На втраченій позиції

Юра Яремкевич

(Борцям з-під Бродів)

О, Пане, як вважаєш, що доспіло
зерно й пора в покоси класти плід,
дай витривалости, відваги й сили
знести, чого минути нам не слід.
Якщо вже смерть закреслює спіралі
довкола нас в щораз то вужчий звій,
енерґію циклопів дай, гарт сталі
і влий в серця сократівський спокій,
щоби колись, як у крові опарах
наш Золотий народиться Устав,
внук, що на українськім Альказарі
хрест пам'ятний ставлятиме, писав:
„Тут в пам'ятнім сорокчетвертім
погибли від ракет, шрапнелів, бомб,
від метачів вогню, в бою отвертім,
з грудей востаннє утворивши ромб
до нападу, нащадки Осьмомисла,
задивлені в нових часів обрій,
як срібна смерть над кріпостю зависла,
відважно й сміло йшли назустріч їй.
А дав їм Бог за найсвітліше терно
зі слави, чести і безсмертности пролити кров.
У сталевім інферні життя за блеск Тризуб віддати".
Тоді миліш буде зложити в руки
Твої життя на спаленій траві,
в яку впивається наш зір крізь люки
в бетонах бункрів.
Пане, просьби дві сповни нам ще: жінок вдовичий
шлях облегши, й дітей-сиріт, коли
хоч через сон ім'я батьків закличуть,
до серця свого щиро притули.
Хотілося б м'які їх рученята
взяти в тверді жовнярські п'ястуки,
почути ще хоч раз пестливе: „Тата",
з очей відчитувати їх думки; —
ще в матерей спрацьовані долоні
покласти би розпалені чола,
з котрих та мить думки, як баскі коні
по світу самопасом розвела.

А втім...: За час кількох цих слів молитви
звузився знову круг. Надходить час
шоломи затиснуть. О, Боже, в битві,
в останній нашій битві будь при нас.

1952