ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 27 січня 2009 р.

1-ий листопад 1918 р. в Яворові

МЕМУАРИСТИКА

Остап Хархаліс

(В річницю першої жертви Листопадового Зриву сл. п. Степана Британа)

Перша світова війна прискореним темпом добігала свойого кінця. Всі фронти Австрії і Німеччини тріщали, а внутрі головно в Австрії, поодинокі народи приготовлялися до творення своїх держав. Десь під кінець жовтня 1918 р. був я припадковим свідком розмови двох старшин. Пор. Дм. Волощак нарікав що вже кінчиться його відпустка і буде мусіти знов вертатися на італійський фронт. „Нікуди ти вже правдоподібно не поїдеш, — сказав йому хор. Микола Хархаліс — бо вкоротці нам прийдеться перебирати владу в свої руки і кожний військовик, а тимбільше старшина, буде потрібний тут, в Галичині". І дійсно пор. Волощак на фронт більше не поїхав.
Дня 31-го жовтня ми, — ученики старших кляс (я був тоді учеником: 6-ої кляси) зібралися в 6-ій годині вечором у X. С. зі зброєю, яка в кого є: револьвер, баґнет чи хочби добрий ніж. Поляки щось затівають, нам треба бути приготованими на всякий випадок. Зібралося нас ок. 20 хлопців, малими гуртками перейшли ми до Нар. Дому і там чекали дальших заряджень. В залі Нар. Дому були вже Січовики, вони вправляли марш зі співом. В міжчасі почали сходитися старші громадяни, але вони не задержувалися на залі, тільки йшли вище, до приміщень Українбанку. Присутній на залі пор. Волощак каже поставити у дверях стійку і нікого з залі не випускати. Чекаємо на хор. Хархаліса, який рано поїхав до Львова і має привезти інструкції від Військового Комітету, що вже існував і діяв у Львові, під проводом сот. Вітовського. Січовики вправляють на залі. Около 10-ої год. приїздить хор. Микола Хархаліс і йде прямо до Українбанку, де вже зібралися декілька старших громадян і військовиків, а то: пор. Волощак, пор. Брилинський і пор. Чума та Степан Британ від Січовиків. Нарада тривала досить довго, нас молодих туди не пустили. Вже десь ок. 12 год. вночі нарада скінчилася і всі зійшли на залю. Хор. Хархаліс зарядив збірку військовиків, Січовиків і гімназійної молоді (нас вже в школі підготовляли на „гарматне м'ясо" і переводили кожної суботи військову муштру старших кляс).
В коротких словах з'ясував теперішнє положення. Австрія валиться, а поляки висилають з Кракова т. зв. Ліквідаційну Комісію до Львова, яка мала би перебрати в імені Польщі владу. Українська Національна Рада, як найвищий речник українців в Галичині, вирішила перебрати ще цієї ночі владу в свої руки. Військовий Комітет у Львові з сот. Вітовським на чолі має завдання це перевести в життя. До всіх закутин Галичини вислані гінці з відповідними інструкціями. Ми в Яворові також переберемо владу у свої руки цієї ночі. „Ви військовики" — сказав хор. Хархаліс, — „зніміть з ваших шапок Карла, (розетка на шапці з буквою К), бо відсьогодні він не є нашим цісарем. На своїй землі установимо свою владу. Нашим завданням є роззброїти військову жандамерію. Зі залі, на разі без окремого дозволу, не вільно виходити. Як хто має, або знає де є кріси, треба принести сюди!" Враження цієї короткої промови було величезне. Якби не осторога, що треба поводитися спокійно, щоби не накликати передвчасно жандармерії, то вияв ентузіазму був би був дуже бурхливий.
Дехто вийшов шукати зброї, а ті що остали на залі обговорювали на всі лади ситуацію. Групою, що мала роззброювати жандармерію, проводив пор. Волощак. Група ця була невелика, ок. 12 людей, бо хоч людей було досить, але не було зброї. В групі цій було 6-7 військовиків, решта цивілі, або бувші військовики, з різних причин звільнені з війська. До таких належав Степан Британ. Звільнений з війська ізза недуги (як не помиляюся, легенів). Степан Британ належав до дуже активних з-поміж студентської молоді в Яворові, якою проводив і мав на неї величезний вплив Микола Загаєвич, б. сотник СС, що згинув під Мотовилівкою в час протигетьманського перевороту. Місцева жандармерія начислювала ок. 40 людей, з того біля 20% українців. Не було нічого простішого, як порозумітися з ними в справі роззброєння решти. Але було надто пізно (біля 1-ої вночі) щоб шукати зв'язку. Зрештою нікому, здається, не прийшло й на гадку, щоби використати в тій справі українців. З групою пор. Волощака, що йшла роззброїти жандармерію, йшов і Степан Британ, без кріса, тільки з револьвером. Настрій на залі, а зокрема тих що йшли роззброювати жандармів, був сильно піднесений. Нічого дивного, це ж історичний момент — маємо перебрати в свої руки владу. Бо хоч в останніх тижнях ці справи обговорювалися і в австрійськім парляменті і у Львові йшли приготування серед українців, а все ж таки в останній момент, коли треба було діяти — кожний відчув вагу хвилі. Почуття гордости, що я є учасником цієї хвилі, а рівночасно почуття відповідальности за вміле виконання наказу хвилі — підносило настрій дуже. Тому й нічого дивного, що при відході групи Ст. Британ кинувся в обійми хор. Хархалісові (вони оба приятелювали) прощаючися з ним, наче б відчував, що більше живими не побачаться.
Плян роззброєння був добрий, стійкового жандарма мали роззброїти підступом, відтак ввійти до середини, забрати кріси що стояли зараз у сінях і робота скінчена. Стріляти тільки в разі наглої потреби. Тимчасом один з групи, коли вона була вже близько будинку, в якому стаціонувала жандермерія, через поденервування (молодий, недосвідчений) вистрілив і тим заалярмував жандармів, які почали відстрілюватися, думаючи що на них напали дезертири (яких тоді було досить). Стрілянина продовжувалася деякий час, але про роззброєння не могло бути мови, бо з дев'ятьми крісами не можна було змусити скласти зброю 40 добре озброєних і досвідчених жандармів. Рішено оставити справу роззброєння до ранку. Перервано тільки тел. получення і виставлено стійки для обсервації будинку. В міжчасі хтось видряпався на дзвіницю мійської церкви і почав дзвонити на сполох (по селах і малих містах в випадку пожару, або якогось іншого нещастя, дзвоненням на сполох попереджувано населення). Нас кількох, що остали на залі в Нар. Домі, не знали, що з собою зробити — остати на місці, згідно з наказом, який ми одержали, чи йти провірити, що діється в терені.
Треба було устійнити що діється, бо стрілянина втихла, а ми не знали висліду. Вийшовши на вулицю, стрінули ми одного з тих, що пішли під жандармерію і він сказав нам, як це все сталося. Втім надходить другий, з протилежної сторони і каже, що в міській управі лежить хтось з наших убитий. Ідемо туди — і дійсно в коридорі лежить вбитий Степан Британ. Як устійнено пізніше, він згинув від кулі жандарма-поляка. Це було ок. 2-ої год. рано першого листопада 1918 р. Принесли ми його до залі і положили на смеречину, що тоді випадково була на залі.
Досьогодні стоїть мені перед очима батько пок. Стефка, який цілий час був на залі, і як ми принесли Стефка — його сина, довго вдивлявся в обличчя сина, але ні один сильніший стогін не зрадив батька, який страшний біль переносить він на вид вбитого сина. І тоді, коли мати і сестри, що прийшли вже теж на залю, виливали свій жаль плачем, батько вийшов на темний коридор і ходив туди й назад, не відзиваючись до нікого ні словом.
Тимчасом алярмовий клич дзвона поставив на ноги більшість населення міста, яке не було в курсі справ, але досить скоро ці, кому треба було знати, довідалися про все. А на дворі стояла темна, дощева листопадова ніч. О коло 3-ої год. рано пішов я подивитися, що діється в мене, дома. В хаті ніхто не спав, батько поїхав вже на Наконечне, (село біля Яворова) організувати людей і зброю на рано. Мама і сестра приготовляли сніданок для тих, кому дальше було до хати. До блищих сіл пішли післанці поінформувати людей і добути дещо зброї.
Ранок першого листопада був дощевий і мрячний-непривітний. Около год. 8-ої рано хор. Хархаліс і місцевий священик о. Омелян Крайчик в асисті 15 озброєних в кріси військовиків пішли до жандармерії. Перед будинком уставилися в ряд, з готовими до стрілу крісами, цих 15 вояків, а хор. Хархаліс і о. Крайчик пішли до середини — до жандармерії. Командантом жандармерії був чех Кредоха. По з'ясуванні йому справи, командант без опору віддав свій револьвер і всю зброю, що була на станиці. Після того перебрано вже без труднощів староство і інші уряди, та обсаджено їх українцями. На Народному Домі і урядових будинках замаяв синьожовтий прапор.
Не легко передати враження цієї листопадової ночі і першого листопада. Радість з приводу відродження своєї держави притьмарювала пролита молода кров — першої жертви на вівтарі відродження нашої держави. Бо не так дуже давно — в 1914 році з цього самого Народного Дому, де тепер лежав у цвітах поляглий Степан Британ, — він сам, Микола Загаєвич, Роман Харамбура, Микола Хархаліс і багато інших від'їздили до Львова, як добровольці до Січових Стрільців. Від'їздили з піснею і з твердим переконанням, що йдуть Україні щастя-долі добувати. І цей момент прийшов, що неповноправний власник своєї землі ставав повноправним господарем і зараз, майже в перших хвилинах свойого відродження, заплатив дуже високу ціну — бо життя молодого патріота.
Похорони пок. Британа були величезною маніфестацією яворівських українців. Спочив на цвинтарі, куди з часом прибуло багато більше стрілецьких могил. І кожного року в часі Зелених Свят великі маси народу, не тільки з Яворова, але з цілого повіту, приходили віддати поклін героям. Не помагали всі зусилля польської поліції не допускати вінків на могили (а було їх кожного року не менше 100), молодь вміла все знайти спосіб донести свій вінок на могили героїв. А неначе на сторожі упорядкованих стрілецьких могил став Лицар-сторож, спертий на мечі, лицем звернений на Схід. Це пам'ятник поляглим, на який здобувся Яворів. Головна заслуга в побудованні цього пам'ятника пок. Романа Харамбури. Таких пам'яток не багато в Галичині.
Не знаємо чи стоїть ще пам'ятник Лицар-сторож коло стрілецьких могил, напевно ті з українців в Яворові, що остали живі і на місці, не мають змоги свобідно і явно поклонитися тіням героїв і їх могилам — тож нехай цей скромний спомин буде доказом нам'яти і вдячности за Твою, Стефку, жертву життя і всіх тих товаришів по зброї, що своє життя віддали за свою батьківщину — Україну.


Пам'ятник Лицаря-Сторожа коло стрілецьких могил в Яворові.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації