Під Білянами

В. Сімянців

В роках 1944-45 мені частенько приходилося зустрічатися з, скажім, Пилипом Пилиповичем. Він лишився „там" і називати його дійсним ім'ям покищо не буду. А, щоб не вийшло йому те на шкоду, помовчу багато дечого і про нього, хоч життя його було досить цікаве, — в кожному разі, не таке, як багатьох з нас. По іншому він жив. Про нього можна сказати: „інженер-хемік, який не розбив ні однієї пробірки" — бо, після диплому, став відразу бизнесменом.
Не тільки зустрічався я з Пилипом Пилиповичем, а і, в неділі, частенько у нього обідав. Був він одружений. Обіди були більш як добрі — не на картки. Умів Пилип Пилипович улаштовуватись в житті.
В одну з таких неділь, коли вже обід кінчався — було ще солодке, кава, дружина П.П. (більше вже не писатиму Пилип Пилипович), звернулася до мене зі запитом, як давно я знайомий з П. П.
Думаю. Підраховую. Але бачу — як тільки з цим запитом звернулася до мене пані (хай буде Клава), П. П. затурбувався якось і то так, що то дуже звертало увагу. І з притиском просив свою дружину, аби не розпитувала. Це мало, логічно, такий ефект, що пані, навпаки, все настирливіше допитувала. Все уперто тривала на своєму.
— Таж пригадайте, коли ви вперше запізналися?
— Правдоподібно в роках 1923-24 — сказав я.
Це роки, коли зачав я бувати в тому місті.
— О, ні! — ви ще раніше знаєтеся.
— З Армії?
— Так, так (розтягаючи оте „а"), каже пані Клава, — з Армії!
Я довше подивився на тепер уже зовсім збентеженого П. П. І ніяк не міг пригадати.
— Ні, не пригадую.
А бачучи вже таки зовсім розгубленого П. П., був би радий, як би ця балачка якось, як то кажуть, зам'ялася. Спробував щось оповідати, але пані Клава уже „розбіглася" так, що стримати її не було можливо засобами доброго товариства.
Бачучи свою „перемогу", повне збенетеження свого П. П. і мою ніяковість — урочисто сказала:
— Ви П.П. під Білянами два рази шаблею вдарили.
— От таке — „хрещеник" мій, — подумав я, десь там глибоко усміхнувшись. А очима шукав, на гладенькій як кавун голові П. П. слідів своєї „праці".
— Щоб аж так погано!? — кавунчик виблискував як навоскований.
— Ніякісінького сліду?
Але пані Клава видно побачила глибоко сховану мою усмішку і відгадала мої думки:
— Так, так — був П. П. під вашою шаблею.
Не витримав бідний П. П. Встав з-за стола і вийшов з їдальні.
В дальшому оповідання пані Клави переконало мене, що ми таки вперше „познайомилися" з П. П. під Білянами в 1920 році.
Не перший, мабуть, П. П. каявся, що в „слабу хвилинку" висповідався своїй вірній дружині.
Ця балачка пригадала мені бій під Білянами, а тому, що я пишу час до часу спомини, так напишу з початку, як все те було. Все треба, ніби, визначити — коли це було точно: день, місяць, рік. Рік, як уже казав, 1920. А далі, думаю, і не так важно. Визначу то по-стародавньому: хліби вже були височенькі, а луки покошені. Ані до того, ані після того не бачив я стільки нашої кінноти вкупі. Я, власне, і тоді не бачив зразу всієї — бо того дуже багато було. А була під Білянами ціла Окрема Кінна Дивізія і всі кінні полки від піших дивізій. Це вкупі більше десяти полків. Уже при підході до Біляви видно було майже тільки кінноту.
Затемна підвели і наш полк, Чорних Запорожців, під самісінькі Біляни. Розташувались ми в полі поміж хлібами.
Наказ був — ранком, як почнуть наші гармати бити — все рушити має вперед. Перед нами тільки ворог.
А тепер за порядком, як то було тієї ночі.
Я вже казав, що пишу про щоденне наше життя. Про те, що видно рядовому козакові, з його місця в сотні. В сотню, в той час, повернувся зі шпиталю козак кубанець Зануда. Бачив я його останньо десь біля Староконстянтинова, в „трикутнику смерти", перед самісіньким вирушенням до Зимового Походу. Він шкандибав на одну ногу. Десь зачепилася за нього куля. Тепер коня не мав. Приїхав за нами, чи то з кулеметниками, чи гармашами, і вже вночі знайшов у полі сотню. Рішення його було — до ранку мусить з нами в кінному ладу бути. І пошкандибав поздовж фронту.
Знався Зануда на конях дуже добре. Може так за якусь годину, повернувся до сотні уже на коні. Ніч — обмацують хлопці коня. Хвалять Зануду, що добре вибрав. Та й без Зануди — зі заплющеними очима пізнаю коня. Пізнав та не все.
Щоб кубанці не були діткнуті — коней тоді крали так би мовити, соборно. Але терпіла від того найбільше галицька кіннота. її обкрадали немилосердно.
Тут пригадалося щось, що не було під Білянами. А чогось мені здається, що це буде тяжко десь причепити, а тут не зовсім зайве. Стояв наш полк, мабуть, отоді перший і останній раз на відпочинку — як резерва. Правда, з тієї резерви нас, майже, щодня викликали на фронт.
І от видумали хлопці „тюкати". Як в'їде в село підвода військова з жінкою, так і починається оте „тю!", „тю!" І то через цілісіньке село, а село було довге. Від першої хати і до останньої з-за кожного плоту „тю!" та й „тю!", та розтягнуте — що оте „ю" ніби аж свистить. На всі голоси і що тільки видати можна з горлянки.
Заборонило начальство отаку „забаву".
А „робити" ж щось треба! І винахідливість меж не має.
Стоїть купка посеред вулиці і чекає. Їде якийсь „чужий" — з іншої частини. Хтось з купи виривається до переїжджого з галасуванням: — Степане! Та ти живий!? — І меле щось там далі. А головне, лізе обніматися та чоломкатися.
І аж поки виявиться, що сталася помилка, з перепросинами за затримання, та згадками про страшенну подібність до „славного Степана", і висловленням гіркости, що то таки насправді не Степан. У довірливого „Степана" за той час порозпинають попруги, поводи — отаке щось.
Але: з їжою приходить апетит. І одного такого „Степана" так міцно обнімали та раділи зі зустрічі, що стягли з коня. А поки „Степан видістався з палких обіймів та з'ясувалося, що це помилка, так коня вже одвели.
Це, можливо, так трохи, виправдання Зануди. А тепер знов про Біляни.
За якийсь час чуємо гамірок котиться до нас від четвертої сотні. А за хвилю козаки четвертої сотні оточили Зануду, коня і тих, що були близько. Хотіли покарати козаки четвертої сотні бідного Зануду, та наші не дали. Хіба ж він узяв коня для власної користи? Може завтра і коня і Зануди не буде. Та й він же коня взяв з якогось штабу.
Не повезло Зануді. Дійсно він того коня взяв у штабі, але у зв'язкового від четвертої сотні. Той схопився відразу. Побіг до своїх. Може кінь відв'язався та сам пішов до сотні. А в сотні йому сказали, що попри них хтось поїхав так наче на його коні.
Але завзятий Зануда таки ранком був на коні, а у вечорі уже десь виміняв на іншого. Що ж — жаль! Але виходить, не завжди добрі наміри ходять по рівних дорогах.
І вже до самого ранку не трапилося нічого у нашій сотні.
Отак хто передрімав, а хто і добре виспавшись, дочекалися ранку. А ранок приходив загорнутий в туманець, який піднімався з річечки, що була перед нами. Все вже перевірено: зброя, коні. Чекаємо на гасло, вглядаюгись в заслону туману.
Вирисувалися трохи зліва перед нами, рівнобіжно з фронтом силюети їздців. Заторохтіли наші кулемети. І тут же вдарили наші гармати.
Пішли вперед.
Мала затримка.
Чуємо: „Третя сотня завернути піхоту!"
Якась частина помилилася і, замість вперед, дружньо перла в запілля. З мобілізованими таке траплялося. При хрещенні і діти вириваються від холодної води, а це ж хрещення вогнем.
Операція завертати свою піхоту є і трагічна, і в той же час, при згадці, хочеться сміятись. Доганяєте цих нещасних, що їм переплутався напрямок, і, витягнувши ногу зі стремена, штовхаєте нею в спину, чи там в потилицю. Піхотинець летить на землю. Коли лежить — добре. Коли поверещав і повертається назад — ще ліпше. Але коли піднявся і намагається дотримати попередній курс — частуєте шаблею, але ширшим боком, то вже напевне поможе, ліпше, як з компасом, зорієнтується в частинах світу.
Перекинувши отак декількох і бачучи, що то помогло, доганяю переднього, що вирвався таки далеченько — видно, добрі ноги мав.
Догнав. Штовхнув. Перекинувся, але завзято повзе на чотирьох, не міняючи курсу.
Добре виміряв я, перехилився з коня і таки, зі смаком, оперезав шаблею поперек спини. За завзятість, зі щирістю, думаю, дістанеш.
Підскочив і до мене з якимись там науками, що він старшина... Мовчав би ліпше.
Не знаю, чи діяв я по статуту, чи ні, але ще раз спустив клинок не без меншого смаку. І зараз же підняв шаблю, ніби показуючи цим, що не збираюся кінчати започатковане, а скорше, що збільшу темпо. Зміркував він, що я не на те тут, щоб слухати лекції зі статуту, а коли і слухатиму, так „платня" паки і паки пектиме йому по спині. Швиденько побіг доганяти своїх, не оглядаючись.
Так оце таким способом я „познайомився" з Пилипом Пилиповичем дійсно під Білянами 1920 року, коли хліба були височенькі, а луки були вже покошені, „охрестивши" його тільки двічі шаблею, уживаючи цієї шляхетної зброї не зовсім по призначенні. Бив же мене батько ложкою в лоб.
Фронт був прорваний і ми займали Біляни. Перед нами тікали напіводягнені, а то і зовсім в білизні, червоні. Видно, аж ніяк не сподівалися „гостей" так рано. Нам, чоловік десятьом, дали якусь вулицю, щоб її прочистити, аж до другого кінця села. Проїхали ми пару кроків і нас раптом обстріляли.
В селі кіннота не любить воювати. Хоч як звикли були тоді до цього, але в заселеному пункті почувалися не так гарно, як в полі. Почали ми об'їжджати поза хатами, садками та огородами, залишивши пару козаків на тім місці, де нас застали перші постріли, щоб їм відповідали. А нас орієнтували ворожі постріли, де вони є. І так заховані несподівано вискочили прямо їм „під ніс" і накрили.
Той, у якого я відбирав кріса, був присадкуватий, кругломорденький, з чорним волоссям і чорними очима, я думав, що це наш та й питаю:
— Відкіль?
— Волінскій, чомусь, ніби намагаючись вимовити по-російськи, відповів він мені.
— Українець? — питаю далі.
Труснув якось невизначено раменами. Виходило ніби, як хочеш, так хай буде і українець. Але далі говорив цілком добре по-нашому. Два інші були москалики.
Одібрали документи, обшукали — як належало в такому випадку. За пару хат уже видно поле. Завдання майже виконано, спішитися нема куди.
І відчуваю, що мені щось муляє в голові.
А де четвертий? — питаю у полонених. Бо пригадав, що їх стріляло по нас четверо. Убитого немає, хіба втік?
Мовчать полонені.
Глянув на полонених. Волиняк стоїть і з байдужою упертістю дивиться в землю. Один кацапчук щось не дуже переляканий, а другий Ваня — видно зовсім душа в п'ятках.
Вибрав я того не дуже переляканого і до нього:
— Де четвертий?
Бачу, і йому душа помалу, але повзе вниз.
— Де четвертий? — уже з притиском.
Хлопці піднявши кріси оглядають терен.
Моргнув, не сказав, той не дуже переляканий, показуючи за тин. З-за плоту, з-під колоди, врослої в бур'ян, витягли ще одного. Цей уже таки переляканий, що слова не витягнеш. Обмацали кишені — не має нігого.
— Документи? Бумаґі? — вимагаю від нього, хто? Відкіля? Чи вдавав „грека", чи дійсно зовсім не володів собою — мовчить і труситься.
Поки я намагався, уже злізши з коня, хлопці знайшли пачечку, заткнуту під колодою.
І по зовнішньості і по документах виходить, що мойсеєвої віри, і ще й до того комісар.
Два наші повели полонених назад, а решта поїхали до останньої хати, на край села, з почуттям, що хоч на якийсь час маємо відпочинок. Хоч не наїстися, так напитися досхочу буде можна. Стрілянина йшла десь вже й далеко впереді. Але тут навколо було тихо.
П'ємо воду у дворі тієї хати, та розглядаємося. Поля підходять до самісінького двору. Трохи далі кущі, чи молодий лісок — якісь дерева.
Нараз з жита кинуто до двору ґранату. Розірвалась, та не зробила нам жадної шкоди, бо не докинуто. Постріли з крісів і по полі побігло чоловік п'ятнадцять червоних.
Повисла рука в Ігоря, як причеплена. Захитався в сідлі Ілько.
Віддаль до червоних була така мала, а можливості до атаки такі пригожі — рівне поле. Потім кидали кріси, піднімали руки. Та було вже зовсім пізно.
Після бою під Білянами довідалися ми, що та кіннота, що була показалася нам ліворуч, в самісінький момент початку бою, була чота донських козаків з полку полковника Фролова. Фроловці, як їм казали, були за самостійну, соборну Україну і воювали у складі Армії УНР добровільно. Чого, і як вони дісталися в тому бою між два фронти, ще перед гаслом, я не довідався, але на здоров'я це їм не вийшло.