На становищах

Володомир Гузар

Чи тямите ще цей марш зимою 1945 року? Цілий місяць Дивізія в марші. Наша батерія, 120 люда й 120 коней, безліч возів з амуніцією а то й з іншим майном. Марш відбувається тільки ночами. Мені все припадає йти на самому кінці. Часами припинаю лещета, щоби загрітися, то знову їду на коні, поки, як це раз було, і я і кінь — задрімали... Раптом пробуджуюсь, я в рові в снігу, а кінь на мені. Братія йде й дрімає, тільки мені не можна. Кожний тримається чого може, то гармати то воза й так йде, раптом заснув й впав у сніг, тому то я на кінці — розбуджую тих, що є снігу. А то загубиться воячисько й пізніше ніхто не дорахується на збірці, а що гірше, замерзне на смерть.
Дивні ті ночі, й ввижаються якісь такі чудерні речі... Ось, іду дорогою й мабуть дрімаю на ходу. Оце запряжені в два коні мчуть сани попри нашу валку, вступаюсь з дороги й роблю місце, дзвінки побренькують, сани проїжджають попри мене. Оглядаюсь, — за мною темна ніч, ніяких саней, агі!, привид, чи що? Йду дальше, а тут назустріч — двоє дівчат, гарні й всміхаються до мене, махають мені руками, я їм ввічливо роблю місце, проходять з усміхом попри мене, аж мені тепліше стає. Оглядаюсь, а тут за мною оксамит ночі, ніяких дівчат. Отак людина йде, спить з відкритими очима, ввижаються різні дива.
Ну, але це все вже поза нами. Ось весна, й мабуть кінець нашого маршу. Сніг поволі зникає, ще тільки біліє в затінених долинах, то тут, то там, сивими смужками виблискується до сонця. Над'їжджає вістун. Мене викликують до штабу артилерійського дивізіону. Приводять мені коня і я верхом подаюсь в напрямку села, в якому командир. Зустріч коротка, мапа, накази: „Ваше становище тут, визначене на мапі!" До пів години бойова батерія розвинулася на дорозі — їдемо на становище.
Недалеко десь перед нами справжній фронт; його не видко, зате чути вибухи стрілен й грання скорострілів. Посуваємося швидким, маршем. Гармати запряжені в чотири пари коней тяжко дуднять на пільній дорозі. Я виїжджаю наперед з вістуном, щоби оглянути місце. Смеркається, як перша тяжка гармата бігом вкочується на становище, робить півколесо й стає дулом до ворога. За нею друга, третя й четверта. Ще хвилина й коні зникли в лісі. До 10 хвилин гармати готові до стрілу. Під'їжджають вози, вивантажують амуніцію.
Цієї ночі ніхто не спить. Гармаші пораються біля гармат з лопатами, й поволі, ці великі, напушені великани ховаються в землю. Дула в поземій позиції лежать майже на землі. Викопану землю прикривають травою, тут й там пересаджують кущі. Над ранком усі чорні й брудні, але батерія замаскована. Телефон заведений, радіова сполука нав'язана. Сонце сходить, холодний, весняний ранок. Кожний спочиває де може, біля гармат то в кущах, нікого не видно, батерія щезла в терені, як під землю запалася. Чекаємо наказів. Та ось перед нами авто командира. Він сам крізь польові шкла шукає за нами, виходжу йому на зустріч. Він вискакує з авта, я зголошую ситуацію. Ми всього на 50 метрів перед гарматами. Командир розглядається, раптом: йому стає ніяково, — „Де ж, до чорта, твої гармати?" — питає. Показую, й він з дива не виходить, бо дійсно перед нами ні гармат, ні війська. Підходимо близче, обличчя командира прояснюється. — „От хитруни, замаскували добре. Оце ми майже й перед гарматами й не видно їх!" Гармаші дістають похвалу.
Та тут знову мапа й наказ: зміна становища!
Всі кленуть, на чім світ стоїть. Ціла ніч на роботі пішла намарне. Хто це видумав цю війну? Навіть по христіянськи переспатися не дадуть. Вже не говорячи про те, що жоден не памятає коли його обличчя бачило мило й воду. А тут й кухня, настрій кращає, братія сьорбає зупу. Після того знову метушня й вкоротці ми на новій дорозі.
Під вечір доїжджаємо на нове становище, воно на краю ліса. Та ось тут слід переїхати річку, через яку місток, — бетонова труба проміром одного метра. Мені цей місток зовсім не подобається. Переїжджає перша, друга, третя гармата, ось вже і четверта; та тут щось глухо гримнуло, оглядаюсь, а містка вже немає, колеса гармати в річці, а дуло лежить собі на дорозі...
Рух й крик, місток заломився. Три гармати переїхали а під четвертою заломився! От морока, пішла знову ціла ніч. Вже й ніхто не нарікає, а тільки обступили кругом, кожний думає та дивиться на мене, слід якось витягнути, ба та як й куди. В лісі лежать купи зрізаних дерев, вони товсті й довгі на 10 а то й більше метрів. Зачинаємо зносити оті дерева. Одне йде вздовж колеса а друге запихаємо за колесо й вже ЗО хлопа на дереві — гнуть його додолини. Піднесли дещо один бік й вже підложили. Отак підносимо й підкладаємо цілісіньку ніч в воді. Над ранком гармата на висоті дороги. Приводять коні, й вже четверта заталапана гармата в'їжджає на становище, її швидко маскують, бо три вже замасковані. Ледви впорались з гарматою й з'їли обід... а тут — що таке? — знову зміна становища!
„Та то хлопа може шляк трафити," — каже до мене молодий гармаш, — „та вже нічого не жаль, тільки це, що навіть вистрілити не дадуть!" Я пояснюю: — „Слухай, то все тому, що наша піхота пре й б'є, большевики відступають, а ми за піхотою, навіть немає часу вистрілити."
І знову марш, тим разом перед нами дорога під гору. Гора висока, не переїдеш. Звичайно в марші дуло гармати їде окремо й на становищі монтується дуло на ляфету. Але в поспіху немає часу монтувати й розмонтовувати. Чотири пари коней тягнуть цілу гармату. Але під цю гору штука таки не піде.
Що пробуєм — не йде. То дишлеві коні шарпнуть, то передні відстануть, а до переду ані руш. Отак, все якась пригода. Нараз приходить мені трохи дика думка до голови. Коні слід перестрашити й вони поїдуть. Коротка нарада. Гармаші стають вздовж дороги в рові. Нас шістьох сідає на верхові коні, трьох з кожного боку, далеко за гарматами — візники, гармати готові — хвилина тишини...
Нараз, на мій знак наша шістка ґальопом жене дорогою, все що живе не кричить а реве, щосили! Ми на конях як справжні татари, минаємо гармату з несамовитим вереском й перед кіньми ґальопом на гору. Коні за нами, а за ними гармата!
Отак ми переправили усі чотири гармати через гору. Сміху стільки, що хлопці аж за животи бралися. Такого „цирку" то ще ніхто не пережив й в школі нас такого не вчили. Було стільки забави, що хлопчиська аж по землі качалися зі сміху — так то дивізія перехитрила кінську натуру.
Вже знову на нове становище, а там далі й забули число, скільки то разів тягалися з тими гарматами. А все через оту піхоту, що большевиків гнала. Вже ніхто й не нарікає, набрали такої вправи, що коли тільки міняй становище — то ціла радість, кожний цікавий, що за нова пригода.
Таке було воно, вояцьке життя, часами безжурне й веселе, часами тяжке й тверде. Та ми таки стріляли. Ревіли наші тяжкі гармати, аж трава стелилась до самої землі — посилаючи стрільна туди, на ворога. Тоді, коли ми стояли на становищах...