Пригадується 1939 рік

Микола Тарганин

В горах Карпатах на Бойківщині, над Дністром коло Турки, лежить село Лімна. Дехто вважав Лімну містом, бо там було при українській більшості населення яких 50 жидівських та 25 польських хат, польський монастир, пошта та поліційна станиця з залогою 5 поліцаїв. Інші дивились на Лімну як на звичайне село, де центр займали жиди й поляки, а окраїни українці. Ще й тепер, як в Америці зустрінуться два лімничани, можна зараз почати спір за те, чи Лімна місто чи село. За Польщі повага Лімни піднеслась ще й тим, що там поляки створили центр збірної громади, або як з-польська казалось — ґміни.

Лімна була патріотичним українським селом. На те склалось багато причин. Наведу деякі маркантніші.

            Було це в 1935 році. Річка Хащівка робить при впаді до Дністра крутий закрут. На закруті розходились дві дороги — одна до Турки, друга до Стрілок. На тому роздоріжжі поляки поставили високий хрест і на ньому прибили таблицю з польським написом: „15 літ незалежности Польщі". Поляки цим радувались, а українцям той напис був сіллю в оці. Одної дощової літної ночі хтось хрест зрізав і пустив в Хащівку. Бурхлива вода річки понесла його до Дністра, а той в свою чергу аж до Чорного Моря. Говорили люди тихенько, що тим фактом здійснено польську мрію про „Польщу від моря до моря". Поліція розшукувала за спричинниками діла, але нікого не найшла. Селяни на вухо розказували, що тої ночі було при тому ділі 12 узброєних людей на конях, в довгих плащах, з них 4 берегло станицю поліції.

Хто б там не був, діло було зроблено зручно й українці мали з чого посміятись.
Начальником збірної громади був господар Яричевський. Хоч він з людей громадські податки стягав, намагався за ті гроші щось доброго для громади вчинити. Він поставив на ноги різницю та почав будувати великий громадський дім. Він казав людям, як покидав Лімну, щоб кінчали будову, мовляв — може я сюди вже й не вернусь, але будову будете мати. Поїхав і дійсно не вернувся назад. Жив він на віддалі яких З кільометри від місця праці. Довозив його до праці бідний чоловік малим візком і худим коником. Я, знаючи польську пиху і нахил до розкошів, сам його не раз питав чому він так скромно їздить. А він мені сказав:

— Треба й бідному дати заробити!
Трапилось раз таке, що люди вийшли з церкви з процесією і йшли під пам'ятник Шевченкові. Перед поліційною станицею похід зупинили 2 поліціянти. Не хотілось людям вертатися назад. Між хлопцями пішов рух. Була охота тих двох „бляхарів" змішати з болотом. Звали поліцію „бляхарями" тому, що вона під час служби на грудях бляхи носила. Поліція погрозила зброєю. Не допустив до кровопролиття о. Турянський. Завернув людей назад до церкви. Похід влаштовано аж на третю неділю, коли на це прийшов дозвіл від польського старости.
Поляки лихим оком гляділи й на українські Читальні. Одна з таких Читалень була в селі Хащів.
Раз поліція побачила перед Читальнею групу людей. В Читальні йшла проба якоїсь вистави. Поляки кинулись на зібраних як навіжені, а командант поліції ще й поліційного пса пускав за тими, що втікали перед побоями. Пес дер штани та гриз ноги і люди це довго пам'ятали. Іншим разом в такій же Читальні в селі Лопушанка йшов вишкіл самоосвітнього гуртка. Та сама поліція знов появилась і почала бити людей. Командант стояв в присінку з псом та побивав тих, що з Читальні вискакували, ще й пса на них пускав. Нагло щось таке сталось, що командант опинився в лежачій позиції біля порога, через нього перескакували люди, а пес зник без сліду. З бідою сам командант вернувся на станицю поліції — без собаки, що згинула. Сотню польських злотих обіцяли тому, хто скаже, де подівся пес. Але на нагороду ніхто не злакомився, хоч багато хлопців знали, де було місце останнього спочинку поліційного пса.
В таких настроях застала Хащів та Лімну революція в Карпатській Україні в 1938 році, що була тоді під чеською окупацією. Молодь масово рушила в Карпатську Україну, щоб помогти в будові й обороні молодої держави. Поляки відповіли на це масовими арештами. Кого приловили близько чеського кордону чи на кордоні, тому забезпечували місце в таборі в Березі Картузькій. В Народному Домі в Турці поліція влаштувала на деякий час катівню для українців. Хто з українців йшов чи їхав по місті, того притримували, заводили до Народного Дому й катували.
— Хто ти? — питали.
— Українець, — звичайно відповів чоловік.
Його валили з ніг, одні сідали на голову, інші на ноги, а ще інші били й приговорювали:
— Маєш Україну! Маєш Волошина! Ми вам покажемо Україну! .. і т. д.
Хто вирвався їм з рук, з бідою міг рухатися.
Були й такі, що відповідали, що вони поляки. Таких також не милували, били й приговорювали:
— З тебе поляк, як з кози труба!
Терор був такий, що люди з хат боялись виходити.
Це тривало не довго. Мадяри вдарили по Карпатській Україні і на границі руки собі з поляками подали в радощах, що Карпатську Україну знищили. Багатьох українців мадяри передали тоді полякам в руки. Між таких попав і мій друг Кирило Манів, що згинув у львівській тюрмі, відомій під назвою Бриґідки.
Та й польська радість довго не тривала, бо у вересні 1939 р. на польську потугу німці рушили війною. Не помогла й польська бравура в роді тої, що заставляла польську кавалерію атакувати шаблями німецькі танки. Замість наступу на Берлін прийшов відворот на Румунію та Мадярщину.
Відступаючі частини ловили в моїх околицях, кого лише могли, і вели з собою. Коли бачили, що їм самим жодного виходу нема, бранців заводили в ліс і там вбивали. В Яворівському лісі біля Турки знайдено пізніше багато людей, що їх помордували відступаючі польські частини. Там знайдено напр., жінку з дитиною. Обоє прив'язані колючим дротом до дерева, поколені багнетами і криваві. Образ навіть для вояка страшний.
Мене вже першого дня війни призвали до війська, як лише проголошено мобілізацію. Поїхав я до 39 полку в Ярославі, де формувались польові маршбатальйони. Курені вже були сформовані і нас приділили до надвишки. І чергового дня для нас не було місця. Аж третього дня дістали ми наказ відмаршувати в напрямі Радимно-Перемишль. Таки вечором того дня ми вже були в касарнях 5 підгалянського полку. Цілий день маршували, їсти нічого не давали, всі були потомлені. В касарнях вже їсти дали, але не було що курити. Дістали ми в такому стані вістку, що в місті розбито магазин з тютюном. Кинулись ми туди. І дійсно, застали всюди повно тютюну. Тягнули цивільні люди, що хто міг, потягнули і ми. Кишені і наплечники тютюном та цигарками набили і вернулись до касарень. Це була наша перша, як ми сміялись, воєнна дія.
Скоро прийшов наказ вирушати в напрямі на Самбір. Подорозі в якомусь селі трошки перепочили і ранком дальше в дорогу. Подорозі, вже недалеко Самбора нас зачали „благословити" з повітря німецькі літаки. Шлях був забитий цивільними людьми і військовими, пішими і кінними та возами. Літаки понад нами літали, сікли кулеметами по товпі й зникали. По кожному такому налеті треба було шлях прочищувати та людські й кінські трупи збирати.
В Самборі станція була вже розбомблена. На рейках без руху стояло кілька вантажних та особових поїздів. Цього й треба було німецьким літакам. Після кількох налетів на місці поїздів осталась купа румовища.
Минули ми Самбір. Відділ, з яким я маршував, вже втратив вигляд війська. Кожний йшов, як хотів і куди хотів. Позникали й старшини.
В селі Городище пішло нас 7 українців по господарях, щоб щось їсти дістати. Зайшов і я до одного господаря. Бачив світло в стайні й пішов. Гляджу, господиня корови доїть. Привітались ми, вона встала від корови і оглядає нас. Десь з-за коней і господар появився та й питає:
— Ви українці?
Ми, в польській військовій уніформі, потвердили його здогад. Лише тоді він завів нас до хати та розпитував, звідки ми, де при війську служили, як воюється і т. п. А дальше поклав перед нами хліб та глечик з молоком та й каже:
— Їжте, хлопці! Я також біду і голод знаю. Чортовим синам не дав би, а ви свої, так їжте!
Підкріпились ми, подякували господарям за гостину і збираємось в дальший марш. Господар порадив нам день-два підождати і не на війну, а додому йти. Рада була добра, та мій друг боявся кари і ми таки пішли. Господар дав нам ще по кускові хліба і сиру на дорогу.
Десь над ранком дійшли ми до Дрогобича. Своєї військової частини вже не знайшли. Як у воду пропала, хоч ми за нею розпитували. Через місто йшли як попало. Минули догоряючу рафінерію Польміну і тут рішили, що далі нема куди йти, бо ніхто з нас не мав охоти надто віддалюватись від рідного дому. Тому замість головним шляхом Дрогобич-Стрий, пішли ми стежками в напрямі на Найдорф. Було нас 5 разом.
Подорозі зустрічали вже тюремників — наших політичних в'язнів. Виглядали вони дуже бідно. Вони розказали нам, що все польське начальство тюрми покинуло, а в'язнів самих в камерах оставило. Довелось їм камери розбивати і самим з тюрми звільнятись. Хто скорше дістався на волю, помагав іншим тюрму розбивати.
Зустріли якогось дядька. Питали його, як село зветься. Він якось підозріло, ломаною українською мовою відповів нам. Тому ми рішили те село оминути і в черговому шукати за їжею. Вступили до господаря. Той нас оглянув, розпитав, звідки ми, пішов на пораду з жінкою і лише тоді запросив нас у хату. По старому звичаю привітав нас хлібом з сиром і сметаною, а в додатку ще й каву перед нас поставив. Ми розговорились. Довідались, що село українське і до того національно свідоме. Господар Дуб звався. Порадив нам замість дальше йти, відпочити в сіні. Сказав, що можемо сміло відпочивати, бо село при бічному шляху і в нього рідко хто заходить. Ми доброї ради послухали і на сіні так захропіли, що аж горобці з даху тікали.
В міжчасі Дуб ситуацію розвідав і сказав нам, що в Дрогобичі нема ні поляків ні німців. Тому радив нам нікуди не вибиратись, день чи два підождати. Деякі з нас побоювались польської кари, але більшість таки перемогла. Поміг аргумент, що господар більше ризикує тим, що нам допоміг, як ми. Зрештою, ми і зброї не мали і тільки подерті польські „дреліхи" виявили нашу причетність до польської збройної сили.
За деякий час господар повідомив нас, що з польської тюрми в Дрогобичі всі в'язні повиходили. Тільки кількох важливіших поляки забрали з собою і в лісі їх помордували. Ми позлазили з сіна й зайшли в хату. Господар приніс нам купу лахів. Все з оливою і нафтою, таки добре смерділо. Це були цивільні одяги для нас. Вже небезпечно було йти в польській військовій уніформі. Можна було і в німецький полон попасти. Подякували ми за поміч і пішли дальше.
Напрям Трускавєць-Борислав. Минали оселі, не хотіли зустрічатись з людьми. Йшли більше полями й лісами, як дорогою. Тільки вечором в селі Турє підкріпились і людям правду сказали, що йдемо до Хащова. Там нам якийсь господар розказав, що Лімну поляки спалили. Ми зразу хотіли йти далі, та господар здержав. Казав, що й так спаленому селу нічого не поможемо і що подорозі поляки вештаються та можуть нас помордувати, як дезертирів.
Ми трохи зупинились в селі і таки пішли дальше. Розпитували подорозі, які села спалені, але ніхто нічого певного не міг нам сказати. Тільки між селами Головецьке і Посіч зустріли ми учителя з Жукотина п. Корчинського. І він цілі ночі ховався в лісі перед поляками. Він нам сказав, що і Лімна і Жукотин цілі. Все виглядало так, що безпечно вже можна йти додому.
Та ми були обережні. Пішли через гору Маґуру. Всі ми її добре знали, бо давніше ціле літо там худобу пасли. Кожний кутик, кожна деревина були нам знайомі. І не один з нас, як ішов на війну боронити Польщу, думав, чи доведеться ще йому любу Маґуру побачити. Я ще й нині, в 1965 році, за океаном, часом про Маґуру мрію, хотів би її побачити. Та „заросли стежки тернами на мою Вкраїну" — як писав незабутній Шевченко.
Тільки вечором зайшли ми в село і то дуже обережно. В селі не було нікого. Поляки своє ганебне діло виконали і село покинули. Чергового дня появились в селі ще польські недобитки, що продирались на Мадярщину. Вони своє життя рятували і нікому пакости не робили. Появились і кінні патрулі та скоро зникали. Дома довідались ми, як то було із спаленням сіл, про що ми чували по дорозі. Коли виглядало, що польська сила вже зникла з лиця землі, сільські хлопці з Жукотина десь в дорозі переловили польського поліціянта. Посадили його в якійсь пивниці, та забули коло в'язня варту поставити. Той зрозумів вигідне положення і втік. Дібрався якось до Турки, де ще вештались частини Народної Оборони та Корпусу Охорони Пограниччя. Розказав, що сталось. Поляки двома вантажними автами заїхали в село, зловили 5 хлопців і після того почали хата за хатою палити. Оставили тільки кілька хат, які відпросили у них жиди і вкінці село покинули, коли появились німецькі літаки. Притриманих хлопців знайшли пізніше як трупів в лісі між Туркою та Боринею.
У спаленому селі люди опинились без нічого. Було по жнивах, тому і весь хліб погорів. Осталась картопля, як одинокий засіб для прожитку. Вона була ще в полі.
Довелось зимою всім ходити жебрати кусок хліба. Бідніші копали землянки, щоб дах над головою мати, багатіші з власного дерева будували притулки. Навіть московська армія, що скоро прийшла „визволяти" ту частину України, що була під польською окупацією, не помогла тим людям. Не могла їм нічого дати, бо і сама, як показалось, прийшла, щоб пограбити щось і собі.
Так ми назад дома опинились. Щасливо почували себе, бо з війни живі і здорові вернулися. Війна, як виглядало, була закінчена.
Та не так воно було, як здавалось. Чергового дня зайшла до села знову Народна Оборона. Розпитувала за дезертирами з польської армії. Були ми в небезпеці, але ніхто нас не зрадив.
Хоч німці вже були яку сотню кілометрів на сході за фронтом, по бічних шляхах вештались ще польські недобитки. Німці йшли лише головними шляхами. Поляки, замість воювати з німцями, показували місцями своє „геройство" над безборонним цивільним населенням. Відділи реґулярної армії йшли здебільша в порядку на Румунію чи Мадярщину. Таким люди й помагали, співчували їм, що покидають родини і т. п. Бувало й багато мародерів, яким ніхто не співчував. Йшли зі зброєю і з офіцерами, а були і такі, що йшли без зброї.
Для нас все ще існувала небезпека. Тому я подався до Устрик Долішніх, на віддалі яких ЗО кілометрів.
Там вперше я побачив німців і їхні гітлерівські штучки. В рафінерії було багато полонених. Сиділи і спали під голим небом. Слабо їм давали їсти. Я на їх вид почувався щасливим в цивільному одязі. Ніхто мене не чіпав. Була там можливість дістати людей з полону додому, коли хтось за когось заручився, що його знає.
Через Устрики пливе невеличка річка. На річці була яма, чи викопана, чи може й природна, не знаю. Це був ніби невеличкий ставок. Туди німці зганяли жидів на купіль. Вони загородили дорогу, перепускали скитальців і хто був з вигляду підозрілий, того задержували і гонили до лікаря на перегляд. Як лікар ствердив що хтось жид, то його гнали в ставок купатись. Жінок і дітей не чіпали. Хто не йшов добровільно, того силою кидали, а часом і палицею заганяли до води. Казали кожному кілька разів нурнути у воду і вилазити та скоро втікати дальше. І при тому пригадались слова Шевченка: „І таке то на цім світі роблять людям люди".
Лише на третій день прийшла вістка, що в Лютовиськах вже є німці. Вже можна було безпечно вертатись додому. Та рівночасно розійшлась вістка, що зі сходу йдуть в наш край „брати-визволителі" і що кордон має бути на річці Сян.
Дома відбувся брак тютюну. Доводилось і мені ходити ближче до мадярської границі, щоб дістати тютюну. Раз, вертаючись з такої експедиції на границю Мадярщини, я в Лютовиськах побачив на шляху якусь армію. Не подібна була ні до польської, ні до німецької. До мене під'їхали 5 кінних і запитали, що це за „ґород". Я й боявся і не розумів їх, але з часом, страх минувся і я зрозумів, про що їм йшло. А згодом привик до них, хоч всі вони були якісь косоокі. В своєму селі я застав вже багато косооких. Вони навезли махоркової січки і за тютюном вже не доводилось ходити.
Так почалась в Турчанщині московська „рабоче-крестянська" влада. Не стало польських панів, прийшли московські товаріщі.
Один мій сусід, що звик був кожному панкові кланятися, шапку перед ним скидати, не міг тої звички позбутись і за большевиків. Тому постійно говорив „пане-товаришу!" І як йому звертали увагу, що це нісенітниця, що вже панів нема, тільки „товарищі", він все своє повторяв, і таким я його дома залишив.