Що сталося з могилами в Ріміні?

Багатотисячній дивізійній громаді, що перевела кілька повоєнних років в таборі полонених у Ріміні, залишився напевно у пам'яті добре споруджений і утриманий цвинтар товаришів зброї, що осталися на цвинтарі у Червії — хотілось би тут сказати — назавжди.
Але так не є. Могил наших товаришів зброї, що їх прощали ми жалібним співом „Видиш, брате мій . . .", пам'ятника з комбатантським хрестом і тризубом та українським написом „Борцям за волю України" і латинкою: „Pro Ucrainae Libertate Dimicantibus", сьогодні в Червії вже немає.
У 1963 році, коли українська пластова делегація з різних країн Европи і Америки їздила на Світове Скавтове Джемборі до Маратону в Греції, група молодих пластунів під проводом пластуна-сеньйора, о. Богдана Смика відвідала дві місцевості, в яких похоронені наші колишні вояки: Міттенвальд, в Баварії, де спить вічним сном серед гір, завзятий гуцул, сотник 1 УД Дмитро Феркуняк, і Червію в Італії, де пластуни сподівалися застати могили Дивізійників, щоб віддати їм честь. На жаль — могил не було. Ось що пише у репортажі „Нас було тридцять п'ять", який передруковуємо за „Гомоном України", один з учасників Джемборі, старший пластун О. Зенон Лисяк про відвідини на могилах у Міттенвальді і Червії:

„Відвідуємо могили на Вальдфрідгофі: провідника ОУН Степана Бандери і д-ра Л. Ребета. Потім, ми „міттенвальдці", що жили колись у тому гірському містечку в таборі ,,Діпі", — о. Богдан Смик і я, в товаристві інших друзів, відвідуємо Міттенвальд. їдемо на цвинтар, де лежить понад 60 колишніх парафіян нашого теперішнього капеляна, о. Богдана. Зриваю квітку з могили сотника Української Дивізії Дмитра Феркуняка, треба дати моєму батькові, хай знає, що я тут був".

***
. . . „Вертаючись з Греції знову поїздом їдемо через Італію. Переїхавши
через майже цілий італійський „чобіт", ми вже в Ріміні — в місці, де перебували кільканадцять років тому десять тисяч вояків Української Дивізії. Згідно з обітницею, даною голові Головної Управи Братства інж. Скірі і моєму батькові, — їдемо з Ріміні до Червії, щоб тут скласти на гробах дивізійників, що тут померли і тут їх поховано.
Але чекає нас прикра несподіванка. Могил нема, лише огороджене місце і свіжий пісок та порозбивані цегли і рештки пам'ятників показують, що тут були могили. Пізнаю це місце зі знімок, що у мого батька. Так, це тут. Напис на дощинці на кільчастому дроті каже, що могили „Кріґсґефанґене зінд умґебеттет нах Фута Пасе" в Апенінах. На кільчастому дроті висить китиця квітів — певно хтось з дивізійників був тут перед нами. Якби не о. Михальський, що сам був колись у Дивізії, ми б ніколи не віднайшли цього місця. Робимо знімки, кладемо наші квіти на місці, де були могили і відходимо". . .

Дві речі можна ствердити на підставі цього репортажу: перше, що наша молодь напевно знатиме і пам'ятатиме де і за що вмирали її попередники, між ними і вояки Дивізії — треба їм лише про це сказати.
Друге — і це вже сумніше. Дотепер ніхто з нас не поцікавився справою перенесених могил. А при цьому треба ствердити, що цією проблемою на інших теренах знаменито опікувалося Братство „Броди Лев", якого головним завданням є опіка над могилами. В Австрії, де впало в бою так багато наших товаришів, могили їх впорядковані, там
пам'ятники, там щороку австрійські діти запалюють світла у День Померлих на гробах дивізійників, що впали на австрійській землі в боротьбі з спільним ворогом — Москвою; там почесні відділи австрійського війська у шоломах, (як показують знімки) — віддають повну честь нашим поляглим.
Чи не треба було б поцікавитись нам також і цими, перенесеними з Червії в Апеніни тлінними останками наших друзів, тих, які перейшли і пережили фронтові бої — лише на те, щоб вмирати серед бараків Ріміні, за колючими дротами табору?
Як показується — про них не забувають. Про це свідчать китиці квітів на цих самих колючих дротах, що їх застали у Червії наші пластуни. Час розвідатись, що сталося з могилами наших тозаришів і час впорядкувати їх так, як це зроблено коло Гнасу і Ґляйхенберґу. Це наш, дивізійників священний обов'язок.

С. П.