оба великі пальці до купи, заокруглив вказуючі. Осип кивнув головою на знак, що зрозумів. Власне це був образ ситуації, в якій знайшлися.
— Знаходимося в большевицькій підківці — говорив „Зубусь", колишучи зложеними фіґлярно долонями — „вдирати ще можна на Почапи. Але не знати, чи ціла наша „ферайна" не є замкнена у цій підківці. Тоді... — із уст впало вульгарне прокляття.
— А ви все мусите клясти, Зубаль — з докором проговорив Колісник — стидались би, чейже ви український вояк!...
— Ти Вулєську файни хлоп, та ти мені в макітру не тринь політики.Я на ній не капуюсь. Знаю хто я. Жаль, що цього не знав мій старий і „натягнув пренжини" за Польщу в 1918 році — якось не то мелянхолійно, не то лагідно говорив „Зубусь". — Капуєш, Вулєську, ти ще „мікрус", щоб таких, як я, а їх багато, — зрозуміти. Як хочеш, то я тобі „втну балак ведлі того"....
— Ти Зубусь стуль дзюб — вмішався Кричівський — знаю, про що хочеш строчити, що ти невинна „офяра льосу", що твій батько в листопаді 1918 р. не знав, хто він, і за що наложив головою в польській боївці. Як тебе в „кацябі" „просвітили" на українця і так дальше. Всі ми знаємо, чого хочемо і чому одягнули цей мундур. А хто чим був, як прийшов до цієї національної свідомости це „інша пара кальошів". Ти не „завертай тепер юра", краще скажи, що більше чув, там позаду.
Якби у відповідь на це питання, десь недалеко-почулись скорі кроки, а з цим в рів окопу зсунулась огрядна постать роєвого десятника Кушніра.
— Кричівський, візьмете перший рій, а Зубаль і Колісник остануться в мойому. Збірка за десять хвилин, при штабі сотні. Зубаль! Візьмете кулемет — прострочив мов з кулемета десятник Кушнір та побіг дальше ровом до наступних стійкових.
Мляво і мовчки почали збиратися ,лише Зубаль, як звичайно бурмучав під носом. Та не втерпів і голосно, сам до себе випалив:
— „Но, Зубусь, даєм поптя, значить "... встоятись не було сили .. ." як то „сі" співає ...
— Ти знову? Краще уважай на себе, щоб ми ще в Лємбрику похірили — чомусь з чуттям промовив Кричівський, а звертаючися до Колісника, додав: — Олесь, уважайте на нього, тож „хирляк", що під цим „коромеслом" „фіси" гнуться. — Ну „Зубусь" „тримайся вітру", я вже „фалюю", та ще раз тобі кажу у-в-а-ж-а-й. Чуєш, як „губарики" гатять?
— „Злам карк" — по шибеничному відрубав Зубаль, а звертаючись до Колісника додав: „Вулєську, дралюєм" — при цьому з замахом закинув на плече кулемет.
Темна ніч полонила їх в свої обійми.
Сотня вирушила, як на сході несміливо почало сіріти небо. Зубаль не дуже то наздужував за своїм відділом. Спочатку було ще „сяк-так". Коли сотенний наказав збірку — не бракувало нікого. Перших кількасот метрів, сотня відступала згори назначеним порядком: на чолі сотенний хорунжий Яріш, котрий, хоч ранений в руку, провадив цілість, з лівої сторони рій дес. Кінаша, з правої хлопці ст. стрільця Ворони, позаду Кричівський із своїм роєм. Відворот замикав дес. Кушнір, що обняв команду над заднім обезпеченням.
Зубаль ішов один з останніх у відділі Кушніра. Важкий кулемет час-від-часу перекидував з рамена на рам'я. Спершу не відчував утоми, хоч ішли болотнистою дорогою, а що ворог не наступав на п'яти — не треба було витрачувати енергії на займання боєвого становища.
Коли сотня віддалилась на яких два-три кілометри від залишених становищ, тоді то впали, між відступаючі відділи, перші ворожі стрільна. На відступаючих вояків посипались рідко, ослаблені далеким полетом відламки стрілен.
Хор. Яріш рушив бігом, за ним відступаючі відділи. Ряди видовжувалися, порядок відступу порвався, люди змішувалися, тим, більше, що й зправа й ліва несподівано засвистіли кулі „максимів" і „дєгтярів". Декотрі відбивалися від землі і летіли дальше, як фосфоризуючі манюсенькі м'ячики, або як лискучі камінчики, кидані дітьми на поверхню води.
Тоді почалось це найгірше: Зубаль почав відставати. Перший минув його Терешко, потім мигнула силюета Горбаня, зігнутого на момент до землі — прикурив цигарку і скоро рушив далі. Врешті побіг недалеко від нього десятник Кушнір, щось крикнувши в його сторону. Зубаль не дочув слів у цьому пекольному лоскоті вибухів, але зібрав усі сили, щоб скоріше бігти. Боявся. Не цих свистючих біля вуха куль, не тих, що відбивалися від землі колірових куль-м'ячиків. Боявся залишитися самим.
Робив що міг, щоб зрівнятися з своїми відступаючими друзями. Оглядався позад себе, чи хто ще є за ним і біг, скільки сил було в ногах. Але сил було щораз менше і в грудях не ставало повітря. Щораз виразніше почував біль біля серця. В злиднях перебута юність давала про себе знати. Піт струмочками спливав з чола і скронь, обліплював ціле тіло. Неймовірно тяжів кулемет, а кулеметні стрічки, котрими був оперезаний навхрест, давили болюче рамена. Ненависний противогаз немилосердно обивав бедра, утруднюючи біг.
Щоб зловити віддих, Зубаль щораз-то звільнював, перекидував кулемет з руки в руку і біг дальше, втрачуючи щораз на скорості. В певнім моменті почув голос дес. Кушніра: — „Скоріше, брате!", потім, при проблисках сірого ранку, замаячили перед ним контури розбитого повза.
Тут минув його досить спізнений Олесь Колісник, кричучи на ціле горло, майже в саме вухо: „Киньте, Зубаль, скриньку!" Аж тепер прояснилось йому! Ніколи не прийшло б йому це раніше на гадку.
Тепер здав собі справу, що коли б позбувся цього нестерпного тягару з плечей — був би вже десь всередині відступаючої сотні. Чи вільно було йому кинути скриньку — адже вони відступають, навіть, коли забракне амуніції, на це є амуніційні стрільці, можна кинути. Ще вагався.
Рештками сил добіг до знищеного повза, зупинився і вже мав кинути нестерпний тягар з плечей, як раптово почув пронизливий біль в правому бедрі. Захитався, випустив з рук кулемета і впав на землю.
Проймаючий біль огорнув ціле тіло: пронизував цілий правий бік, спливав електричним струмом високого напруження, виповнював цілий череп незносним палаючим болем.
Щоб не кричати, Зубаль затиснув зуби, сів на землю та діткнув зраненого боку: змисл самозбереження казав шукати рани, тамувати кров, яка обильно плила по бедрі. З трудом видобув з кишені перев'язочний пакет, розстібнув пояс. Намацуючи обома руками зранений бік ствердив, що куля пройшла нижче ребер, пробивши великий отвір на спині. Цілою силою волі опановуючи пронизуючий біль, скинув блюзу та поверх сорочки обандажував рану. А втім, кровотеча не припинилась і Зубаль чув, як крізь просяклий кров'ю бандаж стікає поволі кров, з прикрістю стверджував, що бандаж не сповняє свого завдання. Хотів витягнути другий пакет, але вже не був всилі. Біль, осягнувши свою вершину, переходив в ослаблення.
Зубаль ліг на землю. Колірові стрільна перелітали над головою, декотрі побіч пороли грунт. Зубаль з надлюдським зусиллям підтягнувся під толуб повза, котрий дещо давав захист.
Тепер лежав звернений головою в сторону відступаючої сотні. Бачив летючі в сторону Ожидова — напрям відступу — червоні кулі. Часом у ранішній імлі миготять силюети відступаючих друзів: щораз дальше й дальше. Здоганяють їх світляні кулі, перетинаються білі, червоні і сині ниточки, вогнисті м'ячики скачуть по землі.
Зубаль дивиться на це і сам собі дивується, як міг добігти аж сюди в такому напруженні вогня. Не боїться уже. Біль змалів — здається, що виплив разом із стікаючою кров'ю, всякаючи в землю — приходить збайдужіння: не то смуток, не то жаль, що залишився сам, що не дійшов. В цій апатії є дрібка вдоволення, а саме, що лежить. Вже не тяжить в руках кулемет, вже не тратить останнього віддиху в зусиллі бігу вперед. Вже не оббиває боки противогаз, лише в цьому місці якесь дивне відчуття терпкости.
Щораз повільніше віддихає, приплющує очі. Сумно йому, що сам, почувається слабим, покиненим. В сколоченій, пережертій болем, грюкотом і блискотом тисячів вибухів голові, думки починають колтунитися. Вже байдуже, що буде дальше, взагалі нічого не хоче вже: замкненими очима бачить фрагменти свого минулого. Темний вогкий підвал, в якому приходилось жити, йому й його матері. МАТИ — має її знимку в нагрудній кишені блюзи, — стільки щоденної запопадливости, стільки турбот приспорював він їй.
Плутаються картини: лице поштивого шевця Мартина і його цікаві оповідання — адже на них зріс, пізнав, хто він, та яку помилку зробив його батько. Лист: останній з дому і там слова, писані спрацьованою рукою — „Сину, бережи себе..." — він разом із знимкою тут в нагрудній кишені блюзи, рука безуспішно намагається відшукати його. Чого так стріляють? — чого так голосно? — властиво, де він? Пити, як дуже хочеться пити.
Зубаль відчиняє очі: бачить сіріюче в ранній імлі сталеве підвіззя повза — на мить вертається виразиста свідомість — так, це Почапи, це він під Бродами у Дивізії, ранений ...
Хоче зриватися, бігти за своїми, підносить голову, підпирається ліктем, знову хоче підвестися. І знову біль. Нема правого бедра — є лише біль: проникаючий усі тканини, всюдисущий, всевладний біль.
Безвладно звисає голова вояка, втомлений зір паде на сіру сталь повза. Повіки Зубаля замикаються. І нічого вже нема: є ніч.