ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 6 лютого 2010 р.

УСС-ЦІ З ВЕСНИ 1918 Р. ДО ПЕРЕВОРОТУ В АВСТРІЇ.

ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ.

«ДІЛО» 1-5.11.1938
Ці спомиии переслав нам до поміщення в «Ділі»
Д-р Кирило Трильовський з Гвіздця,
 який дістав їх від Автора
ще в 1920 р. у Відні. — Ред.

В 1917 році я служив ще при 23-ім полку уланів, який складався виключно з українських козаків з околиці Золочева. Тоді вже я стояв у звязку з УСС-цями, які стояли на південно-галицькому фронті. До мене приїжджали часто старшини УСС-ців як — отаман д-р Никифор Гірняк, полковник Гриць Коссак та інші. Саме в той час польські легіони під проводом полковника Галлера перейшли біля Черновець на бік москалів. Наслідком цього австрійська військова влада видала приказ розброїти решту частин польського легіону та інтернувати їх в Мармарошськім Сиготі. Проти них виточено процес.
В начальній австр. команді було багато старшин польської народности, вшехпольської орієнтації і вони, займаючи вищі посади в Генеральному штабі, старалися всіма силами, щоб і УСС-ів розвязати так само як польські легіони. Інтриґи проти УСС почалися з усіх боків. Ці відомости я мав з одного боку з Відня, з другого від тих старшин УСС-ів, які приїзджали до мене. Вони жалувалися мені, що є загроза розвязання УСС-ів і що це булаб велика втрата для загальної української справи. Я цілком поділяв цей погляд, одначе рішуче відповідав їм, що це не може статись і що я сам беру цю річ у свої руки. Не вагаючись я зараз поїхав зі свого 13-го полку уланів до Відня, де я старався всякими способами дістати УСС-ів під мою команду. Багато труднощів я мав і багато ріжних ганебних інтриг я мусів побороти. Про це не можу писати тепер, бо треба б написати окрему книжку — тілько є матеріал. Вкінці вдалось мені, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-цями. Це рішення викликало велике обурення при генеральнім штабі, в начальній команді та польських колах — одначе цe нічого не помогло.
Я виїхав зараз у зимі 1917. року до Львова, де я ще порозумівся з деякими старшинами УСС-ів. На весну 1918 року почався наступ австрійських військ на Великій Україні. Між УСС-ми повстала велика радість.
В березні я виїхав через Тернопіль на Одесу; бо в тім районі були УСС-ці. Переїхавши через Жмеринку я говорив з австрійським генералом Гофманом, командантом XII корпусу і спитав його про погляд на УСС-ців. Він сказав мені дослівно: „Укр. Січ. Стрільці це банда'" На це я замовчав, обернувся і пішов на стацію, щоб дальше їхати. Я нічого не міг відповісти, бо я УСС-ців сам ще не знав добре, крім деяких старшин, які до мене приїзджали і які зробили на мене надзвичайно добре вражіння.
Я приїхав в Одесу і зараз далі, на Миколаїв, де Стрільці вже тоді стояли.
В перших днях квітня приїхав я до маленької стації Копані, де я дійсно зустрів УСС-ців і де фактично перебрав команду над ними.
На другий день я дістав приказ з II австр. дивізії зробити з нею разом наступ на місто Херсон, де були великі московські сили.
Був чудовий ранок — степ широкий, безкраїй...
Перший раз я побачив тоді УСС-ців і не мав слів для вислову моїх вражінь. Гарні, здорові, молоді хлопці, велика дисципліна, краща, ніж у австр. війську. Тоді я згадав слова генерала Гофмана: „Це банда!" Я засміявся щиро, засміявся та подумав: Ось набрехав той туман! Увечір по тяжких боях ми заняли Херсон. УСС-ці були закватировані в бараках зараз біля стації, а я і мій штаб мешкали з одною сотнею УСС-ців разом у вагонах. Відносини поміж УСС-цями і тамошнім населенням були якнайкращі. Ніколи не було якогось непорозуміння. Стрільці стали улюбленими дітьми тамошніх селян, як тільки вони ближче їх пізнали. З першого часу дядькам тамошнім було дивно, що наші хлопці тою самою мовою говорять як вони, що вони такі ідейні і що вони борються за волю України. Ми стояли там з 10 днів. 
Одного вечора я дістав наказ вирушити зі своїми частинами трохи кораблем, трохи залізною дорогою через Нікополь на Александрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де колись була славна мати Січ. У нас була велика радість, що саме ми мали щастя обсадити ті славні землі!
Потревало цілий день, заки військові частини сіли на дніпровські кораблі та у вагони. Цієї цікавої їзди не хочу списувати через брак місця. Нікополь взяла легко одна сотня сотня УСС), яка лишилась там як залога. Решта пішла на Александрівськ. Від наших розвідчих частин ми довідались, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближались зпівночі до Александровська, а ми кораблями із півдня. Однак німці не зважилися наступати на місто, бо як казали — чекали ще на збільшення артилерії, себто, чекали на тяжку артилерію. Вони ще і нам відраджували наступати на Александровськ — одначе даремне. Наші хлопці просто "горіли бажанням бою. Ми тоді мали тільки одну батерію легкої артилерії. На „Великім Лузі" ми висадили наші частини і поволі та обережно наступали на місто. Мушу підкреслити, що підчас цілої операції населення нам помагало всім силами, що для нас було очевидно дуже корисне, але про те пізніше. 
Ми угрупувались перед містом в лісах «Великого Лугу». Я мав в розпорядженні тоді 6.000 крісів, одну легку батерію і два літаки. Літаки сповняли розвідчу службу і то дуже добре. Вони й кидали на всі три залізничі двірці Александровська з успіхом бомби, бо на стаціях стояло багато московських ешелонів. На другий день ранку почався завзятий бій і ворог кидав все нові і нові сили. Зазначу, що ми почали бій не ждучи приходу німців з півдня. По перших зустрічах ми мусіли відступити знову на „Великий Луг" а деякі частини, які я ще мав у розпорядженні і кинув на один вузький відтинок, так, що я мав на тім відтинку безумовну перемогу та прохав німецьку артилерію обстрілювати північну стацію, звідки ворог кидав на нас все нові резерви, щоб так перерізати йому цей шлях. І дійсно німецька артилерія допомогла нам. Ворог думав, що наступ буде із півдня і задержав там свої резерви. . Ми проломали фронт і обсадили по тяжких боях південну стацію Александровська. Всі стрільці відзначились тоді. Хоробро боролись! Я не маю на це слів похвали. Надзвичайно відзначився тоді четар Никифорук зі Снятина зі своїми частинами.
По тім успіху москалі втікли в паніці та залишили багато полонених і воєнного матеріялу. На превеликий жаль і ми мали страти, одначе ми знали, що герої, які тоді згинули, не дали свого життя даром.
У тих днях я бачив Січ. Стрільців у тяжкім бою; вони всі надзвичайно хоробро боролись. І знову тоді згадав я слова того австрійського генерала в Жмеринці!..
УСС-ці лишились залогою в місті. Перша сотня УСС-ців станула окремо в Нікополі, а четверта (гуцульська) сотня, найкраща з усіх — була відокремлена в Катеринославі. По тих тяжких хвилинах наступили гарні, мирні часи відпочинку, де ми ближче пізнали тамошнє населення і тамошні обставини.

2
Цивільна адміністрація до нашого приходу була в руках тамошніх українців, дуже гарних людей, таксамо адміністрація військова. Ми вважали себе тільки за рідних братів, які помагають населенню, щоб воно зорганізувало собі свою власну владу. Так само як і в Херсоні стали і тут Стрільці скоро улюбленцями населення.
Зорганізовано народній театр і що дня були вистави. На них була майже що вечора навіть збірка УСС-ців. Музика наша грала кожного вечора в городськім саді і вся українська інтелігенція сходилася туди. Українці почали зараз видавати газету „Січ", де працювали також два наші стрільці, Кметь і Мирон Заклинський. Всюди, де лише було треба, ішли охотно Стрільці, щоб помагати братам.
Ясна річ, що я дістав від австрійської команди армії ріжні „гарні" накази, як висилка карних експедицій на селян, тощо, однак всі ці цінні папери йшли у мене тільки одною дорогою — до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я через те мав великі труднощі і що прийшло до того, що австр. вища команда уважала мене за політично непевну людину. Ми стояли так уже з 10 днів в Алекрандровську, коли туди приїхала дивізія генерала Натієва, яка була українською національною частиною. Переворот гетьманський застав нас дуже нагло і отверто скажу, що населення і військо було з нього невдоволене зараз спочатку. Одначе він заскочив нас так, що ми вже не могли нічого змінити.
Від часу того перевороту почалася для нас може найтяжча пора: пора інтриг, брехні і всяких перепон. Всюди влада була змінена, українці усунені а на їх місце насадили росіян-чорносотенців, які давили прояви національного руху, а рука в руку з ними пішли — вибачте за слово — дурні австрійські команди.
Першим кроком нової влади було усунути дивізію Натієва, яка приїхала до нас в Александровськ з Мелітополя, що був на північ від нас під німецькою владою.
Мушу сказати, що ми жили дуже приязно з військом Натієва і що ніколи не було ніякого непорозуміння поміж нами. Ми, Стрільці, влаштовували часто з козаками тої дивізії ріжні прогульки — як на Хортицю, до „Великого Луга" і т. д. В тій дивізії і був 3-ій кінний гайдамацький полк, а командантом його був полк. Петрів, що пізніше в 1919 р. був військовим міністром у Камянці Подільському. Взагалі відносини були чудові: поміж Стрільцями і тамошніми козаками не було ніяких ріжниць! Як згадаю ті часи, то з обуренням думаю про теперішню[1] політичну пропасть, яка ділить братів галичан і наддніпрянців; я вважаю це страшним злочином, бо між обома частинами нема ніякої ріжниці!
Гетьманська влада з дня на день все гірше і гірше виступала проти населення, а з нею спільно австрійська команда. Майже всі розвідочні (розвідка, контррозвідка) частини генерального штабу австр. армії були обсаджені офіцирами польської народности. Доноси до Відня, Берліна і до Гетьмана на нас що дня збільшалися. Я і мої частини були окружені шпигунами німецькими та гетьманськими, бо гетьман і німці боялись, що я зроблю переворот. Всі українські діячі, які боялись гетьманських тюрем, повтікали в район, де стояли УСС-ці, бо вони знали, що вони між УСС-цями безпечні. І так сховали ми багато їх у нас. Дуже часто приїздили до нас українські діячі радитись з нами про сучасну ситуацію і ясно, що про те все знали ріжні шпигуни, які нас окружали і що через те знову нова кампанія почалась проти нас. Раз мене покликали до Відня до тодішнього шефа генерального штабу генерала Арца, який мені вручив може зі 100 доносів на мене і на УСС-ців з питанням, що я на це скажу. Я взяв ці паперці кажучи, що перегляну їх та дам йому відповідь. Я дійсно переглянув ті папері та спалив їх. Моя відповідь Арцові була коротка і ляконічна: «Брехня» і я вернувся до УСС-ців.

3
Так стояли ми з півтора місяця в Александровську, аж нагло дістали ми наказ, щоб від'їхати до Єлисаветграду. За два дні через Катеринослав заїхали туди, де і виконували службу залоги. Тяжко доводилось нам прощатись з нашими приятелями і мабуть їм тяжко було на серці.
Тільки щойно ми виїхали, як тамошній гетьманський комісар закрив наш український часопис „Січ", а наших двох стрільців-редакторів замкнув до тюрми. Я зараз довідався про те через наших селян і післав грубу депешу до австр. команди, яка в Александровську залишилась, щоб вона негайно випустила стрільців на волю. І дійсно це помогло — за два дні вони були у мене в Єлисаветграді і оповідали мені, як там тепер гуляють чорносотенці! — І тут вертаюся до старої теми: — це все улаштував був австр. Військ. авдитор (суддя) д-р Бляйхер з Перемишля, завзятий вшехполяк. З тим типом мав я особисто неприємну справу, бо той чоловік прийшов в одній справі допитувати мене як свідка і вічно говорив про „русінів", а ніколи про українців, так, що я обурився і в очі йому сказав, що не дамся допитувати і викинув його за двері. Наслідком того було, що австрійська команда прислала мені «айнен штренген Фервайс"; це для старшин рід кари, бо йде на лісту кваліфікаційну і через те старшина не може так скоро авансувати.
Єлизаветград це велике, виключно фабричне місто.Є там багато робітників і австр. військ, влада остерігала нас перед ними. Скоро ми переконались, що це дуже гарні люди і ми дуже дружно з ними жили. Ми стояли тоді під командою 7-ої австр. дивізії, яка дуже ворожо ставилась до нас і то з ясних причин. Вибачте, що так отверто пишу, але це все факти і правда. Командантом її був старий генерал, який не орієнтувався цілком у нашій справі, так само і не орієнтувався у військових справах! Зате він, правда вже старий, любився в одній московці (кажуть, що це була навіть якась княгиня) і ця пані кермувала ним. Я зараз виїхав до Відня, де вдалось мені, щоб його змінили, одначе його наслідник мадяр не був кращий. При дивізії був начальником розвідки жид-поляк п. Епштайн, який усю свою роботу зосередив на інтригах проти УССтрільців. І цього я висадив і вдалося мені на його місце дати щирого українця поручника Кізюка з Бучача. Тоді зараз краще стало. Таксамо при вищій команді корпуса був наш чоловік сотник Федитник. Оба вони нам дуже помагали і я їм багато завдячую і тим самим УСС-ці. Всі доноси, які вони діставали на нас, пересилали мені, замість пересилати їх до австр. начальної команди. Тоді вже був у нас і д-р Володимир Старосольський, котрого я і всі стрільці дуже любили.
В Єлисаветграді були тільки наші боєві частини, а близько міста стояв ще кіш УСС-ців, який приїхав з Галичини на вишкіл, під командою д-ра Н. Гірняка чи точніше Гриця Косака. Я мав тоді плян збільшити стан боєвий УСС-ців і тому утворив новий курінь, командантом якого став д-р В. Старосольський. Я все спільно працював з д-ром Старосольським і нам спільно вдалось урятувати життя деяким українцям, які були засуджені на смерть.
Той новий курінь, на жаль, як такий не довго істнував. Австрійська Команда 7 дивізії довідалась зі звітів стану, що я утворив нову частину УСС-ців, яких вони взагалі вважали за „небезпечних".
І скоро прийшов наказ розвязати цей курінь. Якже тепер задоволити обі сторони? Ми на папері розвязали цей курінь, але в дійсности ми доповнили ним старі частини УСС-ців так, що стан був більший, як це було приписане, але на папері, в звітах все було в порядку! Гуцульська сотня УСС-ців, що стояла в Масляниківці (село біля міста) зорганізувала малий театр, в ньому тільки грали самі аматори-Стрільці. Він був поміщений в одній стодолі і коли вистави були двічі на тиждень, то все село було присутнє, а по виставі були танці і наші хлопці весело гуляли з тамошніми дівчатами до ранку. Як зранку була якась служба, то всі, хоч і гуляли до рана, тримали її гостро; із того видно яке добре було це військо.

4
Багато Стрільців я на власну руку відкомандував по ріжних губерніях України, щоб вони організували школи, тощо. Четар Микола Саєвич і сотник Д. Вітовський були в тій цілі на Поділю і на Херсонщині і вони дійсно мали багато успіху. Якийсь час був спокій, не було інтриг — одначе недовго. Через ріжних шпигунів команда армії в Одесі довідалась про тих стрільців-орґанізаторів і з тої причини прикликала мене до себе, щоб я дав пояснення, чому я їх післав, хто це доручив мені і т. ін. Четаря Саєвича і його стрільців відіслали з гострим наказом назад до мене, не дозволяючи мені їх знову висилати. Ту цілу справу підняв підполковник Гемпель з австр. генерального штабу, який був шефом штабу генерала Пельца в Одесі. Він сам — вшехполяк служить тепер у польській армії і був свого часу на галицько-українськім фронті під Львовом у польськім штабі, а має жінку московку. Щось іншого від того типа не було можна і сподіватись. В тім часі трапилась мені ще ось яка пригода. Я сиджу у своїй канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панич та питається чи я командант цієї округи і чи тут стоїть моє військо. Я відповів що так. Однак дуже здивувало мене, що той чоловік так гордо дивиться і навіть не представляється, але по мові пізнав я москаля. Тоді я спитав його, чим можу йому помогти, а він на це виймає папір і передає мені мовчки. Я читаю та бачу спис імен, мабуть селян і питаюсь його „А то що?" А він гордо на це: „Це спис селян мого села, які грабували і яких треба повісити!" Мов грім на мене вдарив; я мовчав спочатку, не знаючи в чому річ. Але нагло думка в мене виринула, що це дивізія (7а) післала того панка до мене, щоб я казав моїм воякам цих селян повісити! Тоді я встав, подер цей папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щез, бо інакше я його застрілю. Він зблід і пішов — мовчки. Але зараз він поїхав у дивізію (команду) та пожалувався на мене. На другий день кличуть мене туди, збирають збори і я довідуюсь, що це ніхто інший не був, як князь Уруссов. Можна уявити собі кілько подібних випадків було на території України і кілько невинних селян через це погинуло. Одне я можу гордо сказати, що Стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, що всюди, де вони були, тільки добро робили і що їх всюди, де лиш вони були, любили.
Давно вже гетьманові, німцям і ще декому була присутність УСС-ців на Наддніпрянщині дуже неприємна. Отже гетьман старався через німців і через австрійців (Графа Форґача в Києві), щоб відкликати частини УСС-ців з території Наддніпрянщини. Знову мене завізвали до Відня, потім до головної німецької кватири у Спаа (у Бельгії). Там питались мене, чому я виступаю нібито проти влади. Я сказав їм, що не виступаю проти влади як такої, тільки проти тих людей, які ворожо ставляться до населення та до України, без огляду на те, чи це люди від влади, чи приватні особи, чи це німці чи австрійці, бо під тим оглядом я не знаю ріжниці. Та щира, отверта відповідь мабуть їм не смакувала. Я вернувся на Наддніпрянщину та довго ми вже там не залишились. Нагло прийшов наказ, що всі мої частини мають виїхати на Буковину. З болючим серцем у перших днях жовтня 1918 р. ми вирушили з Єлисаветграду на Басарабію. Одначе ми не тратили надії, що колись ще вернемося. І я і стрільці були дуже пригноблені — одначе мовчали і слухали. В Києві на дворі гетьмана дуже зраділи, як прийшла вістка про виїзд УСС-ців. Населення дуже гарно прощало нас і ми виїхали з найкращими вражіннями.
По дорозі ми вже чули про розвал Болгарії і також вже знали, що скоро і у нас, в Галичині буде воля.
На Буковині ми мали граничний відтинок проти румунів. Щодень у газетах було щось нового! То тут, то там показувались перші ознаки близької революції, близького розвалу. Я післав сотника Вітовського до Львова, щоб він зорієнтувався там і щоб нам дав знати, коли в данім разі пора виїхати з УСС-цями.
Кіш УСС-ців стояв біля Вижннці і я дав наказ шукати добровольців поміж гуцулами для збільшення нашого стану, але це все очевидно тільки нелегальним способом, бо інакше не було можливо.
19 жовтня 1918 р. уконституовалася у Львові Українська Національна Рада, і ми вже знали через сотн. Вітовського, що скоро УСС-ці будуть тамки потрібні. Я занедужав тяжко і лежав у шпиталі в Чернівцях, одначе знав новини. Коротко перед переворотом я дістав наказ генеральної команди 4 (австр.), щоб вирушати на Чортків і Збруч. Ясно, що і це було зроблене людьми нам неприхильними. Одначе рівночасно я дістав від сотника Вітовського тайне повідомлення про стан у Львові тa прохання не сповняти наказу шодо Чорткова. Я кинув наказ про Чортків до коша та ждав. Буковинські румуни впливали знову на намісника Буковини графа Ендорфа, щоб УСС-ців якнайскоріше віддалити з території Буковим. Поміж УСС-цями самими були ріжні погляди: одні хотіла заняти Чернівці і боронити Буковину перед румунами, а я тим-часом діставав депешу за депешою зі Львова, щоб УСС відправити туди. Тоді я пішов до команданта міста генерала Тільцера і сказав йому, то потребую вагонів для відправи УСС-ців до Львова. Він відмовився, а на те я йому сказав, що як не дасть, то ми силою відберемо.Так і сталось. До нас прилучились всі українці з 41 полку піхоти, що там стояв. Ми забрали всі маґазини, скоростріли тощо. Я лежав хорий у шпиталі, одначе як перший ешелон УСС-ів під Букшованим мав їхати, встав і поїхав на стацію попрощатись з ними. З болючим серцем я вернувся до шпиталю. Найтяжче було переконати тоді самих УСС-ців, бо вони думали, що у Львові все гаразд і що треба конче боронити Буковини, а я знову від Вітовського знав; що УСС-ці там дуже потрібні.
Цим я кінчу свої короткі спомини. Тепер УСС-ці розкинені на великих просторах. Одні криються в Галичині, другі в Росії, інші по польських в"язницях. Tа певне те, що ми всі тримаємося разом і що ніяка сила нас не розєднає. У нас є один спільний дух і одна ідея.



[1] Писане в 1920 р.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації