ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 1 січня 2009 р.

Українські ми вояки...

Михайло Головчак

Всім нам, колишнім воякам 1 УД УНА завжди згадується закінчення другої світової війни, цей непевний час, коли затихли гармати і настав так званий „мир", що триває досьогодні.
Мільйонова німецька армія, хоч переможена і розбита — відідхнула з полегшою: німецькі вояки вертались додому. Перед нами стояв похмурий знак запиту: „А що далі?" Усміх з'являвся лише на коротко, коли нагадувалось, як прощали нас на Рідних Землях, як Українських Вояків.
І цього власне імени, імени Українського Вояка ми хочемо, цього імени, що ми його собі чесно заслужили під час війни на фронтах, та після війни нашою громадською працею. Ціла історія Української Дивізії це історія української військової формації і ми, колишні дивізійники, горді з цього, хоч, ще й дотепер знаходяться у нашому, чи чужому середовищах люди, для яких це сумнівне. Хай для них доказом правди будуть лише деякі факти і фрагменти з життя Дивізії, про які згадую тут.
Хіба кожний пам'ятає ще обставини, в яких дійшло до створення Дивізії. Німецький фронт на сході тріщав і котився на захід, тінь кривавої зорі закрила наші землі і падала на Европу. З німцями було нам не подорозі вже від початку війни, а вже тимбільше в цей час ніхто не думав бути німецьким союзником. Але, коли трапилася нагода дістати в руки зброю, то ніхто з тодішньої молоді не надумувався, а таки цю зброю взяв. До того, ще й факт, що Українська Повстанча Армія, яка вже в той час здобула собі приязнь у населення та респект у ворога, дуже потребувала вишколених старшин і підстаршин — розвіяв решту наших сумнівів. Ми, прямо, прагнули зброї і доброго вишколу. Хто має зброю, цей сильніший, — а потім — побачимо!
І хоча на нас дивилися кривим оком і ті з лісу, і ті що лісу боялися і на запічках залишилися — ми пішли зі спокійним сумлінням, так як наші батьки у вісімнадцятих роках — бо це був обов'язок тодішнього покоління. Правда, ми носили німецьку уніформу; але чи не носили чужої уніформи і наші попередники? В чиїй ж уніформі вкрили УСС-и себе несмертельною славою? А наша УПА? Головне, що під чужою уніформою була українська душа, горда душа українського вояка.
Не раз думалося у цей час, коли ми були у вишкільних таборах як рекрути, що німецький військовий „млин" перемеле нас так, що нічого не залишиться. Ми ж були різного соціяльного походження, з села, і міста, різної освіти, різних політичних переконань, прийшли до Дивізії з різними намірами і в різних обставинах зійшлися разом. Але, навпаки — „млин" не перемолов нас. Нас ще більше загартовано і ми почували себе переможцями над німецькою машиною, ми почували себе ще більше українськими вояками і кожна найменша вістка про якусь перемогу УПА була для нас вісткою про нашу власну перемогу
— вже тоді. А коли в листах, час від часу прийшов привіт від „Петра чи Михайла з лісу", ми раділи, ми відчували, що тепер ще більше як коли ми є частиною нації, яка на нас чекає. Ми були горді — бо ми були Українськими Вояками.
Ми знали, що німці мають свій власний інтерес у творенні Дивізії. Але ми знали також, що і у нас власний, український інтерес; вони знали, що Дивізія має зв'язок з підпіллям, були навіть арештування, — але не було випадку, щоб когось арештували на донос іншого дивізійника — хоч були у нас дуже різні політичні переконання. На десятки тисяч, молодих запалених людей не знайшовся ані один донощик. Між нами не було Юди Іскаріота.
А коли прийшов виїзд на фронт, ми пам'ятаємо радісні, усміхнені обличчя, наші і наших друзів, тих, що потім впали на брідських полях. Нас огортала радість, що їдемо на Рідні Землі, що на нашій землі станемо проти ворога разом з вояками УПА. Чи хтось, хто пережив це, забуде ці товариські зустрічі в околичних селах, де господарі частували нас разом з вояками УПА чим хата багата, пояснюючи це по-своєму: „Ви одне і те саме, хоч маєте інші мундури — але то так, якби один з піхоти, а другий з кавалерії... але ви, таки, так само наші". А скільки тисяч набоїв і зброї передали хлопці з Дивізії хлопцям до лісу, от так, „на добрий спомин!"
А потім пішли ми у бій, нерівний, жорстокий, понесли великі втрати і — бій програли. Не вдалось довершити те, що наші батьки почали у попередній війні. Але духом — ми виграли, бо ворог не поборов нас, не зламав — ми свято вірили, що хоч не знати скільки ми ще боїв можемо програти — але війну, останню і рішальну — то таки виграємо ми! І це була власне наша думка, коли ми відступали з-під Бродів, здесятковані, виснажені, поранені. Ми відступали як личить Українському Воякові, одні на захід, назад у ряди Дивізії, а другі у ряди УПА, далі продовжувати бій на рідних землях.
А коли прийшов кінець і капітуляція, ми відходячи з фронту, на якому перебули до останнього дня війни і до останнього набою в дулах наших гармат і кулеметів, хоч розбрилися по цілій південній Австрії — то все ж самодисципліна Українського Вояка звела нас докупи і у полон ми пішли, як військова одиниця.
Белярія — Ріміні: небезпека репатріяції ,,на родіну". Старшини відділені від вояцтва, яке проте своєю самодисципліною виявило ще раз зрілість і дало доказ, що воно гідне таки носити ім'я Українського Вояка.
Тисячі наших впавших друзів, сотні наших інвалідів, і ми, живучі ще дивізійники, далі ще готові до дальших завдань — усе це дає доказ, що ми чесно заслужили собі на це горде ім'я — бо ж це власне ми своєю власною кров'ю написали ще одну сторінку історії — як вояки України. Коли прийде час і ми повернемося на рідні землі — ми спокійно глянемо в очі українському народові — як ті, що своє завдання чесно виконали.
Ми певні, що український народ назве нас нашим іменем з хвилиною, коли він зможе вільно заговорити. І тоді це стане ясне всім, — навіть тим, які ще досьогодні не годні цього зрозуміти на еміграції.
На вишколі, в умовинах німецького „рекрутського млина" ми голосно співали пісню:

„Українські ми вояки, йдем у бій немов на герць,
Бо на нас чекає вдома, мільйон вкраїнських серць!"

Слова цієї пісні залишилися дійсними й досьогодні.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації