ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 9 лютого 2010 р.

З ПЕРШИХ ВРАЖІНЬ НА ФРОНТІ БРИГАДИ У.С.С.

РОМАН КУПЧИНСЬКИЙ

«Громадська думка» (Львів) 11.03.1920

Паровози Бригади У.С.С задержалися на малій станції. Ми вийшли з вагонів розглянутися по світі і відітхнути свіжим воздухом. Станція тонула вся в густих лісах, мов немовля в повивалах. Тихо, тихесенько довкола. На небо зійшов круглолиций місяць і котився понад вершками дерев.

Все здавалося якесь казочне, якесь загадкове. Ліс зі своєю непроглядною тьмою, в якій чатувала непевність, станція зі своім на око мирним і безжурним життям. Все те дивно настроює. Здається тобі, що тут або не знають нічого про війну, або вдають перед тобою, що не знають. І ждуть нагоди, щоб кинутися на тебе. — Переконуєшся, що ні одно ні друге.

Се тільки байдужність до всего, що вокруг діється, робить життя таким, як його видиш. Здається, що й ліс збайдужнів також. Далеко десь чути глухий рев гармат, а ліс немов лінується передати його як слід і як давніше передавав  чутким відгомоном. А тепер здержує в собі гамір далекої боротьби. Збайдужнів і урядовець станції. Він навіть не цікавиться тим, хто приїхав: Большевики, Українці чи Денікінці. Робить службу нам так солідно і справно, як робив тому два дні большевикам, як може буде робити за якийсь час добровольцям. Погодився з обставинами і в той спосіб живе. Збайдужнів і той лісовий сторож, який крутиться коло нас, підслухуючи розмову, до якої і сам вмішується. З очий його читаєш, що не вірить в жадну силу. Нарікає на большевиків, але оглядається, чи хто не підслухує. Уважаючи нас за реакціонерів, згадує добрі часи поміщицького панування. А зміркувавши, що не тягнемо за поміщиками, показується гарячим прихильником аграрної реформи. Я навчений досвідом, знаю, що аж третя гадка, якої він не скаже — правдива. При своїм оповіданню не забуває шарити своїми хитрими очима довкола. Видить, як все в порядку вигружується і каже: „У вас єсть дисципліна". Зачинає хвалити Галичан. По його думці вони запровадять порядок.

Оглядаємо станцію. Гарна як усі в бувшій Росії. Росія країна контрастів. До азійських порядків доліпила європейську (в повнім значінню слова!) залізницю. Знаходимо на станції вільну кімнатку і там розкладаємося на ніч. Під вікнами затупотіли копита коней. Хтось підїхав...

Большевики ! — мигає думка. Але сама себе стидається і втікає від тебе чим скорійше.

В коридорі, брязкають остроги. В хату входить четар Лепкий, комендант сотні кінноти УСС. Він приїхав попередним паровозом: їздив тепер на розвідку. Сам у дуже добрім настрою. Цікаво! Щось незвичайного мусіло статися; бо він з уродження пессиміст.

Розпитуємо його. Розказує нам про свою розвідку.

Я дістав приказ поїхати зі своєю сотнею до села С... і відтам робити розвідки наперед, на ліво і на право. Рівночасно мав я тримати лучбу між двома нашими курінями. Саме заходило сонце, як виїхав я з отсеї станції до села С. Ми в'їхали в ліс, їдучи лісом, маєш все вражіння якоїсь незглибимої тайни, що криється за кождим пнем дерева, за кождим корчем, у кождій тіни. Ми посувалися обезпеченим маршем і так доїхали до краю ліса. Нараз той, що держав лучбу між передною стежею, а рештою сотні завернув і причвалав до мене: „Пане четар, доношу слухнянно, що на полі за лісом якісь люде обступили око передньої стежі і здається, розоружили!

– Трухцем! – скомандував я до сотні, і ми скоро виїхали на початок ліса. Я був певний, що маю до діла з большевицькими розбитками, які крутяться по сих лісах. На краю ліса побачив таке: около сорок людий у всіляких костюмах обступили мою передну стежу і щось балакають. Але ні сліду неприязні. Підїзджаємо до них. Показується, що це партизани Тютюнника. Ми побалакали хвилину і поїхали дальше. По дорозі щойно довідався, як відбулася перша стріча між моєю передньою стежею а партизанами. Оден з моїх кавалеристів, що їхав як око, побачив за лісом стадо овець і чабана коло них спертого на палиці. Нічого не прочуваючи, підїхав до нього спитати про дорогу. Чабан, здавалося, не звертав на нього уваги. Щойно на віддаль пятьох кроків викинув до кавалериста мниму палицю (це був кріс) і крикнув: „Руки в гору!" Не було ради. Решта стежі була багато ззаду. Оставало сповнити приказ підступного чабана. В тій хвилі вискочило, зза кіп кілька десять уоружених, які і в мить розброїли козака. — Що ти за оден ? – спитав їх ватажок чи командант. 

— Я козак Галицької Армії — відповів козак.

А на се пішов в гурті оклик здивовання і радости ! «Аа Таак!»... «Ми партизани, воюємо проти большевиків!»

— На, козаче; назад зброю і їдь своєю дорогою! — сказав їх ватажок.

Саме на те над'їхала передна стежа, а за нею ціла сотня. 

Так я стрінувся з нерегулярними військами України. Хто бачив їх, то мусить шанувати тих людей. Се справдешні герої. Без убрання, без обуви, без грошей, голодні ідуть крутими дорогами слідом за большевиками і нищать їх немилосердно.

Минувши партизанів, поїхали ми доріжиною попід ліс. Сонце спустилося над ліс, і ми спішилися, щоб ше перед ночю стати.

Вїздимо в якесь сельце. Люде з далека побачили нас, тікають і ховаються по хатах. Видко, що такий тут звичай. Пристаємо на хвилю спочити.

Мало-помалу починають цікавійші підходитити до нас.

Галичане! — це слово стягає до нас в одну мить ціле село. Розпитують, оглядають, хвалять. На борзі розказуємо їм про всячину. Потім на коні і в дорогу. 

Ще сім верств до С. їдемо трухцем. Село велике і гарне. Мріє в останніх лучах сонця. Під'їздимо до нього, і люде на вулицях крутяться і не ховаються по хатах. Видно, вже знають Галичан. В'їздимо в село. Гарна церква, коло неї біла хатка з написею «Просвіта». Здається тобі, шо ти в Галичині. Якось так любо робиться на душі. На майдані „Волосна Управа" — теж по українські. Довкола нас збирається гурма селян. Всі якісь такі привітні, усміхнені. Починаються балачки. Мої хлопці зараз поміж людей сюди туди. Той несе вже ковш оброку, той несе сіно. До мене підходять батюшка й учитель. Просять до волосної Управи. Там починаємо балакати. Я кажу: перепрашаю на хвильку, але маю виставити ще заставу на краях села. А вони кажуть: «Нащо трудити ваших козаків? Вони помучені. От наші хлопці виручать!»

Учитель вийшов і за 10 мінут перед волосну управу зійшлося зо двісті хлопів з крісами, вилами, ціпами і мотиками. Вистроїлися в ряд, а учитель доніс мені, шо відділ жде на прикази. Я здурів! Чогось подібного був би ніколи не сподівався. Розділив селян на три часи і дав їм на комендантів моїх підстаршин.

Галицька сотня могла спокійно спати! Її виручили такіж вірні сини України. Як нас там приймали, як доглядали коней, не потребую розказувати. Як так далі піде, то мої коні будуть як грім здорові, а козаки ще поженяться в С. і тим подібних.

Четар Лепкий скінчив оповідання, потім доказав мені, шо я за широко постелив собі і тому зайняв половину місця для себе.

Всі ми, помучені дорогою, віддалися одинокій дешевій тепер (хоч мимо сього тяжко її дістати) розривці — снови.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації