Два дні в російськім полоні

Андрій Бабюк, У.С.С., оповідав у „Вістнику Союза Визволення України":

«ДІЛО» 12-13 січня 1916

То було в другій половині жовтня 1914 р. На дворі стояла чудова осїнна погода. Виглядало, начеб на світі панував божий спокій. Та мов наперекір природному мирови природи було чути час від часу грізні гуки гармат, що наче ті громи пересувалися по хмарах від Карпат на північний схід. Спокійні хлібороби, котрі від віків працювали на батьківській ріллї, підносили тоді боязко руки до неба, просячи в Бога святого спокою...

Се був час пробної офензиви з Карпат у глиб поневоленої Галичини. Австрійська 129 бригада під проводом бригадієра полковника Дрди, до котрого тоді приділено Українських Січових Стрільців, перейшла з початком жовтня угорську границю. В кождого з нас заворушились з утїхою серця, зродились нові надії; — таж ми вважали нашу Галичину на все за страчену! З битєм серця та з нервовою горячкою гнали ся ми вперід за відвічним ворогом.

По перепалці з козацькою стежею (патрулею) під Сколем і Синевідськом прийшли ми пізно в ночі через Корчин до села Крушельниці. Тут сказали нам селяни, що Москалі ще тому два дні вийшли з села в напрямі до Дрогобича. По однодневнім відпочинку рушили й ми лісами попри село Орів, стараючися зійти ся чим скорше з 130 тою бригадою в Стрию.

Та не судилося. По двох добах безперестанного походу дійшли ми в неділю 24 жовтня до Уличного. Тут нагодували нас мешканці села. — ми два дні нічого в роті не мали —та ще Й дали стрільцям по хлїбови та шматкови сира на дорогу. Обоз був далеко позаду. — По двогодиннім відпочинку рушили ми о 1 годині по полудні до села Голобутова, хотячи дістати ся ще тої ночи до Стрия. Та під Голобутовом вивязалася між нами й Москалями коротка, але завзята боротьба всїми родами оружя й тривала до 9 год. в вечері. В понеділок досвіта нам приказано вертати назад до Уличного. Тут ми й переночували, а вівторок по полудні дістали приказ іти на Дрогобич. Ми перейшли через Доброгостів і прийшли в вечері до Стебника, 5 км. від Дрогобича. — Надпоручник ген. штабу Кватернік велів сотникови Букшованому вибрати десять стрільців, котрі перебрані пішлиб на нічні звіди. — Ніхто не знав докладно, де ворог обертається. — До тих-то зголосив ся й я.

Вбравши на себе брудну селянську сорочку, штани, підкочені по коліна, босий, у подертім капелюсі та з батогом в руках, лишив я свій однострій у вдовиці Е. Ш. і прийшов так перед штаб моєї бригади. Задля мого зверхнього вигляду звернули на мене всі увагу й не хотіли спершу вірити, що я однорічник і ще до того й десятник.

Мені припала найтруднїйша задача: піти зараз до Дрогобича, провірити, чи є там ще Москалі й яка їх сила, та донести про се ще до 2 год. в ночі до бригади. Тепер 10 год. — заледви чотири годин часу — дорога 5 км., немає коли зволікати.

Мої товариші розійшлися також — кождий у свою... Я пустився спішно наперед усіх дорогою, перейшов Солець, де стояла полева сторожа австрійських ополченців, а за селом став удавати плач, представляючи слугу, що загубився від свого господаря та біжить тепер до міста, чи не відшукає його... В кождій хвилї сподівав ся я стрічі в Москалями. Перед містом тягнеться довга й гарна алея з тополь. Заледви став я при її вході, представив ся моїм очам грізний вид. Ціле місто ярко освітила червона полумінь, що вибухала десь з його осередка Й лизала своїми язиками погідне вечірнє повітрє. В мені заперло дух. Та по хвилині остовпїння пустив ся я дальше. Обережно перекрадався я попри мури ново збудованих „бриґідок" (арештів), що стоять праворуч дороги перед містом, сподїваючися з них небезпеки.  Одначе глуха тишина залягала просторі салї та брами, тільки тріск огню доходив з міста, а полумінь відбивалася таємничо в високих вікнах.  Підходячи близше до міста, старався я зловити вухом який небудь знак людського житя, — та дарма! Гробова тишина, — нї собака не брехне. Я став уже на зелїзничім торі, що перетинає дорогу при входї до міста. Я надслухував... — «Пастой! Кто ідьот?!" — поніс ся різкий голос стійкового салдата, а перед моїми очима блиснув наїжений багнет. Я остовпів! Та рівночасно нагадав собі свою ролю й заводячи по хлопячому, став говорити: Пане! я шукаю ґазди.

— Якого то ґазди, — што то ґазди? —І спитав салдат нечистою Московщиною. — видно, що не була се його матерня мова...

— Та я згубив ся. Ґазда їхав по сїно до Стебника, ваші жовнірі взяли його з возом і кіньми, а я пішов до дому — до Короста. Та ґаздиня вибила мене й веліла бігти до міста за ґаздою. То пустіть мене, пане.

Здавало ся, що салдат мав добру волю повірити моїм словам, котрі зрозумів, як слід, бо став говорити лагіднійше.

Де-ж ти тут найдеш хазяїна? Город великий! А далі промурмотів щось під носом. Я став плакати й трястися, нарікаючи на зимно й підіймаючи що-хвиля одну ногу. Салдат завів мене до буди на солому й засвистав в сторону міста. 

На голос його свисту причвалали два драгуни й поспитали, що сталося.

Салдат, указуючи на мене, сказав:

— Oт хлопчик заблукався до нас, — візьміть його з собою, чи не розпитаєтеся дещо!

Один з кінних, молодий, гарний мущина обізвав ся до мене чисто по українськи: — А як ти сюди зайшов так пізно нічю?

Одначе не чекаючи відповіди, відвернувся до товариша й говорив щось тихо. Мене повели в місто.

— А чи далеко ваші Мадяри ? — запитав так само ж другий.

Я замість якоїсь відповіди став плакати й трястися, нащо останній замітив: От, бач, дурнем прокидається!

Та перший сказав до мене: — Ти змерз? Не бійся, не трясися, як осика, нічого тобі не буде. От поведемо до нашого "командера на допрос^", — так говори там тільки святу правду, то й гарні сапянцї дістанеш, а ні, — то й різками тебе вибють.

Мене повели до якоїсь каменицї на розі двох улиць. Тут один лишився зі мною на дорозі а другий пішов до середини.

Нельзя впускать, спить їх благородіє, — почувся голос з поверха й їздець вернув з нічим. Мене повели на ринок. Тут стояли салдатські підводи. Мене зоставили під надзором двох салдатів і поїхали. Здивувався я дуже, що останні про ніщо мене не питали, тільки, гріючися коло вогню, розложеного серед улиці з підозрінєм гляділи на мене зпід лоба. Я трясся від зимна, сидячи на вохкім хіднику. 

Один з моїх сторожів укроїв кусень хліба й кидаючи мені, буркнув:

— Чого ревеш? бачиш, —нагайка! — та свиснув мені над головою. — Їж і спи, бо до зорі треба встати !...

Я взяв хлїб і став махинально глодати. На ратуші била друга година... Тепер повинен я бути перед своїм штабом з донесенєм...

По хвилі зняв другий салдат мішок з воза й наставляючи мені, каже:

— Пхай ноги в мішок, обігрієшся! І в другий — і в третій! — і я трьома мішками обвив собі закостенїлі ноги.

Пропало все ! — подумав я собі — повисну завтра на гиляцї. — Та якийсь внутрішній голос шепче менї заєдно: не трать надії, грай далі ту гірку комедію... 

Такі думки снували ся мені по голові, незабаром стало менї трохи теплійше, — змученє перемогло мене й я, випустивши з рук хлїб, кинений менї мов собаці моїм ворогом, заснув глибоким сном на міськім тротоарі...

Рано збудився я під ударом тяжкої руки. Наді мною стояв той самий салдат, що вбрав мене в три мішки й говорив, показуючи на хлїб на землі:

— Сукин син, чому не їв хлїба? Їж, а то нагайкою дістанеш!

Я відразу пригадав собі все. Безнадійно їв учорашний хлїб і чекав, що буде. На моє здивуванє подали мені стакан чаю з малинами. Я пив і прислухував ся розмові салдатів.

— То сей стріляв учора? — питав один.

— Та де йому до стріляня ! — докинув другий.

А що воно за сновида ? — питав ся третій.

Ледви допив я чай, як прийшов дижурний салдат і забрав мене з собою.

— Шпіон ! — почув я слово з боку, що так і різнуло мене по серцї. Мене привезли до "їx високоблагородія". Воно пузате та грубе, з медалями на грудях, спитало відразу гостро, стараючи ся говорити  по  нашому: „Пачему ти, сновида, ночами шляешся?"

Я  вдав,  що не розумію, а коли один з офіцирів сказав менї те по українськи, я став оповідати свою звичайну історію, хлипаючи що хвиля. Він зачав засягати в мене вістий про наших, та я вдавав повного невіжу.

— Відвести! — сказав — і мене повели...

В шкільній салї на перетертій содомі сиділо декілька австрійських полонених, і мене сюди привели. Я сів зараз у кутку й дивився на всіх, мов налякана вівця. Один салдат оглядав шелом австрійського драгуна й приговорював, що то «непрахтичноє, дурноє, тяжолоє»... Другий, уже досить старий, завів розмову з австрійським ополченцем. Вони частувалися тютюном, говорили про жінку й дітий, про Карпати, вічне угорське літо... та про те, що вони оба однакові „кристіяне".

Менї стало так тяжко на серцї, що я ми правду заплакав. Останній підійшов мене та спитав : — Чого плачеш, хлопче, не бійся, будеш живий, пустять, — і обдарував мене великим червоним яблуком.

Мене стали розпитувати австрійські полонені, звідки я й як тут узявся, та я, не зраджуючися, повторяв свою історію з господарем. В полуднє принесли полоненим відро чистої зупи чи борщу, але я не їв, хоч і мене кликали.  Через те всі звернули на мене увагу; коли в вечері прийшов дежурний офіцир, він відразу звернувся до мене та сказав чисто по українськи :

— А ти чому не їси, коли дають? Я став плакати й нарікати,  що мене тут держать. — Я хочу до дому, — сказав я з плачем.

— І я хочу до дому, та не пускають,— сказав, гірко всміхаючи ся, офіцир і спитав нагло:

— А може ти салдат. Австрієць?

— У нас таких молоденьких немає, — обізвав ся один з полонених, що від рана старався, бачите, зі мною говорити. Здається, розумів мене..

— Ну, то я поговорю, тебе пустять, не бійся; але їж, коли дають, щоб мама не нарікала, що змарнів у Москалів...

Мені стало лекше на душі. Я пішов на своє місце й їв московське яблуко. Десь близько було чути гук гармат і трісканє гранатів. По полудні боротьба стихла.

Я, не знаючи, чия побіда й що буде завтра,  заснув твердим сном. Пробудивши ся в четвер рано, я запримітив незвичайний рух. Салдати збиралися скоро, на дворі чути було голосні прикази офіцирів, — всі були бадьорі й охочі. Я зрозумів скоро причину їх утіхи... Пригноблений куняв дальше в кутї; глядів на вартового в дверях і пригадав собі обіцянку офіцира Українця вставитися за мною.

З непевного ожиданя збудив мене удар обцасів, — я глянув на вартового — він випростувався як струна, а в кімнату всунувся повагом „їх високоблагородіє"... Я рішився ще вжити останніх сил удаваня; я бачив, що довше так грати не зможу.

Грубий офіцир відразу оглянувся по салї, а побачивши мене, спитав, як два дні тому :

— А что, мальчик, как гостили наші салдати ? А я в плач...

«Чево ревеш, дурник, я пускаю тя домів— а смотри на будуче, нє нада тобі ночами по полям шляться ! — погрозив пальцем.

Я став йому дякувати й боржій пустився до виходу, — а серце так і калатало з утїхи. В дверях я мимоволі оглянувся, а коли мій погляд стрінувся з очима нашого вояка, що вчора несвідомо став у моїй обороні, я мимохіть усміхнувся, а в нього очі засияли радістю...

До вечера дістався я назад до Стебника та довідався, що Австрійці мусїли податися за Доброгостів у напрямі Орова. Одного з моїх товаришів-звідунів Москалі повісили в Солецькій діброві... Нерішений сидів я в своєї вдови, роздумуючи над своїм положенєм. Попри хату надїхала козацька стежа...

Я перебув ще одну ніч під опікою вдови й її доньки Марусі. Досвіта в пятницю я побіг навпростець до Доброгостова, а за мною понесла Маруся мій мундур і кріс, завиті в мішку. Я перебрався за Доброгостовом, а прощаючись з щирою дівчиною, дав їй щиро-братнїй поцілунок вдячности. 

Я пустився знаною вже мені дорогою на Орів. За два дні, в неділю 31 жовтня, зголосився я перед своїм сотником у Синевідську.