В.КалинаПерехід влади у Львові 1 листопада 1918 р. до рук українців прийшов унаслідку революційної дії Українського Військового Комітету, що його очолював сот. УСС Д. Вітовський. Цьому 16-членному Комітетові треба признати відповідну моральну силу та відвагу як ініціяторам, довірочність їх плянування та заскочення в рішучій акції. А це саме і є передумовами успіху кожної заплянованої воєнної акції.
Це сотник Вітовський примусив до дії Українську Національну Раду, яка довго вагалася, вичікуючи вістей з Відня. Але Вітовський, якого можна вважати за чільного виразника ідеології тодішньої української молоді на Західній Землі, теж вірив в голошені тоді модні гасла точок Вільсона — і тому не передбачив українсько-польської війни.
Правом самоозначення український народ реалізував на території Західньої Области гасла, кинені під кінець війни переможною Антантою. Нав'язав до перерваної в 1340 році державности й легально проголосив самостійність західньо-української держави. Та, перебравши владу в столиці, вже в перших днях українська сторона стала перед новою проблемою. Реалізування історичної перебудови наддунайської монархії волею народу, який ясно самовизначився, не знайшло зрозуміння у тих, які облудно проповідували точки Вілсона.
Зразу львівські поляки-громадяни вчинили бунт проти леґально проголошеної держави. Хоч не на 1-го листопада, а 3-го, 4-го й 5-го станули всі сотні УСС-ів у Львові, то їхня приявність — можна твердити — врятувала ситуацію. Інакше — збунтовані поляки були б в спромозі нагальним ударом, як це й вони пробували, вже до З-х-4-х днів викинути слабі українські частини з міста. Відомо, що не вся сподівана кількість наших вояків явилася до нічної акції в ніч на 1-го листопада до диспозиції Військового Комітету, та й вона на 2-ий, 3-ій день почала топніти.
Дискусійним питанням є, чи доцільним був імпровізований, нев-дачний удар УСС-ів зразу з вагонів дня 3-го листопада на Головний двірець. Краще запляновану атаку, під іншим командантом, на двірець, ключеву позицію, яка тоді саме й рішила про опанування столиці, можна було перевести й 5-го листопада й вона могла була інакше вплинути на хід подій. Частинами, відділами, сотнями УСС-ів, напливаючими під Львів після 1 листопада відповідно до тодішнього бойового фронту на вулицях, обсаджувано важніші оборонні пункти, як Високий Замок, Підзамчя, Касарню Фердинанда, Сойм, Цитаделю, Персенківку. Стрілецькі обсади зуміли не тільки легко вдержати ці, поляками стало атаковані об'єкти, але й переходити до успішних льокальних випадів.
Багато дослідників листопадових подій 1918 р., і наших і польських, твердять, що помилкою з нашої сторони було — роздріблення десяти, добре вишколених й озброєних сотень УСС-ів. Разом ужиті під доброю командою вони могли легко зліквідувати центр спротиву польських міщан. Стан, який заіснував, вже наперед виключав можливість скорої — в перших днях — спроби серйозного, глибокого удару в бунтарський фронт, щоб загалом не дати йому часу створитися й устійнитися у Львові. Була можливість викинути їхні відділи із столиці та перенести фронт боротьби із насланими вже з Польщі силами — далеко на північ, тобто почати війну вже з Польщею, але на Сяні. А так — війна з Польщею почалася таки у Львові.
Ще була нагода, коли 13-го листопада приїхав на Підзамчя Долуд із своїм відділом (32-х боєвиків-козаків, серед яких були й 3 галичани). Блискавичне скупчення бодай 6-7 сотень УСС-ів і кинення їх з Долудівцями в авангарді 14 листопада з Підзамчя в атаку, могло було змусити поляків вийти із Львова. Від наших таки стрілецьких старшин, що першого дня бою попали в полон під Кадецькою Школою, знаємо, що здеморалізовані перебільшеними поголосками про „козаків" поляки вже мали в пляні і приготовили все до залишення Львова. Коли ж зорієнтувалися, що атакує тільки малий відділ, відрізали його від вихідних позицій й мало що не взяли самого Долуда в полон. Щойно частина 2-ої сотні УСС-ів ударним випадом врятувала раненого Долуда.
Теж заскоро ми зрезиґнували із змагань на вуличному фронті Львова, залишаючи 22 листопада місто. Приїзд „відсічі" не був нічим надзвичайним. Факт, що „одсєч" зразу дала про себе знати 20 листопада нічним погромом жидів на Замарстинові (зігнали їх до синаґоґи й підпалили), доказує про їх малу бойову й моральну вартість.
І справді. Польський удар 21 листопада на наші позиції не вдався. Плян їх був ясний: ударом на Підзамчя зліквідувати відтинок, зайняти Підзамчя й викинути всі наші відділи на південь від Львова. Кавалерійський їх рейд на полудні від Персенківки ярами на Снопків-Погулянку-Личаківський цвинтар і стацію був тільки маневром для підваження головної позиції Підзамчя. Обсада Підзамчя відбила всі атаки „одсєчі", які чергувалися раз-ураз від самого ранку до ночі. Відтинку боронив курінь УСС. Не диво, що пполк. Токажевскі вважав випад невдачним і видав наказ відкликати піхоту і кавалерію назад на „вихідні позиції". Та ми почали вночі залишати Львів. Поляки зразу не хотіли вірити й підозрівали якийсь наш підступ, але, коли докладніше зорієнтувалися, почали займати місто. Отже ми залишили Львів через непорозуміння.
Це не значить, що ми, не залишивши тоді Львова, були б виграли війну, як це дехто хотів аргументувати. Підкреслюю факт, що тодішня воєнна ситуація на фронті вулиць не змушувала нас залишати позицій. Ми могли ще 2-3 тижні боротися, поки були б змушені відступити, але й ми могли в дальшому тижні, після 21 листопада, примусити польські відділи залишити Львів. Арґумент, що — мовляв — сяк, чи так ми не могли б опертися дивізіям Галлера, не поважний, бо й ті французькі дивізії ми могли були зустріти на фронті Сяну.
Штаб групи „Схід" розгубився в ситуації й першим наказом велів УСС-ам відступити до Курович. Коли ж самі наші сотні за інструкціями пор. Мирона Луцького зайняли становища на висоті Підбірці, Штаб в переїзді через Миклашів, постій К-мди 1 полку УСС, відкликав свій перший наказ і апробував лінію фронту УСС-ів. Логічний випад поляків на Підбірці, УСС-и легко відбили, піддержані своєю артилерією з Унтерберґен. Що більше —- випадом частиною 2-ої сотні з Підборець ми захопили полонених та частину обозу. Почав творитися й ущільнюватися обложний фронт довкола Львова. Можна сказати — почалися перегони обох воюючих сторін в скорішому зайнятті й укріплюванні позицій, достави резерв. Польща вислала під Львів вже свої війська, значить, отут кінець грудня-січень почалася війна з Польщею. Поляки, що мали вже тоді більше вищих старшин, скоріше переорганізовували фронт, який підпорядкували безпосередньо наказам Варшави. Польща зголосила свої „історичні" права до Західньої Української Области з позицій передрозборової Речі Посполитої. (Це таксамо, як би москалі тоді зголошували свої „історичні" права до „Привіслянского Краю").
З нашої сторони створені в поспіху групи почали в грудні-січні формувати корпуси: І, II, III, мляво засилюючи їх на поспіх організованими й уже на фронті вишколюваними сотнями, куренями, в яких все відчувався брак старшин.
Зорганізувалася УГА, яка у війні з поляками перевела 4 офензиви. На запальних пунктах всіх офензив брали в боях визначну участь УСС-и, зразу як 1 полк, а пізніше як 1 Бриґада УСС, що мала два полки піхоти, гарматній полк та відділ кінноти (Бриґада УСС поповнялася добровольцями з усієї території. Будучи стало в наступах, вона мала найбільше втрат із всіх інших бриґад).
Бриґаду УСС приділювали до всіх корпусів почерзі. Так склалося, що офензиви переводили наші корпуси почерзі: першу (зі сходу в грудні) перший корпус, другу (з півдня в січні 1919) другий корпус, третю найважнішу (з півдня та заходу в березні) третій корпус. На ці всі офензиви приділювано все УСС-ів до наступаючих корпусів.
Перша наша, т. зв. генеральна, офензива почалася 27 грудня 1918 р. силами І корпусу, який щойно переорганізувався із груп в корпус, її підготовляв полк. Легар. Він не погоджувався з надто швидким терміном, бо знав, що ударна група, якою він мав командувати, ще не приготована якслід до наступу. Тому він зрезиґнував з к-мди. На його місце назначено полк. Павленка. (Дату 27 грудня приспішив наш Уряд ЗОУНР з політичних мотивів). Але ж поляки ще 24 грудня кинули з Перемишля групу пполк. Сопотніцкого (2500 крісів з двома батеріями гармат), яка легко перебилася аж у сам Львів, розбивши 26 грудня під Ставчанами осередок нашої офензивної групи лівого крила корпусу. Тоді саме самовільно покинула фронт Окрема Піша Козятинська Бриґада, яку й треба було роззброїти. Створилася грізна для нас ситуація, яку вирівняли своїми ударами сотні УСС-ів (П курінь).
Друга офензива — силами II корпусу — була назначена на 11 січня 1919 р. Головний удар нашого правого крила корпусу був спрямований на Скнилів-Кульпарків. Та поляки готували теж свою офензиву і то на 13 січня. Тому наш удар зразу застряг, натрапляючи на зосереджені сили противника. Дні 12 й 13-го січня стали для фронту під
Львовом критичними, бо ми в них втратили деякі позиції, які здобули в першій офензиві. Небезпечний для нас польський удар 13 січня на Сокільники грозив навіть проломанням нашого фронту. Завдяки скорому контрудареві І куреня УСС (стрілецький курінь смерти) стягненого щойно з І корпусу для злуки з своїм полком, ми задержали важні позиції на північ від Сокільник і підсунули фронт з півдня ближче Львова.
З усіх чотирьох наших офензив найбільшою й найбільш надійною була третя офензива в березні 1919 р., що її переводив в основному III корпус. Йому й передано в розпорядження Бриґаду УСС, відтягаючи її з II корпусу. Плян — замкнути Львів в більшому перстені в районі Городка, виконано головно куренями УСС-ів в боях від 5 до 26 лютого, а по перемир'ї в початках березня. Вона одинока давала УГАрмії поважну шансу перемогти, тобто зліквідувати невигідний для нас довжезний фронт облоги Львова, перенести його на Сян та евентуально закінчити війну хай і на лінії Бартельмі, як не на лінії Керзона.
В цих переломових боях найбільш скривавилася Бриґада УСС. І курінь (стрілецький курінь смерти) випрацював сприятливу ситуацію для рішальної розгри. Він при кінці лютого видержав настирливі поважні атаки групи полк. Бекера (два полки з Вовчух та Браткович з 6-8 батеріями гармат) і групи полк. Фари (з Городка Яг.) на 6-тикільометровому фронті; 8 березня разом із пробоєвим гуцульським куренем взяв приступом Вовчухи, 9 березня своїми сотнями взяв приступом Братковичі, а 10 березня в ночі взяв штурмом Бурґталь та в Галичанові встановив зв'язок із північною групою І корпусу. Значить — замкнув остаточно великий перстень довкола Львова.
Та саме тут під Вовчухами ми й програли війну з Польщею. Не дописав наш III корпус, його штаб з полк. Коссаком, що заскоро задержав наступальні рухи та ослабив ударну Вовчухівську групу, диригуючи два найсильніші курені УСС-ів в місця, де їх не конче було тоді треба.
В дальшому цей сам III корпус вже під час першого квітневого наступу група ген. Івашкевича*) в днях 13-20 червня поставив своїм слабим спротивом оба другі II і І наші корпуси в тяжке положення, дармащо вони обидва відступали в боях упорядкованими рухами.
Інтервенція Франції (бо ж Штаб армії Галлера був виключно французький, а знаємо теж, що тільки в одній битві за Бережани згинуло 8 французьких офіцерів), мала повний успіх.
Четверта Чортківська офензива 8 червня 1919 р. помимо бравури наших бриґад була безвиглядна, бо, коли ген. Греків зразу думав косами та вилами вигнати поляків, в липні вже докоряв нашому Урядові за те, що той не зміг доставити УГАрмії набоїв.
Були ще гарні зразкові наступи всіх корпусів на їх фронтах, а в тому й Бриґади УСС, наприклад, під Ласківцями, де дуже справно вив'язалася з свого завдання піхота, кавалерія й батерії гармат УСС-ів. Були прекрасні операції УСС-ів під Купчинцями-Денисовом, де 15 червня смілими рейдами І куреня УСС-ів знівечено весь плян польського штабу: на Стрипі з півночі розрізати наш фронт глибоким ударним клином дивізії познанців на дві частини. Була ще й найбільша битва в тій війні (з нашої сторони взяло участь в ній 5 бриґад, а з польської — дві дивізії), за Бережани в днях 17-20 червня, що їх упадок вирішила саме Бриґада УСС 20 червня. УСС-и нежданим скорим ударом прорвали зв'язок поляків з півночі в Жукові та сильною вечірньою атакою усіх своїх куренів, під охороною наших 65 гармат, багнетами прорвали обі ворожі оборонні лінії та вирішили вночі відступ двох французько-польських дивізій з Бережан. Були ще й гарні операції УСС-ів 21 червня під Дунаєвом, де УСС-и стрінулися з польськими леґіоністами, яких цілу сотню разом з їх кмд-том взяли в полон, — але це все не змінювало вже ситуації і не давало виглядів. Проти святочного приречення, підписаного поляками, що дивізії Галлера не будуть ужиті проти нас, а тільки проти большевиків, всі його дивізії польський штаб спрямував на фронт проти УГА. їм, знаменито озброєним, очевидно легко було відсунути наші позбавлені стрілива бриґади за Збруч. Одиноким позитивом четвертої нашої офензиви було те, що І, II й рештки ІІІ-го корпусів упорядкованим відступом перейшли в днях 15-18 липня 1919 р. Збруч. Останні УСС-и перейшли Збруч 18 липня через Кудринці.
______________________________
* На з'їзд польських ветеранів Галлерової армії в США, в Чикаґо 1957 р., ген. Галлер прислав письмо, в якому стверджує, що його армія складалася з трьох корпусів, в яких було його 7 дивізій і восьма ген. Желіґовского. Про прихід його до армії на фронт пише Галлер так: „Ці війська не відпочивали в Польщі, але негайно мусіли йти на фронт. Там вони славно відзначилися в боях за Львів і в цілій Малопольсце Всходнєй, а далі в переможній битві за Варшаву 15 серпня 1920 р."
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар