ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 6 травня 2013 р.

ЧЕРВОНО-ХРЕСТНІ ВЗАЄМИНИ З СУМЕЖНИМИ ДЕРЖАВАМИ

Д-р В. Трембіцький

                               На відміну від усяких труднощів, які мав Український Червоний Хрест в Західній Европі, як хоча б в Італії, зовсім справно проходили зв'язки У. Ч. Хреста з такими установами сумежних держав. Ці взаємини були регульовані спеціяльними договореннями про санітарно-медичні зв'язки або випливали з політично-економічних договорів, які були заключені між урядами України та її сусідських держав.

                               Про російсько-українські взаємини вже згадувано в попередніх статтях на цю тему. Тут треба лише додати, що Українську Державу та Російську СФСР зобов'язував Прелімінарний договір від 12 червня 1918 року, на підставі якого обидві держави зобов'язалися тісно співпрацювати і на полі санітарної червоно-хрестної служби.                        

                                Згідно з текстом договору точка 5-та:    

                                 "Російське і Українське Товариства Червоного Хреста негайно роблять заходи для облегшення переїзду полонених громадян обох держав і для організації допомоги їм у дорозі".

                                В точці 2 мирового договору зазначено залізничні шляхи, по яких проходили між Російською СФСР та Українською Державою санітарні чи пасажирські т. зв. "українські, поїзди" та на яких лініях діяли червоно-хрестні служби обох держав. Згідно з точкою 2 російсько-українського договору там же сказано:

                                  "Для переїзду установляються шляхи: через Орша-Гомель, Брянськ-Конотоп, Брянськ-Ворожба, Курськ-Ворожба, Курськ-Харків, Елець-Валуйки, Вороніж-Камінська, Царицин-Лихая, Тихоріцька-Ростов, Єйськ-Ростов".

                                 У Москві, Казані, Самарі, Саратові, та в Петрограді санітарними та репатріяційними справами офіційно займалися українські консули, а по інших містах Росії: Орші, Архангельську, Астрахані, Курську, Пензі, Рибінську, Царицині, Тулі та у Вороніжі всіма репатріяційно-опікунчо-санітарними справами займалися українські консульські агенції, яких службовий час був означений завершенням рееміграційних справ наших людей з тих районів Росії.

                               Після зірвання дипломатичних відношень між Україною та Російською СФСР при кінці 1918 р., у висліді чого територію Росії залишили всі українські консули та санітарні червонохрестні агенції, залишеним українським громадянам від імені Української Республіки мав нести допомогу данський консульський апарат в Росії на основі договорення між українським урядом та данським консулярним представництвом в Києві, асигнуючи на цю ціль 200.000 гривень міністерством фінансів УНР 21 січня 1919 р.

                              У вищезгаданій точці з визначенням залізничних шляхів, три останні зазначені в договорі не були практиковані тому, що ті шляхи, які в час мирових переговорів розглядалися в аспекті майбутньої приналежности до Російської Республіки, осінню 1918 р., мали на постійно опинитися під контролею Донської та Кубанської Козачих держав "Всевеликого Війська Донського" та Кубанського Краю. Українська Держава підписала була з ними 5 вересня 1918 р. траспортову конвенцію, на підставі якої залізничні транспорти з України могли й переходити територію Всевеликого Війська Донського у напрямі на Царицин на Волзі, де існувала вже влада Совєтської Росії.*

                              Так само через територію Донської Держави (Ростов н/Д) могли переходити транзитом поїзди в напрямі Кубанського Краю (на Тихоріцьку та в Ставропільщину), де існувала влада Совєтської Росії.

                              16 листопада 1918 р. між Українською Державою та Кубанським Краєм була підписана окрема транспортова конвенція, на підставі якої урухомлено транзитним шляхом через Ростов н/Доном сполучення з територією України та рівночасно урухомлено навігацію між українськими та кубанськими портами (Маріюпіль - Єйськ, Бердянське - Єйськ, Одеса - Новоросійське), для транспорту пасажирів та особливо для виміни воєнно-полонених та воєнних втікачів, які в час перевозу стояли під контролею не лише української та російської санітарної служби Товариств Червоного Хреста обох держав, але теж під охороною червонохрестної служби Донської та Кубанської держав.

                               Від імени Української Держави усі транспортові конвенції чи договорення підписували як з Росією так Доном і Кубанню А. В. Лукашевич, виконуючий обов'язки віце-міністра шляхів, а від імени других держав звичайно директори департаментів торгівлі і промисловости, шляхів та спеціяльно уповноважені урядів вищезгаданих держав.

                               Подібно до російсько-української, українсько-донської чи кубанської медично-санітарної співпраці, існувала також співпраця в меншому засягу між Червоним Хрестом України й Білорусі, яка мала при своїх консульських бюрах в Києві та Одесі своїх санітарно-репатріяційних урядовців, призначених для перевозу полонених білоруських вояків в Білоруську Народну Республіку та українських полонених чи пасажирів — громадян Української Держави, які поверталися з північної Росії (Петербуржчини та Прибалтики) транзитним шляхом через Білорусь до прикордонних залізничих вузлових міст України в Гомель, Мозир, Берестя та в Лунинець.

                                В Мєнську урядував від червня 1918 р. український консул, який адміністрував всіма репатріяційно-санітарними справами на всю Білорусь, а в Орші, яка фактично знаходилася вже на кордоні російсько-білоруському по російській стороні, працював дуже інтенсивно український віцеконсул, переобтяжений транспортовими справами наших і не наших громадян, що ще далі покидали Петербург, Латвію та Естонію, проїжджаючи транзитом через Білорусь в Україну.

                               Окремого червонохрестного договору віж БНР та Українською Державою не було тому, що до кінця 1918 року була під знаком запиту юридична самостійність БНР, яка  існувала декляративно. Фактична влада була в руках німецької окупаційної армії, яка по наказу з Берліну не признавала існуючого в Мєнську білоруського уряду, який мав лише авторитетне визнання білоруського населення. Вся адміністрація країни була вповні під німецькою окупаційною контролею, до складу якої входили часто анти-білоруські, московські, а то й польські елементи (і навіть військового осадного корпусу ген. Довбур-Мусьніцкого на східньому Поліссі), не сприяли розвиткові білоруської державности. Все ж, постава київської санітарно-медичної служби та Товариства Українського Червоного Хреста до білоруських військових частин в районі Одеси чи Київщини, була завжди прихильною і ті дві установи допомагали чим могли білоруським представникам в їх репатріяційно-санітарній праці, бо кожне посилення збройного потенціялу БНР вважалося посиленням проти-російського фронту всіх народів між Балтійським та Чорним морями.

                                 У відношенні до Румунії — вже від березня 1918 р. прийшло до конкретного наладнання взаємин, як лише до Букарешту прибула перша дипломатична місія УНР на чолі з М. М. Галаганом.

                                 Переїзд полонених та пасажирів ішов по залізничих шляхах на Роздільну-Кишинів в Басарабії, через Рибницю на Яси та часом з Одеси до гирла Дунаю у порти Ґалац або Браїлів кораблями. Конфлікт за приналежність українських частин Басарабії до Української Держави між травнем та жовтнем заморозив був існуючі взаємини. Щойно з підписанням акту замирення між Києвом та Букарештом 26 жовтня 1918 р. на базі економічних взаємин прийшло до відновлення транспортового зв'язку по залізницях та повітряних сполученнях на лінії Київ - Одеса-Букарешт через Браїлів. До жовтня 1918 р. під час т. зв. економічної блокади Україною Басарабії проблему транспорту пасажирів та евентуальної санітарної опіки виконували австрійські санітарно-військові чинники, які мали пряме сполучення між Одесою-Браїловим-Букарештом та далі на Будапешт і Відень повітряною мадярською лінією (липень 1918 р.), або по залізницях та водному шляху з Одеси до Дунаю та в Басарабію, яка вже від лютня 1918 р. знаходилася під румунською окупацією.

                            До повної нормалізації українсько-румунських червоно-хрестних чи санітарно-військових взаємин прийшло щойно від пізньої весни 1919 року, коли прийшло до унормування політично-територіялнього спору за Басарабію та згодом і Буковину.

                             З П о л ь щ е ю санітарно-медичні взаємини треба поділити на чотири періоди:

                              перший: який існував між урядом УНР, між листопадом 1917  р. та весною 1918 р., коли Польща творила незалежне Королівство з реґенційним урядом;

                             другий: за час гетьманського правління між листопадом 1918  р. до травня 1919 р., коли в Києві далі урядувало давнє польське посольство з гетьманського часу та вже  при уряді Директорії УНР;

                             третій період льокальних взаємин між польською тимчасовою владою на західній частині З.У.Н.Р. від грудня 1918 р. аж до липня 1919 р. та

                              четвертий період після підписання військової Конвенції (24 квітня 1920 р.) між УНР та Польською Республікою на чолі з маршалом Пілсудським.

                              1920 рік надав зовсім інший характер взаєминам українсько-польської санітарно-медичної служби. Ці взаємини випливали з трагедії, яку перейшла Україна в часі другої половини 1919  р., у т. зв. чотирикутнику смерти, чи епідемічних недуг, які частинно переборені новими відношеннями українського уряду з новим польським урядом наприкінці 1919 р. та через 1920 рік.

                             В першому періоді зимою 1917/18 та весною 1918 рр. в Україні санітарні справи були зв'язані з побутом на території Української Н. Респ. двох польських леґіонів, одного на Чернігівщині в Гомельському, Новозибківському та Річицькому повітах під командою ген. Осінського силою одної тисячі людей (т. зв. ІІ-ий польський корпус), та другого на Поділлі (т. зв. ІІІ-ій корпус) в районах Вінниці та на Волині в повітах: Шепетівському, Рівенському та Кременецькому силою 1.200 людей під командою ген. Ґустава Остаповіча. Військове представництво польських військових сил в Україні на чолі з ген. Ґ. Остаповічем та членами місії майором Клеберґом, Татушевским й лікарем-майором Наконечниковим, мало постійний контакт з українським військовим міністерством та його червоно-хресним (санітарним) департаментом. 29 березня 1918 р. між урядом УНР та польською військовою місією підписано було угоду про постачання та фінансування польського війська в Українській Республіці. В точці 13 (проблема зброї та харчування) сказано:

                               Частини 2 і 3 польських корпусів фактично існуючих, тримають при собі все                              військове майно (гарматне, інтендантське, інженерне, санітарне і ветеринарне), а в межах фактичної кількости людей, які входять в склад корпусів зазначених в додатковій відомості.               

                                Іншими словами, польська санітарна служба під управлінням лікаря Наконечникова підлягала, чи була узалежнена від санітарного відділу УНР при міністерстві військових справ.

                                З приїздом до Києва першого польського посольства в кінці вересня 1918 р. санітарні справи були в відношенні до польської сторони поширені. Заходом першого польського посла Ст. Ваньковіча, польське посольство та його консульський департамент обняв опіку над польськими втікачами, біженцями, евакуантами (з колишньої підросійської Конґресівки) та громадянами Української Держави польської національности, які плянували виїхати на постійно в незалежну Польщу. В такому маштабі дій приходилося польському представництву бути в тісному контакті з Київським Міністерством Здоров'я та всякі транспорти поляків в Польське Королівство були в Варшаві контрольовані українським консулом Нулюсом та польськими урядовими чинниками.

                                Осінню 1918 р. не існувало ще питання повороту в Україну українців з Королівства, бо не було причини переселювання українців в "Конґресівку", крім хіба поодиноких випадків побуту купців чи проїжджих з України в Польщу або шляхом через Королівство в Німеччину. Цього роду особи фактично не підлягали безпосередньо санітарному референтові українського консуляту в Варшаві, лише пашпортовому відділові консульського бюра.

                                Справа санітарної опіки над нашими людьми на польській території почалася щойно в перших днях листопада 1918 р., коли без об'яви війни та за конкретною підтримкою з боку австрійських окупаційних військ в південній Холмщині ці останні передали (всупереч рішенням Берестейського миру від 9 лютня 1918 р.) частину холмської землі місцевій польській адміністрації, у висліді чого прийшло до арештувань місцевих українських громадських діячів.

                               Перехід польських військ на схід лінії р. Буга в напрямі Полісся та західньої Волині (заняття Берестя, Ковля та інших повітових міст) на початку 1919 року привело до інтернування українських прикордонних збройних відділів** та адміністраційних службовців, що ускладнило питання правного та санітарно-червонохрестного відношення України до Польщі. З практичного боку український уряд міг інтервеньювати в Варшаві, щойно літом 1919 р., коли туди приїхала була перша місія УНР.

                             Зактивізування українських санітарно-допомогових відношень з Польщею прийшло з хвилиною, коли збройні частини почали з 1-им листопада просуватися в сторону Львова та займати в боях із західньо-українською армією західне прикордоння З.У.Н.Р. (Галицької Держави), тобто, коли польсько-український фронт поширився з північного (холмського) пограниччя на південь в Посяння та в Лемківські Карпати. У відношенні до Польщі правно мусіли діяти ЗУНР та УНР (до 22 січня 1919) червонохрестні організації.

                             В час війни між ЗУНР та Польщею на терені Галичини діяли дві клітини Червоного Хреста, одна на території Галицької Держави при (УГА) аж до липня 1919 р.** та друга на території ЗУНР вже окупованої польською армією.***

                            Цей відтинок червонохрестної праці дуже подрібно описала п. О.Шепарович-Федак, колишня активна співробітниця Червоного Хреста в своїх статтях:  "Український Червоний Хрест у Львові 1918-1919" ("Вісті Комбатанта" ч.3 з 1961, ст. 25-32) та стаття: "Українсько-польська умова від 1-го лютого 1919 р." (в тому самому журналі ч.2, ст. 20-24 з 1962 р.)

                            В листопадових днях 1918 р. Санітарна Українська Служба почала свої дії таки у Львові в часі бойових операцій. Тоді ще не існував конкретно Український Червоний Хрест, а Горожанський Комітет, який ще до листопадового перевороту діяв як харитативна організація для опіки над вояками-українцями австрійської армії, хворими по львівських лікарнях; завданням "Української Жіночої Самаританської Секції" (так її популярно називано) було теж нести поміч й громадянам м. Львова, які потерпіли в часі війни між 1914-1918 роками.


                              Головою Горожанського Комітету спершу був д-р Ст. Федак, секретарем Вол. Целевич, а в Жіночій Секції цього комітету головою була Олена Косевич, та секретарем О. Шепарович-Федак з одинадцятьма співробітницями — жінками зі Львова.

                             Горожанський Комітет, опісля Жіноча Самаританська Секція, мали приміщення в будинку "Дністра" при вул. Руській 20.

                             Найскладнішою була праця Самаританської Секції в часі, коли Львів був уже зайнятий польськими військами. Річ ішла про правне положення тієї санітарної організації. Ось тому крім справи наглої допомоги була відкрита й секція правної поради чи допомоги внаслідку переведення в західній частині Галичини арештувань політичних українських діячів, та існування полонених у переходових та довготривалих таборах в Баранові, Вадовіцах, Пикуличах, Домбю і Львові.

                                В такій складній ситуації Самаританська Українська Секція вже в грудні 1918 р. почала робити старання у польської влади, щоб дістати право на опіку чи догляд (разом з польською владою) над українськими полоненими та в'язнями. Польську т. зв. "Ліквідаційну Комісію" репрезентував граф Скарбек, українську сторону репрезентували д-р Вол. Охримович, д-р Ст. Томашівський та опісля і д-р Лев Ганкевич, визначні українські діячі — адвокати зі Львова.

                                У січні 1919 р. прийшло до першого зговорення з польською владою та визнання нею Львівської Самаританської Секції як представництва ЗУНР червоно-хрестної установи. У січні 1919 р. д-р Охримович та д-р Томашівський мали змогу (за польськими пропусками) виїхати до уряду ЗУНР в Станиславові для узгіднення дій української червоно-хрестної клітини в Західній Галичині під польською окупацією.

                              15 січня 1919 р. делегація самаританської установи зі Львова  дістала  письмове  уповноваження  для переговорів з польською владою про санітарно-гуманітарну опіку українського та польського товариств Червоного Хреста по обох сторонах фронтових ліній для справ полонених та інтернованих.

                               Переговори з польською владою велися між 21 січня і 1 лютого 1919 р. Польську сторону в переговорах репрезентували д-р Влад. Стесловіч, граф Ол. Скарбек, інж. Артур Гавзнер, д-р Адам Ґлажевскі та граф Зиґ. Лясоцкі.

                                1 лютого 1919 р. підписано першу умову про обопільну санітарну активність та усталено інспекційні комісії, зложені з жіноцтва обох країн для відвідин таборів полонених, шпиталів та таборів інтернованих.

                                 Українську сторону репрезентували пані: Дарія Старосольська, Олена Косевич та Софія Олеськів; польську сторону представляли: Марія Дулємб'янка, Марія Опєньска, графиня Дзєдушицка. Нижче наведено текст офіційної умови в її оригінальному вигляді, без найменших змін:

  Текст Умови заключеної між українським та польським представництвом Червоного Хреста

                                    Умова, заключена дня 1 лютого 1919 р. у Львові між повновласниками Державного Секретаріату Західно-Української Народної Республіки, уповноважненими письмом з дати 15 січня 1919: д-ром Степаном Томашівським, д-ром Володимиром Охримовичем і д-ром Левом Ганкевичем — іменем української воюючої сторони та делегатами Правлячої Комісії: д-ром Владиславом Стесловичем, Зиґмунтом гр. Лясоцьким, Олександром гр. Скарбком, інж. Артуром Гаузнером і д-ром Адамом Глажевським — іменем польської воюючої сторони в справі усталення засад обопільного трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                   Обі сторони заявляють, що негайно по підписанню цєї умови будуть видані зарядження, силою яких обі воюючі сторони, виходячи з засади безоглядного береження міжнароднього воєнного права, себто засад женевських і гаґських конвенцій, перестерігатимуть слідуючих спільно умовлених постанов що до трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                                                             Арт. І.   Р а н е н і       

                                 а) У військових приказах мають бути від часу до часу пригадувані приписи женевських і гаґських конвенцій, нормуючі трактування ранених і полонених на полі бою.

                                 б)  Раненим і хворим полоненим має бути запевнена належна лікарська та релігійна опіка після обряду ранених.

                                 в)  В місцевостях, де знаходяться у шпиталях хворі і ранені полонені, мають бути видані сталі легітимації жіночим комітетом другої народности з правом відвідування хворих і ранених та доставляти їм поживи, убрань, лектури і т. п.

                                                                              Арт. II.  П о л о н е н і

                                  а)  В таборах полонених мають бути старшини відділені від мужви.

                                  б)  Полонені старшини удержуються самі і побирають в рангах від хорунжого до сотника по 500 к. місячно, штабові старшини по 800 к. місячно;  полонена мужва дістає повне удержання та титулом причинків по 30 к. місячно.

                                  в)  Полоненим жовнірам має бути доставлена в міру потреби одіж та обув.

                                 г)  Усім полоненим, старшинам і воякам, треба уможливити ведення переписки зі своїми ріднями.

                                ґ) Нездібні до військової служби полонені мають бути вимінювані по нормам, обнятим додатковою умовою, яка має бути заключена між обома воюючими сторонами.


                                                                        Арт. III. Інтерновані

                                 а)  Інтернування треба обмежити до цілком виїмкових випадків, іменно до тих, в яких заходить оправдане побоювання, що дана особа може ділати на шкоду армії. Всі інші інтерновані мають бути безпроволочно випущені на волю, евентуально, наколи їх місце осідку лежить  на тіснішім  операційнім терені, конфіновані.

                                 б)  Приміщення інтернованих має бути відповідно приспосіблене; евентуальні літні бараки замінені зимовими мешканнями.

                                  в)  При розміщенні інтернованих в таборах, треба брати на увагу степень інтелігенції зглядно образування.

                                  г)  Харч в таборах інтернованих має відповідати щонайменше військовій рації.    
                                                          ,
                                  ґ) Інтернованим треба забезпечити відповідну лікарську  опіку та релігійну після їх обряду.
                                           |
                                   д)  Мають бути видані приписи щодо збереження чистоти в таборах інтернованих.

                                   е) Інтернованим мають бути виплачені денні грошові причинки від 3-5 к., відповідно життєвій стопі інтернованого і місцевим відносинам.

                                  є) В місцевостях, де знаходяться табори інтернованих, мають бути видавані сталі легітимації з правом відвідувати інтернованих та доставляти їм безпосередно поживи, убрань, лектур і т. п.

                                                                               Арт. IV.

                                      Обі сторони поручають береження засади, що ні полонений ні інтернований не буде в сім характері трактований як переступник.                                                    

                                                                                Арт. V.                                              

                                      Повертаючих з давних воєнних фронтів вояків т. зв. гаймкерерів не можна задержувати як полонених: їх можна трактувати щонайбільше як цивільних інтернованих, при приноровленню до них приписів арт.ІІ, букви г).

                                                                                  Арт. VI.

                                          Брання закладників має бути обмежене до тіснішого простору воєнних операцій і то лише на час необхідности.

                                                                                   Арт. VII.

                                            а)  Усім особам, що остають щоправда на волі, одначе заскочені воєнними випадками відтяті від звичайного місця осідку, має бути уможливлений поворот до свого місця замешкання.                                                        

                                            б)  В тій цілі власті, під якими остають такі особи, мають доставити їм безплатно карти їзди залізницею до границі, відповідного завдатку в готівці на кошти дороги та легітимаційних документів.
                                     

                                                                             Арт. VIII.

                                              Всі видатки і завдатки, вичислені в арт. II, буква б) і в), в арт. III, буква є) і арт. II, буква б) відповідно удокументовані, мають бути подані обома сторонами до обопільного розрахунку і до звороту евентуальної надвишки.

                                                                                Арт. IX.

                                             В місці осідку українського правительства і в місці осідку польського правительства може перебувати уповноважнена делегатка Червоного Хреста з другої сторони для опіки над полоненими.


                                                                                  Арт. X. 


                                               Обі сторони будуть вести евіденцію полонених, ранених і інтернованих та відповідні викази будуть пересилати собі обопільно щонайменше раз у місяць.      

                                                                                   Арт. XI.

                                              Оригінал отсеї умови списується в двох мовах українській і польській. Текст її буде оголошений зараз по підписанню в урядових дневниках обох сторін.

                                                                                  Арт. XII.

                                               Приписи цієї умови входять в життя з хвилиною її підписання.

Д-р Владислав Стесловіч в. р.
Зиґмунт Лясоцкі в. р.
Александер Скарбек в. р.
Артур Гавзнер в. р.
Д-р Адам Ґлажевскі в. р.
Д-р Степан Томашівський в. р.
Д-р Володимир Томашівський в. р.
Д-р Лев Ганкевич в. р. 1

                                     З правної сторони повища Умова важлива цим, що у ній обі сторони визнали себе воюючими та взаємно підметом, що діє після міжнародного воєнного права, тобто засад женевських й газьких конвенцій.

                                    Наше жіноче представництво відвідало табори полонених (понад 6,000) в західній Польщі, польська делегація — польських полонених (біля 6,000) в Золочеві та інших місцевостях Галичини, під контролею уряду ЗУНР.

                                     Під час візити полонених, польки, пані Дулємб'янка та Дзєдушицка захворіли на тиф і померли. У квітні 1919 р. прийшло до створення нової Комісії Червоного Хреста, до якої ввійшли від українців д-р Кирило Студинський та пані Олена Шепарович, а від поляків грабя Дзєдушицкі.

                                     В міжчасі пані Шепарович одержала уповноваження Уряду ЗУНР для безпосередніх переговорів з польським урядом у справі виміни полонених. В квітні 1919 р. прийшло до нового зговорення з польською владою, цим разом у справі виміни полонених, які лише українською стороною були передані польській військовій владі на залізничій станції в Хирові. Українських полонених не видала польська влада через нову воєнну операцію Української Галицької Армії ("Чортківська Офензива").

                         Уповноваження Уряду ЗУНР для Пані Олени Шепарович з 18. III. 1919 р.

До Високоповажаного Пана
Д-ра Володимира Охримовича
Українського уповноваженого у Львові, ул. Руська ч. 20,
"Дністер"
Через
Команду польського війська в східній Галичині

                                   Просимо довести до відома дотичних польських властей, що Рада Державних Секретарів установляє п. Олену Шепарович своєю уповновласненою для зносин з польськими властями в справах Червоного Хреста і для Контролі Виконання договору між Українською та Польською стороною з дати Львів, 1 лютня 1919.

                                 Станиславів, дня 18 марта, 1919.

                                 За Раду Державних Секретарів д-р С. Голубович.

                                  Печатка: кругла з гербом Лева та написом: Президія Ради Державних Секретарів Зах. Укр. Нар. Республіки.

                                   ("Вісті Комбатанта", Ч.3, стр.28. Ню Йорк, 1962).

                                    Приблизно від липня 1919 р., коли вся Галичина була вже зайнята польською армією, на її території переорганізовано дотогочасну "Самаританську Серкцію" в Українську Червоно-Хрестну Організацію, як представництво УЧХреста. Нова установа з повновластями на всю територію Галичини мала новий персональний склад: радник двору д-р Ол. Барвінський —  голова, д-р М. Панчишин — заступник (фактично головно-виконуючий обов'язки всієї організації), пані Олена Косевич — секретар.

                                    У вересні 1919 р. Галицький Червоний Хрест вів навіть переговори з польським урядом у Варшаві, а о. Лев Сембратович та пані О. Шепарович вели переговори у Відні з представником Міжнародного Червоного Хреста у Відні д-ром Фріком, як представником МЧХреста на східню Европу, в справі інтервенції та посередництва в переговорах між українським та польським Товариствами Червоного Хреста та одержання допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста для армії УНР.


                                     На жаль, успіхів з переговорів у Відні було дуже мало тому, що приятель українців д-р Фрік передчасно помер на тиф у Відні.          

                                     Новий шеф Міжнародного Хреста у Відні виконував тільки доручення своєї Централі і був неприхильний українській справі.

                                     Д-рові Фрікові Український Червоний Хрест може завдячувати пропуск санітарного поїзду 2 для армії УГА на Поділлі. Цей шпитальний поїзд допоміг в деякій мірі всій Армії УНР в її трагічному положенні висипного тифу, який здесяткував всю збройну силу України.

                                     Від осени 1919 р. всякі переговори між Українським Червоним Хрестом та Польською Червонохрестною установою велися у Варшаві, де від грудня 1919 р. перебували не лише галицька делегація, правдоподібно на чолі з д-ром М. Панчишином та панею Оленою Косевич та від УЧХреста УНР. Докладно невідомо, хто міг репрезентувати соборний уряд УНР. Треба припускати, що таким репрезентантом міг бути основоположник УЧХ д-р Евмен Лукасевич, який після передачі посольського посту новому послові, баронові Василькові, переїхав до Варшави і тут продовжав свою працю біля урядової місії УНР. Треба здогадуватися, що його працею могла бути головно санітарна проблема, коли взяти до уваги конкретні переговори Уряду УНР (С. Петлюри) з головою польського уряду Й. Пілсудським про взаємну військову співпрацю у війні проти Совітської Росії. Згодом д-р Евмен Лукасевич став видавцем щоденника "Українська Трибуна".

__________________________
*      Прикордонними контрольними станціями були по українському боці Жанженкове, Дебальцево, Родакове, Луганське. По донській стороні контроля папшортова та санітарна була на станціях: Харцизьк, Чернухіно, Сборная та Ольховая.
**    На лінії р. Буга.
***  Коли Галичину остаточно окупували польські війська.
 1  Федак-Шепарович О., — Українсько-Польська Умова з 1 лютня 1919 р., Вісті Комбатанта, ч. 2 (6), Ню Йорк, 1962, ст. 21-23.
 2 Закуплено Урядом ЗУНР весною 1919 р.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації