ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 7 січня 2009 р.

У р а з о в а

МЕМУАРИСТИКА

В. Сімянців

(Зі спогадів: „ВІД кордонів на Харківщині до Київщини")

Уразова — велика слобода на Харківщині недалеко кордонів. По залізниці — Уразова, Валуйки, а там уже і кордон.
Я тоді був ще в пішій сотні, Другій. Командував сотнею Сот. Ярмолюк, а зі старшин пригадую Губаревича і Сидоренка. Ще дуже тепло згадую бунчужного — дійсно батько сотні. Був він невисокий на зріст і мав обличчя від віспи подзьобане.
Сот. Ярмолюк був дуже гострий, тягнув сотню, дисципліну утримував в сотні. І сотня ж рахувалася ліпша в полку.
Було це по повстанні проти Гетьмана. Десь, в якомусь селі стояли ми довше. Муштра, все як належить. А у вечорі перевірка, молитва, „Ще не вмерла Україна".
Сот. Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, коли співали гимн аби скидали шапки. Цілком правильно! Але науку, як треба поводитися цивільному населенню під час співу гимну, прищеплювалась дуже упрощено — просто били по шапці так, що часто з шапкою летів на землю і „громадянин". І накінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки. І знов, виходило, хоч бери та бий, за те що стовбичать...
Не тінь це на добру славу сот. Ярмолюка, яку він безумовно у нас мусить мати, як хоробрий вояк і добрий начальник. Це може пригадка тим, хто іноді хоче бачити „нарід" не таким, як він був. Багато, радше, було журби, як злоби. Може навіть, і отак як святе Письмо говорить:
— „Хіба ж є батько, який свого сина любить, а не покарає його".
Може навіть з цього села, де ми, ото так „просвіщали народ" довгим і тяжким маршем ми прибули вночі до слободи Уразової. Все було зморене.
Наша сотня дістала на нічліг якесь довге приміщення — мабуть якийсь склад. Навезли болотяного сіна-осоки чи окуги і з того зробили постіль на підлозі. Спати, як кажуть, покотом мали.
Пан бунчужний запропонував підстаршинам взяти на себе варту в приміщені. Мовляв, козаки перетомлені дуже, а завтра напевно день буде „гарячий". Хай ліпше відпочинуть. Бунчужного всі любили дуже (тай боялися не мало) і пропозицію приняли. Одчергувавши свої години, оберігання сну своєї чоти, пішов десь повечеряти. Це вже було, десь по півночі, як відпустивши ремінь, (роздягатися на ніч не було дозволу), я збирався відпочивати. І не дуже спішився, не любив я запаху болотяної сухої трави — якийсь солодкуватий той запах, і викликав у мене, так ніби лоскотання в шлунку.
Ще й не заснув, мовчки нарікаючи, на отой запах противний, як бунчужний кличе мене. Підвівся я. Затягаю пояс. Наказ: підняти чоту, щось багато взяти патронів і вимаршувати на двірець, в розпорядженя сотника Губаревича. А хто з Богданівців тоді не усміхнувся почувши прізвище того хороброго, веселого, як Голіат величезного старшину.
Прийшли на двірець. Зголосилися. Відвели нам місце на пероні. Наказано було виставити варту в бік ворога. Зроблено все. Довідалися, що подадуть вагони і ми маємо заїхати до сусіднього села і „викурити" відтіль большевиків. А покищо чекати. Тож чекаємо, дрімаючи спершись на огорожу, а хто й сидячи куняє.
Впіймала варта двох цивілів, що вешталися біля залізниці. Привели до мене. І хоч приємна б могла бути зустріч але не в такому місці і не в такий час. Обоє хлопці з нашої слободи і ходили ми разом, до школи.
От тобі маєш!
Вони радіють, що попали до мене, а я думаю про батьків.
— „Так ти тут начальством, — поможи нам". — І призналися, що одвезли до Росії щось там сала, цукру, муки а відтіль везуть мануфактуру, нитки. Спекулянти, бісової душі, хлопці. А хто ще не забув ті часи, погодиться зі мною, що виглядало то так, ніби я попався, тоді ж і батьки відповідали за дітей.
— „Начальство, то я начальство, але дуже мале і сам нічого такого рішати не можу. Ходіть зі мною до коменданта двірця".
Спершу говорив я сам, віч на віч, з комендантом і просив його, щоб пустив хлопців. Мусів ручитися, що вони не большевики. Як свідка ставив я ще одного, з нашої слободи, що служив у сотні зв'язку.
Пустили їх. А я все думав — будуть знати в слободі де я. Батькам від того може бути зле. А сьогодні я знаю, що зуміли хлопці язика тримати за зубами, як я їх тоді прохав.
Десь може в три години по півночі, підкотили вагон. Сідаємо, їдемо. Приїхали, куди треба було. Все сприяло нам. Більшовиків розігнали. Наказ виконали. Повертаємося до Уразової. А з боку Уразової чути бій.
А цеж як?
А дуже просто. В Уразовій ночували, разом з нами і большевики, як потім ми довідались, тільки прийшли трохи пізніш. Слобода велика, всім місця найшлося.
Ми ганялися за ворогом, по дальших селах, а вони на світанку захотіли взяти двірець у нас.
Лишили ми ваґон і лавою відходимо до Уразової, так що ліве наше крило тримається залізниці. Дивимося а з правого боку по дорозі колоною сунуть большевики і то з парусот люда. Повернули ми фронт проти них. Обстріляли їх. Розсипались і вони в лаву.
Ми відходимо, спереду ворожа лава, а туди куди нам треба, до своїх, там бій.
Коли залягаємо в лаву, сот. Губаревич ходить по лаві, жартує, а хто не так лежить, поправляє. З бою робить вправи. А як відходимо і хтось кивне головою коли куля запищить близенько, сот. Губаревич уже питає:
„Що, знайома дівчина пройшла, що так чемно уклонився"? Сміх. Весело відходимо. Пробила куля комусь шапку, сот. Губаревич потішає, що шапкою води не носити, а як воші заведуться, подякують за свіже повітря.
Поки ми отак дійшли до Уразівського двірця, большевиків уже вигнали з двірця. Дорого вони заплатили за приємність побути пару хвилин в будинку. Їх пустили, а потім закидали вікна ґранатами.
Але і нашим видно було не легко. Багато лягло.
А між поляглими найбільше віддавали пошану кулеметникові, який заліг на пероні і не давав довго большевикам вийти з двірця, поки не обійшли його з садка і не прокололи багнетом. Ім'я його забув. Слава Героєві!
Наші і використали цей час, щоб з новими силами забрати двірець.
Напирають знову большевики на двірець. Уже не від слободи а з боку перону перейшли в наступ. Ще хвилина і знов двірець буде їхній.
Дістаю наказ знищити телеграф, телефон.
А в телеграфі працює мій односельчанин Антін. Уперта голова.
— „Кидай!" кажу — „на пероні вже!"
— „Зараз кінчаю", — так, ніби нічого.
Положив я ґранату на стіл, вирвав шнур. Повірив Антін, що вже не має часу достукати телеграму.
Віддали знов двірець. Давлять большевики з обох боків і в чоло. Сотня сот. Ярмолюка загрожена обходом. Посилають мене передати нашій сотні, щоб або відходила, або змінила фронт.
Найкоротша дорога до сотні. Але треба перебігти кусень вигону де густенько лягають гарматні набої. Користаю з правила: перебігати і залягати в ями зроблені вибухом стрільна. Все робив за правилом, та всеж десь вибухло дуже близько, мене оглушило і засипало землею. Як і коли посипалась на мене земля то не знав. Але коли хотів підвестися, щоб бігти далі, чую ніби на мені хтось лежить і давить до землі. Ясно, що пручаюся. Виліз з-під купи і аж дивувався, скілько того накидав на мене набій.
Добіг. Передав наказ — все покищо добре.
У всіх сотнях Богданівського полку була цікава уже традиція. Писарі, кашовари, отаке все що при сотнях буває, йшло в бій. І не то щоб їх гнали — боронь Боже! Всі вони просто, на час бою, зрікалися свого фаху. І м. і. таки рвалися до бою. І дуже почувалися нещасними, коли, часом, мали наказ лишатися біля своїх котлів, чи каламарів.
І пригадую, як зараз бачу того хлопця. Писаря нашої сотні. Молоде, між молодими, пацан по тодішньому, малий, верткий, непосидющий, дотепний Гречаник.
І видумав наш Гречаник. Як перебігає а потім заляже під обстрілом, накине на ногу шапку і киває в лаву. А в лаві сміються на його кивання — привіт. А Гречаник не то щоб тільки кивав, а щей покрутить ногою, так ніби комусь за щось докоряє, а аж потім вклониться. Отак перебігає наш Гречаник, киває шапкою та розважає сотню. Аж нараз бачимо не киває. Вовтузиться хвилю, потім повзе, доповз до наших. Влучила куля — шапку пробила і п'яту шкрябнула.
— „Не тільки большевики, а й дурні, бо не розуміють жарту"... — казав потім Гречаник.
Як потім довідалися, били по нас німці з гармат. Виторгували отак у большевиків далі пересуватися.
Під вечір бій помалу вщухав. Наші віддали Уразову, лишивши дорого за неї заплатити.
Мабуть таки останніми, з нашої сотні відходило нас троє. Поручник Сидоренко, величезний кулеметник і я. Той кулеметник ніс тіло „Максима" на плечах, пор. Сидоренко ніс декілька скриньок з набоями, а я тягнув кулеметний візок.
Відходили порубаним лісом, що вже заріс височеньким молодняком. А коли десь показалися большевики, отой Геркулес — кулеметник, клав свого „максима" на пеньок і „строчив".
Вивів нас пор. Сидоренко до залізниці в лісі. І вже у вагоні я відчув як страшенно, прямо тріскає, болить мене голова.
Це був мій останний день в піхоті. Я рахувався в кінній сотні, тимчасово відряджений до етапу в Маньківці спершу. А комендантом етапу був пор. Сидоренко з ним і з цілим етапом я й потрапив у пішу сотню сот. Ярмолюка.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації